|
|
Скачати 319.78 Kb.
|
Канонізовані строфиА. Шопенґауер: чим менше письменник належить своїй добі, тим більше він належить вічності. Як тільки письменник здобуває загальносвітову славу, він перестає бути національним. Національні культури – лише передпокої загальнолюдської. Переступив поріг – і вже потрапив в іншу категорію. Бувають випадки, коли геніальний митець через збіг обставин (нещасливий) залишається відомим у межах національної літератури і невідомим світові. Так буває і зі стилями, жанрами, і формальними мистецькими засобами: розмірами, строфами. Строфи греко-латинського, італійського і французького походження належать до здобутків світової поезії, але інші канонізовані строфи не переступили меж національної літератури. Ідея творчого змагання породила канонізовані строфи. Формальні ознаки, закріплені крізь століття, перетворилися в літературний канон. За походженням канонізовані строфи поділяються на: а) строфи античного походження; б) романські строфи; в) строфи східного походження. Строфи античного походженняеподична тріадь використовувалася в урочистій хоровій ліриці і трагедії і мала таку структуру: строфа (рух, поворот хору в один бік), антистрофа (поворотв інший бік) і епод (рух на місці). елегійний дистих складався з двовірша, написаного гекзаметром і пентаметром. У греків елегія писалася у формі елегійного дистиха, виконувалася у супроводі флейти. Зразки елегійного дистиха знаходимо у творчості грецького поета Калліна (VІІ ст. до Р. Х.), в епіграмах грецької поезії; у любовній елегії римської поезії (Катулл, Овідій, Тібулл, Проперцій). У добу Середньовіччя елегійний дистих використовувася у поезії “Каролінґського відродження”. Зразки пізнішого часу – поезія Ґете, Шіллера тощо. До української поезії строфу ввів М. Костомаров. Як перекладачі елегійний дистих використовували М. Зеров, І. Франко, Г. Кочур. мала сапфічна строфа була другою після елегійного дистиха за поширенням, що увійшла у силабічну поезію. В австрійській поезії використовував Н. Ленау. Барвношатна владарко Афродіто, Дочко Зевса, підступів тайних повна, Я молю тебе, не смути мені ти Серця, богине... (Г.Кочур) алкеєва строфа О добрі боги! Бідний, хто вас не зна, В грудях він диких розлад повік несе, І світ для нього ніч, і жадна Радість йому не цвіте, ні пісня. (Ф. Гельдерлін, пер. М. Орест) асклепіадова строфа стала відомою завдяки поезії Горація “Пам’ятник”. Український відповідник створив А. Содомора (М. Зеров переклав поезію шестистопним ямбом). Романські строфитерцина – це тривірш, написаний у розмірі 11-искладового вірша, близький до 5-истопного ямба. 1-й вірш римується з 3-м, 2-й – з 1-м і 3-м наступної строфи. Поезія завершується окремими віршем, що римується з 2-м віршем останньої терцини. Окрема терцина не є окремою строфою, оскільки не має завершеності. Кожна поезія в терцинах є однією великою строфою, побудованою за формулою: 3∙n+1, де 3 – кількість віршів у терцині, n – кількість терцин, 1 – заключний вірш. Терцина стала витвором Данте (“Божественна комедія”). Терцина була поширена у європейській поезії: Аріосто, Кардуччі, Д’Анунціо; Боскан; Рюккерт, Шаміссо, Г. фон Гофмансталь, Х.-М. де Ередіа; у слов’янській поезії:Пушкін, Міцкевич, Словацький; в українській – П. Куліш, І. Франко (пролог до “Мойсея”, лірика), Ю. Клен (“Попіл імперій”). Терцина-мініатюра – мінімальне чило віршів у терцині нараховує 7 (якщо n = 1, тоді терцина перетвориться на катрен). На відміну від терцини, терцет – будь-яка тривіршова строфа, римована чи ні, будь-якого розміру. сонет нараховує 700 років свого існування. Творцем сонета вважають Петрарку, хоча насправді він з’явився за 100 р. до появи Петрарки. Своїм походженням сонет завдячує сицилійській школі поетів, що існувала при дворі Фрідріха ІІ (1215-1250). Перші датовані сонети належать нотареві за фахом Джакомо да Лентіні (Якопо да лентіно). Згодом до сонета звертався Данте (укр. переклади І. Франка, М. Ореста, М. бажана, Д. Павличка), Петрарка ( пер. М. Зерова, М. Ореста, І. Качуровського, Г. Кочура, Д. Павличка). Відповідно до різних варіантів, сонети поділяють на 3 групи:
Сонет, проіснувавши майже незмінно усі 700 р., від Середньовіччя до сучасності, є естетичною вартістю, незалежною від часу і простору. Сонет є відбитком туги людини за досконалістю, тією точкою, де людині найближче пощастило підійти до естетичного абсолюту. вінок сонетів – найбільша і найскладніша у світовій поезії строфа, яка нараховує 210 віршів. Складається з 14 пов’язаних між собою сонетів і 15-го або 1-го, що зветься маґістрал, і є ніби вузлом, що в’яже докупи ланцюг з 14-и сонетів. Кожен вірш маґістрала повторюється двічі: 1-й – як 1-й першого сонета і останній 14-го; 2-й – як останній першого сонета і перший 2-го; 3-й – як останній другого сонета і перший 3-го. Перший вінок сонетів датовано 1833 р. (опубліковано 1834 р.) – твір словенського романтика Франца Прешерна. Відомий у рос. поезії (В. Брюсов, В. Іванов, М. Волошин). В укр. поезії представлений творчістю М. Жука, В. Бобинського, Л. Мосендза (“Юнацька весна”), О. Тарнавського (“Життя”), Б. Кравціва (“Дзвенислава”) октава – строфа, що складається з 8 віршів, які вимагають певного порядку рим і певного розміру. Відтак, це строфа з розміром 11-искладового вірша силабічної системи (італ.) або 5-истопного ямба силабо-тонічної системи (укр.); перші 6 віршів римуються через один, два останні мають парну риму: ab ab ab cc. Батьківщина октави – Італія. Різновиди октави: італ. октава – лише жіночі рими; франц. октава – чоловічі (+ умовно жіночі); іспан. – домінантна жіноча рима, поява чоловічої – у кінцевому двовірші. Походження трьох, освячених віками, славетних строф, – терцини, сонета і октави, – традиційно і ненауково пов’язують з “трьома пелюстками флорентійської лілії” – з іменами Данте, Петрарки і Боккаччо. Октава ввійшла в літературу з появою поеми Дж. Боккаччо “Ф’єзолянські німфи” (строфа запозичена з італ. віршованої драми). Октавами писали: Аріосто “Несамовитий Роланд”, Тассо “Звільнений Єрусалим” (італ.), Хуан Боскан, Алонсо де Ерсілья “Араукана” (іспан.), Л. Камоенс “Лузіади” (португал.), Байрон “Дон Жуан” (англ.), Ґете, Шіллер (нім.), В. Жуковський, О. Пушкін (бурлескна поезія – рос.). В українській поезії октаву одним із перших вжив П. Куліш, згодом І. Франко (“Лісова ідилія”), Ю. Клен (“Прокляті роки”). Сонет – “король строф”; октава – “королева строф”нона – октава, в якій до останнього вірша 6-ивіршової групи долучено 1 вірш тої самої групи, після чого іде заключний двовірш: ab ab ab b cc. сициліана – 8-ивіршова строфа (октава), у якій заключний двовірш, замість завершення шестивіршової групи, продовжує її: ab ab ab ab. Є ще 6-ивіршова сициліана – октава без останнього двовірша. секстина – строфа, що походить з октави, скороченої на два вірші і має таку систему римування: ab ab cc. Батьківщина – Італія; була поширена в епічній поезії. Перший український автор секстини – М. Вороний “Мандрівні елегії”. складна (лірична) секстина – найскладніша, окрім вінка сонетів, строфа. Вона складається з 6-и неримованих 6-ивіршових груп і 1-ї тривіршової, причому кінцеві слова віршів першої групи повторюються у всіх інших групах. Вірші кожної попередньої групи передають свої кінцеві слова віршам наступної за таким порядком: останній, перший, передостанній, другий, третій від кінця, третій від початку. У віршах останньої тривіршової групи всі ці слова мають повторитися ще раз: 3 – на кінці і 3 всередині віршів. Це 39-ивіршова секстина. Ця форма строфи походить з провансу; її винахідник – Арнаут Даніель, трубадур кінця ХІІ ст. У рос. поезії складну секстину використовував В. Брюсов, українській до неї звертався Л. Мосендз; у чес. – І. Врхліцький. Стількох живин морські не мають хвилі; Так рясно не оточували місяць – Не бачив я – зірки котроїсь ночі, Ні стільки птахів не живе у лісі, Ні стільки трав не мають поле й берег, – Як моє серце має дум щовечір. Із дня на день жду на останній вечір, Щоб ґрунт живий в мені відтяв від хвилі І спати щоб поклав мене на берег; Бо стільки лих, відколи світить місяць, Ще не зазнав ніхто. І хащі в лісі Це знають, де ходжу я дні і ночі. ... Усе це буде: хвилі й світлий місяць, І пісня ночі, що постала в лісі, Й багатий берег – хай-но прийде вечір... (Ф. Петрарка, пер. І. Качуровського) Рондо, рондель, тріолет – строфи, що постали у французькій поезії ХІV ст. Перший збірник цих строф з’явився 1834 р.; походять від народних балад. рондо не має строго усталеної форми. Класичне рондо складається з 13 віршів, пов’язаних двома римами. Строфа складається з 3-х віршових груп: 1-а віршова група – 5 віршів; 2-а віршова група – 3 вірші; 3-я віршова група – 5 віршів. Перший піввірш рондо (початкове слово 1-го вірша) повторюється після 2-ї і 3-ї груп, ні з чим не римується і не входить у рахунок віршів. До рондо зверталися: Ф. Війон, С. Малларме, А. Доде, А. Свінберн, К. Россетті, А. Нерво; В. Брюсов, Ф. Сологуб; О. Олесь (зб. “Чужина”). Сновида ти, мадрівнице-людино, У бур джерело здавна, від почину, Думки майнуть, мов птиці догори, Чуття твої зірвуться, як вітри, Несуть тебе в безвісні далечини. Красуня – ціль спокусить у хвилину – І напинай гінкі вітрила чину, Лови, бери, вогнем тавруй, кори... Сновида ти... І злиєшся з метою у єдине... Однак тобі нема спокою, спину: Нова мета спокусить – і гори, І знов гонись, і з муками бери, Вином її впивайся до загину. Сновида ти... (Гнат О. Діброва) Подвійне (складне) рондо – строфа на дві рими. Має таку будову: 1-й вірш 1-го катрена повторюється в кінці 2-го катрена; 2-й вірш 1-го катрена повторюється в кінці 3-го катрена; 3-й вірш 1-го катрена повторюється в кінці 4-го катрена; 4-й вірш 1-го катрена повторюється в кінці 5-го катрена. Потім додається ще один катрен, після нього повторюється 1-й піввірш першого вірша. Терен розповсюдження обмежений Францією. рондель – строфа з 13 віршів, у якій перший вірш повторюється двічі: після 6-го і після 12-го віршів або 2-й вірш повторюється після 7-го один раз. Відомі автори ронделю: Т. Банвіль; В. Брюсов; П. Тичина, Я. Славутич. Благословімо ніжну ніч: Її свіжущий поцілунок Несе нам визвіл і дарунок, Ламаючи турботи бич. Всі шуми подалися пріч, Повітря – мов живущий трунок; Благословімо ніжну ніч: Нас визволив її цілунок. Ти, мрійний, чуєш бога клич; Згорни книжки, його дарунок – Ця тишина. Сонм опікунок Ллють зорі трепет білих свіч. Благословімо ніжну ніч. (Т. Банвіль, пер. М. Орест) тріолет – найкоротша і найпоширеніша строфа, що має таку будову: 1-й вірш повторюється після 3-го; 1-й і 2-й – після 6-го. В українську поезію прийшли разом із сонетами – на поч. ХVІІІ ст. наявні у поезії І. Франка. Все добре й гарне у житті людини Приходить як не пізно, то ніколи, Поманить зблизька, набігу пролине Все добре й гарне у житті людини. Біда, як хто незірваним покине Цвіт, що вкривав його весіннє поле: Все добре й гарне у житті людини Приходить як не пізно, то ніколи. (Прадо – іспан.; пер. І. Качуровського) ріторнель – тривіршова строфа, де 1-й вірш короткий, а 2-й і 3-й – довгі; 1-й вірш римується з 3-м, 2-й – неримований. Обмежена поширенням в Італії (Дж. Кардуччі). Походить з італійського фольклору (жанр фйоре (“квітки”): 1-й вірш – звернення до квітки, 2-й – перелік властивостей квітки; 3-й – паралель до цих властивостей): Цвіт очерету! Тростина довга та гойдлива, Дівчино люба та зрадлива! Строфи східного походження Китайська строфіка. Найдавніші зразки китайської поезії зібрані Конфуцієм (книга “Шицзін”, кінець другого тисячоліття до Р. Х. (2000 р. до Р. Х.)). Це строфічна і римована пезія; переважає катрен з римою ac ac; розмір – 4-ислівний. китайська танка (танський катрен) – катрени з часів династії Тан (Танґ). Танка має твердо визначений 7-ислівний розмір і строго усталений порядок рим: 1-й вірш римується з 2-м і 4-м, 3-й залишається неримованим. Наголос при читанні вголос падає на кожне слово-склад. Найвідомішим автором строфи був Лі Бо (VІІІ ст. Р. Х.) Весняний світанок (Мен Хаожань) Роздуми в тиху ніч (Лі Бо) Весняний сон солодкий на світанку, Перед ліжком місяць стежку стелить, Та чути всюди голоси птахів. Може, іній на землі – як занти. Шуміла ніч дощем і віяла до ранку. Голову підняв і бачу – місяць світить, Не знати – скільки обірвала пелюстків. Голову схилив – як рідних не згадати. Японська строфіка. Поезія не римована (на відміну від китайської); сила голосу рівномірно розподіляється між складами. японська танка (yaka) – 5-ивіршова строфа, де всі вірші разом мають 31 склад; їхній порядок є таким: 5-7-5-7-7. виникла у період японського Середньовіччя (VІІ-VІІІ ст.). зі слов’янських поетів відомі японські танки М. Богдановича і в. Брюсова (увів риму). Серед яких скель Людину, яка поселитися треба, хоче будь-що піти, щоб не долинуло я однак зупиню! жодної вісті туди Пелюстки, укрийте всю землю, з цього печального світу? Щоб не видно було дороги! гайку (гай-кай) – тривіршова строфа. Кількість складів не перевищує 17 (5+7+5). Виникла у пізньому японському Середньовіччі ХVІІ ст.). Майстром гайку є Башо. Відомі українські переклади – М. Лукаша (з порушеннями). В глухій кімнаті Синя волошка, З саду, од зливи троянд, Суперниця пірамід, Відсвіт рожевий. У вічнім смутку. Ящірка втекла. Та б’ється ще й досі хвіст У танку смерти. (укр. гайку І. Качуровського) Індійська строфіка. Має певні особливості, що полягають у: 1) невідповідності індуського і європейського поняття строфи: що для індуса є віршем (84 склади, напр.), для нас є строфою і навпаки; 2)рима є нестрофотворчим чинником: поезія, як правило, неримована, але у ній зустрічаються спорадичні римовані строфи. сльока / шлока – ізометричний квантитативно-силабічний дистих, кожен вірш якого ділиться цезурою на 2 піввірші: –– –– // –– . Це головна строфа епічної та релігійно-дидактичної поезії (“Магабгарата”, 100 тис. шлок; “Рамаяна” – 24 тис. шлок). Винахідник – автор “Рамаяни” Вальмікі. Строфи історичної вартості Існують строфи, які не належать до канонізованих – вони притаманні або літературі певного народу, або існували лише в певний період, а потім зникли; або походять від одного твору, що набув світового розголосу. строфа “Нібелунґів” (к’юренберґова – від імені поета, що останнім користувався нею) складалася з 4-х, пов’язаних попарно римою, тонічних віршів; кожен вірш переділений цезурою; усі піввірші у строфі мають по 3 наголоси, останній – 4: 3 || 3 / 3 || 3 / 3 || 4. українські перекладачі: І. Франко, О. Бурґгардт, І. Костецький, М. Лукаш (найближчий), А. Онишко. Нова строфа “Нібелунґів” – переклад тонічного вірша силабо-тонічним. спенсерова строфа – це октава зі зміненим порядком рим + 1 вірш довший на одну стопу: Байрон “Паломництво Чайльд Гарольда”; Ю. Словацький, П. Куліш. онєґінська строфа складається з 14 віршів 4-истопного ямба; римування має формулу: ba ba dd cc he eh ii. О. Пушкін “Євґеній Онєґін”. Український переклад – М. Рильський. строфа “Крука” Е. По. Кожна строфа побудована на римах піввіршів і на повторних римах, а вся поема – на наскрізних римах. Українські переклади: переспів П. Грабовського; переклади С. Гординського, Г. Кочура, А. Онишка. Фоніка Фоніка – галузь літературознавства, що досліджує естетичну вартість звуків у художньому (віршованому) творі та аналізує і класифікує їх відповідно до тієї вартості. Об’єктом аналізу є добір фонем, їх повторюваність та послідовність. Вивчаючи звучання вірша з погляду естетичної вартості того звучання, фоніка включає як евфонію, так і какофонію. Відтак елементи звукової характеристики мови – алітерація, асонанс, дисонанс, ономатопея (за винятком римування) можуть належати до сфери як евфонії, так і какофонії. Евфонія (гр. – милозвучність) – сукупність позитивно-естетичних фонічних явищ. Какофонія (гр. – гидкозвучання) – сукупність негативно-естетичних фонічних явищ: Самсон сопе, сон сам сипе соп. (Ю. Клен “Спогади про неокласиків”) Червоні чвари! Час червоний! Чурило Черево чи чоло, чи чо, чи чох, чи чор зна що? Чи очі плачуть, Чи регочуть? Чи чорне щось червневе? Чи кінь червоний скаче назустріч чорному коневі? (Е. Стріха – пародія на футуристів) Евфонія і какофонія досягаються шляхом як накопичення (тавтофонія), так і уникнення (ліпофонія – гр. “ліпо” нехтую, відмовляюся) певних звуків чи звукосполук. Зразок ліпофонії (уникнення “р”): Ходить ніч твоя, ходить ніч моя, Їм не велено ночувать. Коло кола ти, коло кола я – Велим-велено начувать, Що то ніч твоя, що то ніч моя, Що то ти є ти, а то я (М. Вінграновський) Алітерація – повторення однорідних приголосних звуків у поетичному / прозовому тексті. Асонанс – повторення однорідних голосних, переважно наголошених. Дисонанс (консонанс) – неповне співзвуччя, за якого співпадають приголосні, натомість різні голосні. Виник у модернізмі; часто вживається замість рим: Заберусь на рассвете на серебряный кедр Любоваться оттуда на маневры эскадр. Солнце, воздух и море… Как я весело бодр! – (І. Сєвєрянін) Ономатопея (гр.) – звуконаслідування. Є 3 види ономатопеї:
Чути: кру! кру! кру! А там дерева – люлю, В чужині умру... І все отак зозулі: (Б. Лепкий) – Ку-ку! (П. Тичина)
Шум Вітер в гаї не гуляє – Шумить і шамотить шумк шум, Вночі спочиває, шум прибирає, як весною повінь, Прокинеться – тихесенько і кожен лист на дубі шуму повен. В осоки питає: Здіймає шлик із голови чумак. “Хто се, хто се по сім боці Шпарка шурнула шурубура шуру, Чеше косу? Хто се? мов малахай, маха майном у май Хто се, хто се по тім боці і розвіває все кругом украй, Рве на собі коси?.. що людям аж мороз іде за шкуру. Хто се, хто се?” – тихесенько Тріщить, лящить, мов щелепа, корчма, Спитає-повіє, й ліщина галуззю стає сторчма. Та й задріма, поки неба Це бродить вітер, шуму перший родич, Край зачервоніє. і пальцем стукає до неба віллі. (“Утоплена” Т. Шевченка) Це шум – натхненна музика природи на смерті та життя гучнім весіллі. (Б.-І. Антонич) Рима – суголос, що позначає межі вірша і пов’язує вірші у строфи; однакове (подібне) звучання закінчень суміжних або розташованих на певній усталеній віддалі двох чи кількох слів. Кінець слова – від останнього наголосу і до кінця; передумовою рими є повторення 2-х звуків: Піді мною могила жахна, Що розкопана лише напів, Та коли їй ім’я – чужина, То я повної ліпше хотів (Михайло Ситник) Рима може оздоблювати піввірші, не лише кінці віршів. Відмінність рими від клаузули полягає у тім, що рима – поняття фоніки, клаузула – метрики: Мохнатий джміль із будяків червоних наявність двоскладових клаузул, Спиває мед. Як соковито й повно які не є римовані Гуде і стелеться понад землею Ясного полудня віолончель! (М. Рильський) Функції рими
|
|
ОСНОВНІ ПРАВИЛА ЧЕРГУВАННЯ У – В, І – Й Мета Мета: з’ясувати основні випадки чергування у – в, і – й; удосконалювати навички правильної вимови звуків української мови; розвивати... |
ПАРНІСТЬ. ЧЕРГУВАННЯ. РОЗБИТТЯ НА ПАРИ З кожним ходом коня міняється колір поля, на якому стоїть кінь, тобто має місце чергування кольорів — білого і чорного. Після першого... |
|
Двобічна симетрія, Приплюснута форма тіла в спинно-черевному напрямку Два довгих канальці по боках тіла і всередині поривної тканини і відкриваються назовні спільним отвором |
Прочитайте текст і виконайте завдання 7–10 Чергування приголосних НЕ відбуватиметься в прикметнику, утвореному за допомогою суфікса -ськ- від слова |
|
Звук [х], буква Хх («ха»). Розвиток артикуляційно-вимовних умінь учнів Письмо малої букви х. Письмо складів і слів з малою буквою х. Списування друкованого речення |
АНКЕТА інвестиційної пропозиції території №7 З північного боку територія складів “Снек-експорт”. З східного боку територія підприємства “Райагробуд. З |
|
АНКЕТА інвестиційної пропозиції території №6 З північного боку територія складів “Снек-експорт”. З східного боку територія підприємства “РайДРСУ”. З |
Тема. Закріплення знань про звукове значення букв “Щ”, “щ” (ща).... Розчитування за таблицею М. О. Зайцева. Читання рядка складів, передаючи голосом правильну інтонацію |
|
РОЗКЛАД ЗАНЯТЬ Технічна підготовка: Прийняття і постановка транспортних засобів на чергування (у розрахунок). Облік транспортних засобів та їхньої... |
РОЗКЛАД ЗАНЯТЬ Технічна підготовка: Прийняття і постановка транспортних засобів на чергування (у розрахунок). Облік транспортних засобів та їхньої... |