|
|
Скачати 319.78 Kb.
|
|
Метрика. Строфіка. Фоніка. Віршознавство – наука про віршову форму літературних творів; складова частина поетики. Традиційно поділяється на три розділи: 1) метрику – вчення про внутрішню будову вірша, його метричну і ритмічну організацію; 2) строфіку – вчення про сполучення віршів у єдине ритмічне, інтонаційне й смислове ціле (найуніверсальніша галузь); 3) фоніку – вчення про звукові сполучення у вірші з погляду їхньої естетичної й емоційної функцій (найіндивідуальніша галузь). Це водночас давня наука, яка зародилася в Індії, і новітня наука, що виникла на європейському терені з початку ХХ ст. Метрика Вірш – елемент ритмічної мови в літературному творі. Метр (розмір) – міра, елемент метричної і силабо-тонічної систем. Версифікація (лат. складаю вірші; віршування) – сукупність норм і принципів організації вірша, яка складається відповідно до особливостей національної мови на ґрунті певних історико-літературних традицій. Система версифікації – це сукупність віршів, побудованих на підставі певного ритмічного принципу. Відповідно до просодичних (ритміко-інтонаційних) властивостей мов існують дві групи – квантитативне і квалітативне віршування. У квантитативному віршуванні визначальним фактором є кількість часу, необхідна для вимови складу чи більших ритмічних одиниць; для квалітативного віршування характерним є не тривалість, а акцентна якість складів (наголошеність і ненаголошеність) та порядок їхнього розміщення у вірші. У квалітативному віршуванні виокремлють три версифікаційні системи: силабічну, тонічну і силабо-тонічну. Квантитативна (метрична): закономірне чергування довгих і коротких складів; Силабічна система – первісна ритмічна одиниця – склад; вона будується на сумірності кількості складів у вірші з чітко вираженою константою. Константа – незмінний наголос на кінці віршового рядка, точка, до якої рахуються склади (силабічна поезія) або стопи (силабо-тонічна поезія). Тонічна система: за ритмічну одиницю служить наголос; будується на повторі слів і словосполучень зі своїм наголосом. Силабо-тонічна система (за Середньовіччя – ритмічна) містить у своїй основі повторюваність сполучень складів (чергування сильних – наголошених і слабких – ненаголошених). При поділі на системи віршування важливу роль відіграє значення просодичної (характер наголосів) функції мови; відтак мови можна також поділити на 4 групи:
Для силабічної системи розмір визначається кількістю складів до останнього наголосу включно, кількістю цезур та їх розташуванням, а також кількістю складів до останнього наголосу в кожному піввірші; для тонічної системи – кількістю наголосів та розташуванням цезури; для силабо-тонічної системи – кількістю стоп певного метра, місцем цезури та її характером. Силабо-тонічна система під час свого історичного розвитку перебрала від метричної назви метрів (розмірів), але самі терміни набули іншого значення: комбінація довгих і коротких складів (метрична система) трансформувалася у наголошені і ненаголошені склади (силабо-тонічна система). Метри (розміри) силабо-тонічної системи віршування: ямб: (наголос на 2, 4, 6, 8, 10-й склад); хорей: (наголос на 1, 3, 5, 7,9-й склад); дактиль: (наголос на 1, 4, 7, 10-й склад); амфібрахій: (наголос на 2, 5, 8, 11-й склад); анапест: (наголос на 3, 6, 9, 12-й склад); До так званих “теоретичних” метрів належать: пірихій (), спондей (), хореямб (), амфімакр (). Цезура – пауза, що ділить вірш на 2 (3) частини, які звуться піввіршами (рівні/нерівні): Тягар робочих літ наліг мені на плечі. Стих безтурботний сміх і споважніли речі. // (3 // 3) // (2 // 2) В’яне осені цвіт, жовті килими стелить під ноги. На узгір’я німі сива осінь направила крок. // (2 // 3) // (2 // 3) В одному віршованому рядку може бути 2 цезури, при цьому друга є виразнішою за першу. Стопа – найкоротший відрізок даного метру (розміру), який має всі його ритмічні ознаки (тристопний хорей; п’ятистопний ямб). Клаузула (закінчення) – частина віршованого рядка від останнього наголосу до кінця. Клаузули бувають: а) односкладові, чоловічі – наголос на останньому складі: Нерозвійно нагусла над мокрим вікном Осліплених днів каламуть (В. Свідзинський); б) двоскладові, жіночі – наголос на передостанньому складі: Проходила по полю, В могилах поле мріє – ... (П. Тичина); в) трискладові (дактилічні) – наголос на третьому з кінця складі: Сором хилитися, Долі коритися! (Леся Українка). Рима – співзвуччя закінчень у суміжних або близько розташованих словах. Строфа – фонічно закінчена віршова сполука, яка повторюється / може повторюватися у поетичному творі. Блукаючий склад – склад, який то з’являється, то зникає, то переходить на інше місце. Це нетипове явище для силабо-тонічної системи, але характерне явище для силабічної системи: після останнього наголосу у 1-му піввірші зникають / з’являються блукаючі склади. Ритмічна варіація (варіативність): а) у силабо-тонічній поезії – незначне відхилення від основної метричної схеми, яке не ламає і не спотворює ритму (пропуск наголосу / зайвий наголос); б) у силабічній поезії – розташування наголошених і ненаголошених складів усередині вірша; в) у тонічній системі – кількість ненаголошених складів між наголосами. Головні системи версифікації Матірна – “музична”, що існує у фольклорі: для неї характерна нерозривність музики і слова. Первинні: силабічна – базується на ритмовідчутті, в основу якого береться склад як такий (романські країни, Польща, Україна, тюркська народна поезія, Візантія, кельти (ірландські саги)); тонічна – в її основі – ритм наголосів (динамічних/експіраторних), кількість ненаголошених складів коливається: давні германці, іспанці (героїчний епос), билини; віршовані частини Біблії; квантитативна (метрична) – в основі – чергування довгих і коротких складів, об’єднаних у певні групи (близька до музичної): Греція, Сирія, Єгипет, Рим, частково латинська поезія Середньовіччя, арабська поезія. Вторинні: квантитативно-силабічна (існують “зарезервовані” позиції: одні – для довгих, інші – для коротких складів, а також вільні – за бажанням автора): Індія (“Рамаяна”, “Магабгарата”); силабо-тонічна – чергування груп, що складається із “запрограмованої” кількості складів наголошених і ненаголошених; імітативна: відтворення ритмічної схеми квантитативної (квантитативно-силабічної) поезії силабо-тонічними засобами: на місце довгого складу ставиться склад із динамічним наголосом, на місце короткого – ненаголошений. Силабо-тонічна система 1-й етап становлення: Святий Авґустин був першим, хто запровадив принцип силабо-тонічної систем у латинську поезію: у квантитативних віршах він замінив довгі склади наголошеними, короткі – ненаголошеними. Ця система (ритмічна) існувала в латинській поезії Середньовіччя поруч із квантитативною. 2-й етап становлення: доба Єлизаветинської Великобританії: італійський силабічний 11-искладовий вірш читали як 5-истопний ямб; як наслідок – поява ямбічної структури білих віршів англійської драматургії; 3-й етап становлення: а) на початку ХVІІ ст. принцип силабо-тонічної системи віршування впровадили у німецьку поезію (Опіц і Флемінґ) – 4-истопний хорей; б) на початку ХVІІІ ст. – у російську поезію (М. Ломоносов); в) наприкінці ХVІІІ ст. в українську поезію (І. Котляревський) – 4-истопний ямб. Таким чином, силабо-тонічна система віршування постає з: 1) квантитативної – заміна довгих складів на наголошені; 2) силабічної – упорядкування наголосів усередині віршованого рядка; 3) тонічної – обмеження коливань ненаголошених складів між наголошеними. Силабо-тонічний розмір вірша визначають три фактори: 1)характер самого метра (хорей, ямб тощо); 2)кількість стоп метра у вірші (дво-, восьмистопний ямб); 3) місце цезури. Силабічна система Зміст силабічного віршування полягає в тому, що за одиницю ритму береться склад як такий. Склад лежить в основі ритмовідчуття силабічної поезії. Для визначення розміру вірша мають значення склади, які рахують до останнього наголосу на кінці кожного вірша або піввірша. Характерною особливістю силабічної системи є різна кількість складів. Замовк мій сивий, битий тугою, (10) Поник старою буй-головою. (10) Вечірнє сонечко гай золотило, (11) Дніпро і поле золотом крило... (10) Класичним зразком силабічної поезії є японська танка і українська поезія часів бароко. Японські танки позбавлені рими, ритміки; вони лише дотримуються визначеного числа складів. Танка містить у собі 5 рядків, число складів нараховує 31; їхній порядок є таким: 5-7-5-7-7. М. Гаспаров: силабічна поезія є 2-х типів: 1) не враховується різниця між наголошеним і ненаголошеним складом (японська поезія); 2) допускається елемент тоніки (квантитативної метрики): двоцезурний вірш, що теоретично нараховує 15 складів (12-18 складів) – романська, іспаномовна поезія. Найстаріші зразки силабічної поезії зафіксовані в ірландців – віршовані вкраплення саґ (VІІІ ст.). ІХ ст. – “Кантилена про св. Євлалію” старофранцузькою мовою; бл. ХІ ст. – поема “Про Олексія, чоловіка Божого”; ХІІ ст. – “Пісня про Роланда” (12-искладовий вірш); провансальська силабічна поезія (ХІІ – поч. ХХ ст.); італійська поезія ХІІІ ст. (Рустіко ді Філіппо); іспанська поезія Середньовіччя (Ґонзало де Берсео), Ф.-Ґ. Лорка (“Циганські романсеро”). У слов’янській поезії зразками силабічної системи слугують сербський героїчний епос (“юнацькі пісні”) та польська поезія (Ю. Тувім). Щодо української поезії, зразки силабічної системи віршування наявні у творчості І. Величковського (доба бароко), Т. Шевченка, І. Франка, Б.-І. Антонича, Віри Вовк. Квіти дістав я. Таємний знак Не знать, від кого. І вже на серці – тремтливий ляк: Іриси темні – таємний знак, Що принесе він, пощо, для чого? Стримать дитинну мою тривогу Як? (Ю. Тувім. Іриси. Переклад І. Качуровського) В. Жирмунський: силабічна система притаманна мовам, які мають незначну різницю між наголошеним і ненаголошеним складом. Розмір силабічного вірша в романських народів визначають 2 фактори: 1) загальна кількість метричних складів до останнього наголосу; 2) наявність / відсутність цезури. Розмірів силабічної системи є значно менше, ніж будь-якої іншої. Тонічна система Тонічна система базується на ритмі голосів; щодо ненаголошених складів, то вони або не враховуються, або (тепер) творять певні ритмічні варіації основного розміру. Тонічна система значно бідніша за силабічну, не говорячи про силабо-тонічну: 1) – вірш з двома наголосами; 2) ; 3) ; 4) // ; 5) ; 6) // ; 7) // ; 8) // ; 9) // . Найдавніші зразки тонічної системи віршування – це “Епос про Гільгамеша”; скандинавські саґи; “Поема про Беовульфа”; “Пісня про мого Сіда”, лірика “жонґлерів”; поезія міннезанґів (трансформована у силабо-тонічну). Зразком тонічної системи віршування може слугувати поезія Л. Уланда “Помста”: Шляхетного пана забив служник Бо лицарем стати собі прирік. Його заколов він, де темний бір, І тіло жбурнув у райнський вир. Вдягнув обладунок блискучо-важкий На панського скочив коня мерщій. Ось він переїхати хоче ріку, Та вперся румак, не йде по містку. Острогами злотними бє він, та кінь Скидає люто його в глибінь. Даремно веслує його рука: На дно його тягне кольчуга важка. Існують 2 антиномічні погляди на взаємозалежність доби і поезії:
Імітативна система Імітативна система – це свідоме відтворення стилю давноминулих епох. Характерна для перекладів. Імітація віршів спричинялася до появи того чи іншого віршованого розміра і в оригінальних поезіях. Переважно це спроби відтворення античної поезії, ірано-арабської, індійської, китайської та японської поезії. Після бурі Море ще довго не спало і тихо вночі хвилювалось, З шумом ритмічно-журливим скаржачись скелям холодним. Скелі мовчали уперто, бездумні, бездушні громади. Що їм ті скарги журливі? Немає їм діла до того!.. (М. Чернявський – оригінальний гекзаметр) Змішані системи Верлібр (фр. vers libre – вільний вірш) – невпорядкована суміш віршів різних метрів або аметричних відрізків. Щодо римування верлібру спостерігається 3 випадки: а) відсутність рими; б) обов’язковість рими; в) одні вірші римовані, інші – ні. І. Качуровський зараховує верлібр до перехідних систем віршування: ритмом є те, що сам автор вважає за ритм (так само і римовану (ритмізовану) прозу, – де за ознаку ритму правлять довгі або короткі відрізки тексту, оснащені на кінці римою. Хоча багато літературознавців зараховують верлібр до тонічної системи віршування. Білий вірш – суміш різностопних віршів одного якогось повного метра: ямба, хорея, дактиля. За УЛЕ: Вільний вірш (верлібр) – вірш, який не має наскрізної симетричності будови, не передбачає метра, рими і, нерідко, поділу на строфи, через що структурно наближається до прози; більшість верлібрів мають нерівномірну довжину віршів. Важливим засобом організації поезії є інтонаційно-синтаксичні повтори. Вперше як термін його вжив французький письменник Г. Кон у передмові до зб. “Перші вірші” (1884). У європейській поезії розвинувся спочатку в Німеччині (Г. Гайне), згодом у Бельгії (Е. Вергарн), з англійських поетів верлібром писали В. Блейк та М. Арнолд; серед американських поетів найкращим автором верлібру є В. Вітмен “Стебла трави”: він вразив читачів вживанням віршів різної довжини, ритмічні ефекти яких полягали не у повторенні метричної стопи, а ритмічних/ритмізованих одиниць та у повторенні, рівновазі і зміні слів, фраз, речень і віршів. Інтенсивне використання верлібру розпочалося з поезії французьких символістів к. ХІХ ст. та англомовної поезії ХХ ст., особливо після І світової війни. До верлібру у своїй творчості зверталися Р.-М. Рільке, Жуль Лафорґ, Т.-С. Еліот, Е. Паунд, В.-К. Вільямс, Е. Камінґс та ін. Серед багатьох способів англійського вільного віршування можна відокремити пишномовну поезію з довгими віршами (як-от В. Вітмен чи А. Ґінзберґ), первинним джерелом якої є перекладна поезія Біблії, та короткої форми розмовні, часто іронічні поезії, які застосовує більшість поетів верлібру. Такі поети поступаються стимулом, тактом і піснею, що їх досягали традиційні розміри, з тим, щоби використовувати інші ритмічні можливості. Білий вірш – вірш без рим у силабічній і силабо-тонічній системах віршування; за іншим підходом (Абрамс) – це поезія, що складається з неримованих віршів, написаних п’ятистопним ямбом. Він дає змогу вводити в поезію розмовну мову, робити віршовану фразу інтонаційно вільнішою і гнучкішою. Як правило, використовується у драматичних віршованих творах, зокрема у драматичній поемі, а також у ліро-епосі та ліриці. Уперше був запроваджений в англійській літературі (форма білого вірша найближча до природних ритмів англійського мовлення) графом Серреєм у його перекладі 2-ї і 4-ї книг Верґілієвої “Енеїди”; відтоді став стандартним розміром Єлизаветинської (Н. Кід, К. Марло, В. Шекспір) і пізньої поетичної драми, як також інших поетичних форм англійської літератури (Дж. Мільтон “Втрачений Рай”, Дж. Томсон “Пори року”, В. Вордсворт “Прелюд”, Альфред Теннісон “Королівська ідилія”; серед сучасної поезії зустрічається у творчості Т.-С. Еліота “Безплідна земля”, його віршовані драми). Білий вірш був поширеним також в Італії, Німеччині тощо. Вірші, в яких половина віршованих рядків римується, а друга не має рим, називаються напівбілими віршами. Поезія в прозі (вірш прозою) – короткий ліричний твір, написаний прозою; щільно стиснутий, підкреслено ритмізований і пишномовний твір, написаний як тривала послідовність речень без поділу на вірші. Ознаки, що споріднені із власне поезією: невеликий обсяг, особливий тип будови художнього образу, в основі якого лежить ліричне переживання, безсюжетна композиція, підвищена емоційність художньо-стильових засобів. Проте у поезії в прозі відсутня звукова організація мови, хоч і простежується тенденція до ритмічної та фонетичної упорядкованості. Поезія у прозі є проміжною формою між поезією і прозою та тематично-стильовими і композиційними (але не метричними) ознаками, що й визначає її відмінність від верлібра чи ритмізованої прози. За змістом – це ліричний або філософський роздум. Уперше термін ужито у збірці Ш. Бодлера “Малі поезії у прозі”; поезії у прозі писали: А. Рембо “Осяяння”, Ґ. Тракль (Поезії в прозі); есеїстичні уривки В. Пейтера, зокремамедитація про “Мону Лізу” да Вінчі у праці “Ренесанс”. Ритмізована проза – це: 1) визначення віршів, записаних як проза від поля до поля, без поділу на віршові рядки: А. Бєлий “Петербург”; 2) визначення прози, у якій віршований ритм спорадично то наростає і стає цілком виразним, то зникає: “Страшна помста” М. Гоголя; 3) визначення прози, де певна симетрія у побудові коротких періодів дає підстави говорити про ритм образів: “Слово о полку Ігоревім”. Метрична плюривалентність (багатовимірність вірша) передбачає належність одного і того ж вірша до низки / різних систем версифікації. |
|
ОСНОВНІ ПРАВИЛА ЧЕРГУВАННЯ У – В, І – Й Мета Мета: з’ясувати основні випадки чергування у – в, і – й; удосконалювати навички правильної вимови звуків української мови; розвивати... |
ПАРНІСТЬ. ЧЕРГУВАННЯ. РОЗБИТТЯ НА ПАРИ З кожним ходом коня міняється колір поля, на якому стоїть кінь, тобто має місце чергування кольорів — білого і чорного. Після першого... |
|
Двобічна симетрія, Приплюснута форма тіла в спинно-черевному напрямку Два довгих канальці по боках тіла і всередині поривної тканини і відкриваються назовні спільним отвором |
Прочитайте текст і виконайте завдання 7–10 Чергування приголосних НЕ відбуватиметься в прикметнику, утвореному за допомогою суфікса -ськ- від слова |
|
Звук [х], буква Хх («ха»). Розвиток артикуляційно-вимовних умінь учнів Письмо малої букви х. Письмо складів і слів з малою буквою х. Списування друкованого речення |
АНКЕТА інвестиційної пропозиції території №7 З північного боку територія складів “Снек-експорт”. З східного боку територія підприємства “Райагробуд. З |
|
АНКЕТА інвестиційної пропозиції території №6 З північного боку територія складів “Снек-експорт”. З східного боку територія підприємства “РайДРСУ”. З |
Тема. Закріплення знань про звукове значення букв “Щ”, “щ” (ща).... Розчитування за таблицею М. О. Зайцева. Читання рядка складів, передаючи голосом правильну інтонацію |
|
РОЗКЛАД ЗАНЯТЬ Технічна підготовка: Прийняття і постановка транспортних засобів на чергування (у розрахунок). Облік транспортних засобів та їхньої... |
РОЗКЛАД ЗАНЯТЬ Технічна підготовка: Прийняття і постановка транспортних засобів на чергування (у розрахунок). Облік транспортних засобів та їхньої... |