|
|
Скачати 6.56 Mb.
|
Квіти, спогади дитинстваНе люблю зрізаних квітів у вазі; мені сумно за ними. Це теж сільська звичка, пов’язана з тим, що в житті нашого українського селянства — абсолютно протилежного селянству (а, чи можна його так називати?) російському, — квіти мали особливе значення. А там, у них... Там живуть голяка, так би мовити. Здивувався колись чимало, прочитавши у російського письменника Фєдора Абрамова прислів’я, повчання: «У дома куст будет дом пуст». Та чимало й надивився їх у найгірші роки мого життя, отих «нє пустих» домів, коли вимушений був тинятись Росією, убогішою з убогих у світі домів, чи то стайня, чи отой їх «хлєв» не розібрати... В часи мого дитинства, нагадаю, ще перед «годом Велікого Пєрєлома», коли зламали хребет будь-якому селянству, як такому, квіти були у нас при кожній хаті, або росли перед нею, або стояли в глечиках на вікнах, та нікому й до голови не впало би їх кудись зрізувати. Їх висаджувано зазвичай на квітничку перед хатою, та він був предметом певної гордості господарки. Чимось на кшталт її візитної картки. Квіти, дерева, трави, все воно мало колись свої особисті імена, окремі й неповторні. Сучасність нівелює все, нівелює людей, відбираючи їм особистість, а у концтаборах — ростках щасливого майбутнього (? ) вже здавна людей відрізняють за номерами. Спромоглися вже на це й у нашій горезвісно-незалежній Україні, присвоївши нам усім «кодові» номери. Назви квітів (не наполягаю на цьому, але підозрюю) іще знають ті, хто їх вирощують, але середній городянин, що вже затрудняється відрізнити акацію від тополі, підходить до баби, що торгує квітами, питається — «почєм еті цвєти?» — вже не затруднює себе назвою, якої й не в стані запам’ятати. Пригадую, розповідали колись, ніби десь на Уралі, в задуп’ї задуп’я, в якійсь дірі надумали відкрити такий собі «овощной магазін». Куди, замість місцевого продукту, котрого за відомою російською лінотою та безладдям клопітно вирощувати на місці, завезли звідкілясь від «нацмєнов» кабачки. Новинка прижилася та покупці так і казали — отвєсьте мнє кілограм овоща. Називати його на ім’я не було й сенсу — він був один. Майбутнє мариться мені ясним і простим: по словниках полишаться узагальнені дерево, квітка, трава... не більше. Розрізнювати вербу від сосни, як полишиться те й друге, навчатимуть лише по спеціалізованих лісопильних ліцеях. Ну, при умові (ще раз) що на той час полишаться хоч два дерева та одна квітка. Яких не дожере прогрес. Тоді квітів було не до віри, а я знав їх усіх по іменах. Квіти росли навкруги всього дому, між ним та городом, та щороку я допомагав матері їх підсівати. Вони росли по периметру будинку, по обік вимощених цеглою доріжок. Більше за все, було простих квітів: нічні красуні, кручені паничі, настурції, петунії... Місцями квітли малі декоративні соняшнички, земляні груші або ружі (мальви). Під осінь розквітали айстри та хризантеми. Троянд у нас практично не було, але росли жасмин, бузок та шипшина. Пізніше, вже у Києві біля нашого дому росли горді жоржини або вони ж — далії. Квіти красивіші від троянд; на досвідній станції для них було дещо засухо. Добре прийнялися у нас на тінистому місці й фіялки, яких я викопав десь у байраку. Були завжди грядочки портулаку та метеоли, яка так пашить увечері або перед грозою. З нею у мене пов’язаний спогад астрономічного характеру, про який пізніше. Але квіти й комахи — вони нерозлучні, це чи не найстаріше у світі братство, яке вдалося знищити лише наприкінці XX ст. Ядохемікати, що ви хочете. Мій батько був кваліфікованим хеміком, але то було дуже давно. Потім я не одного разу мав нагоду пошкодувати за тим, що добрий християнський звичай — спалювати алхеміків живцем на кострищах, шкода, так і не дотривав наших часів. Втім, як і багацько чого іншого, так само, розумного, доброго, вічного. Тоді було не лише сила квітів, але й сила комах. Махнувши раз сачком по траві степу, можна було набути десятки тієї комашні. Вони цілісінький день товклися й на квітах опилюючи рослини, без чого не можуть зав’язатися їх насіння. Хліб поки якось існує, а от гречиху, кажуть, опилювати вже нема кому, доводиться опилювати штучно. Як же вони це роблять, оті новітні недоумки? — дожилися... Вдень на квітах гостила комашня й метелики, рослини дарували їм краплю солодкого, а ті за це їх опилювали. З присмерком надходила черга інших, великих нічних метеликів, що на квіти навіть і не сідали. Гудучи, немов оті колібрі, висіли в повітрі над квіткою, запустивши хобіток до чашки квітки. То був час бражників та одночасно й пора кажанів. Часом метелик зникав на очах, а незабаром зверху падала пара неїстівних крилець, коли повітряний полювальник діяв задньою ногою, відокремлюючи цю суху бутафорію від поживного тіла невдахи. Літали в час присмерку й далі вночі й інші повітряні хижаки, сови й козодої. Можна тільки уявити собі моє здивування десь уже влітку 1990 р., коли вночі до нас завітав кажан. Я прокинувся від легкого скрежету, чи по шклу? — ну, зовсім як у Г. Ловекрафта, пам’ятаєте? Потім побачив тінь, що снувала на тлі фіранки вікна. Я запалив світло та розчахнув дверь балкону. Кажан облетів кімнату своїм чітким кутовато ламаним летом та десь пропав. Я вирішив, що він вилетів геть та ліг спати. Але, другого дня він раптом з’явився, вже з тієї кімнати де провів ніч. Довелося відловити його шкляною банкою та виставити геть; він весь час шипів на мене, спромогаючись налякати, але я випровадив його. Пишу про це так деталічно, аби підкреслити саму незвичність ситуації — півстоліття не бачити живого кажана, І от — маєте! В нашому світі, де павуки вимирають від голоду, і побачити комахоядного кажана! Комах, якими йому властиво харчуватися, вивели хемією, рослини нема кому опилювати, а воно живе: за чий же рахунок? Втім, досі живуть і ластівки, хоч кількість їх відчутно маліє... Важко буває до кінця винищити природу, навіть їм — професійним нищителям. Тоді, років у дев’ять я захоплювався ентомологією, знав мало не на пам’ять Фабраiii, подовгу просиджував над мікроскопом-бінокуляром, розтинаючи власного виробу малими інструментами комашині препарати, осмислюючи та замальовуючи бачене. Малюнки (радше креслюнки, вони всі пропали, ясна річ ) були не гірші від тих, що у «Біблії природи» Яна Сваммердама, якщо не враховувати того, що він жив на триста років переді мною. На той час я колекціонував і метеликів, не спеціально, радше з естетичними цілями, небагато (адже, їх потрібно було убивати) так, пару десятків, найбільш красивих. Тому моє зібрання далеко поступалося колекції Штейна, про яку я тоді ж прочитав у Джезефа Конрада («Лорд Джім»). То був опис майстра, як завжди у Конрада, стриманий та трохи таїнистий, що чудово передає всю романтику цього зайняття, так само захоплюючого як і безкорисливого та безцільного, подібно до багатьох інших справ людських; а тим і чудового. Потім, після нього, читаючи про відважних полювальників на людські голови — даяків Калімантану, що їх викопчували та колекціонували, я, здавалося мені, краще розумів ментальність цих людей. Зібрань штейнівського розмаху у мене не було, але ж для входження в справу аж чогось такого й не потрібно, вистачить і меншого. Цікаво, коли ж Конрад сам осягнув сенс цієї пристрасті, ще в молоді роки у дядька Бобровського під Бердичівим, чи вже морським капітаном у вільному світі, поспілкувавшися зі Штейном? Конрад не був, здається, ні колекціонером, ні просто ентомологом, але бездоганно зумів донести до читача всю незбагненну романтику справи. Владімір Набоков був завзятим ентомологом та потрібно самому прочитати, як він радів у листі до сестри в Прагу, що врешті обладнав собі деяку лабораторію в Арізоні. Та мало слідів цієї пристрасті зустрічаємо ми в його творах. Свою скромну колекцію метеликів я створив сам за фаховими правилами, від початку та до кінця. Єдине, в чому я порушив традицію, це чорне тло замість білого. Так метелики виглядають більш ефектно, як мені здається. Вони тоді не такі буденні та дещо таємничі. Впіймати нічного метелика, який висить у повітрі над квіткою набагато легше, ніж денного, що перепурхує з місця на місце, та ще й пильно стежить за оточенням. Тому у мене було більше нічних метеликів, ніж денних; крім того, я ще тоді вважав, що нічні красивіші, більш сучасні та обтікаємі. Серед них були майже всі бражники, крім рідкого у нас олеандрового, була й чудова мертва голова, гусінь якої живе на звичайній картоплі. Метеликів необов’язково ловити. Можна виховувати гусінь, та чекати поки з ляльки вийде метелик. Можна десь підібрати ляльку та чекати, поки з неї вийде метелик. Це найбільш інтригуючий засіб, бо гусінь чи кінцевий образ ототожнюються без проблем, а от ляльки... Вони розрізнюються непорівняно гірше. Знайшов колись і собі якусь не малу ляльку та тримав її всю зиму за обниженої температури. Навесні з неї вивелося щось як звично мокре, зім’яте, незрозуміле, що просохнувши, виявилося стрічківкою, яскравою та великою. У мене не було стрічківки, їх мало в наших степах, але у мене не вистачило духу вбити цю новонароджену красу на колекцію. Прийшлося випустити на волю. Може там її негайно хтось склюнув, але, то вже не було моєю справою. Схоже, що справжнім колекціонером я так і не став. Ловив я не зрідка й денних метеликів. Вони пильні та рухливі, та переслідувати таке можна довго. Степи нашої Леведії були колись переповнені метеликами від весни по осінь. Найбільшими з них були вітрильники або подалірії, за класифікацією того ж невтомного Карла Лінна. Це Іphielides podalirus до 6–7 см. у розмаху крил. Дещо менший, а може й красивіший, то махаон — Рарilio machaon. Вони ніжно жовті з синіми визерунками та люблять подовгу ширяти струмами конвекції. Окрасою нашого степу, вони з’являлися пізнім літом, були метелики менші 5–6 см. розмаху, дві ванеси: кропивник Vanessa cardui, чорно-брунатно помаранчовий, і адмірал Vanessa atalanta, чорно-брунатний, з червоними полосками та білими плямами. Це пильні та маневрені літуни та їх упіймати нелегко, але є в них і слабке місце — вони ласуни. Вони обожнюють сік кавуна та почувають розбитий кавун здалека, негайно його обсідаючи, забувають про все на світі. От тут їх і можна впіймати; та не одного. Обидва метелики у нас добре зимують, та можуть жити не один рік. Не практикуючи сезонних міграцій на зразок американських данаїд, ці добрі літуни в стані долати багато сотень кілометрів. Можуть при цьому збиратися в гурти, хоча й не такі численні як у капустяних білянок. Не перепони для них і гори — адмірала бачили на Хрестовому перевалі біля Казбека, а це 2388 м. над рівнем моря. Це вище від будь-якої точки наших Карпат, крім Герлаха на заході, у Високих Татрах. У наш приземлений вік не часто зтикаєшся з загадками, та одну з них я міг би розв’язати, але так і не зміг. Мабуть тому, що жив на схід від Перемишлю. Десь у пізньому червні 1928 р. у нас настала не зовсім звична пора, майже тиждень виключно дощової погоди: дуло й лило, лило й дуло. Моя наступна метеорологічна освіта дозволяє думати тепер, що то був потужний циклон, який вирвався точно з південного заходу, відкілясь з еспанських Канарів, теплий сектор якого складався з надто рідкого в нас, не гарячого, а понад вологого морського тропічного повітря (МТП), в якому й лили типові бергеронівські зливи. Його принесло під вечір у другій половині дня та він упав у нас на веранді, великий, схожий на бражника але більш стрункий і дещо більший метелик, чорний з синім, салатно-зеленим. Він лежав без руху, знесилений, я спробував відпоїти його солодкою водою, але без успіху, він незабаром помер. Він був великій, помітно більший від наших. Тоді я так і не знайшов його у доступних мені ентомологічних довідниках, але, чи ж усі я мав, по той бік від Перемишлю? Єдине, що можна було би стверджувати, так це те, що його принесло з північної півкулі, та він не міг бути ні брукіаною Воллеса, ні вікторією Грея. Конвергенція пасатів на екваторі уходить до стратосфери в гігантичних дотичних колах термічної циркуляції, за тим же Т. Бергероном, та повітря двох гемісфер практично не змішується. А тому, як коли-небудь, остання війна імперіалістичних претендентів на світове панування і спалить північ, то південь зможе й вижити, в ньому не буде «ядерних зим». Незвична погода, вітер і дощ, що принесла до нас помираючого гостя з тропіків, міцно застряла у пам’яті, і коли потім, уже по війні, я прочитав «Метеор» Карела Чапека, один із кращих його романів, що розпочинається теж стійким вітром, який мотає кронами дерев, мені незмінне пригадувався той вітер з дощем та обмоклим бузком і загадковий метелик-метеор. Мабуть, за збіжністю настроїв. Метелики... По війні мені попала до рук книжечка... як же про нього сказати? — письменника? Загалом не письменника, ясна річ, бо так називали Достоєвского або Кіплінґа, ні, тут це було би не до речі. Радше писаки, скажімо так, що ходив за совєтів у великих письменниках. Мартіна Адерсена Нексьо, схожого на безформену стару бабу, дана. Його я вже знав раніше, за як же об’ємним романом «Пелле завойовник», про такого собі лівого бонзу. Він мріяв: «...знищимо ж метеликів, щоб у бідняків було побільше капусти...» Тоді я був уже дорослою людиною, але минуле брало своє: я вважав світ, населений квітами та метеликами, непорівняно привабливішим, ніж світ наповнений задоволеними бідняками, що об’їдаються капустою, але без метеликів. Бо ще з дитинства був упевнений, що добрий господар і мишу прогодує, та ще тоді гребував отими обісранцями, що пнуться й із лайна зняти вершки. З дитинства ж знав і триб життя капусниць — білянок, найбільш розповсюджених у нас метеликів, білих із чорнуватим окраєм, невибагливих, але приємних, та знав (культивували капусту й ми) що шкода спричинена ними капусті значно менше від тієї, що спричинив розумам своїх сучасників схожий на стару бабу Мартін Андерсен Нексьо, хоча... яка ж розумна людина взагалі стане читати Нексьо? Його Данія годувала й годує пів Європи та я, професор на схід від Перемишлю, не від того, аби обмінятися статусом із середньо-статистичним данським бідняком. Певний, що не прогадав би... Гадаю, що харчувався би не самою капустою. |
|
ЗНАЙОМСТВО ІЗ СЕРЕДОВИЩЕМ ПРОГРАМИ Поточна версія продукту CorelDRAW Graphics Suite Х4 доступна тільки для Microsoft Windows, більш ранні випускалися також для Apple... |
Позаконкурсна програма МКФ «Послання людині» (Санкт-Петербург, Росія) Оператори: Олена Маркова, Олександр Джантиміров, Дмитро Писаний, Даніеле Джометто, Артем Васильєв, Євген Косенко, Влад Крамський,... |
|
СРС №3 Рижков Олександр 11-Е Пауль Целан(1920-1970) Вільям ІІІекспір та Михайло ЛепН монтов, ІІоль Верлен та Артюр Рембо, Ґійом Аполлінер та Унгаретті, Олександр Блок та Рене Шар. Осип... |
Список літератури Античність Вільям Шекспір «Ромео і Джульєта», «Дванадцята ніч, або Що завгодно?», «Багато галасу даремно», «Приборкання норовливої» |
|
Олександр Попов привітав переможців міжнародного конкурсу «Біонік Хілл». Адже одним з основних завдань влади є створення необхідних умов для обдарованої молоді з тим, аби кожен з них мав... |
Тема. Дж. Байрон – англійський поет-романтик, фундатор течії байронізму.... |
|
Свято осені в початковій школі вчителя початкових класів Часто проходять холодні дощі, бувають мряки і тумани. На ніч беруть міцні приморозки |
Графік особистого прийому громадян посадовими особами Міністерства... ... |
|
Урок творчість, а остання не терпить надмірної стандартизації й шаблону,... Те, що я чую, я забуваю. Те, що я бачу й чую, я трохи пам'ятаю. Те, що я чую, бачу й обговорюю |
Час і місце, або Моя остання територія Тим більше, що, як мені здається, практика нападників загалом ясна, послідовна і виграшна. Одного разу я спробував систематизувати... |