|
|
Скачати 6.56 Mb.
|
|
Але, повернемося до України. Про те, що існували подіоні наміри й щодо українського народу — свідчить роздерлий наказ про це, не одного разу оприлюднений після 1991, за підписами трьох злочинців І. Сталіна, Л. Берії та Г. Жукова. Але, чому ж їх, ці наміри, так і не здійснили? — або краще сказати, здійснили лише частково? Чи, бува, раптом олюднилися? — далебі... Тут потрібно пам’ятати перше та головне: якщо Москва не творить якихось злочинів, то тільки єдино тому, що або не може, або страхається. Було саме перше — вивезти до Сибіру сорок мільйонів — не по силах було тоді навіть більшовикам. Такою вона є, гола та неприкрита правда про війну. Про нове, вже вітчизняне заселення Криму мені розповідав місцевий, іще з довоєнних, але не новий, зі совєцьких, але ще старого покрою, з дещо більш здоровими поняттями. Все це він добре знав та бачив на власні очі, тому що був у адміністрації по розселенню та влаштуванню нових поселенців. Перекладати його не буду, наведу все, як чув від нього самого. Про них він був не надто високої опінії: Ідєя, знаєте лі прєґлупєйшая, ну і соответственний результат. Одно отрєбьє понаєхало, всю жізнь, ето відно — не било у ніх ні кола, ні двора. Да, і то скажу я вам, кто жє ето путний снімєтся с насіжєнного мєста і поєдєт куда глаза глядят? Тем болєе на чужоє; чістоє отрєбьє, я вам говорю... Татарам не дозволили нічого взяти з собою, вивезли — в чому були, та будинки стояли майже з усім майном, були садиби, сади, городи, була й худоба. Продовжує розповідати колишній працівник адміністрації: Посєлілі ми іх, всє єсть, всє ґотовоє — жіві. Нєт, гдє там. Поначалу — сожралі всє, что только било. Скота — в пєрвую очєрєдь нє стало, которий — самі сожралі, а которий і пал, от того, что нє кормілі. Ну, фруктов било, овощєй, само собой. Так нєт, чтоби на зіму посушіть, абрікос ілі віноґрада. О таком — і не слихалі. Потом, что ж — прішла зіма; холодно, топіть надо. Татарін отаплівался кізяком і валєжніком, что в горах на зіму насобіраєт. Ета рвань — пошла сади рубіть. Дєрєво вирастіть — годи надо, а тут — раз і нєту. На вєсну — садов і в помінє нє осталось. Віноґраднікі, само собой, тожє пожґлі. Вєсна, март — огороди засєвать пора, тяжєло било, война, но сємєнамі всех обєспєчілії. А оґород посєял — одін із десяті. Такая сволочь всє поналєзла, представляєтє, что і лопати в руках держать нє умєєт... куда жє ти лєз, спрашіваєтся? Осаждают нас помоґіте, ґолодаєм, дайте продовольствія! А, ми ґдє возьмєм, інтєрєсно — у нас і на ґорода не хватаєт, всє вєдь; как єсть, — с контінєнта прівєзті надо. Так і по сей день возім. Да, і что жє ім єщє давать-то? — і так вєдь всє ім подлєцам далі ґотовоє, і землю, і дома, і скот, і сади, і оґороди, что жє єщє надо — продовольствуйтєсь сєбє на здоровьє. Обьєзжал я іх всєх по службє. Регулярно, а как жє. Прієдєшь смотрєть страшно. Ровноє мєсто, всє как єсть — порублєно, пожжєно, одін дом єщє стоіт. Єґо на следующій ґод пойдут жечь, если дожівут, конечно. Нє сбєґут. Захожу как-то в дом — чуть нє упал с порога: смрад стоіт нєвиносімєйшій. В чем дєло? — а татари, скажу вам, так строятся: дом, а под домом — єщє етаж ілі полетажа под землєй; там погрєб, кладовая, а туда вєдєт кришка в полу кухні і лєстнічка. Так вот, оні всю зіму туда, ізвініте, сралі, чтоби сєбя нє бєспокоіть, на двор нє ходіть. А тєпєрь сідят, помощі ждут — тьфу! — дажє оґород нє убрали, повєрітє — зімой із мєрзлой зємлі мєрзлую морковку жралі... Чістиє паразіти, одно слово. Да, что ето я ґовррю... Ви же іхнего брата здесь, поді, уж как навідалісь. Оні всє как одін в ґорода пєрєлєзлі, а — загляніте к кому? — так і ведра оцінкованого за десять лєт нє нажілі, что за послєдняя сволочь!.. Так, дослівно так, викладав усе це мені колишній співробітник кримської адміністрації в справах переселенців, російська людина, що зуміла зберігти здорові людські поняття. Це й точно — набачився я їхнього брата за роки моїх літніх відпусток, підчас яких — треба ж і відпочити. Кого тут тільки не було... і тихі алкоголіки,й подружжя, що ганялися напившися одне за одним зі сокирою, і... чого тільки не було з тими «тубільцями»... Потім, коли мені пощастило надибати рідкого в цих широтах земляка-українця, уродженого запоріжця з діда-прадіда, я низку років зупинявся у нього. Далеченько це було від моря, десь на горі, але — що ж поробиш. Бо то ж таки була зовсім інша справа, то ж таки був відпочинок. Він трудився швайцаром у ресторані «Алушта», де я з ним, власне, й познайомився. Він був простою людиною, в університетах не навчався, але життя надивився, та був людиною вельми інтелігентною. В тому й сенс. Тепер і освічений зрідка буває інтелігентним (ажо по академіка, часом), а от раніше — якось і неосвічені вихитрювалися бути інтелігентними. Чимало вечорів просиділи ми з ним за пляшкою доброго вина, розмірковуючи про проблеми часу та сенс життя. Добрі були часи... На часи «пєрєстройкі» Крим був остаточно спустошений, а його повітря отруєне вихлопами та викидами хемічних та інших підприємств. В якомусь Донецьку повітря на той час було мало не ліпше, ніж у «перлині» Криму — місті-курорті, кримській Ялті. Це ж саме тоді в Криму пнулися звести свою АЕС, аби додати до всього ще й радіоактивність. На пляжах Ялти приїжджі москвитяни сцяли та срали у воду так, що деякі з них закривав на літо санепід. Пам’ятаю попереджуючи написи від учених кримських лікарів на Масандрівському пляжі. Він застерігав плаваючих від попадання в ріт морської води, бо там міг бути страшний паразит, який на місцевій мові звався «яйцеґліст». Даю слово — саме так було. Довго думав я над цією загадкою — навіщо, це все? Адже в Криму відпочиває сама Москва. Москва ж ним і розпоряджується, завдяки колоніальному статусові України, — чим нас труїти, а чим — не труїти — вирішують тільки в Москві. Що труять нас, де можна та чим тільки можна — це я розумію: геноцид є геноцид. Але, навіщо ж труїти Крим? Адже, там живе переважно російське ж «отрєбьє», як люб’язно висловився колишній «уполномочєний по дєлам пєрєсєлєнцєв», а відпочиває ваш же московський непотріб, так — навіщо ж труїти? Дивна історія... Російський інтерес до Криму — справа давнішня. Багацько совався з цього приводу в своєму «Днєвнікє пісатєля» Фєдор Міхайловіч Достоєвскій — любив покійний соватися думкою... Якої тільки дурості у нього не вичитати, «Любо-Дорого»... Наведемо дещо ( люблю я, зізнаюся, цю справу — наводити чужу дурість): Велікорус тепер тільки-но починає жити, тільки-но піднімається, щоби сказати своє слово, та, можливо, вже всьому світові; а тому й Москві, цьому центрові велікоруса, — іще довго, на мою думку жити, та й дай би бог. (Ф.М. Достоєвский, Полн. собр. соч. Л., 1981, т. 23, с. 7 ) Ой, піднявся вже, Федоре Міхайловічу — на весь богатирський зріст. Та навіть і слово сказав «всєму міру». Нам, що його чули — не позаздрити: поруч із ним й оте класичне московське «троєсловіє» (на «є... твою мать!») — молитвою здасться... Так і пригадується класичний жидівський анекдот сталінської епохи, ви його Федоре Міхайловічу від отих ваших «жидішков» чути не могли, то я вам розповім. Було це на концерті світової слави скрипаля Давіда Ойстраха. Сидить старий жид, слухає, витирає сльози розчуленості та й каже сусідові: «Вот, посмотрітє — наш чєловєк іґраєт: весь зал плачет!» Сусід, похмурий грузин відповідає: «В-вах-х, падумаєш-ш, — кагда наш челавек іґраєт — вса страна плачет!» От таке воно було, оте»слово велікоруса» з самого Кремля! Але, цікавився Ф. Достоєвскій не лише небувалим майбутнім велікоруса, але й спраравами дрібнішими як от — Кримом. Совався, та як же чимало — і з цього приводу. Послухаємо ще ж його безсмертні откровення: - До речі , нещодавно в «московскіх вбдомостях» знашов статтю про д|им про виселення з Криму татарів та про «запустіння краю». «Московскіє вєдомості» проводять зухвалу думку, що нема чого й жалкувати про татарів — хай виселюються, а на їх місце краще би колонізувати росіян. Я просто називаю таку думку зухвалістю: це одна з тих думок, одне з тих питань, про котрі я казав у червневому № «Щоденника», що лише якійсь із них з’явитись «и все у нас тотчас в разноголосицу». Дійсно, важко сказати, чи погодяться у нас із цією опінією «Московскіх ведомостей», з якою я від усієї душі погоджуюся, тому що сам давно так само думав про це «кримське питання». Опінія рішуче ризикована, та невідомо ще, чи пристане до цього ліберальна думка, що все вирішує. Щоправда, «Московскіє вєдомості» висловлюють бажання «нє жалєть о татарах» і т. д. не заради одного лише політичного боку справи, не для одного лише закріплення окраїн, а виставляють і просто економічну потребу краю. Вони виставляють як факт, що кримські татари навіть довели свою нездатність правильно обробляти землю Криму і що росіяни, та саме велікоруси — на це значно будуть здібніші, та як доказ показують на Кавказ. Взагалі, якби переселення росіян до Криму (поступове, зрозуміло) потребувало би й надзвичайних яких-небудь витрат від держави, то на такі витрати, здається, дуже можна би та надвичайно вигодно було би піти, в усякому разі, як не займуть місця росіяни, то на Крим обов’язково накинуться жиди та умертвлять ґрунт краю... (теж там, с. 55) Оце всього і про Крим великий російський письменник, так непопулярний на своїй батьківщині після революції, та так непропорційно популярний потім. Спочатку дещо уточнимо, а потім і трохи прикартаємо безмежну фантазію цього бовкуна, який щедро совався й там, де напевно не міг нічого зрозуміти, як за браком освіти, так і за браком розуму. «Виселення» татарів, про яке йдеться — то їх переселення до єдиновірної Туреччини під тиском російського імперіалізму (всі різновиди агресії, крім прямої,військової}. Що стосується думки про те, що «кримські татари навіть довели свою нездатність правильно обробляти землю Криму», то як же зворушливо чути її в переказі людини, яка подібно «господіну товаріщу Марксу» — все життя гадала, що городина росте за прилавком «зєлєнщіка». Нема жодної потреби звертатися до задупного (схід від Перемишлю, а ж зробиш?) писуна, аби переконатись у зворотньому. Бо ж татарський Крим міг прогодувати без проблем і п’ять мільйонів, це історичний факт. А що російський не міг прогодувати й одного мільйона — то це теж історичний факт. А до того — історичний факт набагато свіжіший. А щодо отих ваших велікорусов, що «на це значно будуть здібніші» — так це ж сміх один, самі подумайте! Це оті ваші, від «курних ізб» та зі своїми колупалками-сошками та «сівкамі» чи «буркамі»? — перехрестіться, Федоре Міхайловічу, бо з них такі самі хлібороби, як і будь-що інше... Що ж до так улюблених вами «жідішек», то й вони, вибачайте, не останні. Бо на площі дещо більшій від Криму, але ще сухішій годують ті ж п’ять мільйонів людей,»та не чули ми досі, аби вони в Росії (або ще десь) «хлєб покупалі». Як бачимо, наміри виселити з Криму татарів та поселити на їх місце велікорусів — то справа давня («Щоденник» — за 1876). Але, не все так відразу й здійснюється; що з цього вийшло — всі бачили, весь світ, але... Зараз формальні заборони на повернення до Криму його справжніх хазяїв — татарів, наче знялися. Повернулося вже десь більше двохсот тисяч, але це ще не справедливість. Справедливим було би зібрати всю цю наїжджу рвань, з усім, що вони виплодили, — та й відправити додому. Але це, ясна річ, чистісінька утопія, бо це — не гуманно. А татарів виселювати — було гуманно. Отже, справедливість не буде відновлена ніколи. Але, як виявилося згодом, повернення — це ще далеко не вирішення проблеми, навіть не початок цього вирішення. Наїжджа рвань численна, та завжди буде численнішою, в разі потреби підгодовуючись від аlma mater. Вони свідома своїх — рвані інтресів та хутко огранізовується. Створюються всякі там антифронти та антитатарські комітети при підтримці Москви. Більше від того, планувалися навіть референдуми, на якому вони ж мали вирішувати, кому належатиме Крим, Росії, чи Україні. i Парадокс Трістрама Шенді Міркування, запропоноване Расселом у книзі Mysticism and Logic у зв’язку з поняттям рівнопотужності множин, що демонструє порушення інтуїтивного принципу «частина менше цілого» для нескінченних множин. У романі Стерна «Життя й думки Тристрама Шенди, джентльмена» герой виявляє, що йому потрібен був цілий рік, щоб викласти події першого дня його життя, і ще один рік знадобився, щоб описати другий день. У зв’язку із цим герой ремствує, що матеріал його біографії буде накопичуватися швидше, ніж він зможе його обробити, і він ніколи не зможе її завершити. «Тепер я стверджую, — заперечує на це Рассел, — що якби він жив вічно і його робота не стала б йому в тягар, навіть якби його життя продовжувало бути настільки ж багатим подіями, як спочатку, то жодна із частин його біографії не залишилася б ненаписаною». Дійсно, події n-го дня Шенди міг би описати за n-й рік і, таким чином, у його автобіографії кожен день виявився б відбитим. Інакше кажучи, якби життя тривало нескінченно, то вон нараховувало б стільки ж років, скільки в ньому було днів. Аналогія Ряд натуральних чисел можна поставити у взаємно однозначну відповідність із рядами квадратів натуральних чисел, ступенів двійки, факторіалів і т.п.: 1 2 3 4 5... 1 4 9 16 25... 2 4 8 16 32... 1 2 6 24 120... Можна привести приклади рядів натуральних чисел з усе більше швидким ростом, представників яких, як би рідко вони не були розташовані в натуральному ряді, буде стільки ж, скільки натуральних чисел. Висновки Дане міркування демонструє порушення принципу «частина менше цілого», що характерно для нескінченних множин і навіть може бути використане для того, щоб відрізняти їх від кінцевих. Критерій нескінченності множини, запропонований Дедекиндом, формулюється в такий спосіб: «множина є нескінченною, тоді й тільки тоді, коли вона рівнопотужна деякої своєї частини». Можна довести, що критерій Дедекинда в аксіоматичній теорії множин еквівалентний визначенню нескінченної множини як множини, що містить злічену підмножину елементів. /Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії / ii Кальвіно, Італо (Calvino, Italo) (1923–1985), италійський письменник, есеїст, видатний прозаік свого покоління. iii ФАБР, ЖАН АНРИ (Fabre, Jean Henri) (1823-1915), французький ентомолог і письменник. Народився 22 грудня 1823 у Сен-Леоне. По закінченні педагогічного училища (1842) працював шкільним учителем. З 1849 викладав у ліцеї Аяччо (о.Корсика). В 1852 став викладачем фізики й хімії в Авиньонском ліцеї. В 1871 був відсторонений від викладання й оселився в маленькому будиночку на окраїні Оранжа. Коли Фабру було вже 55 років, він нарешті придбав ділянку землі в невеликому селі Сериньян-дю-Конта в Провансі, приблизно в 80 км від узбережжя. Фабр перетворив цю землю в дійсну польову лабораторію для вивчення життя комах. В 1878 учений почав публікувати результати досліджень бджіл-мулярщиць, ос-копалець, гусениць соснового похідного шовкопряда, прочан, метелика психеи й багатьох інших комах. У тому ж році вийшов друком перший том Ентомологічних спогадів (Souvenirs Entomologiques). Перш ніж на світ з’явився останній, 10-й том цього твору, пройшло майже тридцять років. Деякі його дослідження, наприклад жуків скарабеїв, тривали близько 40 років. Спочатку книги Фабра не притягла широкої уваги публіки, хоча В. Гюго й назвав його «Гомером комах», а Ч. Дарвін озивався про нього як про «виняткового спостерігача». Тільки з виходом останнього тому Ентомологічних спогадів Фабр одержав визнання в науковому світі. Ентомологічні спогади були визнані гідними спеціальної премії Інституту Франції. Принципова новизна внеску Фабра в ентомологію полягала в тому, що об’єктами досліджень стали живі істоти, тоді як раніше головним джерелом знання в цій науці були мертві екземпляри, наколоті на шпильки. «Пустир», на якому Фабр зробив свої відкриття й названий їм «Раєм», одержав всесвітню популярність і тепер перебуває під охороною Музею природної історії. Помер Фабр у Сериньян-дю-Конта 11 жовтня 1915. iv Істраті, Панаїт Панаит Істраті (рум. Panait Istrati, 10 серпня 1884, Браилов — 18 квітня 1935, Бухарест) — румунський письменник. Син румунської пралі й грецького контрабандиста. Відучився п’ять класів, в 12 років пішов з дому, потерпав, заробляв на життя різними ремеслами. В 1916 покинув Румунію. В 1921 у Ніцці спробував покінчити із собою, залишивши лист Ромену Ролану, його врятували, про лист повідомили адресатові, між ними зав’язалася переписка (вона тривала до самої смерті Істраті й пізніше була видана). Ролан порадив Істраті описати своє життя, так з’явилася повість «Кира Киралина». бродить В 1927 Істраті разом з Никосом Казандзакисом відвідав СРСР, був у Москві й Києві, в 1928 побував там ще раз, об’їхав Батумі, Баку, Нижній Новгород і ін. В 1929 він, за кілька років до аналогічних добутків Андре Жида й Артура Кестлера, випустив книгу нарисів про радянську бюрократію і її повсякденну сваволю «До іншого вогню: Сповідь того, що програв», що СРСР і його симпатизанты в Європі — Анри Барбюс і ін. — розцінили як зрадництво (книга була написана в співавторстві з Борисом Сувариным і Віктором Сержем, що не було зазначено в її виданні). З ініціативи радянської влади почалася широка, масована кампанія по дискредитації Істраті, його обвинувачували в «міщанстві» і «фашизмі», у такому дусі була написана стаття про нього в радянській «Літературній енциклопедії». Письменник виявився в глибокій ізоляції. У нього загострився застарілий туберкульоз, що він намагався лікувати в Ніцці й від якого вмер, повернувшись на батьківщину. Проза Істраті, що багато в чому спирається на стихію усних розповідей і за яку його прозвали «балканським Горьким», — оповідання про пережитий у Румунії й у поневіряннях по Європі, написані від імені вигаданого героя Адріана Зограффи. Романи й повести Chira Chiralina (1924), Mos Anghel (1924), Codin (1925), Prezentarea haiducilor (1925), Domnita de Snagov (1926), Mihail (1927), Ciulinii Baraganului (1928), Casa Thuringer (1933), Biroul de plasare (1933), Rasarit de soare (1934) /Матеріал з Википедии — вільної енциклопедії / |
|
ЗНАЙОМСТВО ІЗ СЕРЕДОВИЩЕМ ПРОГРАМИ Поточна версія продукту CorelDRAW Graphics Suite Х4 доступна тільки для Microsoft Windows, більш ранні випускалися також для Apple... |
Позаконкурсна програма МКФ «Послання людині» (Санкт-Петербург, Росія) Оператори: Олена Маркова, Олександр Джантиміров, Дмитро Писаний, Даніеле Джометто, Артем Васильєв, Євген Косенко, Влад Крамський,... |
|
СРС №3 Рижков Олександр 11-Е Пауль Целан(1920-1970) Вільям ІІІекспір та Михайло ЛепН монтов, ІІоль Верлен та Артюр Рембо, Ґійом Аполлінер та Унгаретті, Олександр Блок та Рене Шар. Осип... |
Список літератури Античність Вільям Шекспір «Ромео і Джульєта», «Дванадцята ніч, або Що завгодно?», «Багато галасу даремно», «Приборкання норовливої» |
|
Олександр Попов привітав переможців міжнародного конкурсу «Біонік Хілл». Адже одним з основних завдань влади є створення необхідних умов для обдарованої молоді з тим, аби кожен з них мав... |
Тема. Дж. Байрон – англійський поет-романтик, фундатор течії байронізму.... |
|
Свято осені в початковій школі вчителя початкових класів Часто проходять холодні дощі, бувають мряки і тумани. На ніч беруть міцні приморозки |
Графік особистого прийому громадян посадовими особами Міністерства... ... |
|
Урок творчість, а остання не терпить надмірної стандартизації й шаблону,... Те, що я чую, я забуваю. Те, що я бачу й чую, я трохи пам'ятаю. Те, що я чую, бачу й обговорюю |
Час і місце, або Моя остання територія Тим більше, що, як мені здається, практика нападників загалом ясна, послідовна і виграшна. Одного разу я спробував систематизувати... |