§ Доба Відродження і український культурний процес. Загальна характеристика


Назва§ Доба Відродження і український культурний процес. Загальна характеристика
Сторінка1/3
Дата02.04.2013
Розмір0.75 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Культура > Документи
  1   2   3
Українська культура ХV-XVIII ст. у європейському контексті
§ 1. Доба Відродження і український культурний процес.

Загальна характеристика.

Кінець XIV ст. драматично позначився на суспільно-політичному і культурному розвитку українських земель. У 80-х роках завершила своє існування Галицько-Волинська держава, що тривалий час як самостійний політичний організм об’єднувала більшість заселеної на той час української території. Українська державність XIII-ХІV ст. забезпечувала загальнонаціональну консолідацію всіх частин українського народу, дальший розвиток його культури, протидіяла воєнній і політичній експансії татаро-монгольських завойовників, а також наступу Польщі в Українські землі із заходу.

Включення українських земель до складу Литовської держави спочатку не внесло суттєвих змін у їх культурно-національний розвиток. Литовські князі, пройняті українськими культурними впливами, навіть намагаються здійснити одвічне геополітичне прагнення Київської держави до оволодіння Чорноморським узбережжям. Однак поразка Вітовта на Ворсклі (1399 р.) змусила його шукати підтримку у свого двоюрідного брата Ягайла, який, ставши польським королем і співтворцем Кревської унії, сприяв поширенню польських впливів у Великому князівстві Литовському і намаганням витіснення православної "схизми". З кінцем ХІV — поч. ХV ст. Польща всіма силами прагне обмежити традиційні українсько-білоруські впливи в Литовській державі. Литовські князі, прийнявши католицьку віру, фактично сприяють цьому процесу. Литовська столиця Вільно стає одним з центрів польської політики і культури.

У 1397 р. польська королева Ядвіга заснувала при Празькому університеті спеціальний інтернат для студентів з литовських та інших сусідніх земель, а у 1409 р. такий інтернат було утворено при Краківському університеті, куди почали посилати своїх синів українські магнати. В результаті, як наслідок навчання в чужій школі, почалось культивування презирства до своєї рідної мови. Швидке проникнення поляків у Галичину супроводжувалось підривом економічної могутності місцевого боярства, втратою верхами українського суспільства свого національного обличчя, їх переходом на католицтво і спольщенням. Галичина стала першою з українських земель, де польська “колонізація” призвела до денаціоналізації провідної верстви, і де лише дрібна й частково середня шляхта зберігала своє національне обличчя.

В Литовській державі князі, прийнявши католицтво, подібно до польських королів, присвоїли собі право призначати на вищі посади у православній церкві свої креатури, що часто приводило до конфліктних ситуацій. У результаті в Литовсько-Руському князівстві загострюються суперечності на національному ґрунті. Тяжких ударів у ХV ст. культурно-економічному життю в Україні завдавало Кримське ханство, яке систематично починає плюндрувати українські землі, кілька разів руйнуючи золотоверхий Київ.

Незважаючи на несприятливі політичні умови, культурний розвиток в Україні не припинявся, набуваючи нових форм і змісту. Період XV-XVІ ст. став добою дальшого посилення її зв’язків із Заходом. Саме в цей час країни Західної і Центральної Європи переживають Відродження (Ренесанс) в ідеологічному і культурному розвитку, покликане до життя суттєвими зрушеннями в соціальному і духовному житті континенту. Самі учасники Відродження, пояснюючи походження цього терміну, зауважували, що весь історичний період від падіння Римської імперії до появи нового світогляду був часом занепаду величної античної культури, яку вони тепер відновлювали. Ідеологи Відродження різко виступали проти схоластичної вченості з її залежністю від церковних авторитетів, за свободу дослідження природи, проти умовного церковно-середньовічного, пов’язаного з візантійськими традиціями, канонічного образотворчого мистецтва — за повернення до античного мистецтва, яке було, на їх думку, "природним". Власне один з діячів цієї доби художник та історик мистецтва Дж.Вазарі (1511-1574) вперше вжив термін "rinascita", "відродження", який означав у нього всебічний розвиток нового мистецтва, що ґрунтується на вивченні природи.

Художники, письменники, філософи доби Відродження називали себе гуманістами, оскільки в центрі уваги свого світогляду вони ставили людину — homo. Вся культура Відродження базується на індивідуалістичному світогляді "нової людини". В середні віки обидві сторони свідомості — знання про зовнішній світ і уявлення про внутрішній зміст самої людини перебували під пеленою сплетеної з релігії дитячої наївності і фантазій. З Відродженням пробуджується реалістичне трактування усіх речей у світі; людина стає індивідуумом, усвідомлює себе як особистість, прагне всебічно розвинутись, виявити себе у зовнішньому світі. У цьому причина прагнення нової людини до популярності і слави; її індивідуалізм часом перетворюється навіть у аморальність, породжує суб’єктивне ставлення до релігії (терпиме, скептичне, насмішкувате, іноді — цілком негативне).

В основі світогляду Відродження лежала ідеологія і діяльність буржуазії, хоча нові ренесансні форми культури були сприйняті також аристократією, яка пристосувала їх до своїх потреб, а також іншими верствам суспільства. В нову епоху значною мірою вже не походження і не родовитість визначали місце людини в суспільстві, а її особисті якості та її діяльність, які забезпечували багатство, накопичення капіталу, що ставав джерелом небаченої могутності, впливу. Звідси індивідуалізм — як основа світоглядних позицій людини Відродження, підкреслювання цінності людської особи як такої і усього, що з нею пов’язане.

Важливою рисою нового світогляду був інтерес до дослідницьких наукових знань у природознавстві. У тісному зв’язку з ними стоїть виникнення реалістичного мистецтва і літератури. У художників Відродження традиційні релігійні сюжети наповнюються глибоко людським змістом. Характерним стає образ реального земного героя, який розкривається у всій повноті живих людських рис. Великого розвитку отримало мистецтво портрета, що цілком відповідало індивідуалістичним тенденціям свідомості.

ХV-ХVІ ст. були добою національних держав, пробудження національної самосвідомості, формування національних літератур. Більшість гуманістів виявляли прихильність до сильної і єдиної держави, яка мала забезпечувати недоторканість власності.

Вони піддавали критиці всю систему феодального світогляду, висміювали аскетизм і стверджували право людини на насолоду. Середньовіччя було проголошене часом забобонів, невігластва, темряви і назване "готичним", що було рівнозначне терміну "варварське".

Попри всю своєрідність рецепції Відродження в Українських землях, вона розпочалась фактично від часу його утвердження в країнах Західної Європи. Важливе значення для культурного розвитку України мало пожвавлення політичних зв’язків Вітовта та його наступників з країнами Центральної Європи, зокрема з Чехією, яка в цей період переживала час найбільшого культурного піднесення з усіх слов’янських країн. Посилився потік українців до вищих шкіл Європи. Вже від цього часу студенти-українці зафіксовані у списках паризької Сорбони, Болонського, Падуанського, Краківського, Празького, Гейдельберзького та інших університетів. У ХVІ, XVII, XVIII ст. – численні свідчення про українських студентів у Лейпцігському, Кенігсберзькому, Страсбурзькому, Віденському, Будапештському, Оксфордському університетах.

Одним з важливих осередків української ренесансної культура став Краків. Протягом ХV-ХVІ ст. у Краківському університеті навчалося близько 800 українських студентів. Для бідних студентів цього університету у 1409 р. було засновано окрему бурсу з тим, щоб до неї приймати студентів переважно з Галичини, Поділля та українських земель Великого князівства Литовського.

Місто виявилося осередком великої кількості українських митців — літераторів, поетів, художників, архітекторів, вчених. Тривалими пам’ятками їх перебування і праці в Кракові, як і в багатьох інших містах Польщі (Вроцлаві, Любліні, Гнезно, Сандомирі), залишилися ікони, фрески й розписи в польських костьолах і каплицях, зокрема 43 картини на різні євангельські сюжети на краківському Вавелі і фрески у краківській каплиці Чесного Хреста. Причому слід зауважити, що у багатьох краківських храмах богослужіння здійснювалось церковнослов’янською мовою. Чимало українців після завершення навчання залишалось працювати в європейській вищій школі, ставали професорами й викладачами. Так, в Краківському університеті викладали визначні українські вчені: Юрій Котермак з Дрогобича, Павло Русин з Кросна, Лукаш з Нового Міста та ін.

За кордоном вихідці з України переймалися новими, передовими на той час ідеями, насамперед гуманістичними, й переносили їх на рідний грунт, сприяли утвердженню гуманістичної культури в українських землях. Одним з найвизначніших її зачинателів в Україні був Юрій Дрогобич (близько 1450-1494). Він навчався у Краківському і Болонському університетах. В останньому протягом 1481-1482 рр. він займав посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв. З 1487 р. і до кінця своїх днів Ю.Дрогобич був професором медицини й астрономії Краківського університету, його праці з філософії, астрономії, географії, медицини були широко відомі в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині. У 1483 р. у Римі була опублікована його праця "Прогностична оцінка поточного 1483 року", яка є першою друкованою працею українського автора. Вона містить виклад наукових знань з ряду дисциплін, подає географічні координати Львова, Дрогобича, Вільно, Кафи, Москви та ін.

Павло Русин з Кросна (помер 1517 р.) вчився у Краківському та Грейфсвальдському (Німеччина) університетах, став професором римської літератури в Краківському університеті. Серед інших визначних українських гуманістів, які відіграли важливу роль в розвитку національної культури, слід назвати Григорія Чуя Русина (1523-1573), професора Краківського університету, Юрія Тичинського-Рутенця (перша пол. ХVI ст.), професора поетики й риторики Краківської академії, Івана Туробінського-Рутенця (1511-1575 рр.) також вченого-правознавця, професора і ректора Краківського університету.

Та найбільш визначною постаттю в українській культурі доби Відродження був Станіслав Оріховський (1513-1566 рр.), якого називали "українським (рутенським) Демосфеном", "сучасним Ціцероном". Народився він в с. Оріхівці Перемишлянського округу Руського воєводства в сім’ї окатоличеного українського шляхтича, одруженого з дочкою православного священика, вчився у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському і Болонському університетах. Серед його вчителів були відомий німецький гуманіст Меланхтон, професор риторики й оратор в університетах Болоньї, Падуї, Рима Р.Амадей та ін. Мартін Лютер на час навчання навіть оселив здібного українського юнака у власному будинку. Оріховський бував у середовищі найвизначніших гуманістів, діячів науки і культури Західної Європи. Серед його друзів Лукас Кранах-старший, Альбрехт Дюрер та Ульріх фон Гуттен, визначні італійські філософи А.Пассера і Г.Контаріні, кардинал Ф.Коммендоні і Олександр Фарнезе. Оріховському був притаманний талант оратора, публіциста, філософа та історика, його блискуча "Промова на похоронах Сигізмунда І" була включена відомим видавцем Павлом Мануцієм в антологію "Промови славетних мужів", видану у Венеції (1559), яка неодноразово перевидавалася в Парижі, Венеції, Кельні.

3 Ренесансом зв’язані початки українського книгодрукування, які також належать давній польській столиці Кракову. Саме тут були видруковані Святополком (Швайпольтом) Фіолем у 1490-х роках чотири перші книгодруки кирилицею — інкунабули — "Октоїх", "Часослов", "Тріодь постна", "Тріодь цвітна", які мали ознаки живої української мови. Друкар цих книг краківський громадянин і майстер німецького походження був тісно зв’язаний із західноєвропейською купецькою і фінансовою родиною Турзо, близькою до гуманістичного руху, з якої походив ряд видатних державних і церковних діячів. Редакторами і коректорами друкованих Швайпольтом Фіолем книг могли бути тогочасні краківські українські вчені Юрій Котермак-Дрогобич і Павло Русин з Кросна, зв’язані з гуманістичними діячами Ренесансу у Чехії, Італії, Німеччині і зокрема з меценатами з родини Турзо. В першій чверті XVI ст. у краківських типографіях було видруковано близько 30 видань, у яких поряд з польським гербом вміщено герб Великого князівства Литовського. Отже ці видання мали задовольняти культурні потреби України, що входила до складу цієї держави.

Першою слов’янською друкарнею в межах Литовсько-Руської держави була Віленська друкарня (1520), заснована визначним білоруським культурним діячем Франциском Скориною, який походив з Полоцька, був доктором медицини Падуанського університету. Слід мати на увазі надзвичайно тісний зв’язок України і Білорусії, що поширювався як на соціальну, економічну, політичну сфери, так і на культурну. В духовному житті обох країн було дуже багато спільного, створеного зусиллями їх народів і робило спільним надбанням як витворені культурні цінності, так і діяльність окремих діячів. До таких діячів належав і Франциск Скорина, який творив у "єдиному духовному просторі" України і Білорусії, які входили до окладу Великого князівства Литовського. Це був типовий представник доби Відродження, який зробив значний внесок у цілу низку галузей науки, прикладних знань, прославився знанням багатьох мов, древніх і кількох іноземних. Він народився у білоруському місті Полоцьку, а діяльність його проходила у Кракові, Падуї, Празі, Кенігсбергу, Вільно.

Скорина став спадкоємцем друкування слов’янських книжок для українців і білорусів, започаткованих Святополком Фіолем у Кракові. Видані ним у Празі 20 окремих книжок Старого Завіту "руською мовою" виявилися творчим синтезом усього попереднього західноєвропейського і слов’янського книгодрукування. В художньому відношенні його книжки, які спиралися зокрема на традиції венеціанського друкування, виділялись серед кращих європейських видань того часу і протягом багатьох років були зразком для наслідування багатьма друкарнями світу.

Скорина обрав саме Прагу для розпочинання своєї типографської діяльності, оскільки у чеській столиці вже існували міцні традиції перекладу Біблії на національну мову.

Можна провести певну паралель у тому, що і католицька і православна церкви уникали надати можливість мирянам читати біблійні книги. Натомість вимога права вільного читання Святого Письма була одним із лозунгів гуситського руху, які перебували поряд з реформаторськими уявами про рівні права людей та рівність між мирянами і священнослужителями. Невипадковими в зв’язку з цим були поїздки Мартіна Лютера до Праги для ознайомлення з ідеями гуситства. Прага — один з визначних культурно-інтелектуальних європейських центрів реформаторського руху, який дихав ідеями патріотичного гуманізму і реформаторства, стала притягальною і для Ф.Скорини, діяльність якого була спрямована до "людей посполитих к доброту наученію".

Розглядаючи біблію як найважливіше джерело знань семи вільних наук, в число яких тоді входили граматика, логіка, риторика, арифметика, геометрія, музика і астрономія, Скорина намагався наблизити цю книгу до широкого кола читачів.

Перекладаючи Біблію на рідну мову, Скорина одночасно утверджував принцип особистого ставлення людини до Бога. Із вчення білоруського гуманіста (його основний зміст висловлено у передмовах і післямовах і післяслів’ях авторських видань) виходило, що основні положення віри й моралі осмислюються людиною насамперед у його душі, свідомості і виступають як веління совісті й морального обов’язку. На думку Скорини, людина, здійснюючи прямий інтимний діалог з Богом, не потребує посередництва церкви і є здатною досягти моральних вершин завдяки власним зусиллям, особистій вірі в Бога, самостійному вивченню Біблії. Таким чином поряд з Еразмом Ротердамським, Лютером, Кальвіном та ін. Скорина виявився творцем загальноєвропейської ідеї оновлення християнства, реформування релігії й моралі.

У 1522 р. Скорина переносить свою діяльність до Вільно, де засновує типографію і продовжує розпочату у Празі видавничу працю. Прагнучи насамперед задовольнити потребу міщанства і купецтва, він видає "Малу подорожну книжицю" — збірник для читання, який складався з Псалтирі, Часословця, акафістів, канонів, Шестидневця, коротких святців і пасхалії. Сюди була включена також інформація світського і наукового характеру, що робило її доступного для широкого читача. Не менш важливим було видання віленського "Апостола".

Видання Скорини викликали великий інтерес у західноєвропейських діячів як протестантської, так і католицької церков. Так, відомий пропагандист вчення М.Лютера Павло Сператус мав Псалтир Скорини з "Малої подорожної книжиці". Останньою цікавилися єзуїти, вирішуючи питання поширення католицизму серед православного населення Речі Посполитої.

Гуманістичні і культурно-цросвітницькі традиції Ф.Скорини були продовжені Симоном Будним і Василем Тяпинським. Обидва вони піклувались про культурні потреби свого народу. Тяпинський розвинув думку про потребу освіти на рідній мові, про необхідність створення шкіл, покликаних пробуджувати в народі почуття самосвідомості. В перекладі Євангелія він сміливіше ніж Скорина вводив елементи живої народної мови і відійшов ще далі від церковнослов’янської мови,

В коментарях Симона Будного до Нового Завіту (1574) зроблена спроба подати Ісуса Христа не як Бога, а як видатну людину, наділену божественністю завдяки своїм високим моральним якостям. Ця ідея, започаткована Скориною і продовжена С.Будним, була споріднена з етико-гуманістичними поглядами італійських неоплатоників ХV-ХVІ ст. і була своєрідною ремінісценцією вчення стоїків про можливість людини власними силами досягнути моральної досконалості і мудрості. В цьому у філософсько-етичній думці України і Білорусії XVI-ХVII ст., у витоків якої стояв Скорина, здійснювався процес подолання середньовічно-теологічних поглядів і утвердження раціонально-натуралістичних поглядів на людину.

У передмові до 4-ї книги Ездри серед гуманістів ХV ст. Скорина виділяє Піко дела Мірандолу. Білоруському гуманісту імпонувала думка останнього про те, що Бог створив людину вільною і самовладною.

Першою друкованою книжкою в Українських землях вважається "Апостол" (1574), надрукований у Львові Іваном Федоровим. Відомо, що перед появою у Львові, він разом з Петром Мстиславцем заснував друкарню у Москві і видрукував там "Апостол" (1564) і "Часослов" (1565). Однак обом друкарям довелося виїхати з Росії внаслідок тиску обскурантистської частини місцевого духовенства. В Заблудові в маєтку магната Г.Хоткевича вони заснували друкарню, де наприкінці 60-х років було надруковано "Євангеліє Учительноє" і "Псалтир". Згодом Мстиславець продовжив друкарську справу у Вільно, а Федоров переїхав до Львова, де в новій заснованій ним друкарні видав свій славнозвісний "Апостол". У 1581 р. Федоров видав в Острозі знамениту Острозьку біблію, яка відіграла виняткову роль в історії української культури, у боротьбі проти католицької експансії.

Острозька біблія гідно репрезентувала українську книжність в Європі. Вже у 1620 р. вона реєструється у друкованому каталозі Бодлеянської бібліотеки в Оксфорді. Відомі примірники Острозької біблії, які належали шведському королю Густаву ІІ Адольфу, кардиналу Ф.Барберіні, єпископові Вінчестерському Ланселоту Андрюсу.

Слід, однак, зазначити, що новітні дослідники появу друкарства в Україні відносять до 60-х років ХV ст. Документальні дані, знайдені у книжкових фондах василіанського монастиря Центрального державного історичного архіву у Львові свідчать, що у 1460 р. львівський міщанин Степан Дропан подарував церкві св. Онуфрія і монастиреві свою власну друкарню, що підтвердив привілей польського короля Казимира ІV від 1469 р. Про заснування друкарні у Львові до приїзду Івана Федорова висловлювалось припущення польським істориком Бандтке, який вважав, що Іван Федоров лише відновив занедбане книгодрукування. Тривалий час в Онуфрієвському монастирі на його могилі зберігалась кам’яна надмогильна плита з написом, що похований тут "друкар книг перед цим невиданих друкование занедбалое обновил". Про появу друкарства в Україні до Федорова робив припущення галицький історик Денис Зубрицький та інші вчені. У XVI ст. Львів стає ренесансним містом з церковними і світськими будівлями у стилі Відродження, з високорозвинутими галузями мистецтва і ремесла, з пройнятою гуманістичним спрямуванням діяльністю Львівського братства.

Слідом за Львівською друкарнею виникли друкарні в Острозі, Києві, Рогатині, а також при окремих монастирях у Крилосі, Стрятині, Почаєві, Угорцях. Книгодрукування в Україні дало могутній поштовх для розвитку освіти, літератури й письменства, загального піднесення культури, властивого добі Ренесансу. Поряд з друкованою книжкою не втратили свого значення й рукописні твори.

Важливими осередками культури залишались монастирі, які зберігали чималі скарби літературної творчості. Києво-Печерський монастир в середині XVI ст. мав не лише церковну літературу, а й книги "посполитыя", тобто світського характеру. На цей же період у Супрасльському монастирі налічувалось 203 книжки, серед яких було 5 "битих", тобто друкованих. Печерська Лавра, маючи в своєму розпорядженні чимало добре освічених людей, залишалась важливим культурно-ідеологічним центром України.

Властива добі Відродження мовна еволюція в країнах Західної Європи, яка привела до утвердження живої розмовної мови в літературі, а частково і в церковному житті, не оминула Україну. Єдиною панівною конфесійного мовою в Україні до ХV ст. була церковнослов’янська мова. Однак з проникненням гуманістично-ренесансних течій в суспільно-культурне життя України починається впровадження живого мовлення у конфесійну мову. Україна в цьому контексті виступає як складова загальноєвропейського процесу. З ХV ст. починається переклад тогочасною українською літературною мовою канонічних текстів Старого і Нового завіту та ін.

У середині XVI ст. перекладено Новий Завіт (Пересопницьке Євангеліє 1552-56 рр., Крехівський Апостол 60-х рр. XVІ ст., Євангеліє Негалевського 1581 та ін.). Ці українські переклади Святого Письма, хоча й насичені живою розмовною мовою, але ще позначені значною залежністю від старослов’янських текстів. Проте вони були яскравим свідченням намагань української європеїзованої інтелігенції зробити мову богослужіння зрозумілою якнайширшим верствам населення. Так Михайло Василієвич, син протопопа сяноцького переклав Євангеліє "изъ языка бльгар/ь/ского на мовоу роускоую" і зробив то "для лепьшог/о/ вырозоумленя людоу хр/и/стіанського посполитого".

В кінці ХVІ — поч. ХVII ст., як і вся Європа, Україна наблизилась до усвідомлення необхідності більш широкого застосування народної мови у громадському і культурному житті. Ця традиція перекладів конфесійних текстів українською літературною мовою продовжилась й у наступне — ХVII ст., але, на жаль, не набрала розмаху. Ці гуманістичні намагання української інтелігенції нерідко наштовхувались на протидію консервативного духовенства, яке протидіяло новим прогресивним явищам в церковному житті і намагалось триматись давнього "благочестія". Так, І.Вишенський повчав, "Євангелия й Апостола в церкви на литургии простим язиком не выворочайте. По литургии ж для зрозуменя людского попросту толкуйте й выкладайте. Книги церковные всь и уставы словенским языком друкуйте". Зрештою ця еволюція не була доведена до кінця і тогочасна літературв Українська мова, а також ділова мова державних актів суттєво відрізнялась від живої розмовної мови.

У багатонаціональній Литві, де жили литовці, білоруси, українці, поляки, росіяни, євреї, вірмени, татари та ін., панувало мовне розмаїття. Давньоруські князівства, увійшовши до складу Великого Литовського князівства, принесли туди свої форми суспільного устрою, право і нарешті писемну мову, яка стала мовою державних і юридичних актів великокняжої канцелярії та місцевих урядів. Сучасні вчені вважають, що спочатку вживалося кілька дещо відмінних типів актової мови. Причому мова документів, складених у північних канцеляріях князівства землях Полоцькій, Вітебській, Смоленській відрізнялась від південних, що перебували під значним впливом української розмовної лексики. З посиленням централізації Литовської держави наприкінці ХV-XVI ст. актова мова було суттєво уніфікована. Причому південні впливи були витіснені і в загальнодержавному діловодстві запанувала старобілоруська лінгвістична основа. Старобілоруською мовою написані сотні книг великокнязівської канцелярії, кодекси законів — Литовські Статути (1529, 1566, 1588), сеймові ухвали, листи-привілеї великих князів литовських тощо.

В той же час південний тип актової мови продовжував своє життя у місцевих канцеляріях українських князів на Волині, книгах українських замків Києва, Луцька, Кременця, Володимира, Житомира і сформувався у своєрідну староукраїнську актову мову. І староукраїнська і старобілоруська мови називалися "руським язиком", або "слов’яноруським", оскільки до українських і білоруських земель застосовувався єдиний етнонім "Русь", властивий для всіх земель старокиївської держави.

Престиж "руської мови" був достатньо високим. Досить сказати, що відомий Віслицький привілей, наданий польським королем Казимиром Великим (1347) шляхті, був написаний руською мовою. Польська королева Ядвіга любила читати "слов’янську біблію". Казимир Ягайлович краще розумів руську мову, ніж польську. Польський історик Бандтке зазначав, що "всі Ягайловичі, аж до Сигізмунда Августа, в Литві писали привілеї і надання, які давали, по руськи, а часами краще вміли говорити по руському, ніж по-польському". У бібліотеці короля Сигізмунда І було 22 книги руською мовою і лише одна польською.

В одному з тогочасних віршів справедливо підкреслювалась важлива роль цієї руської мови в Литовськім князівстві: "Польська квитнет лациною, Литва квитнет русчизною, без той в Польще не пробудеш, без цей в Литве блазнем будеш". "Руською" мовою, яка в більших чи менших масштабах була просякнута українською народною мовою, писались релігійні, перекладні, а також оригінальні літературні твори. Яскравим зразком тогочасної української літературної мови є Пересопницьке євангеліє, в якому широко використовуються українські мовні особливості з широким застосуванням народних зворотів.

Однак справжня українська народна мова, зовсім близька до сучасної, жила незмінною в народному середовищі протягом багатьох віків. Про це зокрема свідчить запис української народної пісні "Про Стефана Воєводу" у чеській Граматиці 1571 р.

"Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?

Ой, як мні, Дунаю, не смутно текти?

З дна мого студені жерелонька бьють,

А по середині та риба мутить,

На верху Дунаю три роти стоять..."

І все ж відсутність власної державності не могла не гальмувати культурного розвитку українського народу, ускладнювала завдання збереження національної самобутності в умовах панування на його землях Литви і Польщі. В другій половині ХV ст. після Флорентійської унії з посиленням наступу католицизму на православ’я Українська православна церква, як один з головних чинників тогочасного культурного процесу, намагалась зберегти національний характер школи з навчанням слов’яно-руською мовою. Їй довелось вести нерівну боротьбу з войовничими католицькими чернечими орденами, які поширили свою діяльність в Україні. Спочатку це були домініканці, згодом бернардини, які офіційно підтримувались королівською адміністрацією. Відстоювати позиції української культури ставало дедалі важче, оскільки саме в цей період відбувався розклад української старокнязівської і боярсько-дружинної аристократії.

Заохочувані тим привілейованим становищем, яке посідала шляхта в Польщі, численні представники православної шляхти, княжих і боярських родів підпадали під вплив польської культури, залишали православну церкву як носія національної культури, освіти, без належної опіки й матеріальної підтримки. У XV ст. патронат магнатів над церквою або монастирем перетворюється у ряді випадків на звичайне володіння ними нарівні з селом чи містечком, вищі церковні чини часто надавалися за різні послуги світським можновладцям. Зрештою православна церква в Україні у XV-ХVІ ст. переживала гостру кризу. Вона все більше матеріально і духовно зубожіла і значною мірою поступалась освіченістю польському духовенству. Все це вело до послаблення позицій української культури, посилення полонізації й окатоличення.

Проте український народ знайшов у собі сили протистояти цим небезпечним для його дальшої долі процесам. На історичній арені з’являються нові сили, які сприяють піднесенню національного самоусвідомлення українського народу. Воно відбувалось одночасно із зародженням і розвитком козацтва, в ході боротьби з турецько-татарською загрозою для України, польсько-католицького експансією. Надзвичайно важливе значення мала самоорганізація українських міщан у братства, які розгорнули свою діяльність під впливом таких же міських братств і цехів Західної Європи. Вони відіграли першорядну роль у загальнокультурному процесі в Україні. Утворившись у ХV ст. спочатку як станові організації міщан і ремісників при православних храмах для підтримання в них порядку, опіки над хворими і бідними, братства перетворились у всестанові організації, які рішуче виступили на захист православ’я, проти національного і релігійного обмеження українців. Вони започаткували сильний культурно-національний рух, який поряд з воєнно-політичною організацією козацтва, його колонізаційно-економічною діяльністю спричинився до національного відродження в Україні і підготовки вирішальних боїв за її незалежність у 1648-1654 рр.

В середині XVI ст. в Литву й Польщу почали проникати реформаційні течії, які захопили також українське громадянство, його найвищі верстви (Немиричі, Чапличі). Найбільшого поширення в Україні (насамперед на Волині і Київщині) вони набрали у вигляді антитринітарства (аріанства), яке не визнавало догмата трійці, вважало Христа людиною, а Святий дух — божественною здатністю. Антитринітарії відкидали церковні таїнства, крім хрещення та євхаристії, поклоніння іконам, хресту, священним реліквіям, доручали пастирські функції мирянам. Причому вони намагались виводити свої громади з підпорядкування не лише церкви, а й держави, відмовлялись брати участь у війнах, судах. Наприкінці ХVІ ст. антитринітарії дещо позбавляються соціального радикалізму, в їх середовищі поширюються ідеї раціоналізму і гуманізму, що було пов’язано з появою в Польщі у 1579 р. Фауста Социна, відомого італійського гуманіста і реформатора. Його ім’я дало антитринітаріям ще одну назву — социніани.

Реформаторство социніан супроводжувалось сильним просвітнім рухом, заснуванням друкарень і шкіл. Широко відомими були социніанські школи в Киселині на Волині, Хмельнику на Поділлі, Гощі, Берестечку та ін. Високий рівень викладання в цих навчальних закладах привертав до них іновірців, що викликало велике занепокоєння католицької церкви, яка розпочала з ними тривалу боротьбу насамперед в галузі освіти. Важливим інструментом у цій боротьбі став орден єзуїтів, діяльність якого в Польщі активно спрямовувалась на активізацію католицької експансії, піднесення рівня католицьких шкіл, розширення їх мережі.

Наступ єзуїтів в Українських і білоруських землях став особливо активним після Люблінської унії (1589) і відбувався паралельно з проникненням польської шляхти й магнатерії у Подніпров’я та на Задніпрянщину. Діяльність єзуїтів сприяла піднесенню католицької школи, розширенню їх учбових закладів в Україні. Вже у 1570 р. єзуїти відкрили свою колегію у Вільно, а згодом школи у Ярославі (1575), Львові (1606), Луцьку (1606), Кам’янці (1610), Фастові (1621), Києві (1647), та ін. Окреме місце займала Замойська академія (заснована 1595 р.) у м. Замостя, в якій її фундатор канцлер коронний Ян Замойський (походив із старого українського боярського роду) виключив з програми навчання богословіє.

Важливу роль в поширенні європейської освіченості у другій половині і до кінця XVI от. відігравала львівська митрополитальна школа. Особливо пожвавилась її діяльність з приїздом до Львова Бенедикта Гербеста, відомого польського богослова, вчителя-гуманіста, який викладав у ній з 1550 р. по 1553 р. Палкий прихильник античного світу він організував у Львові публічні латинські декламації, які з прихильністю були зустрінуті львівськими міщанами. Гербест ввів тижневий розклад вивчення різних дисциплін у школі, де учні студіювали грецьку, латинську, німецьку і польську граматику, музику, арифметику. Важливими школярськими вправами були т.зв. схоластичні дисципліни /disputations scholasticaе/ їх порядок був такий: в неділю учні в присутності вчителя дискутували над всіма частинами грецької граматики, в понеділок — над орфографією, у вівторок — над прозодією, в середу — над етимологією, в четвер — над синтаксисом, а в п’ятницю   linguaе latinaе phrases. Крім того в школі вивчалась діалектика і навіть риторика. Важливе місце посідало вивчення творів Цицерона, Вергілія, Езопа та ін. античних класиків. Своєю діяльністю Бенедикт Гербест надав школі гуманістичного характеру, яка переживала під час його вчителювання період свого найвищого розквіту.

Єзуїтські школи, які виховували молодь з притаманним шляхетському суспільству зовнішнім культурним лиском, притягували до себе чимало синів української шляхти, які в результаті залишали православну віру й зрікалися своєї народності. Таким чином денаціоналізація, яка охопила насамперед українські шляхетські кола, загрожувала, як з боку протестантів, так і католиків.

Слід однак зазначити, що далеко не всі ті українці, що вчились в польській єзуїтській та інших школах ставали втраченими для своєї Батьківщини. Зокрема, чимало представників галицької шляхти й боярства хоча й підпало під польський вплив, проте не зреклося своєї віри, а отже й національності. Саме з Галичини, яка здавалось вже значною мірою була спольщена, вийшов рад визначник вчених, які відіграли велику роль у загальноукраїнському національному відродженні кінця ХVІ — поч. XVII ст. Серед них Єлисей Плетенецький, Захарій Копистенський, Памва Беринда, Тарас Земка, Лаврентій Зизаній та багато інших. Їх появу у давній українській столиці й активну культурно-творчу діяльність М.С.Грушевський дотепно назвав "першим "нашествієм Галичан" на Київ", що під покровом і протекцією гетьмана козацького (П.Сагайдачного — авт.), також галичанина, заходилися культурними засобами Західної України відродити на київським ґрунті заглушене культурно-національне життя й привернути старій столиці України її давню національну і культурну роль і значення".

До цього переліку імен можна додати й гетьмана Богдана Хмельницького, який виховувався в єзуїтській школі у Ярославі. Із стін Замойської Академії, у відкритті якої брав участь польський поет-гуманіст українського походження Шимон-Шимонович, вийшли Касіян Сакович, ректор київської братської школи, Сильвестр Косів, перший ректор Києво-Могилянської колегії, Ісая Трофимович, її перший префект та ін.

Наступ польської шляхти в Україну після Люблінської унії, що супроводжувався активізацією діяльності єзуїтів в галузі шкільництва, викликав несподіваний для апологетів католицизму спротив в Україні. Для протидії чужинному впливу розпочалось інтенсивне створення нових українських шкіл. Поряд з учбовими закладами, яких було чимало насамперед на Волині — в Заблудові, Острозі, Володимирі та ін., в Києві при Михайлівському монастирі, у Львові, з’являються нові школи у Смотричі, Білостоці, Холмі та ін. Причому одночасно з поширенням мережі шкіл в Україні розпочалася реформа шкільництва відповідно до умов часу. Взірцем такого реформованого учбового закладу стала Острозька школа, яка перша піднесла систему освіти в Україні до рівня вищих протестантських і католицьких шкіл у Польщі. Її фундатором став князь Василь-Костянтин Острозький, який відігравав роль опікуна православ’я і мецената української культури в умовах, коли відбувався інтенсивний перехід старої українсько-білоруської аристократії у католицтво.

Острозька школа, яку сучасники називали академією, стала фактично першою вищою школою в Україні. Провідне місце в її учбовій програмі займало вивчення слов’яно-руської, грецької і латинської мов, а також т.зв. "семи вільних наук". Ці навчальні дисципліни ще добу середньовіччя були оформлені в систему освіти, яка складалась з гуманітарного циклу (трівіуму) — граматика, риторика, діалектика, і фізичного циклу (квадрівіуму) — арифметика, геометрія, астрономія і музика. Доба Відродження внесла докорінні зміни в розуміння сутності "семи вільних наук", які залишились основою світської освіченості. Класичний "Трівіум" перетворився у філологічну культуру ренесансного гуманізму, яка поступово завойовувала університетські аудиторії. "Квадрівіум" розрісся до розмірів натурфілософського вивчення світу. Українські студенти, вивчаючи "трівіум", мали можливість знайомитись з класичною спадщиною античної культури, з шедеврами ренесансної літератури. Математику і астрономію у школі викладав Ян Лятош, вихованець Краківського університету, де давали глибокі знання дисциплінам "квадрівіуму".

Першим ректором Академії став шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький, який був широко відомий в Україні як визначний громадський діяч і письменник-полеміст. Серед викладачів були визначні грецькі вчені Діонісій Палеолог і Кирило Лукаріс, який став пізніше константинопольським патріархом, професор краківського університету Ян Лятош, а також українці — ієромонах Кипріан, який вчився у Венеції і Падуї, письменники Іов Княгинецький, Василь Суразький, Клирик Острозький, Дем’ян Наливайко. Зазначені вчені й письменники склали т. зв. Острозький вчений гурток, який став важливим осередком розвитку ренесансно-гуманістичного світогляду в Україні.

З Острозької академії вийшло чимало визначних діячів української науки, культури й освіти. Причому в ній вчилися не тільки діти шляхти, але й селян та міщан. Одночасно в Острозі почала діяти друкарня, з якою пов’язана діяльність першодрукаря Івана Федорова, який видав тут свою славнозвісну Біблію старослов’янською мовою (1581), повного вдрукованого тексту якої до того часу не мав жоден слов’янський народ. Крім того він видав в Острозі Буквар, Псалтир і Новий Завіт, "Книжку собрание вещей нужнейших", "Хронологію".

Підтвердженням зростання ролі Острога у ХVІ ст. є те, що від цієї доби він значиться на більшості західноєвропейських карт Східної Європи. В наслідок відсутності власної державності в Україні не було централізованої організації освіти. В цей період крім Острога чимало культурно-освітніх осередків виникає в багатьох інших місцях, як правило, з ініціативи тих чи інших осіб, або окремих груп шляхти, міщанства, духовенства. Одним з них був осередок у Миляновичах, волинських маєтностях російського емігранта князя Андрія Курбського, заснований в кінці 60-х років ХVІ ст. Він мав певну наукову програму, до виконання якої були залучені як російські діячі культури, що перебували тоді з князем в Речі Посполитій, так і чимало українських інтелектуалів. Перекладацька література з миляновицького гуртка, від якого взяла свій початок антикатолицька українська полеміка другої половини ХVІ ст., набула популярності не лише в Україні, а також в Білорусії, Росії.

Подібне культурне вогнище мало місце при дворі князя Юрія Слуцького на білорусько-українському пограниччі. В селі Загорові на кошти волинського маршалка П.Загоровського у першій половині XVІ ст. було засновано осередок рукописання. Він же подарував місцевому монастирю шедевр українського рукописання — загоровський "Апостол".

Український культурний осередок виник у Люблені, де в той чаc ще був досить сильним український етнічний прошарок. Тут було організовано братство, діяла школа, перебували відомі проповідники.

З другої половини 80-х років значну роль у суспільно-політичному і культурному житті починають відігравати братства. Вони активізувалися з поширенням ідей і віянь Ренесансу й гуманізму. При них виникають нові, або реорганізуються старі школи, засновуються друкарні, організовується переписування книжок. Ці нові культурні осередки базуються на виховній системі, запозиченій із Західної Європи. Вони виникають насамперед на Львівщині, Холмщині, Перемиській землі, як відпорна реакція українського населення тих регіонів, де національне і соціальне гноблення було найбільшим. Програма братських шкіл була подібною до польських і тогочасних західноєвропейських шкіл, мала виразно гуманістичний характер і готувала учня до активної участі у громадянському житті. З цією метою опановувалась риторика, теоретичні основи граматики, поетика й діалектика, студіювались античні автори.

У 1586 р. відкривається школа Львівського Успенського братства, її управителем був визначний знавець і викладач грецької мови єпископ Арсеній. Серед викладачів школи були видатний богослов Транквіліон Ставровецький, Степан і Лаврентій Зизаній, Сильвестр Косів та інші визначні діячі, які відіграли важливу роль у розвитку української культури. Школа висувала завдання підготовки вчителів і священиків і передбачала зразково поставленим вихованням протидіяти антиукраїнським впливам єзуїтської школи. Зберігся "порядок школи", який передбачав, що учитель — "дидаскал" мав бути "побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра у ньому..." Визначним здобутком львівської школи було створення її студентами греко-слов’янської граматики "Адельфотес". Вона була призначена не лише для вивчення мов, а мала також служити вступом для вивчення діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов’я.

Про вплив західноєвропейської школи свідчив зокрема склад львівської шкільної бібліотеки: словники і граматики класичних мов, зокрема латинської, авторами яких були західні гуманісти, твори грецьких і латинських авторів, італійських гуманістів, твори Ф.Петрарки і Піко де Мірандола, праці тогочасних італійських і польських істориків. Від 1604 р. основне місце у братській школі Львова посіла латинська мова. Під ідейним і педагогічним впливом братських шкіл перебували монастирські і парафіяльні школи.

Братські школи подібні до Львівської виникають також у Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Немирові, Кам’янці на Поділлі, Крем’янці, Луцьку та ін.

Берестейська церковна унія 1596 р. призвела до поділу українського суспільства на два табори. З одного боку більшість владик, частина міщан і шляхти, підтримувана єзуїтами і польським королем, прийняли унію, більшість рядового духовенства, частина шляхти на чолі з князем Острозьким, братства, селяни й козацтво, залишились на боці православної церкви.

Підготовка і укладення Берестейської унії поглибила релігійні суперечності між православними і католиками в Речі Посполитій. Наслідком цього протистояння була мобілізація усіх інтелектуальних сил українського суспільства, яка привела до піднесення культурно-національного руху в останній чверті XVІ — початку XVII ст. і виникнення нової, полемічної літератури. Ця література різноманітна за жанрами включала і науково-теологічні трактати й історично-політичні памфлети, відкриті листи і послання-диспути тощо. Полемічні твори зачіпали актуальні й злободенні проблеми, були розраховані на контакт з широкою освіченою аудиторією, студентами братських шкіл, їх викладачами, духовенство, православну шляхту, що надавало цим творам високого громадянського звучання. Разом з тим полемічна література мала високі мистецькі якості, її автори широко вдавались до народної поезії, легенди, переказів, надавали своїм творам високого емоційного звучання. За останню чверть XVІ і першу половину XVII ст. в українській літературі, як вважають дослідники, було створено у десять разів більше оригінальних творів, ніж за попередніх 500 років.

Після укладання Берестейської релігійної унії і посилення наступу католицизму в Галичині і на Волині основні культурно-освітні сили переносять свою діяльність зі Львова та Острога у Київ, ближче до місця зосередження козацтва, яке дедалі активніше виступає захисником культурно-національних інтересів українського народу. Головним осередком культурного життя стає Києво-Печерський монастир. Заходами його архімандрита Єлисея Плетенецького було відкрито за словами Михайла Грушевського "нову добу в житті сеї твердині українського аскетизму" і зроблено "з печерського монастиря першорядну культурну силу". Плетенецький згуртував найкращі наукові та літературні сили того часу — Памву Беринду, Захарія Копистенського, Лаврентія Зизанія, Іова Борецького та ін., які своєю діяльністю сприяли піднесенню української культури на новий, вищий щабель. Єлисей Плетенецький започаткував довгий ряд винятково освічених і енергійних діячів, які були архімандритами Києво-Печерського монастиря у ХVII ст. — Захарія Копистенський, Петро Могила, Йосиф Тризна та Інокентій Гізель.

У намаганні українського суспільства інтегрувати культурні здобутки європейського світу важливу роль відіграла діяльність Петра Могили (1596-1647). Він був сином Симона Могили, господаря Валахії і Молдавії і після смерті батька був змушений емігрувати в Польщу. Дослідники припускають, що Петро Могила вчився у школі Львівського ставропігійського братства, а згодом продовжив освіту закордоном в університетах Франції і Голландії. Якийсь час він перебував при дворі гетьмана коронного Ст.Жолкевського, служив у польському війську і навіть брав участь у битві під Хотином. Належачи до старовинної молдавської аристократичної родини, він був тісно зв’язаний з магнатським середовищем — Корецькими, Вишневецькими, Потоцькими, Мишковськими, що дало йому можливість більш успішно проводити церковну та культурно-освітню працю. У 1627 р. він був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври, де влаштував школу для викладання "вільних наук" на грецькій, слов’янській і латинській мовах. Використовуючи свої зв’язки, Могила домігся при обранні Володислава ІV на польський престол офіційного визнання київської православної митрополії поряд з уніатською церквою в Україні. Наслідком цього рішення було усунення багатьох раніше обраних єпископів, у тому числі київського митрополита Ісаї Копинського і обрання на його місце Петра Могили. Вже зазначалось, що саме Могилі належить заслуга у об’єднанні київської братської школи з печерською монастирською і створенні колегіуму на зразок західноєвропейських шкіл і перетворення його фактично на академію. З ініціативи митрополита повстали нові колегіуми у Вінниці (1634), а також у Крем’янці (1636). З часом (1639) було перенесено вінницький колегіум у Гощу на Волині, де княгиня Регіна Соломирецька заснувала православний монастир і дала кошти на заснування православної школи.

Навчання у заснованих Могилою школах спиралось на програми єзуїтських колегіумів Речі Посполитої, які обслуговували вищі верстви польського суспільства. Головною відмінністю могилянських колегіумів від попереднього братського шкільництва були значно ширші масштаби впровадження латини і польської мови. Поглиблене знання латини давало випускникам ключ до скарбниць західноєвропейської культури і давало можливість активно протистояти ворогам православ’я. Латинська мова, яка в Речі Посполитій була мовою судових інституцій, сеймів, становила невід’ємну ознаку освіченості, була життєво необхідною для українського суспільства. Це добре розумів Петро Могила і його співробітники, яким довелось долати консерватизм частини православної шляхти, що противилась західним впливам і побоювалась нововведень. Відкидаючи закиди католиків у єретичності тих православних вчителів, які отримали освіту у Польщі, Німеччині, Литві, учень Могили майбутній митрополит київський Сильвестр Косів разом з тим переконливо доводив важливість для українців вивчення латинської мови. "Найголовніша потреба в латинських школах та, щоб бідну Русь нашу не називали дурною Руссю", — писав Косів у т.зв. "Екзегезісі" (1635). — Поїде бідак русин до трибуналу, до сойму чи соймика, до повітового міського суду чи земського – bez laciny placi winy; ні судді, ні адвоката, ні посла не розуміє, дивиться тільки то на того, то на цього, витріщивші очі, як шуляк". Без знання латинської мови годі було вступити до вищої школи, як у країнах Західної Європи, так і у краківський, віленський університети, чи замойську академію. Саме тому у київському колегіумі латинською мовою викладалися усі шкільні предмети крім катехизису. Зусиллями Могили та його однодумців вдалося подолати католицьку агітацію проти православних латинських шкіл і у 1635 р. король офіційно надав дозвіл православним вивчати у своїх школах як грецьку, так і латинську мови.

З історією Києво-Могилянського колегіуму пов’язаний всебічний розвиток культури українського народу протягом ХVII-XVIII ст., задоволення його освітніх, наукових потреб. Тут формувалась і розвивалась тогочасна літературна мова, було започатковано перший в нашій країні театр. Із стін Академії вийшло багато визначних державних, громадських, політичних і культурно-освітніх діячів, письменників, поетів, художників і композиторів, які відзначились в різних сферах суспільна політичного і культурного життя України, зробили значний вклад у національно-визвольну боротьбу.

В Академії продовжувалась традиція братських шкіл і викладалась також старослов’янська мова, яка зусиллями українських вчених посіла важливе місце серед мов вченого світу. Все більш широко входила в загальнокультурне користування жива народна мова в стінах Академії. Цією мовою тут створювались псалми, канти, думи, що користувались широкою популярністю. 3 початком XVIII ст. латинську мову поступово витісняє тогочасв Українська літературна мова. Значна увага приділялась грецькій мові, яка відкривала доступ до першоджерел світової культури.

Невід’ємною складовою навчання в Академії була польська мова, що тривало до кінця XVIII ст. і було зумовлено міцними культурними зв’язками України і Польщі. Польською мовою писали свої твори професори Академії С.Косів, П.Могила, Д.Баранович, С.Полоцький, І.Галятовський, І.Гізель, Ст.Яворський, Т.Прокопович, та ін. Навіть такий широковідомий у XVIІ ст. твір як Печерський Патерик вийшов 1635 р. у переробці С.Косова польською мовою. Згодом запроваджено також вивчення французької і німецької мов, а для вивчення богослов’я — курс єврейської мови.

Крім мов в учбову програму П.Могила ввів за зразком єзуїтських колегій викладання т.зв. семи вільних наук — граматики, риторики, піїтики, філософії, математики, астрономії і музики. З часом програма модернізувалась і до неї включено також інші предмети.

Високий рівень викладання дисциплін, вивчення латинської мови відкрило шлях випускникам Могилянської академії до європейської науки. Найбільш талановиті з них систематично відряджаються за кордон, де вони вдосконалюють свою освіту й знання та знову повертаються на батьківщину, щоб віддати їй набуті культурні скарби. Майже всі видатні професори Академії навчались в закордонних університетах. Досить згадати Симеона Полоцького, або Інокентія Гізеля, який був відряджений П.Могилою за кордон і став згодом професором і ректором Академії. Саме професори, які прослухали курси філософії в закордонній вищій школі, забезпечили надзвичайно високий рівень викладання філософії в Академії, яка стала визначним центром філософської думки слов’янського світу XVII — першій половині ХVIII ст. Поряд з аристотелівською філософією та іншими античними філософами тут популяризувались філософські твори вчених гуманістів Еразма Ротердамського, Яна Амоса Каменського, філософів — Декарта, Гобса і Спінози.

Надзвичайно значну і видатну роль в розвитку української культури відіграла видавнича діяльність П.Могили. В Київській академії було продовжено інтенсивне книгодрукування, започатковане у Львові, Острозі. Крім релігійних книг тут друкувались твори світського характеру різноманітного змісту, багато ілюстровані.

Взагалі наприкінці XVІ — першій половині ХVII ст. друкарство в Україні набуло широкого розмаху, порівняно з іншими країнами Східної Європи. Крім Києва центрами друкарства були Львів, Острог, Стрятин, Дермань, Крилос, Рахманів, Луцьк, Крем’янець. Чимало книжок, які призначалися і для вжитку в Україні друкувалося у Вільно. Зокрема у 1619 р. у друкарні Віленського братства було видруковано знамениту "Граматику" Мелетія Смотрицького, яка мала величезний вплив на всю східно-південно-слов’янську письменність. З дальшими переробками вона була підручником в українських, російських і білоруських школах аж до кінця XVIIІ ст.

П.Могилі тогочасне українське суспільство завдячує справжньою революцією у виправленні багатьох помилок, що склалися в українській літургійній традиції в результаті відходу від грецьких зразків у багатьох віленських, львівських і острозьких друках в період відсутності православної ієрархії до 1620 р. Під його керівництвом було видано Требник, — величезний корпус молитов та обрядів, який на довгі часи залишився найповнішим літургійним збірником. Смерть митрополита перервала його наміри здійснити виправлене видання Біблії та Збірника житій святих. Намагання П.Могили спертися на грецькі джерела було однією з підстав у його пошуках порозуміння з уніатами, що передбачало уніфікацію літургії і обрядів.

В ході дискусій з уніатами і католиками знову виникла ідея створення українського патріархату незалежного від Константинополя. Цим задумам частини українського суспільства, що виступала за більш тісне зближення з західноєвропейським світом сприяв і уніатський митрополит В.Рутський і православний — П.Могила. Підтримував цей намір і король, однак різкий опір консервативного православ’я перешкодив реальному здійсненню планів об’єднання обох гілок української церкви. Важливе місце в діяльності П.Могили посідало зміцнення позицій православної церкви. Йому вдалося відібрати у греко-католиків київський Софійський собор і Видубицький монастир. Проявом турботи про відродження національно-культурного і церковного життя українців в Речі Посполитій, був його патронат над архітектурою і мистецтвом. Він зосередив у Києві чимало митців, малярів, архітекторів, в тому числі західноєвропейських, які здійснили відбудову Святої Софії, Десятинної церкви, Михайлівського собору, Успенської церкви Печерської лаври, Кирилівської церкви, церкви Спаса на Берестові.

Діяльність Могили була спрямована на піднесення ролі церкви в суспільному житті, в тому числі й зміцненні позицій України в Речі Посполитій. Орієнтація на вивчення і засвоєння досягнень західноукраїнської культури у поєднанні з греко-слов’янською традицією мала сприяти піднесенню української культури, яка могла б бути конкурентноздатною в умовах співіснування різнонаціональних складових Польської держави.

Залишаючись назовні лояльним до Речі Посполитої, П.Могила разом з тим не відкидав можливості зміни політичної ситуації і перетворення України у незалежну державу. Про це свідчить його увага до поширеної в той час у середовищі європейських гуманістів ідеї сильного і освіченого володаря на троні. Могила торкається її у виданому лаврською друкарнею творі Агапіта — диякона з порадами імператору Юстиніану, що був перекладений з грецької мови і неодноразово видавався італійськими гуманістами.

Влившись у нечисленний на той час прошарок української аристократії, яка ще трималась свого народу, Могила вніс свіжий струмінь політичного мислення в її середовище. Як представник монархічної родини він не випадково створив образ ідеального православного володаря, що знаходило відповідний позитивний резонанс в українських церковних і шляхетських колах. Цілком ймовірно, що саме у цьому середовищі, значною мірою сформованому завдяки старанням Могили, знайшов підтримку своїм державницьким устремлінням гетьман Богдан Хмельницький після своїх перших перемог над польською армією. Проблема утвердження нації, її культури, державності, до якої звертався таким чином П.Могила і його оточення, було в той час у тій чи іншій формі притаманне всій Західній Європі і відповідало гуманістичним тенденціям, започаткованим добою Відродження.

Отже культурний розвиток України XVI-XVIІ ст. відбувався на основі досить суперечливих факторів. Безперечно одним з основних його підстав були вихідні принципи православного християнства. Разом з тім вони суттєво доповнювались реформаційно-гуманістичними ідеями Відродження, його естетико-мистецькими, філософськими концепціями і явищами. Вплив Відродження і Реформації, боротьба між православ’ям, католицтвом, протестантизмом, уніатством обумовили розмаїття духовного життя в Україні, його відкритість різноманітним ідейним і культурним впливам.
  1   2   3

Схожі:

Питання на іспит предмету Історія правових і політичних вчень
Загальна характеристика політико-правової ідеології епохи Відродження і Реформації
ЛЕКЦІЯ ТЕМА : елементИ V А групи
Загальна характеристика атомів елементів V А групи. Нітроген, Фосфор та Арсен, поширення їх у природі. Загальна характеристика простих...
Доба європейського Відродження(Ренесансу), її хронологічні межі....
Лями та митцями доби Відродження; сприяти формуванню цілісного сприйняття і розуміння історико-культурного розвитку людства;розвивати...
«Доба Відродження. Вільям Шекспір геній епохи Ренесансу»
В. Шекспіра; розвивати навички узагальнення та систематизування вивченого матеріалу, сприймання на слух матеріалу; сприяти виявленню...
Лекція за змістовним модулем 1: «Загальна характеристика бухгалтерського...
Змістовний модуль Загальна характеристика бухгалтерського обліку, його предмет і метод
№ Доба козаччини епоха національного і державного відродження українського народу
Лівобережну і Правобережну, боротьба старшинських угруповань за владу, суперництво промосковської та пропольської партій (а згодом...
СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ Семінар Загальна характеристика культури Середньовіччя. 2 год
Високе (Класичне) Середньовіччя від X-XI століть до приблизно XIV століття. Характеристика періоду
Скандинавські країни: загальна характеристика (історія, культура,...
Чеська Республіка: загальна характеристика (історія, культура, економіка, суспільство, політична система)
Перелік питань з АГРАРНОГО ПРАВА
Загальна характеристика та особливості джерел аграрного права. Характеристика, види і юридична сила локальних актів
Перелік дисциплін, які виносяться для вступу на освітньо-кваліфікаційний рівень магістра
Види господарського обліку і їх характеристика. Предмет бухгалтерського обліку та головні його об’єкти. Загальна характеристика методу...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка