№ Доба козаччини епоха національного і державного відродження українського народу


Скачати 131.41 Kb.
Назва№ Доба козаччини епоха національного і державного відродження українського народу
Дата23.03.2013
Розмір131.41 Kb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи

Тема № 2. Доба козаччини – епоха національного і державного відродження українського народу.



Поділ України у 1663 р. на Лівобережну і Правобережну, боротьба старшинських угруповань за владу, суперництво промосковської та пропольської партій (а згодом і протурецької), продовження війни з Польщею призвели до великих спустошень і розрухи, тому цей період в історії України (1663-1687 рр.) називається Руїною.

У 1664 р. польські війська здійснили новий похід на Лівобережну Україну, але зазнали поразки. На Правобережжі почалося повстання, яке призвело до фактичної ліквідації польської влади у цьому регіоні. Гетьман П.Тетеря тікає в Польщу, на його місце обирають Петра Дорошенка (1665-1676 рр.). Він народився у 1627 р., його дід – Михайло Дорошенко – був гетьманом, а батько – полковником. Вже у 1654 р. він сам став полковником, а при гетьмані Тетері був генеральним осавулом. Петро Дорошенко поставив собі за мету об`єднати усі українські землі. У 1667р. разом з татарами йому вдалося вигнати поляків з Правобережжя і встановити кордон по р. Горинь.

У цей час лівобережний гетьман І.Брюховецький, намагаючись зміцнити свої позиції, посилив залежність України від Москви, підписавши Московські статті 1665 р. Гетьмана мали обирати за вказівкою царя, кількість гарнізонів московських військ в Україні значно збільшувалась, царські воєводи могли збирати податі на свою користь. Частина старшини отримала московське дворянство, а сам Брюховецький одружився на княжні Долгоруковій, одержав маєтності у своє володіння.

Посилення податкового гніту викликало народні повстання 1666 і 1668 років. Цим скористався П.Дорошенко, який ввів свої війська на Лівобережну Україну. Лівобережні козаки перейшли на його бік, а Брюховецького вбили. Дорошенко на деякий час стає гетьманом по обидва боки Дніпра, об`єднавши Україну. Але неприємності у власній сім`ї змусили його повернутись у Чигирин. Цим скористались московські урядовці, які сприяли обранню нового гетьмана Лівобережної України – Дем`яна Многогрішного (1668-1672 рр.). Враховуючи уроки повстань 1666 і 1668 рр., Москва змушена була дещо послабити свій наступ на права України. За Глухівськими статтями 1669 р. кількість залог в містах України зменшувалась, збір податків перекладався на козацьку старшину. Резиденцією гетьмана стало м. Батурин. Але швидко діяльність нового гетьмана, який дбав, перш за все, про власне збагачення і збагачення своїх родичів, викликала незадоволення старшини, якій вдалося дискредитувати його. Многогрішного скинули з гетьманства і заслали в Сибір. Гетьманом обрали Івана Самойловича (1672-1687 рр.).

В цей час на Правобережжі П.Дорошенко, розуміючи, що звільнитися від гніту Польщі і Москви йому самому не вдасться, приймає протекторат Туреччини на тих самих умовах, що й Молдавія і Волощина. Україна отримувала автономію, не повинна була навіть платити султанові ніякої податі, тільки постачати йому військо. Рішення про турецьку орієнтацію було прийняте на раді в Корсуні у 1669 р.

У 1672 р. турецькі, татарські, молдавські та українські війська Дорошенка розгромили польську армію під м. Бучачем (нині Тернопільська обл.), і польський уряд змушений був підписати принизливий для себе Бучацький мирний договір. Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Київщина – під владу Дорошенка. Таким чином, Польща втратила більшу частину України. Цим вирішила скористатися Москва і гетьман І.Самойлович. У 1674 р. їх війська вступили на Правобережжя. Міста здавалися їм без бою, не бажаючи бути під владою Туреччини і Дорошенка. В березні 1674 р. у Переяславі відбулася генеральна рада, в якій взяли участь представники 10 правобережних полків. Рада вирішила всі ці полки з`єднати з Лівобережжям у складі Московської держави. І.Самойлович стає на деякий час гетьманом обох частин України. Дорошенко зрікається булави.

Проте Туреччині не подобався такий перебіг подій, і в 1677 р. вона проголошує гетьманом Правобережної України і “князем Сарматським” Юрія Хмельницького (1677-1681 рр.). У 1677 і 1678 роках Туреччина організовує нові походи на Україну (“Чигиринські походи”). Її військам вдалося взяти Чигирин, але в цілому походи закінчилися безрезультатно. У 1681 р. в Бахчисараї між Москвою і Туреччиною було підписано мирну угоду, за якою остання відмовилася від претензій на Лівобережну Україну та Запоріжжя, але Правобережжя залишалось під її контролем.

У 1686 р. Москва підписала з Польщею “вічний мир”, який зберіг поділ України на дві частини. Москва приєдналась до антитурецької “Священної ліги”. В зв`язку з цим у 1687 р. був організований перший Кримський похід московських і українських військ, який закінчився невдачею. Вина за його провал була покладена на гетьмана Самойловича, якого скинули з посади і заслали в Сибір.

Таким чином, головним результатом періоду Руїни було розчленування України, закріплення Лівобережжя у вигляді автономії у складі Росії.
У 1687 р. гетьманом обрали Івана Степановича Мазепу (1687-1709 рр.). Він народився близько 1640 р., вчився у Києво-Могилянській та Варшавській колегіях. Знав 7 іноземних мов. З 1669 р. служив у Дорошенка, з 1674 р. – у Самойловича. Його характерною рисою було вміння завойовувати довір`я. В 1682 р. – він уже генеральний осавул. Мазепа брав участь у другому Кримському (1689) та Азовських походах 1695-1696 років Петра І. Зміг завоювати авторитет у нового московського царя, отримати звання генерала, графа, найвищий орден Андрія Первозванного.

І.Мазепа зробив чимало корисного для розвитку освіти, науки і культури України, витрачаючи значні особисті кошти на будівництво і реконструкцію храмів і монастирів (за роки його правління було побудовано 20 церков і монастирів, відреставровано храм Святої Софії), що дало підстави для формування особливого стилю архітектури – “мазепинського бароко”. На потреби Києво-Печерської лаври він надав 73 тис. золотих, завдяки його зусиллям Києво-Могилянська колегія отримала статус академії і нерідко в ті часи називалася Могилянсько-Мазепинською.

Разом з тим, у 1701 р. він видав універсал про дводенну панщину для селян Ніжинського полку, що створювало прецедент для закріпачення селянства Лівобережжя.

У 1700 р. Московське царство починає в союзі з Польщею і Данією війну зі Швецією, яка дістала назву Північної війни.

Україна змушена була взяти участь у цій війні. Козаки воювали зі шведами поза межами України і зазнавали великих втрат. Страшним тягарем було будівництво фортець, утримання московського війська, збір податків, сума яких у зв`язку з війною значно зросла. Посилення централізації Московської держави, якої домагався Петро І, суперечило існуванню автономної України. Цар задумав переселити козацтво на східні землі, а Україну віддати під управління свого намісника.

Спочатку московське військо в Північній війні зазнавало невдач. У 1704 р. бойові дії почалися безпосередньо на Україні, де українські війська успішно воювали проти поляків – на той час прибічників шведів і самих шведських військ. Полкам Мазепи вдалося на деякий час зайняти Правобережну Україну, взяти участь у захопленні Варшави. Але у 1706 р. Польща зазнала поразки, і основні сили шведів зосереджуються проти Москви. В вересні 1708 р. шведські війська вступають на територію України. На їх бік з 5-тисячним військом переходить гетьман І.Мазепа. Він обіцяє шведському королю зимові квартири, продовольство і фураж, військову допомогу. Шведський король зобов`язується обороняти Україну, зберегти права старшини і козаків.

Чому Мазепа пішов на цей ризикований крок, поставивши на карту своє становище гетьмана, своє багатство (Мазепа мав понад 100 тис. селян у своєму володінні)? Адже навіть при ліквідації автономії України він міг отримати почесну відставку і мирно й багато доживати свій вік. Чи був його вчинок зрадою? На нашу думку, ні. Мазепа не зрадив свого народу, ризикнув своїм становищем і життям, щоб зробити Україну незалежною. Він розумів, що Швеція далеко, і впливати звідти на Україну буде набагато важче, ніж з Москви. До цього Москва неодноразово зраджувала Україну (Віленське перемир`я 1656 р., Андрусівське перемир`я з Польщею 1667 р., постійне обмеження прав України всупереч Березневим статтям 1654 р. і т.д.).

Коли Петро І дізнався про перехід Мазепи до шведів, він наказав провести масові репресії на Україні. Столиця гетьмана – Батурин була зруйнована, 15 тис. його жителів (в тому числі жінки й діти) були вбиті. Такої ж участі зазнали Лебедин, Ромни та багато інших міст і сіл. Основна частина народних мас була дезорієнтована і залишилася пасивною у війні, що продовжувалась на території України. Запорожці на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком підтримали Мазепу. За це царські війська зруйнували Січ, навіть мертвих виймаючи з могил і відрубуючи їм голови.

Вирішальна битва між московськими та шведськими військами відбулася 27 червня 1709 р. біля Полтави. (42 тис. московитів проти 24 тис. шведів). Шведські війська зазнали поразки. Полтавська битва стала переломною в ході Північної війни. Значно зріс авторитет Москви і Петра І. Проте це стало катастрофою для Мазепи і його планів щодо незалежності України. У вересні 1709 р., приголомшений поразкою і крахом своїх надій, Мазепа помирає.

На місце Мазепи ще у 1708 р. Петро І наказує обрати гетьманом Івана Скоропадського (1708-1722). Послідовники і прихильники Мазепи обирають своїм гетьманом Пилипа Орлика, який створює проект першої Конституції України. Основним її положенням були тези про незалежність України на обох берегах Дніпра від усілякого іноземного панування. Гетьманські прерогативи дещо обмежувалися, тричі на рік мала збиратися генеральна рада у складі полкової й сотенної старшини, представників запорізького війська. Усі посади мали бути виборними, православ`я - пануючою релігією. Планувалося чітко розмежувати державний скарб, яким би керував генеральний підскарбій, і особисті фінанси гетьмана. Передбачалася перевірка державних земель, що знаходились в користуванні старшини, встановлення контролю за повинностями підданих, скасування деяких податків. Конституція П.Орлика була пройнята широким демократизмом, стала важливим досягненням правничої думки того часу.

У 1713 р. Петро І видав указ про перейменування Московії на Росію, а в 1721 р., після перемоги в Північній війні, – на Російську імперію. Лівобережну Україну (Гетьманщину) офіційно почали називати Малоросією.

Таким чином, Північна війна призвела в цілому до погіршення становища українських земель у складі Росії. Посилилася централізація, ще більше обмежилась автономія.
На зламі XVII-XVIII століть значна частина Правобережної України все ще знаходилась під контролем Польщі. Польський уряд продовжував свою колонізаторську лінію, але й був змушений дозволити існування козацьких полків у Фастові, Богуславі, Корсуні, Брацлаві та інших містах, оскільки не міг сам обороняти ці землі від турецько-татарських набігів. Козацькі полки і їх керівники, серед яких виділявся фастівський полковник Семен Палій (Гурко), стали центрами визвольної боротьби на початку XVIII ст.

Селянсько-козацьке повстання почалося у 1702 р. Повстанцям вдалося взяти ряд міст, звільнити Київщину, основну частину Поділля і Волині. Зібравши велике військо, поляки реставрували свою владу на Поділлі, жорстоко розправляючись з повстанцями. Вони стратили близько 10 тис. чол., а 70 тис. селян, запідозрених в участі у повстанні, було скалічено. Але на Київщині повстання продовжувалось.

У 1704 р. на Правобережжя для допомоги Польщі у боротьбі зі Швецією прийшли лівобережні козацькі полки на чолі з Мазепою. За поданням Мазепи цар дозволив заарештувати Палія, якого відправили в Сибір. Палія повернули з Сибіру лише після переходу Мазепи на бік шведів.

В 30-ті роки XVIII століття на Україні виник повстанський рух, учасників якого називали гайдамаками (з турецького – означає гнати, робити набіги). Перше велике повстання гайдамаків почалося у 1734 р. Приводом до нього стала чутка, ніби цариця Анна Іванівна видала “Золоту грамоту”, де закликає не підкорятися шляхтичам. Але дійсною причиною повстання було посилення феодального гніту, релігійного та національного, дуже тяжке становище населення Правобережжя. Центром повстання стало Поділля, а його керівником – начальник надвірних козаків князя Любомирського у Шаргороді Верлан. Гайдамаки звільнили Вінницю, Жванець, Збараж, але зазнали поразки від російських і польських військ. Проте рух продовжувався. Його основним осередком став Чорний ліс (у верхів`ях р.Інгул). Повстанців очолив Гнат Голий (Верлан після поразки повстання 1734 р. втік у Молдавію). Спалахи повстань відбулися у 1736, 1737, 1738 роках. Повстанцям вдалося захопити ряд міст (Чигирин, Умань), але зрада одного з ватажків (Сави Чалого) спричинила їх поразку. Проте окремі гайдамацькі напади тривали аж до 1750 р., коли народ піднявся на нові повстання. Гайдамакам знову вдалося взяти ряд міст, але діяли вони роз`єднано і зазнали поразки.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух досяг у 1768 р. Він отримав назву “Коліївщина” (від слова “колій” - той, що коле). В цей час польський король підписує угоду з російським урядом про зрівняння православних в політичних правах з католиками. Проти цього виступила частина шляхти, яка об`єдналася у так звану Барську конфедерацію і розпочала масовий терор проти українського населення. Відповіддю на насильство і свавілля польських конфедератів стало повстання під керівництвом запорізького козака Максима Залізняка. Зібравши в травні 1765 р. декілька тисяч повстанців в урочищі Холодний Яр (біля Чигирина), Залізняк вирушив у рейд по Черкащині. Повстанці взяли Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Лисянку. Головного удару вирішено було завдати по Умані. На бік повсталих перейшли уманські надвірні козаки на чолі з Іваном Гонтою. Їм вдалося взяти Умань, де вони перебили більше 2 тис. шляхтичів, ксьондзів, єврейських лихварів і орендаторів. Поширення повстання на значну частину Правобережжя змусило польський уряд просити допомоги у російських військ. Російські полки оточили повсталих, підступно заманили їх ватажків до себе у табір і схопили. Залізняка як російського підданого судили в Києві і заслали в Сибір. Гонту після жахливих катувань стратили. Всього було замучено близько 3 тис. учасників повстання.

Коліївщина була останнім великим селянсько-козацьким повстанням на Україні.

На західноукраїнських землях, де становище селянства було ще тяжчим, ніж на Правобережжі, гнів і незадоволення народних мас виявлялися у русі опришків. Найбільше прославився ватажок опришків Олекса Довбуш (1700-1745), який очолював цей рух у 1738-1745 рр. На відміну від гайдамаків, опришки діяли невеликими загонами, нападаючи на маєтки, роздавали панське добро селянам, вбивали тих, хто особливо жорстоко знущався з народу. Олекса Довбуш був підступно вбитий у 1745 р., але рух опришків продовжувався.

Селянські заворушення на Лівобережній Україні посилилися після указу імператриці Катерини ІІ у 1783 р. про закріпачення селян на цій території. Найбільшим з них було повстання в с. Турбаях на Полтавщині. На початку XVIII ст. мешканці цього села були вільними козаками, але потім їх виписали з цього стану. У 1776 р. село перейшло у володіння поміщиків Базилевських, які посилили визискування селян. Турбаївці подали позов у Сенат, який, проте, визнав козаками лише 76 сімей (з 2000 жителів). На знак протесту селяни відмовилися виконувати панщину і створили своє самоврядування за козацьким зразком, обравши отамана, суддю та писаря. В червні 1789 р. турбаївці, очолювані братами Рогачками і С.Помазаном, взяли село під повний контроль, обеззброїли військову команду, вбили Базилевських і захопили їх добро. Деякий час місцева влада намагалася врегулювати відносини з турбаївцями без застосування сили, але, зіткнувшись з їх непокорою, ввела у село війська, які розправилися з повстанцями. Активних учасників після тілесних покарань заслали в Сибір, інших переселили у південні райони України. Село, яке потім виникло на цьому місці, стало називатися Скорботним.

Повстання в Турбаях було локальним, але типовим проявом антифеодального руху.

Таким чином, у ХVІІІ ст. визвольна боротьба українського народу проти феодального гноблення, за своє соціальне і національне визволення зазнала поразки, але вона свідчила про те, що прагнення до свободи і незалежності залишається важливою тенденцією у життєдіяльності народу.
Обмеження і ліквідація державності і автономії України у складі Росії пройшло кілька етапів:

  1. 1654-1708 роки – перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав;

  2. 1708-1727 роки – форсований наступ на українську автономію;

  3. 1727-1764 роки – чергування двох тенденцій в російському уряді щодо України – звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;

  4. 1764-1781 роки – остаточна ліквідація української автономії.

Після Полтавської битви гетьман І.Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права і вільності Гетьманщини. Але Петро І не тільки не підтвердив їх, але й видав “Решительный указ” 1709 р., за яким козацькі війська, як і раніше, мали підпорядковуватись московським генералам, а московським воєводам дозволялося втручатися в українські справи. Значним обмеженням влади гетьмана стало призначення на Україну царських резидентів. Українські землі почали роздавати царським вельможам. Резиденція гетьмана була перенесена до м. Глухова, ближче до російського кордону. Тут “квартирувало” 2 царські полки.

Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення у 1722 р. Малоросійської колегії з 6 офіцерів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Це аргументували тим, що на Україні непорядки в судах, у збиранні податків, хабарництво. Фактично це означало, що Малоросійська колегія стає вищим контролюючим органом Гетьманщини. На посади полковників почали призначати неукраїнців. Після смерті у 1722р. Скоропадського імператор не дозволив обирати нового гетьмана. Наказним гетьманом став Павло Полуботок (1722-1724), який разом зі старшиною звернувся до царя з проханням ліквідувати Малоросійську колегію, дозволити обрати нового гетьмана. Але цар відповів, що від Богдана Хмельницького до Скоропадського “все гетманы явились изменниками”, і не дозволив цього. Полуботка заарештували, і він помер у в`язниці в Петербурзі у 1724 р.

Згодом помер Петро І, а його внук Петро ІІ дозволив обрати гетьмана. На цю посаду обрали авторитетного 73-річного Данила Апостола, який походив із сім`ї полковника і сам у 28 років став полковником, знаходячись потім на цій посаді 45 років. Він звернувся до царя з проханням відновити автономію України, як за Б.Хмельницького. Йому відповіли “Решительными пунктами” 1728 р., зміст яких свідчив, що мова йде не про дві договірні сторони, а про указ царя щодо порядків на Гетьманщині.

При гетьмані Апостолі почалася кодифікація українського права. Після 15-річної роботи комісія підготувала кодекс – “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Але оскільки він передбачав автономність України, Сенат не затвердив його.

Після смерті Д.Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна не дозволила обрання нового гетьмана. За її указом правління Лівобережною і Слобідською Україною передавали Правлінню гетьманського уряду з 6 чол., з яких три – українські старшини. Але головував у ньому царський резидент. У 1735 р. Правління провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: багаті, боєздатні козаки (виборні) і не здатні купити собі військове спорядження – підпомічники. У 1754 р. у реєстрі налічувалося 175 тис. виборних і 190 тис. підпомічників.

У 1750 р., під час царювання дочки Петра І Єлизавети, було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став брат фаворита імператриці Кирило Розумовський (1750-1764), якому тоді було лише 22 роки. Новий гетьман прагнув зробити зі своєї резиденції маленький Петербург, будуючи розкішні палаци і будинки. Він провів судову реформу в Гетьманщині (1760 р.): її територія розподілялася на 20 судових повітів, де були суд земський – для цивільних справ і суд підкоморський – для земельних, для карних – громадські суди. Усіх суддів обирала козацька старшина. У 1754 р. були ліквідовані митні кордони між Україною і Росією, що означало ліквідацію ще одного атрибута автономії України.

Після того, як російською імператрицею стала Катерина ІІ, вона задумала посилити централізацію своєї держави, ліквідувати автономію України, перетворивши її на звичайну провінцію Росії. Катерина хотіла, щоб не тільки гетьмана не стало, а щоб “сама назва гетьмана зникла”.

В цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана. Дізнавшись про це, Катерина ІІ обвинувачує К.Розумовського у зраді, змушує його відмовитись від гетьманства. Так було ліквідовано автономію України, залишки української державності.

В Лівобережній Україні було створено Малоросійське генерал-губернаторство, а для управління Україною – Малоросійську колегію з 4 російських і 4 українських членів.

4 червня 1775 р. за наказом Катерини ІІ було зруйновано Запорізьку Січ – останній атрибут української державності. Катерина ІІ не могла терпіти існування козацької республіки в імперії, а військове значення Запорізька Січ вже втрачала. Останнього кошового отамана Січі Петра Калнишевського (незважаючи на те, що він мав звання генерал-лейтенанта російської армії) було заслано на Соловки, де він відбував 28-річне заслання і помер у 1803 р. у віці 113 років. Частина запоріжців переселилася у пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ.

Україна втратила свої збройні сили, одну з головних однак національної держави, свій оригінальний політичний устрій, автономна права і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії.
Таким чином, у результаті інкорпораційної політики російського царизму Україна втратила залишки своєї автономії, перетворившись на звичайну провінцію Російської імперії.



Схожі:

§ Доба Відродження і український культурний процес. Загальна характеристика
Українська державність XIII-ХІV ст забезпечувала загальнонаціональну консолідацію всіх частин українського народу, дальший розвиток...
З перетворенням України на самостійну державу освіта стала власною...
Розбудова системи освіти, її докорінне реформування мають стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу,...
Узагальнюючий урок за темою «Національно-визвольна війна українського...
...
Впроваждення ідей національного виховання на уроках української літератури
України активні настанови національного менталітету. Потрібно виховувати національний характер українця. І в цьому процесі найбільше...
Заява українських громадських організацій Португалії
Московського патріархату, що діє як п’ята колона російської шовіністичної політики в Україні, в переслідуванні активістів українського...
Термін «бальні» відноситься до парних непрофесійних світських танців,...
Ці танці дуже сильно видозмінювалися, будь-яка епоха європейської історії — відродження, класицизм, романтизм — породжувала своєрідний...
Доба європейського Відродження(Ренесансу), її хронологічні межі....
Лями та митцями доби Відродження; сприяти формуванню цілісного сприйняття і розуміння історико-культурного розвитку людства;розвивати...
Сценарій до дня української писемності та мови "свято української мови"
Мета: Виховання любові до рідної землі, до рідної мови, до її носія – українського народу, до держави Україна, до народних традицій;...
Історичні пісні про боротьбу українського народу проти соціального...
Тема: Історичні пісні про боротьбу українського народу проти соціального та національного гніту «Ой Морозе, Морозенку…», «Чи не той...
В який період з’являється полемічна література?
Яка література стала головною зброєю ідеологічної українського народу проти національного й релігійного гноблення?
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка