І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ


НазваІ. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ
Сторінка1/21
Дата05.07.2013
Розмір2.69 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Культура > Документи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21
Міністерство освіти і науки України
Національна металургійна академія України

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ


Навчальний посібник

Дніпропетровськ

Міністерство освіти і науки України
Національна металургійна академія України
Кафедра історії та українознавства


Британ В.Т., Підлісна Л.С., Савич А.В., Черновол Л.І.,

Висоцький О.Ю., Дуб С.К., Мосюкова Н.Г., Савченко С.В.,

Михайлюк О.В., Колесников К.М.

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ


Навчальний посібник

© НМетАУ, 2010
Дніпропетровськ

Тема І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ
1.1. Поняття культури. Походження та зміст терміну ″культура″
Слово культура латинського походження: culturа (суміжно – cultivo) означає догляд, оброблення, обробка. (У деяких богословських концепціях культури це слово виводиться від латин. cult – поклоніння, шанування.). Спочатку цей термін був пов’язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Він вживався для визначення процесу обробки людиною природи, потім він став означати процес обробки самої людини, ним стали називати все, створене людиною. Термін ″культура″ виник в епоху Античності, його вживають практично як синонім до грец. ″падейя″ (від ″пайос″ – дитина) в значенні виховання дитини достойним громадянином. Саме виховання відрізняє людину від тварини, елліна від варвара, вільного від раба. У Середньовіччі культурою вважали прагнення до ідеалу, бездоганності – релігійної та особистої. У Новий час цей термін стали вживати, визначаючи ступені виховання, освіти, інтелекту, здатність дотримання норм етики та етикету, сукупність художньої та творчої діяльності. У Новітній час до нього також додали стиль, метод та рівень досконалості, які досягаються в опануванні тієї чи іншою галуззю знань чи діяльності, вміння, процес творення й розподілу матеріальних та духовних цінностей, їх застосування. Як наукове поняття термін "культура" оформлюється саме в добу Нового часу.

У сучасних європейських мовах слово "культура" вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація". По-третє, під "культурою" розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.

Культура – поняття складне, полісемантичне, багатозмістовне й не піддається однозначному тлумаченню. Фахівці підрахували, що в науці зараз існує понад триста визначень поняття культури. Саме ставлення до культури багато в чому залежить від дослідницьких установок: культура є об’єктом вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та ін. Залежно від їх теоретичної методології формується і погляд на культуру, висвітлюються її певні риси. Зокрема можна виділити не менш як три основних наукових підходи: антропологічний, соціологічний і філософський.

У всіх розглянутих видах визначень є раціональний зміст, який указує на якісь більш-менш істотні ознаки культури. Спільне для них те, що під культурою на противагу ″натурі″ розуміють все те, що створене людиною, штучне. Тобто культура (у первісному значенні – ″оброблене″) відрізняється від ″натури″, від природного, ″дикого″. Вона є не що інше, як ″друга″ (оброблена) природа. Цим терміном можна назвати все те, що відрізняє людину від інших біологічних істот, штучний світ, світ артефактів (латин. arte – штучний і factus – зроблений – термін, що позначає будь-який штучно створений об’єкт) створений людиною, – від природного світу.
1.2. Структура і функції культури. Культура і цивілізація.

Субкультура і контркультура
Культура, якщо її розглядати в широкому плані, містить як матеріальні, так і духовні способи життєдіяльності, вироблені людиною з певною метою. Вона постає як цілісна система, у якій всі елементи взаємодіють між собою і взаємообумовлюють один одного. Складність та різноманітність людської життєдіяльності зумовлюють складність структури культури як цілісного феномена. Будь-яке структурне утворення має певну ієрархію між елементами, тобто деякі з них визначальні, основні, інші – підпорядковані, похідні.

Культуру прийнято поділяти на матеріальну та духовну згідно з характером виробництва та використанням, проте межі ці часто умовні, штучні й завжди рухливі. Саме явище культури має універсальну сутність. У культурі матеріальне одухотворюється, а духовне опредмечується. Системний погляд на культуру дозволяє побачити в ній складну взаємодію й цілісну єдність матеріальної та духовної форм діяльності, а також художньої діяльності, яка синкретично їх об’єднує.

До основних підсистем культури належать: 1) система життєвих смислів і значень (ціннісна, смислоутвоююча основа культури); 2) діяльність з їх реалізації; 3) результати цієї діяльності, у яких втілені опредмечені життєві смисли.

Відкриваючи загальні основи різних фактів культури у їх взаємодії, можна виділити головне у нескінченному різноманітті явищ культури. Ці культурні універсалії такі: соціальна організація життя, яка визначає індивідуальне людське буття; світобачення людини; прояв світобачення у зовнішніх формах культури.

Ціль, відповідно до якої людська діяльність отримує енергетичний імпульс і певний напрямок, визначається характером і специфікою потреб людини. За своїм походженням людина двоїста. З одного боку, вона виступає як істота біологічна, органічна, матеріальна. А з іншого – як духовна, і із цього боку вона має потреби, притаманні лише їй. Саме духовні потреби визначають сутність людини, тобто ці потреби можна назвати антропологічними. Людину необхідно розглядати як вихідний системоутворюючий культурний фактор.

Культура виступає як вираження здатності людини надавати смисл своїй діяльності. Ця здатність проявляється універсально, у будь-якому вчинку будь-якої людини, у повсякденному житті так само, як і у вищих формах інтелектуальної діяльності. Смисл співвідносить будь-яке явище, будь-який предмет із людиною. Якщо щось позбавлене смислу, воно перестає існувати для людини. Смисл – це ціннісні характеристики людського буття, основа думок, почуттів і діянь. Він може не виражатися раціонально, а існувати й реалізовуватися несвідомо. Смисл може стати загальнозначущим, єдиним для багатьох людей. Саме такі смисли утворюють культуру. Культура виступає як система життєвих смислів суб’єкта (особистості, групи, спільноти), реалізована в засобах і результатах його діяльності.

У кожному акті й результаті людської діяльності поряд з іншими, повинен бути присутній і культурний аспект, особлива сфера його життєдіяльності. Поняття ″життєвий смисл″, відповідаючи на запитання, для чого потрібна та або інша діяльність, є первинна основа вибору відповідних цілей і засобів. Якщо система життєвих смислів становить аксіологію діяльності (її ціннісноорієнтуючу основу), то система цілей і засобів – технологію діяльності ″спосіб організації процесу реалізації життєвих смислів″. В основі ″культурного виміру″ лежить життєсмисловий підхід. Системоутворювальне ядро культури – не засоби, які вона використовує, а життєвий смисл, що реалізується за допомогою тих або інших засобів. Відмінності між способами покладання смислу, що пронизують будь-яке з утворень культури, і відрізняють одну культуру від іншої.

Культура може розумітися як процес або дія: у цьому випадку ми підходимо до культури з боку засобів, за допомогою яких досягається той або інший результат. У цьому випадку мова йде не про те, що створюється, а як створюється. Якщо культуру розглядати з цієї позиції, то її належить розуміти як певну характеристику людських діяльних (духовних і практичних) здатностей. Відповідно до цього (процесуального) підходу ми можемо визначити рівень культури, що втілюється в ступені розвитку творчих здібностей людини. Мова відтворює таке розуміння у відповідних виразах, наприклад, ми говоримо: ″культура праці″, ″культура поведінки″, ″культура мислення″; навіть конкретні способи дії, коли ми можемо визначити ступінь їх досконалості, можуть характеризувати рівень культури.

Людська діяльність характеризується насамперед доцільністю. Коли людина ставить перед собою мету, то керується не тільки потребами, але й інтересами, які є вираженням залежності задоволення потреб від соціальних умов буття. Інтерес виступає як культурно обумовлене вибіркове відношення до об’єктивно існуючих можливостей разом з установкою на задоволення потреб. Потреби, інтереси, мотиви поведінки людини завжди культурно обумовлені.

Конкретне значеннєве втілення культури існує в різноманітних формах. Це звичаї, норми й зразки поведінки людини; моральні, релігійні, естетичні, політичні ідеали й цінності, соціальні ідеї, наукові знання і т.д. Культура – складне та багатопланове утворення, її структура ускладнюється в процесі людської життєдіяльності. Кожен із її елементів має певне смислове навантаження, може змінюватися та вдосконалюватися.

Символ (від грец. – знак, прикмета) – у найбільш загальному вигляді (загальновизнаного трактування поняття ″символ″ немає) – поняття, яке фіксує здатність матеріальних речей, подій, почуттєвих образів і т.д. виражати ідеальний зміст, відмінний від їх безпосереднього буття та сприйняття. Символізм культурних артефактів, зокрема, полягає в тому, що будь-яке предметне втілення культури містить, крім буквального, деяке переносне значення й виражається в певних знаках. Символ – власна форма існування не тільки результатів, але й самого процесу творчої діяльності та її значеннєвих основ. Символ виступає найбільш істотною формою існування продуктів культури.

Мова займає визначне місце в системі культури. Саме мова є сутнісною ознакою людини (людина – ″мовна істота″). У мові знаходять втілення ті смисли, які привносить у людський світ культура, через мову ці смисли розпізнаються, усвідомлюються іншими людьми в ході міжкультурного діалогу. Мова відображає структурний устрій культури, її (мови) устрій впливає на характер світогляду.

Світобачення – це уявлення людини про світ, його сутність та будову.

Міф (грец. розповідь) – перша форма осмислення світу, його образно-символічного відтворення та пояснення, що виливаються в приписання дій. Міф перетворює хаос на космос, створює можливість розуміння світу як організованого цілого, виражає його в простій і доступній схемі, що могла перетворюватися в магічні дії як засіб скорення незбагненного. Міф постає найбільш доступним і зрозумілим для кожної людини способом осмислення реальності, який безпосередньо, без зайвого розмірковування, узагальнює досвід пізнання світу. Мова міфу – це мова образів; вона чітко структурована й здатна передавати знання про світ не менш ефективно, ніж мова абстрактної логіки. Міфом можна назвати будь-який феномен або будь-яку ідею, що стає предметом ірраціональної віри. Функція міфу полягає не в поясненні походження речей, а в підтвердженні існуючого порядку. У певному смислі міф вічний, міфологічний вимір наявний у кожній культурі, а міфологічні образи й переживання укорінені в несвідомих основах людської душі. Елементи міфологічної свідомості неминуче супроводжують людство протягом усієї його історії. Міфи й зараз лишаються важливим компонентом суспільної свідомості.

Релігія (латин. religio – зв’язок). Релігійне світобачення відображає потребу людини покладатися на більш могутню за неї істоту – Бога, відчувати зв’язок із сутнісними основами буття. Усі релігії орієнтовані на моральні цінності, які уособ­лює в собі Бог. Сакральний (священний) зміст притаманний будь-якій культурі, саме він визначає систему життєвих смислів культури. Від ступеня сакралізації суспільної свідомості або його секуляризації залежить співвідношення ідеальних і прагматичних моментів у культурній архітектоніці. Іноді сакралізованого характеру можуть набувати й нерелігійні ідеї.

Звичаї – це одне з найдавніших явищ, створених культурою. Вони характеризуються як цілісні зразки поведінки, які переважно не підлягають усвідомленню. Усталені звичаї утворюють традиції, які підтримуються й практикуються шляхом обрядових або ритуальних дій. Ритуал – соціально санкціонована сукупність певних символічних дій, спосіб і порядок яких строго канонізований і не піддається логічному поясненню в категоріях засобів і цілей; ритуал означає формальну процедуру, свого роду гру, правила якої визнають всі її учасники. Обряд і ритуал – обов’язкові компоненти традиції та культури взагалі. Укорінені в історичній спадковості звичаї і традиції мають статус соціального стандарту, відповідно до якого здійснюються конкретні вчинки людей. У первісному суспільстві обряди й ритуали, у яких втілилися звичаї і традиції, відіграють визначальну роль, адже в такому суспільстві не було інших способів узгодження колективних дій і впорядкування соціальних відносин. Суттєво, що первісне суспільство вимагало від суб’єкта беззастережного підпорядкування вимогам звичаю.

Традиція (від латин. traditio – передача) – процес позабіологічної передачі від покоління до покоління стійких культурних особливостей. Традицією виступають певні суспільні настанови, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди тощо. Традиція не зводиться до найбільш стереотипних таких своїх різновидів, як звичаї і обряди, а поширюється на велику сферу суспільних явищ. Традиції – джерело збереження стабільності відтворення історичних співтовариств, їх неповторних специфічних особливостей. Співвідношення традицій і новаторства може бути різним. Дослідники виділяють традиційні суспільства, які ґрунтуються на традиціях, де вони домінують над новаторством, і сучасні, модернізовані суспільства, де новаторство домінує над традиціями. Поняття ″сучасне суспільство″, як правило, стосується західної цивілізації новітнього часу.

Ментальність (від латин. mens – розум, мислення, душевний стан) – глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості та несвідоме, що наслідується людьми від попередніх поколінь. Це сукупність настанов, очікувань, схильностей, передумов, з якими індивід, соціальна група, суспільство в цілому діють, мислять, сприймають світ певним чином. Ментальність формується в ході соціаль­них подій залежно від традицій, соціальних структур і всього середовища проживання людини й сама, у свою чергу, їх формує. Природне й культурне, раціональне й емоційне, свідоме й несвідоме, індивідуальне й суспільне – всі ці опозиції перетинаються на рівні ментальності, розчиняючись у її структурах. Закладений у кожній людині ″культурний код″ дозволяє їй орієнтуватися в усьому різноманітті навколишнього світу, певним чином систематизувати одержувану інформацію й робити свій вибір з об’єктивно наявних можливостей. Але одночасно він обмежує мислення певними рамками стереотипів, вийти за які індивідуум, як правило, не може.

Цінності – складне соціокультурне явище, що виражає позитивну або негативну значимість об’єктів навколишнього світу для людини, групи людей, суспільства в цілому. Цінності визначаються не властивостями самих предметів, а їх співвіднесеністю з життєдіяльністю людини, інтересами й потребами, соціальними відносинами. У цінностях проявляються уявлення людини про добро й зло, прекрасне й потворне, обов'язок, честь, справедливість і т.д. Цінності знаходять вираження в моральних принципах і нормах, ідеалах, установках, цілях. Цінність не обтяжена побутово-матеріальними, повсякденними смислами, вона завжди виступає тим, що долає прагнення людини до існуючого і спрямовує її волю до належного. Цінності – це ідеальне уявлення про належне. Дослідники виділяють різні типи цінностей: матеріальні, вітальні (ідеал фізичного й духовного здоров'я); соціальні (уявлення про соціальне благополуччя, комфорт); політичні (ідеали свободи, громадянських прав, безпеки); моральні (ідеали справедливості, честі, добра); релігійні (уявлення про смисл життя й призначення людини); художньо-естетичні (ідеали прекрасного, гармонії).
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА особистості
У сучасній психологічній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. У статті представлена...
ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА особистості
У сучасній психологічній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. У статті представлена...
ЗАВДАННЯ
Охарактеризуйте поняття: «культура», «матеріальна культура», «духовна культура». Назвіть види духовної культури
Перелік питань до іспиту
Об”єкт економічної теорії та її предмет. Різні методологічні підходи до предмета економічної теорії
Періодизація історії української культури
Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок
Economic growth, cyclical fluctuations, the theory of economic growth,...
У роботі розглянуто трансформацію ідей С. Кузнеця в сучасній теорії економічного зростання. Проаналізовано Виділені підходи до теорії...
2. Сутність поняття культура. Культура і цивілізація
Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної...
ЛЕКЦІЯ 2-3
Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини
1. Поняття, терміни, категорії як концептуальні об’єкти суспільної географії
У ньому виділяються прості і складні елементи. До простих належать терміни, поняття, категорії,до складних наукові гіпотези,концепції...
Проблеми розуміння поняття «культура»
Культу́ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка