І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ


Скачати 2.69 Mb.
Назва І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ
Сторінка 8/21
Дата 05.07.2013
Розмір 2.69 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Культура > Документи
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   21

3.4. Нові тенденції в освіті
Під впливом гуманістичних і реформаційних ідей на рубежі XVI–XVII ст. відбуваються вагомі зміни в освіті. До кінця XVI ст. визначальними у шкільній справі на українських землях залишалися візантійські традиції: школа при церкві (або монастирі), дяк ("дідаскал", "майстер", "бакалавр") – шкільний вчитель, богослужебні книжки – підручники, програма навчання – буквар, церковний спів і письмо, мова навчання – церковнослов’янська.

На початку XVI ст. на терени України проникає реформаційних рух, направлений прати католицької церкви. Найбільш відчутними впливи Реформації стають у 50-х роках XVI ст. Реакцією католицької церкви на Реформацію була контрреформація. Зокрема, у 1568 р. в українських землях розпочав діяльність орден єзуїтів (заснований у Парижі у 1534 р.). Ним було створено ряд шкіл: у Перемишлі, Фастові, Острозі, Львові, Вінниці. В Україні згодом діяло 23 єзуїтські колегії.

Єзуїти відкривали елементарні та середні школи й колегії з двома відділеннями – нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п’ять класів. На вищому відділені три роки вивчалася філософія і чотири роки – богослов’я. Освітні заклади організовувалися на зразок західноєвропейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. У 1569 р. єзуїтами була заснована Віленська колегія, яка вважалася найбільшим навчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права Академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором Академії папа римський призначив Петра Скаргу – активного діяча єзуїтів.

Єзуїти створили в Європі найпрогресивніші навчальні заклади і за програмою, і за методикою, і за вимогами до педагогів. Вони забезпечували освіту вищого європейського ґатунку. Такі школи були спокусливими для шляхти новими предметами, шкільним театром. Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали усі ознаки національної ідентичності.

На противагу єзуїтській освіті багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острзі культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577–1582 рр. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву Академії. Першим ректором Академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалося з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою "Семи вільних мистецтв". Тут вивчалися богослов’я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов’янська, польська, грецька та латинська мови.

Острозька академія (1580–1608) протиставила польській експансії вітчизняну систему духовних цінностей. Академія, яку називали "трьохмовним ліцеєм", "храмом муз", стала початком реального компромісу між традиціями ("грецьким благочестям") і новаціями ("латинською наукою"). Вона була навчальним закладом нового типу – слов’яно-греко-латинською академією. З Острозької академії вийшло багато видатних людей: Гаврило Дорофієвич, Йов Княгинецький, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копистенський, Петро Конашевич-Сагайдачний. За час дії цього навчального закладу його закінчили близько 500 осіб, які стали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками.

Острозька академія залишила по собі значний слід в історії освіти й духовного життя України. Найвагомішою культурною пам’яткою Острозької академії було видання повної художньо ілюстрованої Біблії слов’янською мовою в 1581 р., текст якої вживався при богослужінні у православних церквах. За зразком Острозької академії вищі школи були створені в Турові – 1572 р., Володимирі-Волинському 1577 р., Слуцьку – 1580 р., Львові – 1586 р. Навчання в цих школах було доступне для дітей "всякого стану", убогих і багатих.

Окреме місце серед шкіл цього періоду займає польська Замойська академія, відкрита Яном Замойським у 1595 р. в західноукраїнському місті Замостьє. Фундатор академії вилучив із її програми богослов’я. Академія складалася з восьми класів. Бідних студентів не лише звільняли від плати за навчання, але й утримували в бурсі за рахунок фундатора. Студенти поділялися за національністю на п’ять груп: польська, литовська, руська, пруська та чужоземська. У школі вивчалися цивільне і публічне право; філософія; фізика; логіка і метафізика; математика; риторика і динаміка; поезія і синтаксис; антологія та орфографія. Після смерті фундатора Замойська академія встановила чотири факультети: теологічний, правничий, філософський та медичний. Академія перестала існувати з часу першого поділу Польщі (1772 р.). Із Замойської академії вийшли Касіян Сакович, ректор Київської братської школи; Ісая Трофимович-Козловський, ректор Києво-Могилянської колегії; Сильвестр Косів, перший проректор цієї ж колегії.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли братства – національно-релігійні громадські організації православного міщанства. Зокрема, у 1585 р. свою школу організувало Успенське братство Львову. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Викладали слов’янську та грецьку мови, а також "вільні науки". У 1586 р. тут було складено "Порядок шкільний", у якому, зокрема, викладено педагогічні вимоги до вчителя.

"Дидаскал або вчитель цієї школи повинен бути благочестивий, розумний, смиренномудрий, скромний, не хабарник, не грошолюб, не гнівливий, не заздрісник, не насмішник, не соромітник, не чародій, не казкар, не пособник єресей, а прихильник благочестя, добрих справ, що в них себе проявляє, а не лише в таких чеснотах, то й учні будуть такі, як їх учитель …

Учитель же, взявши доручену йому дитину, повинен навчати її свідомо доброї науки, за непослух карати не по-тиранські, а по-вчительські, не надмірно, а посильно, не розбещено, а спокійно й смиренно, не тільки по-світськи, а й вище світських …

Навчати й любити учитель повинен всіх однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих…"

В цілому, в епоху "культурно-національного відродження" система просвіти виконувала не тільки пізнавальні та виховні функції, а значно більш широкі соціокультурні завдання, виступала засобом боротьби за віру і національне самовизначення.

На початку XVII ст. активізується рух зі створення братських шкіл у Центральній Україні. У 1615 р. було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Першим її ректором став Іов Борецький. У Київській братській школі вивчали грецьку, латинську, слов’янську, польську мови, а також поетику, риторику, філософію.

Діяльність Київського братства підтримувало Військо Запорізьке. У 1615 р. гетьман П. Конашевич-Сагайдачний з "усім військом запорізьким" вступив до Київського братства і взяв під захист братську школу. Кожний козак вносив 6 грошів вступних і 1,5 гроша щомісячно, які йшли на потреби братства та розвиток освіти. Майже всі свої кошти гетьман заповів Київській, Львівській і Луцькій братським школам.

Узагалі, козацтво відіграло значну роль у розвитку освіти в Україні. На думку Д. Яворницького, більшість січового війська за своєю грамотністю і начитаністю стояла так високо, що переважала у цьому відношенні середній, а, може, і вищий стан людей свого часу. На землях Війська Запорізького низового були школи, які поділялися на січові, монастирські і церковнопарафіяльні. У січовій школі навчалися хлопчики, які з різних причин потрапили на Січ. Січові школярі вчилися читати, писати і співати. Вони обирали зі свого середовища двох отаманів – одного для підлітків, другого для малолітніх. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, який, окрім своїх прямих обов’язків наставника, повинен був турбуватися про здоров’я хлопчиків. Про всі надзвичайні випадки у школі він повинен був доповідати кошовому отаману. Школа монастирська існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі й виникла разом з першою його церквою близько 1576 р. Школи церковнопарафіяльні існували майже при всіх церквах у паланках, по слободах, зимівниках і хуторах.

Видатну роль в розвитку української культури, зокрема, освіти, відіграв архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила (1596–1647). Він народився в Молдавії. Його батько, Симеон, був господарем Валахії, а згодом Молдавії. Освіту П.Могила здобув у Львівській братській школі, а потім навчався в університетах Польщі, Франції. Офіцером польської армії брав участь у битвах під Цецорою, Хотином. Після обрання в 1627 р. архімандритом Києво-Печерської лаври П.Могила домагається у польського короля легального становища в Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй Софійського собору, Видубицького монастиря, інших культових православних споруд.

Будучи київським митрополитом з 1632 р., за короткий час П.Могила надав українській православній церкві чітку організаційну структуру, здійснив реформу церковного обряду, систематизував догматику (він видав першу на східнослов’янських землях догматичну синтезу під назвою "Православное исповедание кафолической и апостольской церкви восточной"), підняв освіту духовенства. Реставрував Софійський собор, Києво-Печерський монастир, з його ініціативи почалися розкопки Десятинної церкви, що можна кваліфікувати як першу спробу археологічних досліджень Києва.

З іменем П.Могили пов’язане розгортання вищої і середньої освіти в Україні, зокрема створення Київського колегіуму шляхом злиття Київської братської школи та заснованої ним же в 1631 р. Лаврської вищої школи. Він дбав про розвиток Києво-Печерської лаврської друкарні, сприяв письменникам і художникам, дбав про поширення книгодрукування у Валахії і Молдавії, сам підготував 29 творів церковно-теологічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру. Все своє майно, кошти, бібліотеку, митрополиче вбрання, оздоблене коштовностями, П.Могила заповів Києво-Могилянській академії. Останніми його словами були: "Бережіть академію". Символічно те, що в незалежній Україні внесок П.Могили у створення вищої освіти увіковічено запровадженням вищої нагороди МОН України – медалі імені П.Могили.

Таким чином, у першій половині XVII ст. в Україні вже існувала розгалужена мережа навчальних закладів. Високий рівень культури й освіченості українців у цей період відзначали чужоземці, які побували в Україні. Зокрема, Павло Алепський, який у 1653 р. проїздив Україною, відзначав: "Починаючи з Рашкова, по всій козацькій землі дивовижний і добрий факт спостерігали ми: всі вони, за невеликим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх дружин і дочок уміють читати й знають порядок служб церковних і церковний спів, священики навчають сиріт і не дають їм блукати неуками по вулицях".
IV. Українська культура в ХVII-XVIII СТоліттях
4.1. Феномен бароко в українській культурі
Період ХVII–XVIII ст.ст. в історико-культурологічному контексті розвитку світової цивілізації пов’язується з Новим часом, який визначається ХVII–ХІХ століттями.

Основний зміст Нового часу складає генезис капіталізму, тобто виникнення капіталістичних відносин і перемога буржуазного ладу над феодалізмом у більшості розвинутих країн у результаті буржуазних революцій.

Складається особливий тип загальносвітової культури, формується теорія європоцентризму. Більш ефективна економічно, гуманістична у своїй основі західна цивілізація мала високу привабливість для інших історико-культурних регіонів, чим, перш за все, пояснюється її порівняно швидке поширення. Вона стала джерелом модернізаційних впливів у всьому світі. Отже, Новий час – епоха панування західноєвропейської промислової цивілізації.

У соціально-політичній сфері формування культури Нового часу супроводжувалося руйнацією традиційного суспільства і формуванням суспільства громадянського. Характерною особливістю культури Заходу стає індивідуалізм, тобто визнання права кожного на свій вибір, самостійне визначення своєї долі, дбання про особисті інтереси.

Новий час породив різні форми політичного устрою суспільства: конституційну монархію, парламентську та президентську республіки. Ці форми базуються на праві громадян обирати своїх представників і на системі розподілу влади на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову, незалежні одна від одної.
4.1.1. Козацька державність – основа вітчизняної культури ХVII-XVIII ст.
ХVII століття – це період історичних змін на українських землях. Як відзначалося у попередній лекції, до середини ХVII ст. вони перебували під владою Речі Посполитої й відчували на собі як позитивні, так і негативні впливи західноєвропейської цивілізації.

Національно-визвольна війна 1648-1657рр. (або "козацька революція") допомагала розкріпаченню творчої потенції українського народу. Вона мала кілька важливих наслідків.

По-перше, на землях, захоплених війною та повстанням, змінився соціально-економічний лад. Було винищено велике магнатське землевласництво та практично ліквідовано кріпацтво; магнатські та королівські землі переходили до рук козацької адміністрації, простих козаків та селян, а власність зберігалася лише за тією шляхтою, яка підтримувала повсталий народ. У плані культури це призвело до втрати центральною та східною Україною цілого прошарку елітарної князівської культури, яка зосереджувалася у замках, палацах, резиденціях свавільних магнатів – полонізованих нащадків литовсько-руських князів. Соціально престижним ідеалом стає культура козацького стану, верхівка якого, втім, намагається усіляко наслідувати знищену шляхту.

По-друге, визвольна війна середини ХVII ст. розколола весь русинський народ Польсько-литовської держави на два ворожі табори: православні українці та білоруси билися в обох арміях-суперницях. Події у Речі Посполитій кінця 1640-х – 1670-х рр. мали всі риси громадянської війни. Одна сторона боролася під лозунгами оборони православ’я та народної свободи, інша – захисту держави від бунтивніків та невірних (спільниками козаків довго були мусульмани – кримські татари та турки-османи). На землях, охоплених владою повстанців, це призвело до сплеску православної культурної реакції, а на територіях, що залишились під контролем офіційної влади, – до укріплення католицьких та уніатських впливів, а також до підсилення масової полонізації українського міщанства та шляхти, що зберегли вірність польському королю. Відбувся рішучий розкол об’єднаного до революції 1648 р. шляхетського "руського народу"; після повстання "русская православная шляхетская Волынь оказалась "коронной и католической", а над Днепром возникла уже не коронная и не католическая, и никакая не польская – Гетманская Украина".1

По-третє, повстання 1648 рр. призвело до грандіозної "контрреволюції" у культурно-національному аспекті. Вона була спрямована проти надмірного та безмежного поширення уніатства. Разом із унією знищувалась переплетена з нею західна культура, яка допомагала протистоянню проти орієнтального (східного) характеру культури московської державності. Було втрачено необхідну для існування самобутньої України рівновагу між східноєвропейською та західноєвропейською культурними традиціями, що фактично призвело до загибелі примарної української цілісності. У результаті з середини ХVII ст. остаточно закріплюється культурний дуалізм Сходу та Заходу християнської Європи, цивілізаційно Україну розділено навпіл.

По-четверте, на частині української території формується нова козацька держава, закінчується трьохсотрічний період української бездержавності. Держава, створена Богданом Хмельницьким та його послідовниками, хоча і проіснувала не дуже довго (1648 – 1782 рр.), але залишила незабутній слід у історії, культурі та психології українського народу.

Наріжним каменем української ідеології того часу була впевненість у собі "козацької нації", вільного народу, що ніколи не підкорявся силі зброї. Державу було створено на основі традицій реєстрового козацтва, а також Запорізької Січі, яка ніколи, в чіткому розумінні цього слова, державою не була: запоріжці билися під хоругвами чужих монархів – то польсько-литовського, то московського чи петербурзького. "Військо Запорізьке" – офіційне найменування цієї держави – принципово відрізнялося як від сусідніх держав, так і від традиційної старої Русі. Республіканська форма правління та приналежність верховної влади виборному нетитулованому ватажку – гетьману – різко контрастувала з формами правління монархій, що оточували Україну, а також із автократичними (самодержавними) традиціями східного християнства, носієм яких було православне духовенство. Управлінський апарат та армію нової України складала маса безрідних козаків, на чолі уряду стояли не князі і не королі, – у кращому випадку – звичайні шляхтичі, які за тодішніми міжнародними правовими та політичними нормами не мали права на вищу владу, а були покликані лише виконувати її волю. Перед вождями нації гостро постала необхідність грамотного виправдання законності держави, її права на існування, легітимність власної влади. Лідери молодої держави, позбавленої законного монаршого керівництва, шукали для себе формального сюзерена, бажаючи одночасно залишатися повністю самостійними у внутрішніх справах. Звільнити де-юре Україну від контролю польської Корони у середині ХVII ст. могло лише встановлення над нею легітимного суверенітету одного із авторитетних монархів світу.

Таким сувереном став російський самодержець, який, згідно з ідеями українських церковних мислителів, зобов’язаний відродити "царственный град богохранимый Киев". Печерськими старцями, авторами "Синопсиса" (історико-політичного твору, створеного у Києво-Печерській Лаврі у 1674–1681 рр.), бачилося відродження вітчизни шляхом її повернення під владу московського скіпетра, який начебто законно успадкував династичні права давнього Києва.

По-п’яте, військово-політичний союз гетьманської України та Московського царства у середині ХVII ст. сприяв зміцненню взаємозв’язків української та російської культур, їх взаємовпливів. Причому, у другій половині ХVII – першій половині ХVIIІ ст. вектор впливу йшов більше з України на Росію, чим з Росії на Україну. Цей вплив торкався різних галузей культурного будівництва: освіти, літературної мови, поетичної традиції, прозаїчної оповідної літератури, вокальної та інструментальної музики, живопису, церковної архітектури. Саме Україна у цей період відіграє стосовно Росії роль посередника, транслятора у передачі досягнень латинської Європейської культури.

По-шосте, відбулися значні зміни в релігійному житті України. Після Переяслава розгортається конфлікт між київською метрополією, відновленою у 1621 році, дякуючи сприянню гетьмана реєстрового козацтва Петра Конашевича-Сагайдачного, та московською патріархією (російська православна церква отримала ступінь патріархату в 1589 році).

З 1654 р. на авансцену культурно-релігійної політики на Україні вийшла Росія, як захисниця усіх православних. І українська церква, як духовна поборниця власної нації, відразу відійшла на другий план, втратила самостійну роль. Перехід української церкви під юрисдикцію московського патріархату відбувся 1686 р. Деякий час митрополія ще процвітала. Її школи були кращими серед усіх шкіл імперії. Чудово освічених українських священиків кликали до всіх єпархій Росії. Завдяки патронату І.Мазепи, кращою стала матеріальна база церкви. Але були й інші риси церковного життя, які свідчили, що верхівка російського православ’я абсолютно не бажає з якимсь особливим пієтетом ставитись до своїх українських одновірців. Вже 1686 р. Чернігівська, а потім і Переяславська єпархії з-під юрисдикції київського митрополита перейшли у безпосередню підлеглість до Москви. Ще більше авторитет київського митрополита було підірвано на межі ХVII-ХVIIІ ст., коли навіть такі давні бастіони православ’я, як Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії, врешті-решт перейшли до греко-католицької віри. Але найболючішого удару всій православній церкві завдав Петро І, коли 1721 р. ліквідував патріаршество та заснував Святіший Синод – бюрократичну установу, яка складалася з урядових чиновників та церковних ієрархів, і була призначена для управління всіма справами церкви. Фактично це перетворювало православну церкву в Росії та на Україні на бюрократичний додаток до держави.

Таким чином, з другої половини ХVII століття на українських землях розпочинається новий період їх історико-культурного розвитку, пов’язаний з утворенням козацької державності та формуванням української нації.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   21

Схожі:

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА особистості
У сучасній психологічній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. У статті представлена...
ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА особистості
У сучасній психологічній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. У статті представлена...
ЗАВДАННЯ
Охарактеризуйте поняття: «культура», «матеріальна культура», «духовна культура». Назвіть види духовної культури
Перелік питань до іспиту
Об”єкт економічної теорії та її предмет. Різні методологічні підходи до предмета економічної теорії
Періодизація історії української культури
Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок
Economic growth, cyclical fluctuations, the theory of economic growth,...
У роботі розглянуто трансформацію ідей С. Кузнеця в сучасній теорії економічного зростання. Проаналізовано Виділені підходи до теорії...
2. Сутність поняття культура. Культура і цивілізація
Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної...
ЛЕКЦІЯ 2-3
Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини
1. Поняття, терміни, категорії як концептуальні об’єкти суспільної географії
У ньому виділяються прості і складні елементи. До простих належать терміни, поняття, категорії,до складних наукові гіпотези,концепції...
Проблеми розуміння поняття «культура»
Культу́ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка