Християнство прийшло в Україну в готовому вигляді, як штучний витвір. Відтак воно не є для нас наслідком природного розвитку на власному ґрунті. Постало воно у нас як духовна революція зверху. Методи поширення християнства в Україні–Русі, на відміну, скажімо, від Греції, виявилися згубними, оскільки це призвело до винищення її багатої тисячолітньої дохристиянської культурної традиції, поетичного світогляду, зокрема нашої багатої міфології, зручної для вжитку української абетки тощо. Панування в Україні протягом трьох століть православ’я в його змосковщеному ортодоксальному варіанті спричинило нашу відстороненість від духовних здобутків західного світу з домінуючою в них католицькою чи протестантською християнською традицією.
Відзначимо ще й те, що якщо прийняття християнства на початку дещо консолідувало наш народ, то пізніший поділ його у нас на православ’я і греко– католицизм спричинив регіоналізацію України за конфесійною ознакою, а відтак зробив її легкою здобиччю для хижацько настроєних щодо неї сусідніх держав, часто призводив до ворожих протистоянь “України з Україною”. Наявна й нині церковна строкатість України використовується політичними силами для поляризації країни на “східняків” і “західняків” за віросповідним принципом, для утвердження через ідею “руськості православ’я” необхідності утворення на заміну колишнього СРСР якоїсь східно–слов’янської держави без врахування того, що ми є не східно– , а центро–слов’янами. Останнє знайшло зокрема свій вияв в тих особливостях Українського Православ’я, які значно відрізняють його від Московського, навіть Константинопольського, з якого воно вийшло. А ними є соборноправність, демократизм, євангелістськість, софійність, відкритість, толерантність, національністність, побутовість (див.: Саган О. Національні прояви православ’я: український аспект. – Київ, 2001).
Доповнений російсько–церковним гнобленням національний гніт за умов царської Росії і тоталітарного Союзу зупинив перетворення Українського Православ’я в національну релігію українства. Відтак християнство (і це цілком справедливо відзначає Лев Силенко) стало в руках владних структур Росії і Союзу духовною силою національного поневолення України, зденаціоналізації її народу, нищення його самобутньої культури і її духовних репрезентів, засобом протидії (навіть нині в його московському варіанті) постанню України як незалежної держави.
При розгляді історії релігії в Україні ми часто ще йдемо за нав’язаними православно–богословськими оцінками її, нехтуючи неоправдано при цьому порівняльно–історичним підходом до аналізу явищ. А між тим‚ коли припустити, що Володимирова реформа язичництва початку 80– х років X ст. мала б успіх‚ то чи можна з впевненістю сказати, що язичництво не було б у нас на тому ж самому рівні, якого пізніше досягло православ’я – рівні ідеологічного захисника влади? В такому разі в язичництві від його природності як релігії залишалося б з кожним століття все менше і менше. Це ми й маємо в РУНВірі.
До того ж, функціонуючи в поліконфесійному середовищі, їй слід рахуватися з реаліями релігійного життя, визнавати те, що історію заднім числом не перепишеш, а її данність (навіть ту, що є) можна повернути на шлях служіння Україні, українському народу в цей складний час одержаного ним останнього шансу на національне виживання. Не відштовхувати слід рунвірам від себе українців–християн (подеколи навіть в образливій формі), а шукати шляхи до співпраці з ними в ім’я спільної мети, яка зветься УКРАЇНА.
Розділ другий
Доля РУНВіри в Україні
2.2. Багатоманіття РУНВірівських об'єднань
Ще в грудні 1996 р. в Києві відбулося засідання представників 27 громад РУНВіри України. На ньому було прийняте рішення, згідно з яким Лев Силенко визнається лише духовним Вчителем для вірних України, а не юридичним керівником їх громад. З таким ходом подій в Україні не погодився Спрінг Глен. Саме тоді розпорядником і координатором-виконавцем своїх директив в Україні Силенко призначає Анатолія (Києслава) Лисенка. Громаду Б.Островського було відокремлено від ОСІДУ РУНВіри як таку, що не зареєстрована за схваленим Спрінг Гленом стандартним статутом і відзначається довільністю у виконанні Вчителем визначених обрядових форм.
Подальший розвиток подій в заокеанському рунвірівському русі сприяв тим розколам, які з'явилися серед рунвістів України в останнє п'ятиріччя, відсунув на невизначений термін питання перенесення Всеукраїнського центру РУНВіри в Київ, а то й знеактуалізував його.
Справа в тому, що Тетяна Лисенко зуміла внести сум'яття у функціонування не лише рунвірівських громад України, а й самої Оріяни. Більше того, з літа 1997 р. Вчитель разом з нею виїхав із Спрінг Глену невідомо куди, під різними приводами привласнивши при цьому значні кошти з рахунків ОСІДУ без необхідного погодження фінансових питань з Радою Довірених Громади при Святині «Оріяна». Часопис «Самобутня Україна» у першому кварталі 1998 р. писав, що «старий, недужий чоловік», «немічний чинити опір молодій, активній особі (Т.Лисенко — авт.) по суті зруйнував те, що десятки років творив. Не без Тетяниного впливу Рідна Віра поступово замінюється «силенкіянізмом».
Проте відзначимо тут те, що якщо частина громад РУНВіри й стала на позиції «силенкіянізму», то Священна Рада її ОСІДУ, яка знаходиться в Оріяні, відмежувалася як від так званих «автономних громад», так і від їхньої головної лінії — «силенкіянізму» з прославленням ним Л.Силенка як Пророка, сакралізацією його.
Цікавим у цьому відношенні є те «Привітання Учасникам Засідання Священної Ради ОСІДУ РУНВіри», з яким звернулися Священні Ради Святині «Оріяна» і канадської громади ім.Лесі Украінки до рунвірів в Україні. Висловивши впевненість у вільному об єднанні з часом в Україні всіх громад і течій Рідної Віри, у створенні на основі цього Всесвітнього об'єднання сповідників Світлої Віри України-Руси, автори Привітання водночас наголосили, що «ніхто нікому не може нав'язувати свою думку відносно Рідного Богорозуміння, способу проведення Богослужінь чи правильності назв або вживання книжок. Не шукаймо Бога в книзі, там його не знайдеш! Шукаймо його в душі своїй, прославляймо Його ділами своїми. Книга — це тільки засіб до пізнання Божої мудрості, засіб до обміну думок. Всі книги писані людьми, в кожній можна знайти розумне і глупе. Тому молитися до книжок не треба, навіть глибоко шануючи їх авторів. Божа книга — це природа, все, що оточує нас. Без неї ми не можемо жити, вона наш перший Учитель, в ній мова Бога до нас» (Самобутня Україна-Русь. — Поновлений випуск № 7. — 7508 р. Дажбожого).
Що вражає в цьому Привітанні? По-перше, відсутність будь-якої згадки про Силенка і його «Мага Віру». По-друге, переорієнтація рунвірів на вшанування Божої книги — Природи, яка названа тут ще Вчителем. По-третє, визнання права громад на свободу в способі і формах проведення Богослужінь. Це привітання дає підставу думати, що Лев Силенко втратив у США й Канаді своїх послідовників, бо ж його писали найвірніші в недалекому минулому його учні і подвижники, з якими він робив РУНВіру і які давали їй життя. Власне, без їх активності РУНВіра вже давно б заклякла. Саме вони перенесли її в Україну, сприяли постанню тут як однієї з національних конфесій. Серед них знову хотілося б тут назвати подружжя Гулаків і Свириденків.
Визнавши, що сповідників Рідної духовності надто мало, автори Привітання водночас констатують: «а непорозумінь у нас вже так багато». Якщо вони не будуть здолані через спільні дії, спільну молитву, то інша духовність, зрештою, запанує над нами. Але тут уже немає, як то було в працях Л.Силенка, пошуків собі ворогів серех інакшедумаючих. Маємо заклик до опанування самих себе на основі Рідного Богорозуміння.
Ставлення до т.зв. силенкіанства в липні 1998 р. розглядалося в Києві на Нараді представників громад РУНВіри України в присутності американського гостя — голови Священної Ради Святині «Оріяна» Боголюба Свириденка. В роботі Наради брали Участь представники з 8 громад різних міст країни. У прийнятому на ній документі «Розбіжності між віровченнями РУНВіри і т.зв. силенкіанством» наголошувалося, що силенкіани намагаються переглянути вчення РУНВіри, викладене у священному писанні «Мага Віра». Саме її визнають за свою «священну книгу» вірні громад ОСІД РУНВіри, а не праці анонімного авторства про рунвірство і Силенка, які не знайшли схвалення ОСІДУ РУНВіри в Америці.
Силенкіяни, зазначається в документі цієї Наради, спотворено й хибно витлумачують подане у Святому Письмі розуміння титулу РУНВіри «Пророк». Тут він постає як творець нового вчення, на основі якого будуватиметься величне майбутнє українського народу, а не як подібна Ісусу Христу чи Магомету особа, що нібито несе українському народу «Одкровення Дажбоже», будучи осіянною якоюсь його благодаттю. В силенкіян до того ж з'являється ще й новий духовний титул — Спаситель Українського Народу, а замість відомої багатьом назви Вчення «РУНВіра» — словосполучення «Святе Вчення Пророка Силенка». Якщо раніше силенкіянином називали людну, яка самовіддано втілювала в життя науку РУНВіри, то тепер ним є людина, що прославляє Пророка Силенка і поклоняється йому, хоч той же Силенко в «Мага Вірі» відкидав будь-яке поклоніння окремим особам. «Будь-які нові титули та культове поклоніння окремій особі можуть запроваджуватися виключно згідно із Статутом ОСІД РУНВіри на її Священному Соборі (Вісник ОСІД РУНВіри. — 1998. — № 1).
Київська Нарада, засудивши силенкіанство, зауважила, що «так звані «силенкіяни» є «групкою найнятих за матеріальну винагороду безвідповідальних осіб», що своїми діями ведуть РУНВіру до зникнення."
Відтак, хоч українські громади РУНВіри й не обминув розкол, але більшість із них напочатках виробили спільну позицію щодо заокеанських подій. Для них Лев Силенко — Основоположник науки про РУНВіру, їх Вчитель. Таким є його духовний титул. Але, як громадянин Канади, він, згідно зареєстрованих українською владою статутів, не може бути розпорядником діяльності громад ОСІД в Україні, хоч на це й претендує.
Нині важко назвати не тільки точну цифру послідовників РУНВіри в Україні, а й взагалі кількість її громад, визначитися в тому, які громади стоять на позиціях силенкіянства, а які існують просто як громади РУНВіри, з якими із них підтримує зв'язок Лев Силенко, а які відлучив з числа своїх послідовників. Важко також нині сказати, скільки в Україні існує центрів РУНВіри і в якому відношенні вони знаходяться з Левом Силенком з одного боку, і з Святинею Оріяни, з другого.
28-29 жовтня 2000 р. у Вінниці одинадцять рунвірських громад утворили Собор Рідної Української Віри, прийнявши на Установчому з'їзді Собору Статут цього нового релігійного об'єднання, його Символ віри і символіку. Собором було обране своє Духовне Управління. Головою останнього став священик Олег Безверхий. В грудні цього ж року Міністерство юстиції України зареєструвало Собор РУВ як всеукраїнську організацію.
Якщо своїми Пророками Собор РУВ вважає Тараса Шевченка, Лесю Українку та Василя Стуса, то Духовними Вчителями — В.Шаяна, Л.Силенка, М.Шкавритко, Ю.Лісового, Я.Оріона та С.Кокряцького. Основи віровчення новоствореного Собору Рідної Віри Олег Безверхий подав у видрукуваній ним у Вінниці ще в 1996 році книзі «Рідна Віра». На відміну від язичницького політеїстичного бачення, яке подає В.Шаян в своїй «Віра предків наших» чи волхвиня українських неоязичників Г. Лозко у своїх чисельних виданнях, зокрема в редагованому нею часописі «Сварог», в працях 0.Безверхого обстоюється віра в Єдиного Бога під ім'ям Дажбог, обґрунтовується можливість містичного пізнання людиною Бога і Духовного Світу, описано релігійну реальність, розглянуто ієрархію Духовних Сил, будову та закони Духовного Світу. Викладені в книзі 0.Безверхого Заповіді Рідної Віри включають вірність Дажбогу й Україні. В цьому вчення Собору РУВ співпадає з рунвірством. Земне життя в ньому постає як випробування, коли не можна жити одним днем, жити, не відповідаючи за свої вчинки й безвідповідально порушувати моральні правила Рідної Віри. Останні включають заборону на нечисті думки, несправедливе завдавання болю ближньому, обман його. Навпаки, ближньому слід допомагати і водночас постійно вдосконалювати своє тіло й дух.
Якщо українських язичників, зокрема Галину Лозко, Олег Безверхий звинувачує в розумінні Духовних Сил як фантазії, то рунвірство він критикує за «матеріалізм на практиці», бо ж, визнаючи існування духовної реальності, вони дії Дажбожі розглядають як матеріальні, заперечують можливість якихось стосунків людини з Богом, необхідність опікування людиною посмертним існуванням своєї душі, утверджують матеріальні цінності та культ земного життя.
Олег Безверхий вважає, що як язичники, так і силенкіяни мають матеріалістичне за своєю суттю вчення, в той час як рідновірство України потребує створення своєї містичної школи, оскільки «лише через містичне пізнання може бути створена істинна теологія Рідної Віри» (Безверхий Олег. Рідна Віра. — Вінниця, 1996. — С. 8).
Символ віри Собору РУВ включає три положення: Дажбог — могутній, справедливий, сонцесяйний, вседайний Господь України та Українського Народу; Україна - це Свята Земля, яку обрав Господь Дажбог і благословив бути Батьківщиною моїх Арійських Предків і мого Українського Народу; у Всесвіті діють Боги Рідної Української Віри, які є проявом Сили Божої в земному житті.
Рідновіри-сонцепоклонники (як вони ще себе подеколи називають) уникають гострої критики на адресу християнства. В їх вченні деякою мірою навіть відчувається його дух, зокрема в розумінні земного і позаземного життя людини й її душі. У сприйнятті вчення про карму маємо навіть запозичення з індуїзму.
Основною причиною, яка спонукала в минулі роки сильні громади ОСІДУ РУНВіри, зокрема вінницькі та запорізькі, залишити рунвірство, була, на думку О.Безверхого, криза рідновірівського руху, яка виражалася у певному застої в ньому, відсутності компетентного керівництва, захопленні штучним релігійними вченнями на кшталт «силенкіянства», роз'єднанні громад. Визначаючи перспективи Собору РУВ, О.Безверхий сказав, що його покликанням є «нести Світло Дажбоже Українському Народу, встановити добрі та міцні стосунки між громадами працювати для зростання кожної громади Собору, підготувати вмілих та обізнаних духовних осіб, забезпечити будівництво храмів Собору Рідної Української віри» (Вісник Собору Рідної Української Віри. — 2001. — № 1).
Собор РУВ розглядає РУНВіру як штучну віру, неорелігію, бо ж вона докорінно відрізняється від автентичної предківської Рідної Української Віри. Він з обуренням сприймає прагнення ОСІД РУНВіри України, очолюваного Б.Островським, нав'язати деяким громадам Собору своє світорозуміння, провести зміни в їх керівництві тощо. Проте Собор вважає РУНВіру, як і «українських язичників», очолюваних Г.Лозко, своїми потенційними союзниками (Там само).
В останні роки бачимо також спробу до якогось організаційного оформлення і серед силенкіян України. Не визнаючи Богдана Островського за керівника українського ОСІД РУНВіри, критикуючи його за довільне витлумачення вчення Лева Силенка, деякі язичницькі нововведення в обрядову практику, «окобзарювання РУНВіри», в листопаді 1999 року силенкіяни провели в Черкасах нараду представників своїх громад, на якій утворили опісля нібито визнаний Держкомом релігії України (Свідоцтво № 35) свій Центр. Силенкіяни виступили за точне сповідування вчення Лева Силенка без будь-яких нововведень до нього і визнання Вчителя Пророком і керівником рунвірів України.
Проте не всі громади силенкіан, зокрема Хмельницька, визнали Черкаську нараду за установчий собор якогось нового об'єднання РУНВіри України. Бо ж ця нарада не мала такої мети, якогось, опісля зареєстрованого владою, Статуту не приймала. Підписи під останнім були явно сфальсифікованими.
Згодом, 29-30 вересня 2001 р., у Львові нібито від імені самого Лева Силенка рунтато Володимир Чорний скликає Шостий (нібито всесвітній) Священний собор ОСІДУ РУНВіри. Проте на нього ніхто з-за кордону не приїхав. Та й керівники багатьох українських громад поставили під сумнів право В.Чорного бути керівником такого Собору. Після галасливих прирікань зрештою вдалося видворити із зали засідання всіх невдоволених. Залишені представники деяких громад прийняли резолюцію, в якій «Мага Віра» визнається канонічною священною книгою, канонічним став образ Л.Силенка з піднятою правою рукою, а також Знамено Дажбоже — Трисуття. Статусу канону набули рішення передуючих Всеукраїнських Соборів РУНВіри. Цим Собором було визначено місця паломництва рунвірів — Київ, Канів, Трипілля, Олександрівка-Ратьківка. Передбачене створення в селі Трипілля містечка РУНВіри, побудова там храму, музею й бібіліотеки. Було визнано, що духовним центром рунвірів залишається Спрінг Глен, куди запропоновано повернутися Л.Силенку. Організаційним центром в перервах між Соборами визначено Львів.
Не встигли висохнути чорнила на рішеннях організованого В.Чорним , як це було там сказано, VI Священного Собору ОСІДУ РУНВіри, а вже в Хмельницькому 27 жовтня зібрався на з'їзд також ОСІДУ РУНВіри, який складали представники тих громад, яких «попросили вийти» з Собору у Львові. В інформації про цей захід сказано, що він репрезентує думку 19 присутніх на ньому рунвірівських громад і 7 солідарних з його документами. З'їзд прийняв Статут ОСІДУ РУНВіри, а також обрав його керівні органи, утворив Академію РУНВіри ім. Лева Силенка. Головою Священної Ради обрано рунтата-трисуттара Богдана Савченка. Учасники з'їзду висловили свою шану і надіслали інформацію про свою роботу Духовному Вчителю, Пророку Леву Силенку. Утворено календарну комісію для опрацювання Свят РУНВіри (Слово Оріїв. — 2001. — Грудень).
Але Хмельницьким кворумом рунвірів активність у конфесії 2001 р. не закінчилася.
В грудні в Києві відбулася Священна Рада ОСІД РУНВіри України, яка зібрала представників громад із столиці, ряду міст країни — Харкова, Білої Церкви, Житомира, Черкас, Луцька, Запоріжжя, Дніпропетровська, Львова та ін. До ОСІД були прийняті нові громади. Основним мотивом доповіді його голови Богдана Островського була єдність поглядів рідновірів, необхідність вирішення питання єдиного обряду та єдиного календаря, а найголовніше — єдиного Богорозуміння. «Ми не повинні повторювати помилки християн, котрі мають сотні тлумачень одного Святого Письма, а творити єдиний світогляд рідновіра», — наголошувалося в доповіді. Без цього неможливо створити потужну школу Рідної Віри, яка навчала б священиків-рідновірів.
Водночас із Священною Радою очолювана Б.Островським перша в Україні рунвірівська громада «Дажбожа» відзначила своє десятиріччя. Як відомо, Лев Силенко не визнає належність її до РУНВіри, бо ж вона буцім-то зареєстрована не за зразком затвердженого ним проекту статуту і має певні вільності в обрядовій практиці.
Події грудня засвідчили продовження діяльності офіційно зареєстрованого Держкомом релігій України всеукраїнського центру рунвірів у Києві. Водночас вони засвідчили і те, що в ряді міст країни відбувся розкол в діючих там рунвірівських громадах. Криза в рунвірівському русі України продовжувала наростати.
|