КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ КИЇВ НТУУ "КПІ" 1997 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ "КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ"


НазваКОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ КИЇВ НТУУ "КПІ" 1997 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ "КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ"
Сторінка5/11
Дата17.08.2013
Розмір2.41 Mb.
ТипКонспект
bibl.com.ua > Філософія > Конспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

4. ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ НАУКИ


1. Концепція зростання наукового знання К.Поппера.

2. Теорія наукових революцій Т.Куна.

3. Методологія науково-дослідницьких програм І.Лакатоса.

4. Еволюціоністська концепція розвитку наукового знання С.Тулміна.

5. Антиметодологічна теорія картини наукового пізнання П.Фейєрабенда.

У центрі уваги сучасної філософії науки - проблеми становлення, формування і розвитку наукового знання, а також питання методології пізнання. Потреба розгляду і вирішення цих проблем обумовлена докорінними перетвореннями в характері розвитку науки, змінами стилю наукового мислення, необхідністю осмислити наслідки науково-технічного прогресу, його впливу на соціальні процеси, що відбуваються в сучасному світі.

Логічна структура наукової теорії і моделі розвитку наукового знання розроблена представниками логічного позитивізму, яка панувала в західній філософії понад п’ятдесят років, піддавалась критиці західними логіками і методологами науки.

Почали з являтись один за одним нові напрямки в західній філософії науки, які в більшості відмовились від ідей, що розвивались у рамках логічного позитивізму. На відміну від представників неопозитивізму, які розглядали науку, наукове пізнання і теорії поза контекстом людської культури, нові дослідники в галузі філософії на Заході намагаються показати динаміку наукового знання, вивчити процес зростання знання, залучити різні зовнішні, відносно до логічної структури наукової теорії, фактори: історичні, психологічні та соціокультурні.

Ще у 30-і роки проти програми логічного позитивізму виступив англієць Карл Поппер, який критикував верифікаціонізм. Філософська доктрина, що розвивалась Поппером, отримала назву критичного реалізму, або критичного раціоналізму. Термін "критичний" у даному випадку має певний позитивний смисл, у той час як терміни "реалізм" і "раціоналізм" Поппер використовує в дусі так званого здорового глузду.

Критичний раціоналізм - один із найбільш радикальних раціоналістичних варіантів реалістичної течії в західній філософії. Гносеологічна і методологічна на орієнтація критичного раціоналізму відрізняються від традиційної теорії пізнання. Для представників цього напрямку характерною є відмова від пошуку філософських основ знання, їх замінює звичайна логіка.

Головну проблему філософії Поппер убачав у віднайденні критерію демаркації між наукою і псевдонаукою, а головне завдання методології науки - у вивченні механізму зростання наукового знання, а не у дослідженні його формальної структури. Як критерій демаркації Поппер запропонував принцип фальсифікованості, тобто принципової спростованості будь-якого знання, яке претендує на статус науковості.

Ці ідеї Поппера значною мірою відрізнялись від пануючих на той час Західній Європі логіко-методологічних поглядів, що поступово оформлялись під впливом Б.Рассела та Л.Вітгенштейна в концепцію логічного емпіризму або неопозитивізму.

Поппер будує дедуктивну методологію науки. Послідовно дедуктивістська позиція приводить його до висновку, що наукову теорію взагалі неможливо обгрунтувати, а можна лише спростувати її. Якщо теорія не витримує перевірки, тобто висновки виявляються помилковими, то вона відкидається.

У концепції логічної реконструкції і раціоналістичної інтерпретації науки і наукового розвитку К.Поппера центральне місце займає методологічний принцип фальсифікації. Цей принцип Поппер протипоставляє принципу верифікаціонізму.

Таким чином, Поппер вважає, що теорії є високо інформативними догадками про світ, які не верифікуються, але можуть бути перевіреними засобами різних експериментальних випробувань.

Процедуру фальсифікації Поппер бачить не як "дуель" між теорією і спостереженням, а як складні відношення між протилежними теоріями, що суперечать між собою, вихідним емпіричним змістом цих теорій і його ростом. Загальна схема зростання знання виглядає так:

Вихідна проблема  Запропонована для вирішення проблеми пробна теорія  Критика цієї теорії і усунення виявлених недоліків  Нова проблема.

Критерієм потенціальної прийнятності за Поппером є перевірюваність чи неймовірність: лише теорія, яка великою мірою перевірювана (неймовірна), варта перевірки, і вона актуально (а не тільки потенційно) прийнятна, якщо вона витримує суворі перевірки, зокрема ті, які ми вважаємо вирішальними для цієї теорії ще до того, як вони були вжиті.

Прийнятність висунутого Поппером критерію до аналізу прогресу науки легко проілюструвати на прикладі з історії науки.

Теорія Кеплера і Галілея були об’єднані і замінені логічно більш і строгою і краще перевірюваною теорією Ньютона; аналогічно теорії Френеля і Фарадея були замінені теорією Максвелла. У свою чергу теорії Ньютона і Максвелла були об’єднані і замінені теорією Ейнштейна. У кожному із цих випадків прогрес полягав у переході до більш інформативної і, отже, логічно менш імовірної теорії - до теорії, яка була більш строго перевірювана завдяки тому, що робила передбачення, що простіше спростовувались у логічному розумінні.

У поняття "зростання науки" К.Поппер вкладає не практичне чи соціальне значення прогресу науки, а інтелектуальний аспект цього зростання. Він стверджує, що безперервне зростання є істотним для раціонального і емпіричного характеру наукового знання, і, якщо наука перестає зростати, вона втрачає і цей характер. Саме спосіб зростання робить науку раціональною і емпіричною.

Наука починається з проблеми, вважає Поппер, а не зі спостережень, хоч спостереження можуть породити проблему, якщо вони несподівані, тобто вони вступають у протиріччя з нашими сподіваннями чи теоріями.

Зростання знання за Поппером спрямоване від старих проблем до нових і здійснюється шляхом пропозицій і спростувань. Такі переходи від проблем до теорій і від теорій до проблем реалізуються на базі постійного критичного обговорення внутринаукової ситуації. Таке обговорення є основним механізмом, що забезпечує еволюцію науки.

Оцінюючи логіко-методологічну концепцію К.Поппера в цілому, слід підкреслити, що в ній пропонується ряд цікавих логічних моделей для опису структури і розвитку наукового знання. У той же час загальна методологічна і тим більше філософська інтерпретація цих моделей, наведена Поппером, натикається на принципові труднощі і вступає у протиріччя з сучасним рівнем соціально-наукового і філософського знання.

Безпосередня заслуга Поппера полягає у побудові логічної теорії наукового методу, під яким він розуміє емпіричний метод.

Теорія наукового методу, вважає Поппер, не може бути лише емпіричною теорією - вона повинна бути філософською, епістемологічною теорією з її специфічними філософськими методами побудови, що не зводяться лише до узагальнення результатів емпіричного позитивного знання.

Поппера не влаштовує і інша крайність у розумінні природи теорії наукового методу, а саме апріоризм. На його думку, методологічні правила повинні бути виправданими, і їх єдиним виправданням є їх плодотворність, про яку ми можемо судити за їх наслідками.

Суттєвим недоліком попперової теорії наукового методу є те, що філософія та епістемологія фактично зводяться у нього до логічної теорії наукового знання, а логіка практикується лише як формальна логіка (в її сучасному виді математичної логіки). У своїх пізніх роботах Поппер намагається розширити завдання епістемології і побудувати її логічне обгрунтування. Щодо ототожнення логіки з формальною логікою, то ця позиція послідовно проводиться Поппером у всіх його творах, і в ній багато де в чому лежить корінь глибоких труднощів його концепцій.

З антиіндуктивізмом Поппера найтісніше пов’язаний інший важливий принцип його концепції - принцип фальсифікованості, за назвою якого всю методологічну концепцію Поппера часто називають фальсифікаціонізмом.

Однак головною філософською вадою попперівської теорії, на думку багатьох вчених, є його скептицизм відносно можливостей людського пізнання. Діалектика поняття істини вимагає не тільки визнання об’єктивності істини (що Поппер робить), але і розуміння діалектичного взаємозв’язку відносної і абсолютної істини (це Поппер заперечує і через це не може звільнитися від скептицизму і в кінцевому разі - від філософського релятивізму, з яким він сам невпинно бореться).

Відповідно до своєї теорії істини і правдоподібності Поппер розглядає розвиток знання не як перехід від одного істинного знання до іншого, а як перехід від одних проблем до інших, більш глибоких. За Поппером при розвитку знання зростає тільки сукупність істинних емпіричних наслідків теорії, прийняття яких обумовлене відповідними конвенціями. Механізмом цього росту є метод спроб і помилок, припущень і спростувань. "Ми не знаємо - ми можемо лише припускати", - така основна логіко-методологічна ідея Поппера, що свідчить про філософський скептицизм його концепції.

Після краху методологічних ідей логічного емпіризму сучасна Західна філософська думка була вимушена визнати неадекватність більшості основних принципів концепції К.Поппера і нагальну потребу в нових шляхах для побудови логіки і методології науки. У цій ситуації важливу роль в методологічних пошуках стали відігравати Т.Кун, І.Лакатос, С.Тулмін та П.Фейєрабенд. Можна з певністю сказати, що праці цих учених сьогодні визначають один із основних напрямків розробки філософії науки і методології історії науки на Заході. Щоб здійснити діалектичний аналіз історичної школи в методології науки, потрібно звернутися до її позитивних програм, розглянути, якою мірою прибічники цього напрямку здатні вирішити основні питання філософії наукового знання.

Перше з них можна сформулювати таким чином: який шлях і які методи є найбільш адекватними для побудови теорії науки? Це основне питання методології науки. З ним пов’язана велика кількість окремих проблем, деякі з них варто назвати: яка структура сучасного наукового знання і які механізми його Функціонування і росту? Що є основою наукового пізнання і яке співвідношення між здоровим глуздом, науковим знанням, що опирається на досвід і експеримент, і загальними філософськими (метафізичними) твердженнями про світ?

Друга загальна проблема: як у знанні ми можемо описати і пояснити реальні історичні процеси розвитку науки? За допомогою яких методів ми можемо побудувати істинну теоретичну реконструкцію історії науки? Це - основне питання історіографії науки.

І нарешті, третьою загальною проблемою є: чи можна досягти раціонального розуміння науки і її історії? У чому взагалі полягає природа раціонального міркування? Чи вичерпується сферою раціональності творча діяльність вченого? Це одне із традиційних загальних філософських питань, яке є по суті зв’язуючою ланкою між названими першою і другою проблемами. Це питання, тобто питання про можливість раціонального теоретичного відтворення змін і розвитку науки, повинно розглядатися не відокремлено, а в контексті обговорення проблем побудови теорії і історії науки.

Концепція соціологічної та психологічної реконструкції розвитку наукового знання пов’язана з ім’ям американця Томаса Куна, який виклав свої ідеї у книзі "Структура наукових революцій".

У ній досліджуються соціокультурні та психологічні фактори в діяльності вчених і дослідницьких колективів. Кун вважає, що розвиток науки являє собою зміну двох циклів, що відбувається по черзі: періодів "нормальної науки" і періодів "наукових революцій". Останні є значно рідшими явищами в історії порівняно з першими.

Центральне поняття в концепції Куна - поняття парадигми, або сукупності найбільш загальних ідей та методологічних установок у науці, які визнаються на даному етапі досліджень істинними і підтримуються науковим товариством.

Парадигма має дві властивості:

1) вона прийнята науковим товариством як основа для подальшої роботи;

2) вона містить у собі невирішені питання, тобто відкриває простір для досліджень.

Парадигма - це початок кожної науки, бо вона забезпечує можливість спрямованого відбору фактів та їх інтерпретації.

Парадигма не є чимось статичним. На її основі ведуться дослідження внаслідок яких парадигму переформульовують, уточнюють.

Існування парадигми в науці пов’язане з існуючою в ній теорією. У межах прийнятої парадигми в період "нормальної науки" розвиток триває до того часу поки існуюча парадигма не втрачає здатності вирішувати наукові завдання. Як тільки виникає кризисна ситуація, яка розв’язується "науковою революцією", створюється нова парадигма, несумісна з попередньою. Розвиток науки, таким чином, здійснюється стрибкоподібно.

У період нормальної науки існують три типи діяльності:

1) збирання значущих фактів:

2) зіставлення фактів і теоретичних передрікань;

3) переформулювання теорій.

Проте наукова діяльність у цілому цим не вичерпується.

Нормальна наука не спрямована на відкриття чогось принципово нового Але це нове неминуче виникає. Наукове відкриття - не поодинокий акт, а процес що включає в себе і виявлення нового, і усвідомлення того, що отриманий результат - це дійсно нове. На одному із етапів розвитку нормальної науки неодмінно з’являється розбіжність спостережень з передріканнями, виникає аномалія. І коли цих аномалій накопичується достатня кількість, нормальний розвиток науки припиняється, наступає стан кризи, який звичайно приводить до створення нової теорії. У періоди криз змінюється тематика досліджень, різко зростає інтерес до аномальних фактів; розхитується стереотип наукових поглядів до того часу, поки криза не породить наукову революцію.

Кун вважає, що по аналогії між політичною і науковою революціями під час зміни парадигми вчені поділяються на прихильників нового і послідовників старого Остаточне рішення, чи прийняти нову парадигму, залежить від більшості тих, хто погодився на це. Але в більшості випадків докази на користь нової і старої парадигм взаємно урівноважуються.

Кун звертає особливу увагу на виникнення кризової ситуації внаслідок появи суттєвих аномалій, що не можуть бути вирішені в межах пануючої парадигми, але нагальне вимагають їх вирішення. Нерозв’язаність їх на основі існуючої парадигми, невдачі в застосуванні існуючих правил свідчать про необхідність пошуку нових. Спроби вирішення спочатку ведуться в межах старої парадигми, старої нормальної науки, у відповідності з її методами, але якщо це не вдається, з’являється нова парадигма. Однак, підкреслює Кун, нова парадигма не визнається автоматично членами даного наукового товариства, як результат - боротьба старої і нової, уже існуючої, парадигми. Саме конкуренцію нової і старої парадигм, процес боротьби нового і старого Т.Кум вважає одним із основних факторів процесу розвитку науки. У той же час сам процес виникнення нової парадигми Кун практично не розглядає. Він не розкрив проблеми самого виникнення нового знання, а звів її лише до вибору між старою та новою парадигмами.

Таким чином, кунівське поняття парадигми стало важливим етапом західної філософії науки, воно породило багато досліджень, у тому числі спроб застосувати його до конкретних ситуацій в історії науки.

Інший варіант історико-методологічної моделі наукового знання був запропонований Імре Лакатосом (Англія). Відповідно до його концепції фундаментальною одиницею оцінки повинна бути не ізольована теорія чи сукупність теорій, а "дослідницька програма". Остання включає в себе конвенційно прийняте (і через це "неспростовуване" згідно з раніше прийнятим рішенням) "тверде ядро", "захисний пояс" і сукупність методологічних правил - "негативну евристику", яка вказує, яких шляхів дослідження слід уникати, і "позитивну евристику", яка рекомендує шляхи досліджень, яким потрібно надати перевагу. Твердження, яке є "твердим ядром", у рамках даної програми приймається як незаперечне (аналогічно кунівській парадигмі в період нормальної науки).

"Позитивна евристика" визначає проблеми для дослідження, виділяє захисний пояс допоміжних гіпотез, передбачає аномалії і переможно перетворює їх у підтверджуючі приклади - все це за раніше розробленим планом. Таким чином, "позитивна евристика" являє собою інструкцію по поліпшенню пояснювальних моделей теорії (наприклад, у дослідницькій програмі Ньютона пбіти планет розраховували, розглядаючи спочатку крапкові маси, потім -пасивні кулі, потім - взаємне збурення планет і ін.). Вчений бачить аномалії, але оскільки його дослідницька програма витримує їх натиск, він може вільно ігнорувати їх. Не аномалії, а "позитивна евристика" його програми - от що, на думку Лакатоса, в першу чергу диктує вченому вибір проблем.

"Негативна евристика", по-перше, запобігає експериментальному спростуванню твердого ядра теорії (методологічні принципи рекомендують змінювати допоміжні гіпотези, не стосуючись "твердого ядра"). По-друге, вона виключає радикально нові спроби пояснення.

"Захисний пояс" оберігає "тверде ядро" від спростування, але замінюється і удосконалюється завдяки правилам "позитивної евристики", а також за допомогою процедур фальсифікації і підтвердження.

У картині наукової гри, яку пропонує методологія дослідницьких програм, вихідним пунктом є не встановлення фальсифікованої (і, отже, несуперечливої) гіпотези, а висування дослідницької програми. Проста фальсифікація не веде за собою відкидання відповідного твердження. Прості фальсифікації (аномалії) повинні бути зафіксовані, але зовсім не обов’язково реагувати на них.

Дослідницька програма вважається прогресуючою тоді, коли її теоретичне зростання передбачає її емпіричне зростання, тобто коли вона з певним успіхом може передбачити нові факти ("прогресивне зрушення проблем"); програма регресує, якщо її теоретичне зростання відстає від її емпіричного і зростання, тобто коли вона дає лише запізнілі пояснення або випадкових відкриттів, або факторів, які передбачалися і відкривалися конкуруючою програмою ("регресивне зрушення проблем"). Якщо дослідницька програма прогресивно пояснює більше, ніж конкуруюча, то вона "витісняє" її, і ця конкуруюча програма може бути усунена (або, якщо завгодно, "відкладена").

Науковий прогрес за Лакатосом виражається скоріше у здійсненні верифікації додаткового змісту теорії, ніж у виявленні фальсифікуючих прикладів. Емпірична "фальсифікація" і реальна "відмова" від теорії стають незалежними подіями.

Таким чином, прогрес теорії раціональності в науці полягає у відкритті нових історичних фактів і у все більшому розширенні раціональної реконструкції історії" науки, пронизаної оціночними характеристиками. Іншими словами, теорія раціональності в науці прогресує, якщо в ній проявляється "прогресивна" дослідницька програма.

Не підлягає сумніву, що порівняно з кунівською концепцією методологія науково-дослідницьких програм Лакатоса має великі можливості для опису реального процесу розвитку наукового знання. Багато труднощів, з якими зіткнувся Кун (наприклад, труднощі, пов’язані з поняттям нормальної науки). подолані в концепції Лакатоса. Багато питань, на які Кун не міг дати раціональної відповіді (наприклад, пояснити існування конкуруючих теорій, зміну однієї теорії іншою і т.ін.), цілком задовільно вирішуються Лакатосом - адже кожен період розвитку науки характеризується у нього концептуальною боротьбою декількох дослідницьких програм. Таким чином, історизм і динамізм розуміння наукового знання у Лакатоса більш глибокі, ніж у Куна. Разом з тим досягти повністю раціонального опису історичного розвитку наукового знання у своїй методології науково-дослідницьких програм Лакатос не зміг.

Найбільш тонкий і відповідальний момент будь-якої історіографічної концепції - це пояснення моменту переходу від однієї наукової теорії до іншої або пояснення процесу отримання нового знання. Якраз у цьому пункті Кун повинен був апелювати до актів віри наукового товариства. Лакатос далекий від того, щоб пояснювати перемогу однієї конкуруючої дослідницької програми над іншою актом віри. Він уводить досить коректні критерії для таких понять, як прогресивні і регресивні дослідницькі програми. Але при цьому необхідно мати на увазі, що з точки зору Лакатоса розумним можна бути лише заднім числом. Інакше кажучи, лише після того, як одна програма поступилася місцем іншій, ми можемо визнати, що програма, яка перемогла, була прогресивною, а переможена - регресивною. У момент зміни дослідницьких програм застосувати ці критерії неможливо, і Лакатос приходить до висновку, що його методології для моменту зміни програм не може бути ніякого раціонального пояснення. Більше того, у нього відсутнє раціональне пояснення і виникнення нової дослідницької програми.

Для того щоб створюване в межах цієї методології розуміння науки не було тільки свого роду грою, а було "епістемологічно раціональним заходом", Лакатосу потрібно було сформулювати певний "індуктивний" (метафізичний) принцип, який би зв’язав правила наукової гри з реальністю. Сам Лакатос це прекрасно усвідомлював, але в межах своєї теорії він такого індуктивного принципу сформулювати не зміг. Через це наука в розумінні Лакатоса не є діяльністю вчених по установленню об’єктивної істини, і, отже, його історизм не вийшов за межі конвенціалістських філософських установок.

Аналогічні оцінки справедливі для інших варіантів постпозитивістських історико-методологічних моделей наукового знання, запропонованих, зокрема, американськими філософами С.Тулміним і П.Фейєрабендом.

Стівен Тулмін намагається удосконалити історизм Куна і звільнити його від фактичних некоректностей в інтерпретації наукових революцій як рідкісних, але глобальних змін наукового концептуального апарату і в розумінні природи нормальної науки.

У цьому зв’язку Тулмін звертає свою увагу на коло цілком реальних проблем, перш за все на те, що у процесі історичного розвитку знання змінюються самі норми раціональної діяльності і ставиться завдання раціонально пояснити цей процес. Досягти цього, на його думку, можливо лише за умов проведення історичного дослідження концептуальних змін, механізм яких схожий на дарвінівський природний відбір.

Модель Тулміна базується на трьох основних гіпотезах.

Перша гіпотеза полягає в тому, що коли ми розглядаємо концептуальні зміни, які відбуваються в межах будь-якої інтелектуальної традиції, ми повинні бачити різницю між:

1) одиницями ефективної модифікації, тобто тими небагатьма варіантами, які включаються в концептуальну традицію цієї дисципліни;

2) одиницями відхилення, або концептуальними варіантами, циркулюючими в даній дисципліні в певний період часу.

Для обговорення розвитку наукової традиції у вказаних двох різних аспектах він використовує спеціальні терміни;

1) нововведення - можливі способи розвитку наукової традиції, що пропонуються її прихильниками;

2) відбір - рішення вчених вибрати деякі з пропонованих нововведень і за допомогою обраних нововведень модифікувати традицію.

Сформульована відмінність дає змогу висунути другу гіпотезу: під час вивчення концептуального розвитку певної наукової традиції ми стикаємось з процесом вибіркового закріплення інтелектуальних варіантів, яким віддає перевагу наукове товариство, тобто з процесом, який має певну схожість з дарвінівським відбором. Тому ми повинні бути готовими до пошуку тих критеріїв, на основі яких професійні групи вчених здійснюють цей відбір на тому чи іншому проміжку часу. Хоч ці критерії часто можна виявити чітко, однак у періоди глибоких інтелектуальних потрясінь вони можуть не мати явного формулювання. Це і дає підставу говорити про нові ідеї як про результат "процесу несвідомої творчості".

І, нарешті, третя гіпотеза: розглядаючи позитивну якість конкуруючих наукових теорій, як і будь-яких інших творчих нововведень, ми повинні звертати увагу на критерії відбору, які справді керують вибором між існуючими концептуальними нововведеннями в кожному окремому моменті часу. Із цієї гіпотези витікає такий наслідок: критерії, що використовуються з повним правом у даній специфічній науковій ситуації, очевидно, залежать від контексту в тій же мірі, в якій моральні критерії залежать від дії. В ході історії ці критерії можуть певною мірою прогресивно удосконалюватись.

Якщо сформульовані вище гіпотези прийнятні (а це, на думку Тулміна, повинно бути доведеним), то концептуальна зміна є результатом вибору між альтернативними концептуальними варіантами; ці варіанти, отримані вченими певного покоління і певної традиції, дають ту основу, опираючись на яку, ми можемо зрозуміти і проаналізувати відповідні критерії наукової оцінки.

У цьому новому повороті проблеми побудови моделі наукового знання, що розвивається, є важливі позитивні моменти. Тулмін вважає, що не слід надавати нормальній науці надто великого значення, ні позитивного, ні негативного; що наукові революції зустрічаються не так вже й рідко, як може видатись на перший погляд, і наука взагалі ніколи не розвивається лише шляхом накопичення знань. Наукова революція не є "драматичним" переривом у "нормальному" безперервному функціонуванні науки, замість цього вона стає "одиницею виміру" всередині самого процесу наукового розвитку .

Модель Тулміна не руйнується від однієї вказівки на те, що між біологічною еволюцією і концептуальним розвитком існують явні відмінності - Тулмін цього не заперечує. Для нього достатньо тільки аналогії між цими двома процесами, яка дозволяє побачити в концептуальних змінах нововведення, що закріплює дану наукову традицію, і відбір, що веде до її модифікації. І, як наслідок, - до зміни раціональних стандартів. Проте обмеженість недіалектичного трактування історизму в аналізі наукового знання дала знати себе і в концепції Тулміна.

Найбільше радикальне крило історичної школи в методології науки представляє Пол Фейерабенд. Його крайній радикалізм виражається як у критиці логічного емпіризму, так і в запропонованій ним методологічній (точніше сказати антиметодологічній) концепції. За Фейерабендом пізнання не є процесом, який наближується до якогось ідеалу. Пізнання є океаном постійно зростаючих альтернатив, кожна з яких примушує інші уточнювати свої точки зору, а всі вони разом роблять свій внесок, завдяки процесу конкуренції, в розвиток могутності нашого мислення.

Головний зміст концепції Фейєрабенда міститься у двох тезах. Одна з них - це принцип необмеженої проліферації, чи розмноження, примноження конкуруючих і прямо альтернативних одна одній гіпотез. Друга теза - це принцип теоретичної "впертості" або міцності, тобто відмова від уведення у гносеологічний оборот будь-яких альтернатив і вперте збереження вже існуючих теорій.

Суть принципу проліферації гіпотез Фейєрабенд коротко виразив за допомогою звороту "допустиме все". Але на це ж орієнтує і принцип "впертості", із якого, за Фейєрабендом, витікає готовність примиритись з будь-якою із існуючих теорій, якими поки що користуються із-за відсутності інших, або до яких просто-напросто звикли. У цих теорій може бути багато вад, протиріч з іншими теоріями і фактами, але на ці вади і протиріччя, згідно з Фейєрабендом, можна не звертати увагу.

Ідея емпіричної несумірності теорій приводить Фейєрабенда від спроб створення хорошої емпіричної методології до заперечення будь-якої змоги створення хорошої методологічної концепції, до висновку про рівноцінність усіх методологічних стратегій і правомірності прийняття будь-якої теоретичної концепції, що в сукупності і складає суть доктрини методологічного анархізму.

Теза про несумірність теорій свідчить, на думку Фейєрабенда, про неможливість побудови скіль-небудь послідовної емпіричної методології, оскільки досвід із-за повної залежності від теорії втрачає своє значення як об’єктивний фактор відбору і обгрунтування теоретичних положень. Наші методологічні стандарти, за допомогою яких ми оцінюємо прийнятність тих чи інших теорій, не залежать від досвіду, вони історично релятивні і змінюються від епохи до епохи. І кожна теорія може бути однаково поганою чи гарною залежно від вибору тієї чи іншої системи її оцінок. Єдиних метастандартів науковості, які дозволяють порівнювати самі уявлення про цю науковість, також не існує. Методологічний релятивізм Фейєрабенда виражається у прийнятій ним формулі "все підходить". Це означає, що не слід звертати увагу на будь-які методологічні регулятиви наукового мислення при створенні і прийнятті наукових теорій Таких регулятивів просто не існує, вони створюються нами і змінюються від епохи до епохи. Тому можна розвивати будь-які теорегичні ідеї.

У рамках методологічного анархізму П.Фейєрабенд починає розвивати антисцієнтистський або екзистенціалістський мотив у філософії науки. Він повсякчас підкреслює, що і сама наука, і стандарти науковості є нашими витворами і залежать від нас. Методологічний анархізм із філософії науки перетворюється Фейерабендон у свого роду філософію культури.

Оцінюючи філософські концепції, висунуті Т.Куном, І.Лакатосом, Ст.Тулміном, П.Фейєрабендом, ми маємо змогу виявити те спільне, що є у них в розумінні наукового знання. Такий інваріант можна умовно назвати історико-методологічною моделлю науки, основні принципи якого полягають у такому:

1. Теоретичне розуміння науки можливе лише за умов побудови динамічної структури наукового знання.

2. Наукове знання є цілісним за своєю природою; його не можна розбити на незалежні один від одного рівні: спостереження і теорії; будь-яке твердження спостереження обумовлене відповідною теорією, є "теоретично навантаженим".

3. Філософські (онтологічні, метафізичні) концепції тісно взаємопов’язані з власне науковим (конкретно-науковим) знанням: філософія не лише впливає (позитивно чи негативно) на науку, а і органічно входить у "тіло" науки.

4. Динаміка наукового знання не являє собою строго кумулятивного процесу; наукові теорії незалежні одна від одної, і, як правило, вони непорівняні і несумісні (цей пункт проголошується Т.Куном і П.Фейєрабендом, але заперечується І.Лакатосом).

5. Метою зміни наукового знання є не досягнення об’єктивної істини, а реалізація одного (чи декількох) із таких завдань: отримання кращого розуміння деяких феноменів; вирішення більшого числа наукових проблем; побудова більш простих і компактних теорій тощо.

6. Як метод розробки історико-методологічної моделі науки виступає сукупність різних підходів до її аналізу: історико-наукового, методологічного, наукознавчого, психологічного, соціологічного, логічного та ін., причому логічному опису наукового знання відводиться суто підпорядкована роль, а в окремих випадках взагалі заперечується його будь-яке значення для розуміння науки.

Навіть із цього дуже загального і абстрактного викладу істотних особливостей історико-методологічної моделі науки добре видно, що ця модель дійсно розкриває деякі істотні сторони наукового знання та видно її принципові філософсько-методологічні недоліки. До числа позитивних сторін цієї моделі належать ідеї історизму, цілісності знання, визнання взаємозв’язку філософського і наукового пізнання, відмова від наївно-кумулятивістського уявлення про розвиток науки.

Перехід у межах західної свідомості від антиісторизму логічного емпіризму до історизму - явище, безперечно, прогресивне. Реальне значення його, зокрема, полягає а тому, що прихильники історико-методологічної моделі наукового знання не просто проголосили історизм своїм гаслом, але і спробували реалізувати цей принцип. Проте, хоча в ході реалізації цих спроб вдалося глибше зрозуміти деякі сторони науки і етапи її історичного розвитку, філософські установки лідерів постпозитивізму - перш за все феноменалізм, конвенціоналізм і методологічний релятивізм - спорудили перед нами нездоланні перешкоди.

Ідеї історизму в дослідженні наукового знання, які використав постпозитивізм, дали можливість побудувати ряд цікавих конкретних моделей структури і розвитку науки.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Кун Т. Структура научных революций. - М., 1977.

Лакатос И. Доказательства и опровержения. Как доказываются теоремы. М.,1967.

Поппер К. Логика и рост научного знания. - М., 1983.

Поппер К. Логика научного исследования. - М., 1983.

Тулмин С. Философия науки. - М., 1960.

Тулмин С. Человеческое мышление. - М., 1972.

Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. - М., 1986.

Фейерабенд П. Против методологического принуждения. - М., 1986.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

К. М. Ситника Допущено Міністерством освіти і науки України
Рецензенти: д-р техн наук, проф. /. М. Астрелін (Національний технічний університет України «КПІ»), д-р техн наук, проф. О. Я. Лобойко...
Секція 1 Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку
...
«Харківський політехнічний інститут» Програма
Україна, 61002, Харків, вул. Фрунзе, 21, Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут»
“Київський політехнічний інститут”
Положення про організацію навчального процесу в НТУУ “КПІ” / Уклад.: Г. Б. Варламов, В. П. Головенкін, В.І. Тимофєєв, В.І. Шеховцов....
Місце проведення: Конгрес-Холл «Київський», НТУУ «Київський політехнічний інститут»
...
Національний Технічний Університет України “КПІ”

Університет України «Київський Політехнічний Інститут»
Завдання Довести тотожності теорії множин за допомогою алгебраїчних перетворень
Міністерство освіти України Національний Технічний Університет України...
Вона спрямована на врегулювання певного кола суспільних відносин, має загальний метод правового регулювання та фіксує правові норми...
ХX Міжнародної Науково-практичної конференції Інформаційні технології:...
Україна, 61002, Харків, вул. Фрунзе, 21, Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут»
Міністерство освіти і науки, МОЛОДІ ТА СПОРТУ України
РОЗРОБЛЕНО ТА ВНЕСЕНО: Київський національний торговельно-економічний університет
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка