|
|
Скачати 3.19 Mb.
|
|
Права суб'єктів на розпорядження фінансовими ресурсами. Державні органи управління освітою, які розпоряджаються фінансовими ресурсами освіти, не завжди є органами, що їх акумулюють. Тому виникають і різні повноваження в цій справі. Відповідальність за управління державними асигнуваннями може бути покладена на центральні органи державної влади, може бути делегована місцевим органам державного управління, спеціально створеним органам управління освітою, підприємницьким, профспілковим організаціям та безпосередньо навчальним закладам. Наприклад, у Великобританії Департамент освіти визначає політику розвитку освіти, а фінансування навчальних закладів здійснюється через спеціально створені незалежні організації. Фінансування професійно-технічної освіти здійснюється через проміжний орган управління, створений державою із статусом гарант-компанії з обмеженою відповідальністю, – Комітет Фінансування Продовженої Освіти (КФПО). Важливим моментом фінансового механізму освіти виступають умови, які визначають порядок використання навчальними закладами своїх фінансових ресурсів. Хоча загальнопоширеним явищем залишається ситуація, коли державно-фінансовані навчальні заклади мають незначну свободу управління своїми фінансовими ресурсами, в деяких країнах навчальні заклади мають можливість використовувати гроші на свій розсуд. Залежно від того, які повноваження надаються навчальним закладам, можуть бути такі випадки: 1) навчальні заклади можуть бути обмежені жорсткими інструкціями щодо використання ресурсів; 2) можуть мати право вільно розпоряджатися тільки позабюджетними коштами; 3) вільні розпоряджатися всім пакетом своїх доходів. Форми відповідальності суб'єктів за результати діяльності поділяються на: 1) стимулюючі (націлені на досягнення певного якісного результату – стипендії, доплати); 2) каральні (форми фінансового покарання за невиконання певних вимог – плата за перездачу іспиту). Процес фінансування освіти державою може розрізнятися залежно від комбінації централізованих і місцевих джерел фінансування, методів перерозподілу. Фінансові ресурси можуть поступати з державного бюджету за рахунок загальних надходжень. Централізований збір і розподіл ресурсів між регіонами, хоча і залишається поширеним в багатьох країнах, не стимулює ефективного використання коштів на місцевому рівні. Тому існує інша можливість – загальні надходження можуть акумулюватися централізовано, але розподілятися через трансфертні виплати на основі формул нижчим рівням державного управління. Або ж – уряди на кожному рівні можуть вводити податки і тим самим збільшувати свої власні освітні фонди, а навчальні заклади отримуватимуть фінансування від одного або більше рівнів державного управління. Також можливим є введення спеціального податку, маркірованого для цілей освіти. Оподатковуватися можуть підприємства або інші об'єкти, централізовано визначаються питання управління акумульованими за його допомогою фондами. Навчальні заклади в результаті можуть одержувати фінансування або з національних фондів, або як комбінацію державного фінансування та коштів від місцевого уряду, зібраних за рахунок такого податку. Формування багаторівневих схем фінансування закладів освіти включає цілий ряд питань, що потребують принципового вирішення. По-перше, це визначення часток центрального та місцевих бюджетів у фінансуванні навчальних закладів певних ланок освіти. Співвідношення цих часток може значною мірою відрізнятися для дошкільної, середньої, професійно-технічної, вищої освіти. Більше того, навіть один навчальний заклад може одержувати фінансування з різних джерел: як центральних, так і місцевих. У багатьох країнах практикується забезпечення з державного бюджету основної заробітної плати вчителів середніх шкіл, а місцеві уряди вільні підвищувати заробітну плату викладацькому складу за рахунок своїх власних джерел. По-друге, значна децентралізація фінансових бюджетів освіти може спричинити великі відмінності між регіонами внаслідок значної залежності від обсягів збору фінансових ресурсів з місцевих джерел. У результаті окремі регіони можуть виявитися нездатними фінансувати навчальні заклади на достатньому рівні, тоді як в інших – з'явитися можливості додаткового фінансування. Саме тому оптимальним вважається - введення ширшої ресурсної бази – багаторівневого державного фінансування, коли недостаток одних надходжень може бути компенсований іншими. Впровадження схем багаторівневого фінансування не може не означати ускладнення фінансового механізму освіти, як наслідок – збільшення кількості людей, що беруть участь у прийнятті рішень про розподіл ресурсів. Водночас ці схеми вважаються більш гнучкими, більш пристосованими до місцевих потреб. Централізовані схеми фінансування втрачають у гнучкості і результативності, але є більш сталими і гарантованими. Багаторівневі схеми фінансування навчальних закладів можуть формуватися на основі провідної ролі центрального уряду, коли основні фінансові ресурси освіти нагромаджуються централізовано. Нижчі органи державного управління одержують асигнування, а умови їх використання встановлюються і контролюються центральним урядом. Наприклад, у Франції головні органи влади, що компетентно покликані приймати рішення – це Національне Міністерство Освіти, яке відповідає за більшість важливих елементів освітнього процесу, та регіони, які значною мірою здійснюють фінансування навчальних закладів. У середньому близько 60% будівельних витрат та 95% поточних витрат на утримання ліцеїв покриваються централізовано. Витрати на викладацький персонал ліцеїв повністю покриваються державою. Регіони можуть виділяти ліцеям додаткові асигнування з своїх власних ресурсів [156, с. 206]. Можуть формуватися і схеми багатоканального фінансування при визначальній, провідній ролі місцевого уряду. Це означає, що фінансові ресурси, достатні для утримання навчальних закладів, акумулюються на місцевому рівні. Внески з інших державних рівнів чи національних навчальних фондів відіграють допоміжну роль. Приклад такої схеми дають США, де існує три рівні державної адміністрації – федеральний, штатний і місцевий. Основні повноваження – за штатами, які в свою чергу делегують повноваження місцевим шкільним округам. Місцеві уряди акумулюють освітні фонди через податки на майно, які грунтуються на періодичній оцінці об'єктів власності. Ці надходження є досить вагомою і стабільною формою оподаткування. Однак, окремі шкільні округи можуть дуже розрізнятися за обсягами їх оподатковуваної власності, а також – ставками податку. Фінансування штатами державної освіти здійснюється головним чином за рахунок прибуткового податку. Ці надходження є менш стабільними, тому що на них прямо впливають економічні коливання. Більшість штатів використовує схему вирівнювання можливостей місцевих шкільних округів в їх здатності фінансувати освіту. Штати, як правило, асигнують певну суму згідно чисельності учнів (в еквіваленті повного часу) всім школам. Для компенсації відмінностей для округів, в яких невеликі ресурси, штати забезпечують додаткове фінансування, яке може надаватися по категоріальним програмам. Таким чином, незалежно від рівня добробуту місцевої спільності, шкільним округам гарантується базовий рівень фінансування. Федеральні асигнування виділяються також для корекції відмінностей у фінансуванні освіти та заохоченні впровадження певних типів навчальних програм. Це фінансування здійснюється із загальних податкових надходжень у формі узгоджувальних або категоріальних виплат. Узгоджувальні виплати асигнуються місцевим шкільним округам на основі формули вирівнювання, але для цього місцева влада має профінансувати певну суму з своїх власних ресурсів. Ці виплати, однак, є нестабільним джерелом надходжень і складають не більше 6-8% поточних видатків шкіл. Така трьохрівнева система фінансування освіти сприяє здоланню негативних наслідків державного фінансування і досягненню більшої стабільності. Вказані рівні доповнюють один одного і досягають цілей, які не могли б бути досягнуті при одноканальному фінансуванні. Основний обсяг фінансування здійснюють місцеві округи і відповідно, мають більший контроль над навчальними закладами. Хоча загальний рівень штатного фінансування навчальних закладів вищий, ніж федерального, їх асигнування головним чином ґрунтуються на чисельності учнів і не мають значного впливу. Федеральні асигнування заохочують інновації з невеликими фінансовими інвестиціями. Трьохрівнева система збалансування фінансових ресурсів освіти, як це має місце в Сполучених Штатах, працює в умовах високої децентралізації і дуже обмеженої ролі федерального уряду. Фінансування освіти державою в Україні здійснюється на трьох рівнях: з Державного бюджету, обласних і місцевих бюджетів. Причому роль різних бюджетів не є однаковою для кожної ланки системи освіти. Відповідальність за фінансування різних рівнів освіти розподіляється між Державним, обласними та місцевими бюджетами. Видатки на освіту в Україні розподіляються таким чином між рівнями бюджету: Державного бюджету фінансуються здійснювані установами та організаціями заходи у галузі освіти, культури, науки тощо, переважна частина вищих навчальних закладів, і в першу чергу тих, що мають статус національних. Об'єктами фінансування з Державного бюджету виступають спеціалізовані школи, засновані на державній власності, загальноосвітні школи соціальної реабілітації, професійно-технічна освіта, вищі навчальні заклади, післядипломна освіта, позашкільні навчальні заклади та інші. Таблиця 5.1 Структура видатків бюджетів на освіту, 1998 р.1
З обласних бюджетів та бюджету АР Крим здійснюються видатки на загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації, професійно-технічну та вищу освіту (навчальні заклади, що знаходяться у комунальній власності), післядипломну освіту (інститути післядипломної освіти вчителів, курси підвищення кваліфікації державних службовців місцевих органів влади, працівників соціально-культурної сфери та агропромислового комплексу), позашкільну освіту (навчальні заклади обласного підпорядкування). Місцева влада фінансує з своїх бюджетів переважно дошкільні заклади та середні загальноосвітні школи. З районних бюджетів здійснюються також видатки на позашкільну освіту та заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: загальноосвітні школи-інтернати, у тому числі для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені батьківського піклування, дитячі будинки (у разі, якщо не менше 70% кількості учнів формується на території відповідного міста чи району), дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім'ї, допомога на дітей, які перебувають під опікою і піклуванням. Достатньо висока питома частка місцевих бюджетів в сукупному освітньому бюджеті – біля трьох четвертих – має відносно стале значення: 1998 р. – 75,6%, 1999 р. – 73,5%, 2000 р. – 73,4% (див. табл. 5.2). Таблиця 5.2 Видатки бюджетів України на освіту, % ВВП
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Тема: Зміст, предмет і завдання економічного аналізу Характеристика сучасного стану аналітичної роботи на підприємствах країни. Проблемні питання економічного аналізу |
ЗАКОНУКРА Ї Н И Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
|
ЗАКОН УКРАЇНИ Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
1. Предмет економічної теорії та методи економічного дослідження РОЗДІЛ І. ВСТУП ДО ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ Тема Предмет економічної теорії та методи економічного дослідження |
|
13. Педагогіка як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «педагогіка»,... Предмет і об’єкт педагогіки. Основні етапи розвитку педагогіки і освіти. Категорії педагогіки (виховання, освіта, навчання, розвиток).... |
1. Предмет і завдання курсу «Історія українського суспільства». Його... Сторичні та етнокультурні витоки формування східнослов’янської спільноти на території України |
|
ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО ЗАГАЛЬНУ СЕРЕДНЮ ОСВІТУ Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
Становлення професійної компетенції студентів економічного коледжу Освіта як основа розвитку особистості є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності... |
|
ОСВІТА як соціокультурний феномен Особливості ставлення до дитини... Цілі і завдання освіти є елементом ціннісно-нормативної культури суспільства, похідною від соціальних уявлень про природу і можливості... |
ОГЛЯД ПЕРСПЕКТИВНИХ МОДЕЛЕЙ РОЗВИТКУ ОСВІТИ В УМОВАХ ЕТНОКУЛЬТУРНОГО... |