|
|
Скачати 3.19 Mb.
|
|
Магістр (рівень IV) – завершений освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі отриманої раніше кваліфікації бакалавра здобув поглиблені спеціальні вміння та знання інноваційного характеру, має досвід їх застосування та продукування нового знання для вирішення професійних завдань у певній галузі економіки, промисловості, науки, техніки, культури. Програма підготовки надає випускнику знання та навички наукової, педагогічної та дослідницької діяльності. Випускнику присвоюється кваліфікація магістра та видається диплом, в якому зазначається спеціальність підготовки або галузі знань. Вищий навчальний заклад – це освітня установа, яка заснована і діє відповідно до законодавства України про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує освітню, навчально-виховну та професійну підготовку громадян відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимогу галузі вищої освіти. Вищий навчальний заклад може здійснювати підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців, а також може здійснювати довузівську підготовку молоді і проводить наукову діяльність. Найважливішою ланкою системи вищої освіти виступають університети, які є не тільки центрами підготовки висококваліфікованих фахівців, а й здійснюють наукові розробки та дослідження. Видатні класичні найстаріші університети України – це Київський національний університет імені Тараса Шевченка (1834), Національний університет “Києво-Могилянська академія” (історія Києво-Могилянської академії починається з XVII сторіччя), Львівський національний університет імені І. Франка (1661), Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна (1805), Одеський державний університет імені І. І. Мечнікова (1865), Чернівецький державний університет імені Ю. Федьковича (1875). Серед провідних центрів технічної освіти в першу чергу потрібно назвати Державний університет «Львівська політехніка» (1844), Харківський державний політехнічний університет (1885), Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут» (1898) і Запорізький державний технічний університет (1900). Медичні вищі навчальні заклади представляють такі широковідомі, як Львівський (заснований з 1784 р.), Харківський (1805), Національний медичний університет (1841), Одеський (1900), Запорізький, Донецький та ін. Підготовка педагогічних кадрів здійснюється в педагогічних вищих навчальних закладах, провідними серед яких є Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова (1920), Харківський державний педагогічний університет ім. Г. Сковороди (започаткований в 1811 р.) та інші. Система аграрної вищої освіти в Україні представлена такими закладами, як Національний аграрний університет (1898), Харківський державний аграрний університет (1816), Подільська державна аграрно-технічна академія (1918), Білоцерківський (1920) та Дніпропетровський державний (1922) аграрні університети та інші. Вже простий і далеко не повний перелік основних центрів вищої освіти свідчить про те, що в Україні існує міцний фундамент для функціонування системи вищої освіти. Головна роль цих навчальних закладів в розвитку вітчизняної освіти і науки зумовлюється тим вирішальним моментом, що вони мають давню історію, сталі традиції освітянської та наукової діяльності, потужний склад кваліфікованих фахівців та відповідну матеріально-технічну базу. В 90-ті роки в Україні відбувалося суттєве зростання кількості вищих навчальних закладів. Дані щодо кількості вищих навчальних закладів та студентів, які там навчалися, уміщені в табл. 3.1 та 3.2. Таблиця 3.1
Примітка: (на початок навчального року) Таблиця 3.2
Примітка: (на початок навчального року) Підготовка фахівців у недержавних вузах відбувається переважно за такими напрямами: економіка, менеджмент і право, вивчення мов та інші гуманітарні спеціальності. Серед найбільш відомих недержавних вищих навчальних закладів – Міжрегіональна академія управління персоналом, Європейський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу, Слов'янський університет, Соломонів університет, Міжнародний: науково-технічний університет та ін. Післядипломна освіта – це система вдосконалення фахової підготовки громадян, яка забезпечує поглиблення, розширення і оновлення професійних знань, умінь та навичок на основі здобутої раніше освітньо-професійної підготовки та набутого практичного досвіду. Післядипломна освіта створює умови для безперервності і наступності освіти громадян, підвищення кваліфікації або одержання нового фаху. Післядипломна освіта здійснюється спеціалізованими вищими навчальними закладами та аналогічними структурними підрозділами вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації, науково-методичними та методичними установами. Швидкі зміни ситуації на ринку праці диктують необхідність створення короткотермінових навчальних програм перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів. Цю важливу функцію виконує післядипломна освіта, в системі якої функціонує понад 500 державних та недержавних навчальних закладів та підрозділів, з яких тільки біля 200 вищих навчальних закладів післядипломної освіти підпорядковані Міністерству освіти і науки. Поряд з цим 23 міністерства і відомства мають власну мережу закладів, серед яких найбільш вагомі – аграрна, промислова та транспортна галузі. Через систему післядипломної освіти щорічно проходить 300 тис. фахівців, у тому числі близько 30 тис. отримують вищу освіту різного освітньо-кваліфікаційного рівня з 58 спеціальностей. Здійснюється перепідготовка кадрів з питань банкрутства, конкурентоспроможності, охорони інтелектуальної власності, пенсійної системи, фахівців для роботи з цінними паперами тощо. Сформована мережа закладів з професійного навчання державних службовців, керівників підприємств, військовослужбовців, звільнених у запас, митників тощо. Відкриваються нові спеціалізації напрямків перепідготовки для роботи в нових господарських структурах і ланках малого підприємництва, у банківській справі, страховій діяльності. Педагогічні та науково-педагогічні працівники проходять перепідготовку і підвищують свою кваліфікацію за такими формами: докторантура; переведення на посаду наукових співробітників для завершення дисертацій; навчання в інститутах (факультетах) перепідготовки; аспірантура, ад'юнктура, ординатура тощо; стажування у вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах, конструкторських бюро, промислових підприємствах тощо. Основними формами підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів вищої кваліфікації виступають аспірантура та докторантура. Аспірантура і докторантура створюють умови для безперервної освіти, підвищення науково-педагогічної і наукової кваліфікації громадян і одержання наукового ступеня кандидата або доктора наук. За роки навчання в аспірантурі необхідно здати іспити так званого «кандидатського мінімуму», підготувати і захистити кандидатську дисертацію. Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата наук повинна бути науковою кваліфікаційною роботою, яка містить рішення завдання, що має вагоме значення для даної галузі знань. У докторантуру зараховуються особи, які мають вчений ступінь кандидата наук, для підготовки дисертації на здобуття вченого ступеня доктора наук. Докторська дисертація повинна бути науковою кваліфікаційною роботою, в якій на основі виконаних автором досліджень розроблені теоретичні положення, сукупність яких можна кваліфікувати як нове велике досягнення в розвитку відповідного наукового напрямку, або здійснене вирішення наукової проблеми, що має важливе соціально-культурне, народногосподарське або політичне значення. Підготовка кандидатів і докторів наук здійснюється акредитованими вищими навчальними закладами III або IV рівнів акредитації та відокремленими науковими установами системи вищої освіти, а також прирівненими до них закладами післядипломної освіти. Наукові ступені кандидата і доктора наук присуджуються спеціалізованими вченими радами вищих навчальних закладів, наукових установ та організацій. На основі рішень вчених ради вищих навчальних закладів, наукових установ та організацій присвоюються також науково-педагогічним працівникам такі вчені звання: старший науковий співробітник, доцент, професор. За останні роки в Україні значно розширились можливості таких форм післядипломної підготовки, як аспірантура і докторантура. 3.3. Освітній потенціал України Освітній потенціал – це реальна сукупність нагромаджених речових та неречових ресурсів освіти, які є у суспільства для забезпечення свого розвитку. Економічний аспект освітнього потенціалу включає всю сукупність ресурсів освітньої сфери, які виступають основою її функціонування і розвитку, тим самим сприяючи розвитку суспільства. Визначення кількісних параметрів освітнього потенціалу потребує цілого комплексу показників, як в абсолютному вимірі (наявність навчальних закладів, величина витрат, чисельність учнів і студентів), так і у відносному (частка суспільних витрат на освіту, частка учнів і студентів у загальній кількості населення, середня тривалість навчання одного працівника, нагромаджений фонд навчання в людино-роках або у вартісних показниках). Складність дослідження полягає у особливій природі освітньої діяльності, що є сферою духовного виробництва і важко підлягає вираженню у економічних показниках. Освітній потенціал – це найбільш узагальнене визначення тих реальних можливостей розвитку, що надані суспільству освітою. Освітній потенціал включає в себе як нагромаджені витрати суспільства на функціонування формальної і неформальної систем освіти, так і духовний компонент – це нагромаджені традиції, моральні та суспільні цінності, а також цінності колективізму та спільності. Духовний компонент взагалі неможливо виміряти, він не піддається кількісним визначенням, але саме він визначає динаміку інших складових, що мають кількісні параметри. У широкому значенні слова освіта охоплює всі форми навмисного і ненавмисного впливу середовища на людину, які поруч з самоосвітою та самовихованням мають своїм результатом формування і розвиток її особистості. Оскільки сама категорія освіти може мати різні значення, то і категорія освітнього потенціалу може розглядатися в різних за широтою змісту значеннях. Залежно від того, які елементи відносяться до його складу, освітній потенціал може розглядатися на трьох рівнях. На першому рівні – у найвужчому значенні освітній потенціал – це фонд освіти, потенціал тих реальних затрат, що здійснені суспільством на функціонування системи освіти. Фонд освіти – виражає всю суму фінансових затрат, здійснених суспільством в попередньому і поточному періодах та уречевлених у наявних ресурсах діючої системи освіти та її випускниках. Причому фонд освіти також може мати два значення: фонд освіти всього населення і фонд освіти робочої сили або фонд освіти всього населення і фонд освіти зайнятого населення. Безпосереднє економічне значення має освіта населення, зайнятого у суспільному виробництві. Поряд з цим, важливим показником освітнього потенціалу країни виступає і фонд освіти всього населення. Освіта в ширшому значенні включає також і ті знання, що здобуті людиною самостійно в процесі щоденної практичної діяльності. Це дає підстави визначити освітній потенціал у ширшому значенні, на другому рівні, як такий, що поряд із фондом освіти включає самоосвіту та практичний досвід людей. Якщо порівняти освітній потенціал двох працівників з однаковим рівнем освіти, але з різним досвідом, то кількість років навчання у середній школі і у одному вищому навчальному закладі буде однаковою – тобто фонд освіти і в натуральному, і у вартісному відношенні буде складати одну величину. Але якщо перший тільки закінчив навчальний заклад, а другий має стаж 20 років, то, зрозуміло, що їх реальний освітній потенціал буде різним. Навіть якщо припустити, що другий працівник після закінчення вищого навчального закладу більше не здобував ніякі формальні системи навчання (підвищення кваліфікації), ця відмінність буде полягати у тому досвіді, що нагромаджений другим працівником за роки роботи. Цей досвід виявляється у розвитку його як фахівця. Отримані в системі формальної освіти знання, тривалий час застосовувані на практиці, не залишаються незмінними. За час роботи працівник вдосконалює способи та прийоми застосування своїх знань, сам пізнає нові знання і намагається їх використовувати. Відбувається і розвиток його комунікативних здібностей – будувати відносини з іншими, дуже різними людьми. На третьому рівні, в найширшому розумінні, освітній потенціал включає в себе поряд із сукупними витратами суспільства на функціонування системи освіти та вищезазначеними елементами також нагромаджений досвід народу. Останній знаходить свій прояв у культурних і національних традиціях, моральних цінностях, які передаються від покоління до покоління і складають міцний фундамент спільного життя народу. На традиціях і цінностях будується такий важливий і майже не відчутний елемент, який з'являється завжди там, де люди об'єднуються в колектив для вирішення будь-яких проблем (сімейних, виробничих, політичних, культурних тощо) – дух спільноти. На рівні сім'ї освітній потенціал формується не тільки освітою старших членів, його важливим елементом виступає атмосфера відносин, взаємодії, взаємодопомоги, яка є новоутворенням, похідним від якостей та особистих рис батьків. На рівні виробничого колективу також завжди виникає такий надлюдський, духовний елемент, який знов-таки не зводиться до простої суми освітніх потенціалів окремих людей. У кожному даному випадку він має своє неповторне значення, сформоване комбінацією неповторних людських істот, їхніх якостей, характеристик, мотивацій і відносин. Проявом цього колективного духу можна вважати націленість окремих людей на досягнення спільних цілей, можливості розкриття своєї особистості, творчості, характер взаємовідносин тощо. На рівні суспільства духовний компонент набуває надзвичайного значення. Багато віків вчених і мислителів різних країн цікавить питання про причини багатства та бідності народів. Чому одні країни процвітають, навіть не маючи багатих природних ресурсів, а інші, і маючи таку базу, залишаються в бідності? Причини таких явищ називаються і досліджуються, вони можуть бути численні. Але в основі багатьох причин, що визначають економічний і соціальний розвиток країн, лежать обставини нематеріального, духовного порядку. Відношення до сім'ї, виконання своїх обов'язків, процесу праці, відношення до своєї рідної землі, національна гордість та патріотизм – з цих цеглинок будується національна спільнота. Такі якості окремих членів спільноти загалом визначають спрямованість та динаміку тих складних різноманітних процесів, що відбуваються в суспільстві (в тому числі і економічних), тим самим впливаючи на його загальний розвиток. Таким чином, у найширшому розумінні освітній потенціал включає фонд освіти, практичний досвід людства і самоосвіту, духовний компонент суспільства. Кількісному визначенню підлягає фонд освіти та певною мірою – другий елемент освітнього потенціалу. Фонд освіти виражає нагромаджені витрати суспільства на функціонування системи освіти, тобто ті витрати, що здійснює суспільство на організацію цілеспрямованого впливу на особистість людини з метою формування певного набору її характеристик. Фонд освіти підлягає кількісному визначенню як в натуральній формі (у вигляді тривалості нагромадженої загальної і професійної освіти), так і у вартісній (сукупні витрати на освіту). Розрахувати фонд освіти суспільства можна на основі даних про чисельність всього населення (або зайнятого населення), чисельність осіб (зайнятих працівників) з певним рівнем освіти, тривалості років навчання для кожної групи населення відповідно до рівня освіти та вартості навчання на кожному рівні освіти. В натуральному вигляді фонд освіти може бути розрахований за такою формулою: ФО = АХа + ВХb + СХс + DХd + ЕХе + FXf + НХh + КХk X – кількість років навчання: Ха – при незакінченій середній освіті, Хb– неповній середній освіті, Хс – повній середній, Хd – професійно-технічній, Хе – базовій вищій, Хf– повній вищій, Хh – підготовка кандидатів наук, Хk – докторів наук. Для різних рівнів освіти в середньому відповідає така кількість років навчання: незакінчена середня – 7 років, неповна середня – 8 років, загальна середня – 10 років, професійно-технічна – 12 років, базова вища – 14 років, повна вища – 15 років, підготовка кандидатів наук – 18 років, докторів наук – 21 рік. А – чисельність населення (або зайнятих працівників) з незакінченою середньою освітою; В – чисельність населення з неповною середньою освітою; С – чисельність населення з повною середньою освітою; D – чисельність населення з професійно-технічною освітою; Е – чисельність населення з базовою вищою освітою; F – чисельність населення з повною вищою освітою; Н – чисельність кандидатів наук; К – чисельність докторів наук. Розрахунок фонду освіти у вартісній формі ґрунтується наданих про вартість підготовки відповідно на кожному освітньому рівні: Ya, Yb, Yc, Yd, Ye, Yf, Yh, Yk: ФО = АYа + ВYb + СYс + DYd + ЕYе + FYf + НYh + KYk Y – вартість навчання: Yа – при незакінченій середній освіті; Yb – неповній середній; Yс – повній середній; Yd– професійно-технічній; Yе – базовій вищій; Yf – повній вищій; Yh – підготовці кандидатів наук; Yk – докторів наук. Наявність потужної системи освіти в суспільстві виступає необхідною передумовою його існування та розвитку. Характеристика системи освіти значною мірою розкриває наявність ресурсів та можливостей розвитку економіки країни. У контексті вирішення суспільством важливих соціальних та економічних завдань важливою проблемою є, оцінка потенціалу освіти, тобто оцінка того, наскільки освіта виявляється ресурсом розвитку. Здійснити таку оцінку можливо на основі певних підходів та критеріїв, що дозволять визначити стан освіти та її місце в системі економічних показників країни. У першу чергу необхідні узагальнені дані стосовно наявності навчальних закладів, кількості учнів та студентів. Динаміка цих показників у часі дозволить побачити тенденції їх змін. За період 1985-2001 роки і особливо з другої половини 90-х років, спостерігається тенденція зростання кількості навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, які надають повну вищу освіту (117,8%). Ця тенденція, загалом дуже позитивна, не доповнюється ростом інших категорій закладів. Кількість професійно-технічних училищ та вищих навчальних закладів І–II рівнів (коледжів, технікумів), на жаль, знижується: на 19,8% та 9% відповідно. Скорочення учнівського контингенту головним чином пояснюється зниженням народжуваності в Україні починаючи з 1987 і особливо – у 90-х роках. Ріст спостерігається тільки у чисельності студентів вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації – на 50,6%, причому найбільший – після 1995 року. Одночасно має місце значне скорочення чисельності учнів професійно-технічних закладів – на 26,2% та студентів, які отримують базову вищу освіту у вищих навчальних; закладах І-ІІ рівнів акредитації – на 34,7%. Таким чином, якщо у 1985 році у вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації навчалося 51,3% студентів, то у 1995 році – вже 59,9%, а в 2000 році – 72,7% загальної кількості студентів вищої освіти. При міжнародних співставленнях рівнів соціально-економічного розвитку країн важливим показником виступає чисельність учнів (або студентів) на 10 тис. населення. В країнах світу кількість студентів на 10 тис. населення в середньому в 1995 році складала 143, у розвинених країнах – 411. В Україні кількість студентів всіх рівнів вищої освіти в 1995 році складала 359 на 10 тис. населення (тоді як в 1985 р. – 326), а в 2001 році вже – 431 студентів (316 студентів ВНЗ III-IV р. а.). Таблиця 3.3 Кількість студентів на 10 тис. жителів, за регіонами, 1980-1995 рр.
Підвищення рівня освіченості всього населення, що проявляється у зазначених тенденціях росту населення з найвищими рівнями підготовки, – це, безумовно, позитивна тенденція. Разом з тим, вона не повинна відбуватися за рахунок підготовки спеціалістів інших рівнів. Про те, яка роль надається освіті в державі, свідчать дані про обсяги фінансування цієї сфери. Протягом 90-х фінансові ресурси освіти стали, різноманітніші, окрім державного фінансування навчальні заклади отримують інші надходження. Світовий досвід доводить, що видатки на освіту мають складати не менше 5% валового національного продукту. Експертами ЮНЕСКО визначена мінімально можлива частка видатків на підтримку інтелектуального потенціалу – 3,5%, інакше неминучий розпад інфраструктури системи освіти. Якщо в країнах, що розвиваються, видатки держави на освіту складають в середньому 4,1%, то в розвинених країнах – в середньому – 5,3% ВНП (див. табл. 3.4). Загальний рівень видатків держави на освіту свідчить про те значення, що надається освіті в суспільстві. Про середній рівень державних видатків на освіту в різних країнах світу можна побачити за даними таблиці 3.4. Таблиця 3.4 Державні видатки на освіту в Україні*
Важливою і показовою також виступає серія показників щодо рівня видатків, що виділяється на одного учня на різних ступенях освіти. Про стан фінансування освіти державою в різних країнах світу свідчать дані табл. 3.5. Таблиця 3.5 Державні видатки на освіту в деяких країнах світу
Таблиця 3.6 Розподіл державних видатків на одного учня, за регіонами і ступенем освіти, у 1985 та 1995 рр., дол. США
Висновки:
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Тема: Зміст, предмет і завдання економічного аналізу Характеристика сучасного стану аналітичної роботи на підприємствах країни. Проблемні питання економічного аналізу |
ЗАКОНУКРА Ї Н И Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
|
ЗАКОН УКРАЇНИ Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
1. Предмет економічної теорії та методи економічного дослідження РОЗДІЛ І. ВСТУП ДО ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ Тема Предмет економічної теорії та методи економічного дослідження |
|
13. Педагогіка як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «педагогіка»,... Предмет і об’єкт педагогіки. Основні етапи розвитку педагогіки і освіти. Категорії педагогіки (виховання, освіта, навчання, розвиток).... |
1. Предмет і завдання курсу «Історія українського суспільства». Його... Сторичні та етнокультурні витоки формування східнослов’янської спільноти на території України |
|
ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО ЗАГАЛЬНУ СЕРЕДНЮ ОСВІТУ Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
Становлення професійної компетенції студентів економічного коледжу Освіта як основа розвитку особистості є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності... |
|
ОСВІТА як соціокультурний феномен Особливості ставлення до дитини... Цілі і завдання освіти є елементом ціннісно-нормативної культури суспільства, похідною від соціальних уявлень про природу і можливості... |
ОГЛЯД ПЕРСПЕКТИВНИХ МОДЕЛЕЙ РОЗВИТКУ ОСВІТИ В УМОВАХ ЕТНОКУЛЬТУРНОГО... |