Аврелій Августин (Блаженний, 354 – 430 рр.) належить до тих мислителів, які заклали основи світогляду Середньовіччя. Він запропонував цілісну картину світу і створив теорію особистості, в центрі якої бачив нову у відношенні до Бога і світу людину. Августин закликав людей до праці в ім’я ідеалу. Через всю його творчість проходить тема становлення моральної особистості через подолання себелюбства в любові до Бога. На думку Августина, тільки віра є єдиним джерелом істини і спасіння, бо гріховне суспільство або не знає вищого закону, або знає але не може його здійснити.
Теорія християнської держави, створена Аврелієм Августином, знаходиться у безпосередньому зв’язку з його теорією особистості. Августин вважав, що гріхи людства породжують гріховність державного устрою, і тільки церква є Божою державою. Держава, яка не підпорядкована церкві, нічим не відрізняється від банди розбійників. Реальна держава, за Августином, – це різновид необхідного зла, і єдине, що може виправдати її існування, – це служіння церкві та спрямованість земного світу до світу небесного. Церква, на його думку, може користуватися примусовою владою держави, щоб змусити заблудлих підкоритися і повернутися до церкви.
Ідеї Августина справили величезний вплив на розвиток християнської концепції політики і права.
Другим відомим теологом та філософом Середньовіччя був Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.). Свої політичні ідеї він обґрунтував у трактатах «Сума теології» та «Про правління володарів». Аквінський слідом за Августином розглядав державу як частину універсального порядку, творцем і правителем якого є Бог. Він дійшов висновку, що держава має позитивну цінність. Вона не тільки зберігає мир, але і є виявом божого провидіння та волі в ім’я людей. Політика, на його думку, означає моральну відповідальність, спрямування волі людини у всіх соціальних діях. У роботі «Сума теології» Ф. Аквінський розглядає чотири види права: вічне право, божественне право, природне право та позитивне право.
Вічне право – мудрість Бога як правителя усього. З нього витікає божественне право – заповіді, які усім відомі. Природне право – належить людям як свідомим моральним і соціальним істотам. Існує один стандарт істини та справедливості, він природний, і усі його знають. Позитивне право (те, що існує насправді) необхідне, щоб заважати людям робити зло та забезпечувати мир.
Якщо позитивне право, яке увів суверен, суперечить природному – воно незаконне. Ф. Аквінський визнавав право народу на виступ проти монарха у випадках, коли влада виступає проти Бога та моральних принципів, коли влада перевищує свою компетенцію, або коли правитель починає діяти несправедливо. Але остаточне рішення про долю влади, на думку Ф. Аквінського, залежить від церкви. Влада йде від Бога, а церква є його виразником.
Аквінський вважав найкращою формою держави монархію, оскільки одна людина править краще, ніж багато людей. Влада монарха повинна бути об’єднуючим началом і спиратися на мудрість правителя, який має ставитися до управління державою як до мистецтва. Але таку владу необхідно обмежувати законами і рахуватися з волею народу.
Слідом за Августином, Фома Аквінський обґрунтовував верховенство церкви над державою і закликав безжально карати єретиків. Тому гуманістичне по суті вчення Фоми Аквінського стало водночас теоретичною підставою та виправданням інквізиції.
Завдяки теології політична думка піднялась на новий рівень. Християнство стверджувало, що людині від Бога призначений індивідуальний спосіб існування та підкреслювало її цінність; вчило людину не бачити в підпорядкуванні ненависного тягаря, а сприймати владу тільки як тягар відповідальності.
2.3 Політичні ідеї Відродження та Нового часу
Епоха Відродження (XV – XVI ст.) внесла новий імпульс у розвиток політичної думки. На зміну теології, пануванню церкви приходять нові гуманістичні ідеї. Гуманізм – це система поглядів, у центрі яких – людина, її місце в житті суспільства, власні права і свободи У цей період виникає і набуває свого розвитку громадянська концепція політики, а держава розглядається як унікальна незалежна організація, що необхідна для захисту та безпеки людей.
 Нікколо Макіавеллі
Видатним представником епохи Відродження, що виступив проти панування релігії в житті суспільства, її догматів про божественне походження влади, був Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.). Він запропонував виділити науку про політику в окрему галузь та відділити її від релігійних пут. Макіавеллі є автором нового методу в політиці – здобуття з історії та досвіду принципів політичної поведінки. Він вважав, що історія повторюється, і даючи оцінку справам минулого, ми отримуємо знання про наш час і про майбутнє. В політичних трактатах «Володар», «Історія Флоренції», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія» він сформулював основні положення своєї політичної концепції: політика має розглядатися як самостійне явище, що не залежить від моралі і релігії; держава є вищим проявом людського духу, а служіння державі – змістом, метою і щастям людського життя; найкраща форма правління – республіка, демократія, яка забезпечує свободу людини та її відповідальність за свої дії; у громадян мають бути розвинуті громадянські чесноти, а якщо їх немає, то створити сильну державу можливо за допомогою ідеального монарха, причому для досягнення політичної мети він може використовувати всі засоби, не рахуючись з вимогами моралі; політика не повинна вивчати уявні ситуації, треба досліджувати ті ситуації, які вже склалися.
Неправильно говорити про якусь загальну мораль, стверджував Макіавеллі. Вона підпорядкована певним кінцевим політичним цілям, головною серед яких є збереження і зміцнення держави. Якщо дії правителя спрямовані на досягнення цієї мети, то вони є моральними, незважаючи на будь-які засоби (вбивство, насилля, плітки, зрада, підкупність тощо), які він застосовує при цьому. Такий підхід до політики отримав назву «доктрини моральної доцільності», а образ політичної діяльності, що не гребує ніякими засобами заради досягнення власної мети, стали називати «макіавеллізмом».
Подальший розвиток наукового трактування політики пов’язаний з ім’ям Томаса Гоббса (1588 – 1679 рр.) – сучасника англійської буржуазної революції, якого вважають батьком політології. Своє політичне вчення він виклав у філософській праці «Про громадянина» та у трактаті «Левіафан».
Державу Гоббс розглядав як людське, а не божественне установлення. На його думку, вона виникла на засадах суспільного договору із природного додержавного стану. У своїй роботі «Левіафан» Т. Гоббс змальовує хаос додержавного суспільства, в якому була війна всіх проти всіх. Люди шукали миру і знайшли його шляхом суспільного договору. Першим суспільним договором, на думку Гоббса, був заповіт (союз) між Богом і патріархом Авраамом, згідно з яким Бог обіцяв Аврааму свій захист, а Авраам зобов’язав себе та своїх нащадків підкоритися велінням та законам Бога.
Громадянське суспільство, яке утворюється в результаті договору, має істотні переваги перед природним станом міжлюдських стосунків. Головною з них є спроможність передати владу абсолютному суверенові (монарху), який забезпечує мир та право людини на життя. Якщо право на життя не гарантується належним чином, це є тією єдиною підставою, яка виправдовує заміну складеного суспільного договору.
Ефективною формою держави, на думку Гоббса, є абсолютна монархія. Але по суті його ідея – не монархічний принцип, а необмежений характер державної влади. Влада верховного правителя (або асамблеї, зборів) неподільна й абсолютна. Він може втручатися в питання суспільної думки, судити, схвалювати, забороняти. Навіть церква має йому підкорятися, тобто держава може втручатися у справи релігії. Розподіл влади не допустимий тому, що це призводить до послаблення держави. Абсолютна влада, з точки зору Т. Гоббса, – це гарант миру і реалізації природних законів.
 Джон Локк
Концепція суспільного договору була також центром побудов відомого філософа, економіста, політичного діяча Джона Локка (1632 – 1764 рр.), якого вважають засновником лібералізму. Лібералізм – це вчення та суспільно-політична течія, яка містить у собі установу на забезпечення свободи особистості та інших громадянських, політичних прав індивіда та обмеження сфери діяльності держави.
У праці «Два трактати про управління державою» Джон Локк виклав ідеї щодо створення держави та суспільства. Він стверджує, що людське суспільство не є суспільством політичним. Політичне суспільство, на думку Локка, виникло внаслідок досягнення спільної згоди, яка обмежувала свободу окремої людини. Люди погодилися підкоритися політичній владі тільки для того, щоб зберегти свою власність. Отже, головною причиною виникнення і основою держави є приватна власність.
Локк вважав, що держава і суспільство виникають на основі природного права, яке збігається із здоровим глуздом: якщо люди рівні й незалежні, ніхто не має права позбавити людину життя, здоров’я, свободи і майна. Тому природними правами є право на життя, право на свободу, право на власність і право на захист всіх цих прав. Права людини переважають над будь-якими державними правами. Держава створюється тільки з метою кращого втілення і гарантованого захисту цих прав особи. Громадяни зобов’язані підпорядковуватись державі доти, поки вона не починає загрожувати їх основним інтересам.
Державна влада, за Локком, поділяється на законодавчу, виконавчу та федеративну (союзну). Законодавча влада належить загальнонаціональним представницьким зборам (парламенту), а виконавча – королю або кабінету міністрів. Законодавча влада обмежена дією встановлених нею ж законів, застосування яких залежить не від неї, а від виконавчої влади. Правителі відповідальні перед народом, а громадяни зберігають за собою право виступити проти державної влади.
Дж. Локк вважав необхідним відокремити державу від влади. І таке відокремлення він пов’язує з двома угодами: суспільним договором, який встановлює держава, і урядовим договором, що встановлює влада. Будь-яка революція може скасувати владу, але не може знищити державу.
 Шарль-Луї Монтеск’є
Суттєвий розвиток політичні ідеї набули у працях мислителів французької Просвіти, одним з яких був Шарль-Луї Монтеск’є (1689 – 1755 рр.). Він розглядав суспільне життя як результат історичного процесу, в якому велику роль відіграють географічні чинники, особливо клімат. На відміну від Дж. Локка, Монтеск’є не ставив особистість над державою і не протиставляв права громадян правам держави. Його головним досягненням стала теорія розподілу влади. Аналізуючи британську політичну систему, де внаслідок стихійного розвитку був створений механізм розподілу влади, Монтеск’є теоретично обґрунтував його. У праці «Про дух законів» він постійно підкреслював, що головне завдання держави – забезпечити людині як політичні, так і громадянські свободи. А це можливо тільки за умов незалежного існування в державі трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Їхнє поєднання створює загрозу для політичної свободи. Монтеск’є вважав, що законодавчу владу потрібно надати парламенту, котрий має дві палати: верхню (аристократичну) і нижню (народну). Він розглядає обидві палати як рівноправні заклади, що повинні стримувати один одного. Виконавча влада зосереджується у короля, вона має право зупиняти дію законів, прийнятих парламентом. У свою чергу парламент має можливість визначити межі діяльності виконавчої влади. Монтеск’є шукав можливі компроміси між трьома основними силами суспільства: народом, королівською владою і дворянською верхівкою. Зосередженість влади в руках однієї особи, на його думку, приводить до загибелі свободи та зловживань чиновників. Хоча проект Монтеск’є так і не було реалізовано, загальні принципи організації влади на базі внутрішніх стримувань і противаг стали фундаментом побудови влади у сучасних демократичних державах. Ідеї Монтеск’є справили неабиякий вплив на український конституціоналізм XIX – XX ст.
Соціальна концепція політики, що прийшла на зміну громадянській, – це реакція на достатню зрілість суверенної держави. У соціальній концепції змінюються акценти: відправною точкою є не індивід, а група (клас, нація, людство); у з’ясуванні характеру держави увага переводиться з закону на історію (держава розглядається з точки зору розвитку) та головна увага приділяється економічним проблемам, до яких держава стає причетною.
 Жан Жак Руссо
Найбільш відомим представником радикального, революційно-демократичного напрямку в рамках соціальної концепції політики був Жан-Жак Руссо (1712 – 1778 рр.).
Головне в концепції Руссо – егалітаризм, ідея майнової, соціальної та політичної рівності. Причини нерівності між людьми він бачив у приватній власності, вважаючи, що шлях до ліквідації нерівності, до створення справедливого суспільного устрою – у наділення всіх людей відносно рівною приватною власністю, зрівняння у громадянських і політичних правах всіх громадян. Руссо тлумачив природний стан як найщасливіший період людства. Укладення суспільного договору веде до утворення республіки як асоціації вільних і рівних членів суспільства. Він пропонував таку угоду, за якою індивіди забезпечують собі громадянські права і свободи.
На його думку, найкращий державний устрій – республіка, в якій верховний властитель – народ, а участь в управлінні – громадянський обов’язок кожного. Кожен громадянин володіє часткою суверенітету. Спільна воля висловлюється рішенням більшості громадян шляхом референдуму (плебісциту). Верховна влада – неподільна, бо вона є народною.
Отже, Ж.Ж. Руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, сутність якого полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Суверенітет здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Ідеї Руссо мали винятковий вплив на діячів Великої французької революції, а також на його прихильників у Росії та Америці.
Перемога буржуазних революцій в Європі і Північній Америці викликала відповідну реакцію з боку феодально-аристократичних верств та їх ідеологів. Їх політичні концепції являли собою принципово іншу течію політичної думки ХVІІІ – XІX ст. – консерватизм. Консерватизм орієнтується на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.
 Едмунд Берк
Одним із засновників консерватизму був Едмунд Берк (1729 – 1797 рр.), який у 1790 р. опублікував книгу «Роздуми про Французьку революцію», що дотепер вважається Біблією консерватизму.
Берк ставився до революції суто негативно і наголошував на необхідності поступовості й обережності в політичній діяльності. Для нього держава та суспільство – не винахід людського розуму, а результат природної еволюції. Основна мета держави – охороняти порядок і закон. Берк критично ставився до ідеї істотних прав людини, не довіряв людській природі та сумнівався у здібностях розуму людей покращувати життя. Він визнавав необхідність нововведень, але вважав, що вони мають відбуватися відповідно до розвитку історії.
Ще один противник французької революції – Алексіс Токвіль (1805 – 1859 рр.). Токвіль є автором декількох фундаментальних політичних праць, головною з яких вважається «Демократія в Америці» (1835 – 1840 рр.). У цій книзі Токвіль не сформулював власної концепції демократії, а лише описав побачене ним в Америці. Він залишився прихильником монархії, а успіхи демократії в Америці пояснював тим, що в країні відбулася децентралізація влади, тривало існував суд присяжних, що привчило громадян до застосування народної влади.
Токвіль вважав, що демократичні ідеї неухильно пробивають собі дорогу у багатьох країнах. Демократії, на його думку, притаманні два небажаних наслідки: демократія не дає народові найвправнішого уряду та демократія – це політична тиранія більшості. Але є у демократії і дві основні переваги: вона сприяє добробуту найбільшої кількості громадян і забезпечує політичні свободи та широку участь мас у політичному житті.
 Ієремія Бентам
Розглядаючи соціальну концепцію політики, не можна не згадати англійського філософа, соціолога, юриста Ієремію Бентама (1748 – 1832 рр.), який розробив теорію утилітаризму (від utіlіtarіs – користь). Утилітаризм – це теорія, яка визнає корисність вчинку певним критерієм його моральності. На погляд Бентама, людина у своїх вчинках керується принципами корисності та особистої вигоди. Принцип корисності бере свій початок від таких людських почуттів як задоволення і страждання. До першого людина завжди прагне, а другого намагається уникнути. Вільна реалізація особистих інтересів – це найвище благо та завдання діяльності держави. Всі незручності, які випливають з наявності держави для свободи індивідів, мають бути мінімізовані. Держава не повинна втручатися в економічні процеси, стримувати економічну діяльність громадян. «Загального блага», вважав Бентам, можна досягти за умов представницької демократії, в якій законодавча влада є вищою владою, вона контролює уряд та інші виконавчі органи і, в свою чергу, звітує перед своїми виборцями. Бентам був одним з найвпливовіших мислителів свого часу в Європі та консультував уряди багатьох країн.
Значні заслуги у розвитку політичних ідей належать німецьким мислителям Іммануілу Канту (1724 – 1804 рр.) та Георгу Вільгельму Фрідріху Гегелю (1770 – 1831 рр.).
 Іммануїл Кант
|