КУРСОВА РОБОТА


Скачати 363.9 Kb.
Назва КУРСОВА РОБОТА
Сторінка 1/2
Дата 06.04.2013
Розмір 363.9 Kb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Право > Документи
  1   2



Міністерство внутрішніх справ

Львівський державний університет внутрішніх справ

Юридичний факультет

Кафедра кримінально- правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Теоретичні і практичні питання участі державного обвинуваченого в суді першої інстанції »

Виконав:

студент 3 курсу, групи 12, потоку

Науковий керівник:

Львів – 2012р.
ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ І СУТЬ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ……………………………………………….5

1.1Поняття державного обвинувачення і його підтримання у суді першої інстанції……………………………………………………………………………51.2 Прокурор – суб’єкт державного обвинувачення……………………………9

РОЗДІЛ ІІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДГОТОВКИ ПРОКУРОРА ДО ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ………..13


2.1 Поняття підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення…………………………………………………………………...13

2.2 Методика підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення…………………………………………………………………...16

РОЗДІЛ ІІІ ПІДТРИМАННЯ ПРОКУРОРОМ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ…………………………………………………20

3.1 Підтримання державного обвинувачення у підготовчій частині судового розгляду…………………………………………………………………………..20

3.2 Підтримання державного обвинувачення у дебатах сторін………………24
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..30
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….32


ВСТУП
Актуальність теми. Однією з найважливіших функцій прокуратури, яка властива більшості правових систем сучасності, є підтримання державного обвинувачення в суді.

Державне обвинувачення – це виражене у процесуальному акті твердження прокурора про вчинення конкретною особою кримінально караного вчинку, передбаченого нормами кримінального закону, яке породжує обов’язок органів, здійснюючих правосуддя, розглянути питання про винність і покарання вказаної особи.

Розкриваючи тему державного обвинувачення в кримінальному процесі ми повинні дослідити об’єкт, предмет і завдання дослідження .

Об’єктом дослідження є сукупність процесуальних норм, що регулюють повноваження прокурора з підтримання державного обвинувачення.

Прокурор здійснює нагляд за виконанням законів органами розслідування, а в суду, підтримує державне обвинувачення. Такі повноваження мають Генеральний прокурор України, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст, районів, їхні заступники, прокурори управлінь і відділів прокуратур.

Предметом дослідження є діяльність прокурора із підготовки до здійснення функції обвинувачення в суді, підготовки та підтримання в суді.

Що стосується участі прокурора в судовому розгляді та підтриманні державного обвинувачення по кримінальних справах – це мета – результат бачиться в тому, що прокурор, підтримуючи обвинувачення, має довести винність підсудного перед судом.

Якщо у прокурора є посадовий інтерес у підтвердженні обвинувачення, то в суду немає зацікавленості в тому чи іншому результаті справи. Його основна мета – розглянути її та винести обґрунтований, законний та справедливий вирок.

Завдання прокурора у кримінальному судочинстві має бути іншим. Саме його діяльність спрямовується на всебічний, повний та об’єктивний розгляд справи, а також постановлення судових рішень, що ґрунтуються на законі. Статтею 16-1 КПК України встановлено, що розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності. Прокурор, підсудний, його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники беруть участь у судовому засіданні як сторони і користуються рівним правом та свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Усі ці нововведення не відображені в Законі України “Про прокуратуру”.

РОЗДІЛ І СУТЬ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

1.1Поняття державного обвинувачення і його підтримання у суді
У науці кримінального процесу обвинувачення розглядається перш за все в матеріальному (кримінально-правовому) і формальному (кримінально-процесуальному) значеннях. У матеріальному під обвинуваченням розуміють його “формулу” (предмет, зміст), обвинувальну тезу, твердження про винність обвинуваченого у вчиненому злочині, сукупність поставлених у вину протиправних фактів. У формальному сенсі – діяльність по встановленню винності конкретної особи у вчиненні конкретного злочину або по встановленню кримінальної відповідальності.

Проти подвійного тлумачення обвинувачення виступив П.М. Давидов, який вважав, що останнє є тільки процесуальною категорією і під обвинуваченням слід розуміти доведене, закріплене у процесуальному документі і направлене на реалізацію кримінальної відповідальності твердження органу дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду про вчинення злочину даною особою.

Окремі автори під обвинуваченням розуміють процесуальний документ, в якому воно викладено, інші – діяльність прокурора при розгляді справи у касаційній інстанції, “особливі процесуальні відносини між державою в особі ії уповноважених органів та особою, яка притягається як обвинувачений з приводу вчиненого злочину”. Заперечуючи проти цього, П.В. Цимбал і Т.М. Барабаш обґрунтували положення про те, що обвинувачення зумовлює виникнення певної системи кримінально-процесуальних відносин, але саме по собі не є право відношенням [13, c. 50-52].

Багато вчених не без підстави указують на взаємообумовленість, взаємодію та органічну єдність таких явищ, як обвинувачення – процесуальна діяльність і її матеріально-правовий прояв.

Стахівський С.М. посилаючись на певну самостійність кожного з названих аспектів обвинувачення, обґрунтовує, що конкретне обвинувачення в матеріально-правовому розумінні з моменту виникнення відбивається у процесуальних актах, але при відсутності діяльності воно статичне і може здійснюватися в ході процесуальної діяльності у процесуальному значенні. Такий підхід до виявлення взаємозв’язку “матеріального” і “процесуального” обвинувачення, на нашу думку, слід визнати переконливим. При з’ясуванні природи обвинувачення доцільно виходити не з видових відмінностей власне обвинувачення, а розглядати його як єдине ціле з іманентними ознаками, що характеризують його сутність.

Осмислення наведених поглядів на проблему дозволяє зробити висновок, що однією з основних ознак, які характеризують сутність обвинувачення, є твердження, що містяться в кримінально-процесуальному акті про вчинення певною особою злочину, передбаченого кримінальним законом. Ця думка знаходить своє підтвердження в КПК України, який містить такі терміни (словосполучення), як “пред’явлення обвинувачення”, “обвинувачений має право знати, в чому він обвинувачується”, “обсяг обвинувачення” тощо. Закон встановлює, що при формулюванні обвинувачення має бути складено процесуальний документ, в якому вказано: злочин, у вчиненні якого особа обвинувачується; час, місце та інші обставини вчинення злочину; кримінальний закон, який передбачає, що даний вчинок є злочинним [18, c. 119].

Другою ознакою, яка окреслює сутність обвинувачення,є процесуальна діяльність по обґрунтуванню правильності обвинувальної тези. Ця ознака випливає зі ст.264 КПК України, яка містить такі терміни, як “підтримання державного обвинувачення”, “відмова від обвинувачення”, “підтвердження обвинувачення сукупністю доказів” та ін.

Нарешті, третьою ознакою, що характеризує сутність обвинувачення, є наявність суб’єктів, уповноважених законом формулювати обвинувачення. Розглянемо це питання детальніше, оскільки вирішення його пов’язано з визначенням низки понять у кримінальному процесі. Одне з них – момент початку реалізації функції обвинувачення. КПК України (ст.131, 132) пов’язує його з винесенням слідчим мотивованої постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Однак багато авторів вважають, що обвинувачення формується саме в судовому розгляді, а діяльність слідчого спрямована тільки на дослідження обставин справи [2, c. 118-119].

Обвинувачення включає в себе: а) формулювання обвинувачення, тобто стисле викладення фактичних обставин справи, що містять у собі ознаки того чи іншого складу злочину і б) кваліфікацію злочину, тобто посилання на відповідну статтю кримінального закону, яка передбачає ознаки злочину, вказані у сформульованому обвинуваченні. Дійсно, закон передбачає формулювання обвинувачення у спеціальному процесуальному акті – постанові. Так з’являється обвинувачений.

Продовженням цієї діяльності є складання уповноваженою особою обвинувального висновку, в якому коротко викладається суть пред’явленого обвинувачення із зазначенням статті кримінального закону, яка передбачає даний злочин (ст.223 КПК), і затвердження (або складання нового) обвинувального висновку прокурором.

Таким чином, суб’єктами, уповноваженими законом формулювати обвинувачення, є прокурор, слідчий, особа, яка проводить дізнання1. Окрім слідчого обвинувачення виділяють також обвинувачення, здійснюване потерпілим (згідно з ч.4 ст.49 КПК потерпілий може брати участь у судових дебатах з усіх справ, по яких не виступає прокурор). Отже, обвинувальну діяльність у кримінальному процесі, окрім зазначених вище суб’єктів, можуть здійснювати потерпілий і його представники.

Раніше наголошувалося, що обвинувачення у кримінальному процесі здійснюється уповноваженими на те суб’єктами: воно спрямоване на виявлення злочину, викриття винних та застосування до них справедливого покарання. Виникнувши, обвинувачення зумовлює подальший розвиток кримінально-процесуальних відносин, втягнення у кримінальний процес різних його учасників з не співпадаючими інтересами.

Закон визначає їх процесуальний стан, особливості їхньої діяльності, а також функції. У теорії кримінального процесу проблема кримінально-процесуальних функцій і на сьогодні ще залишається однією з найбільш дискусійних, оскільки від її вирішення багато в чому залежить удосконалення діяльності учасників кримінального процесу.

На думку одних вчених, процесуальна функція – це певний напрямок, особливим чином обмежена сторона, вид кримінально-процесуальної діяльності. Інші вважають, що під функцією кримінального процесу слід розуміти регламентовані нормами права і висловлені у відповідних напрямках такої діяльності призначення і роль його учасників.

Проаналізувавши визначені поняття “функції”, В.С.Зеленецький обґрунтовано помітив, що “загальним для них є те, що всі автори включають до нього вказівку на діяльність як обов’язковий елемент будь-якої функції процесу. Другий їхній загальний елемент - це вказівка на здійснення певного напрямку діяльності конкретним суб’єктом, який займає у процесі специфічне правове становище і виконує в ньому самостійну процесуальну функцію”. Вбачаючи єдність відносин і діяльності, як структуроутворюючих елементів функції, Лобойко Л. М дійшов висновку, що під функцією необхідно розуміти особливий вид специфічно спрямованої діяльності, що характеризується особливою морфологічною структурою і здійснюється з метою реалізації правових, криміналістичних і виховних завдань кримінального процесу, захисту прав та охоронюваних законом інтересів людини . Останнім часом такий погляд поділяють і інші вчені [15, c. 212 ].

Таким чином, державне обвинувачення – виражене у процесуальному акті твердження прокурора про вчинення конкретною особою кримінально-караного вчинку, передбаченого нормою кримінального закону, яке породжує обов’язок органів, здійснюючих правосуддя, розглянути питання про винність і покарання вказаної особи.

1.2 Прокурор – суб’єкт державного обвинувачення

Порушивши державне обвинувачення, прокурор стає суб’єктом його підтримання в суді. Правове становище прокурора, який бере участь у розгляді справи судом, визначено КПК України.

З прийняттям у 1996 р. Конституції України спір про процесуальний стан прокурора в суді (як органу вищого нагляду за дотриманням законів або як сторони у процесі) втратив свою актуальність, оскільки основний Закон визначив діяльність прокурора в судовому розгляді кримінальних справ як підтримання державного обвинувачення.

В.В.Гаврилов, аналізуючи окремі статті КПК, які регламентують судовий розгляд, категорично заперечує проти положення про те, що державний обвинувач – лише сторона, що бере участь у розгляді справ. Те, що в одних статтях прокурора названо “державним обвинувачем”, в других –“обвинувачем”, а в третіх – просто “прокурором” дала йому підставу зробити висновок, що “обвинувачення і нагляд в судовому розгляді… здійснюються одночасно”.

У використанні цих різних термінів – “прокурор” і “державний обвинувач” відповідно до судового розгляду досить складно знайти логіку законодавця. Свого часу В.М.Савицький обґрунтовано помітив, що не витримання термінології закону безпосередньо відбивається на мові наукових досліджень і потрапляє у сферу практиків, укорінюючись досить міцно і надовго.

Слід відзначити, що автори проекту КПК України, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України, взагалі відмовилися від використання терміну “державний обвинувач” [14, c. 231].

Суб’єкти, здійснюючі кримінально-процесуальні функції обвинувачення і захисту, називаються в законі сторонами. Визнання того, що в кримінальному процесі виконання функцій обвинувачення і захисту забезпечується сторонами на підставі принципу змагальності, дозволило деяким авторам зробити висновок, що прокурор, який підтримує в суді обвинувачення, виконує функції позивача.

Терміном “сторона” визначають учасника судового розгляду, який відстоює перед судом певний, охоронюваний законом інтерес і користується для цього тими ж правилами, які має учасник судового розгляду, який відстоює протилежний інтерес. Для сторони характерні два моменти: а) наявність процесуального інтересу і б) володіння однаковою з іншою стороною сукупністю прав у доказуванні висновків, що втілюють цей інтерес. У прокурора, який підтримує державне обвинувачення в суді, є вказані ознаки сторони (наявність процесуального інтересу – забезпечення державного інтересу обвинувачення особи в інкримінованому злочині; законодавче закріплення функції обвинувачення та функції захисту і рівноправності сторін).

Разом з тим зведення змагальності в ранг конституційного принципу і наступне внесення відповідних змін до КПК і Закону “Про прокуратуру” повинні показати всю безпідставність тверджень про прокурорський нагляд за судом.

На підставі багатогранного аналізу існуючих точок зору про процесуальне становище прокурора в суді В.М.Савицький зробив висновок: “Прокурор в суді – сторона-обвинувач, його завдання – підтримання пред’явленого обвинувачення і викриття перед судом винного. Підтримання обвинувачення або відмова від нього, якщо воно не підтвердилося на судовому слідстві, - от що означає його процесуальне становище як учасника судового розгляду” [16, c. 76 ].

Обговорюючи питання про практичне забезпечення дотримання принципу змагальності в кримінальному судочинстві, деякі автори висловили думку, що у зв’язку з ліквідацією загально наглядової і слідчої функції прокурора кадри прокурорів, які вивільняються, можуть поповнити лави державних обвинувачів. Така постановка питання зможе вирішити кадрову проблему в органах прокуратури вже в недалекому майбутньому. Оскільки відповідно до п.9 розд.XV Конституції України (“Перехідні положення”) прокуратура згідно з чинними законами продовжує виконувати функцію нагляду за дотриманням і виконанням законів до набуття чинності законів, регулюючих діяльність державних органів по контролю за дотриманням законів, до формування системи досудового слідства і надання чинності законам, регулюючим її функціонування, то вихід ми вбачаємо у збільшенні штатної чисельності прокурорських кадрів, на яких буде покладено підтримання державного обвинувачення в суді [1, c. 123 - 124].

Тому дуже важливо з урахуванням науково обґрунтованих рекомендацій визначити справжню потребу практики і вже сьогодні вирішити це питання. Інакше при відсутності у справі сторони – державного обвинувача принцип змагальності, закріплений Конституцією, надовго залишиться декларативним.

Для розмежування наглядової і обвинувальної функції прокурора, деякі автори пропонують скасувати затвердження прокурором обвинувального висновку, запровадивши норму про його санкціонування; покласти на прокурора обов’язок перевіряти справу “з точки зору достатності даних для того, щоб поставити обвинуваченого перед судом”; зобов’язати прокурора вперше визначити своє ставлення до обвинувачення, “лише виступаючи в судових дебатах”; покласти обов’язки державного обвинувача на слідчого, який здійснював розслідування справи; направляти справу безпосередньо до суду органами досудового слідства і дізнання та ін.

Аналізуючи негативні тенденції, що склалися в діяльності прокурорів-обвинувачів у сучасних умовах, Гончаров І.Д стверджує: “Прокурор, який почуває себе зв’язаним по руках і ногах обвинувальним висновком, над яким висить дамоклів меч статистики (тільки б не було виправдовувального вироку!), не зможе виконати завдань, що стоять перед ним”. До цього можна додати, що подолати подібні труднощі може лише прокурор з високим рівнем правосвідомості, принциповий, критично і творчо мислячий, здатний в інтересах справи проігнорувати неоправданою зарозумілістю і відмовитися від помилкової, непідтвердженої версії, людина, яка вміє протистояти будь-якому сторонньому впливу, проявити, якщо треба, і громадянську мужність.

Однак , такі заходи мають компромісний характер і проблеми не вирішують. Вихід із ситуації, що склалася, вбачаємо у створенні спеціалізованих прокуратур, єдиною функцією яких буде підтримання державного обвинувачення в суді. Такі прокуратури, що будуть діяти за територіальною ознакою, виключать змішування функцій прокурора в суді і сприятимуть об’єктивному розгляду справ. На жаль, на сьогодні аналізований конституційний принцип правосуддя дотримується не повною мірою [10, c. 178 ].

Оскільки прокурор є основним суб’єктом обвинувачення, можна класифікувати суб’єктів обвинувачення на основних і додаткових. До основних належать прокурори всіх рангів, які мають право як порушувати державне обвинувачення, так і підтримувати його в різних стадіях судового процесу, до додаткових – інші прокурорські працівники, які мають право лише підтримувати обвинувачення у суді.
  1   2

Схожі:

КУРСОВА РОБОТА
Розрахунково-графічна робота (РГР) виконується самостійно студентами протягом ІІ навчального семестру. Завдання на РГР видає викладач...
КУРСОВА РОБОТА
Розрахунково-графічна робота (РГР) виконується самостійно студентами протягом ІІ навчального семестру. Завдання на РГР видає викладач...
КУРСОВА РОБОТА
Форма та структура Конституції України
КУРСОВА РОБОТА
Загальна характеристика провадження у справах про адміністративні правопорушення 8
КУРСОВА РОБОТА
Оформлення документації по підготовчому етапу (Висновок по технічній пропозиції)
КУРСОВА РОБОТА
Розвиток конституційної думки в Україні як історична передумова сучасної Конституції 5
КУРСОВА РОБОТА
Підстави та процесуальний порядок визнання особи потерпілою у кримінальному процесі України 6
КУРСОВА РОБОТА
Новокаховське представництво Київського відкритого державного міжнародного університету розвитку людини “Україна”
КУРСОВА РОБОТА
Новокаховське представництво Київського відкритого державного Міжнародного університету Розвитку людини “Україна”
КУРСОВА РОБОТА
Новокаховське представництво Київського відкритого державного міжнародного університету розвитку людини “Україна”
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка