Опришківство – визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатації селянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк.
Отже, опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.
2.3. Опришківський рух під впливом Хмельницького.
Рух опришків, що виник у ХVІ ст. і розвивався в першій половині ХVІІ ст., набув ще більшого розмаху в період народно-визвольної боротьби українського народу в 1648-1655 рр. під проводом державного діяча і полководця Богдана Хмельницького.
Здавалось би, що територія Гуцульщини, розташована поодаль від головних торговельних шляхів, не могла відігравати скільки-небудь важливої ролі в економічному і політичному житті України загалом. Невелика кількість історичних джерел з історії Гуцульщини викликала думки, ніби значні політичні події рідко торкались Гуцульщини і тому цей край не мав тісних зв’язків з основними земляками України.
Видатний керівник селянсько-козацького повстання 1594-1596 рр. Северин Наливайко в липні 1594 р. пройшов зі своїм загоном з боку Молдавії через Покуття та Теребовлю і Гусятин. Отже, це дає право висловити припущення про участь гуцулів у цьому повстанні.
У 1613 р. на запрошення українського міщанина Ф.Горбаша в Коломию прибуло із Запорізької Січі «три сотні низових козаків». Вони розправлялись зі шляхтою, католицьким духовенством і намагалися спіймати підстаросту Матвія Яблонського, який володів тоді маєтками на Гуцульщині. Однак гнобитель втік у Косів, за ним у погоню на Гуцульщину пустилися запорожці. Таким був перший їх похід у цей край.
Є звістки, що на початку ХVІІІ ст. (1619 р.) на Закарпатті перебували козаки, які прийшли сюди «допомагати наджупану» [41; 116]
Єдність козаків з гуцулами найбільш зримо проявилася в період народно-визвольної війни українського народу 1648-1655 рр. Навесні 1648 р. Богдану Хмельницькому вдалося створити великі селянсько-козацькі загони, які здобули кілька блискучих перемог над польсько-шляхетськими військами на Правобережній Україні (5-6 травня – під Жовтими Водами, 16 травня – під Корсунем). У цих тяжких битвах Хмельницький виявив талант видатного полководця. Здійснюючи свої стратегічні задуми, він частинами розгромив найбільші військові сили шляхетної Речі Посполитої.
Щоб підняти на визвольну боротьбу народні маси Галичини, Богдан Хмельницький встановлює зв’язки з місцевим населенням через своїх спеціально надісланих уповноважених. Одного з них, Ярему Кончевського. Було спіймано в с. Волосів поблизу Надвірної. 28 липня 1648 р. перед шляхетським судом у Галичині він розповів про широку пропагандистську роботу посланців Хмельницького на територіях, ще н звільнених від шляхти, і зокрема на Прикарпатті. Він засвідчував, о всюди в Галичині зустрічав людей, які чекали на прихід козацького війська. [39; 96]
Маскуючись перед шляхтою, люди Хмельницького переодягалися жебраками, змінювали свій зовнішній вигляд. Так, Кончевський і Федір Остроясний, перебуваючи на Покутті, переодягалися жебраками, змінювали свій зовнішній вигляд. Вони розповсюджували письмові звернення – універсали із закликом до боротьби, а також передавали різні умовні знаки від козаків.
Почалося масове «покозачення» селян і міщан. Ще 26 травня 1648 р. підданий коронний у листі до королівського канцлера писав: «Із нашим руським воєводством бог знає, що буде діятися, бо тут що хлоп, то козак».
На допомогу селянам приходили повстанці переважно з Буковинської Гуцульщини.
Галицька шляхта почала посилено укріпляти військами та зброєю міста й фортеці, передусім Теребовлю, Снятин, Коломию, Рак овець та Гнів та Гуцульщині. Але попередити народний рух їй не вдалося. Розгром шляхетських військ під Тиляцяями у вересні 1648 р., просування військ Богдана Хмельницького до Львова і походи окремих козацьких загонів сприяли розвитку селянсько-міщанських збройних виступів у Галичині і на Волині, особливо у вересні-жовтні 1648 р. Повстання охопило майже всі міста і села.
Найбільшого розмаху селянський рух набув на Прикарпатті. У вересні 1648 р. на покутті поблизу Фотинії, Тлумача, Обертина, Делятина, Заболотава виникли повстанські вогнища, а незабаром вони перетворились у повстання, де взяли участь селяни і міщани, дрібна українська шляхта і нижче православне духовенство.
Усі стихійні збройні виступи на західноукраїнських землях у 1648 р. очолював «проводир повсталої черні народний полководець Семен Височан. Наприкінці 1648 р. під владою Височана опинилася більша частина Галицької землі. [17; 136]
На півдні загони Семена Височана підтримували повстанці Заболотівщини на чолі з полковником Кравцем. До них приєдналися гуцули – народний рух охопив і Гуцульщину. В актах записано, що селяни Сопова, поблизу Коломиї, спалили шляхетський двір у Текучі, а шляхтич Юрій Гадомський подав скаргу на селян за напад на змок у Лючі.
Серед повсталих було багато гуцулів-селян міщан Покуття. В нападі на шляхетський замок Дебеславцях і Лючі брали участь жителі гуцульських сіл – Космач, Люча, Рожнів, Косів. Селяни Чорних і Білих Ослав, Слободи Росяної та інших сіл за «звичаєм і претекстом козаків» знищили і спалили двір шляхтича Валеріана Жардецького в Білих Ославах.
У відомому поході на Печеніжин, крім гуцулів, брали участь заболотівські міщани і селяни Задубрівців, Ганківців, Чортівця, Підгайчиків і Перерова. Найголовніший успіх повстанців, очолюваних Семном Височаном – це здобуття гуцульської фортеці у Пневі, закладеної в ХVІ ст. магнатами Куропатвами, яка, за словами істориків, була «найбільш забезпеченим замком в Русі».
У 1649 р. в умовах жорстокої шляхетської реакції на Прикарпатті гуцули не кидали зброї і продовжували боротися проти шляхти.
Під час придушення галицького повстання 1648 р. перед небезпекою каральних експедицій шляхти покутські повстанці, зокрема і вихідці з Гуцульщини, тікали на Буковину і зосереджувались в гуцульській її частині, що погрожувало шляхті небезпекою нових селянських заворушень.
Ось чому в 1649 р. галицька шляхта вимагала через своїх послів у «магдавського господаря» «видати тих селян. Покутських бунтівників» [18; 139]
Вступ козацьких військ у Молдавію в 1653 р. під проводом Тимора Хмельницького та походи визвольних військ на Буковину ще більше зміцнили зв’язок між буковинськими і покутськими повстанцями.
Зосередження на Буковині в 1649-1954 рр. значної кількості повсталих з Галичини і Буковини, які мали вже досвід боротьби з феодалами на Покутті, сприяло виникненню у 1654 р. у Чернівецькому і Хотинському повітах грізного антифеодального вогнища на чолі з ватажком Дитинкою. На жаль, про це буковинське повстання 1654 р. у джерелах знаходимо тільки невеличке повідомлення. Садовський літописець Мирон Костів, зазначає: «Піднявся в ті часи розбійник, а саме Дитинка, який явно без перешкоди, ходив по Хотинському і Чернівецькому повітах і управляв селами. Воєвода Степан послав стольника Бучока з багатьма служилими людьми, які розгромили його і всіх його людей розсіяли» [28; 246]
Наприкінці 1648 р. Лесь Березовський перед наступом шляхти відступав із Семеном Височаном на Україну, де героїчно боровся в полку прославленого героя визвольної війни Івана Богуна. Він, «через різні важкі революції на той час в тих краях не можучи утриматися, відійшли з Березова на Поділля», де з Височаном продовжував боротися проти шляхти. У відомому реєстрі запорізького козацтва, складеному під Зборовим 1649 р., зустрінемо ряд прізвищ Березовських з Березова – у Броцлавському, Білоцерківському, Переяславському полках. Це свідчить про те, що й інші роди Березовських восени 1648 р. відступили на Україну, де в полках Хмельницького боролися з польською шляхтою. За активну участь у народному повстанні королівський уряд 4 жовтня 650 р. конфіскував майно 25 родин Березовських і передав їхні маєтки кату Гаспору Островському, одному із тих, хто придушував «галицьку козаччину» в 1649-1650 рр. [6; 119]
Отже, відступаючи перед наступом феодально-кріпосницького гніту, західноукраїнські селяни освоювали гірські території Гуцульщини. Польська шляхта, угорські феодали та молдовські бояри намагаються поневолити свободолюбивих гуцулів. Однак народ відстоює свої права, піднімаючись на антифеодальну боротьбу. Так виникає селянсько-опришківський рух та народно-визвольна війна. [5; 401]
2.4. Наростання опришківського руху в кінці ХVІІ ст.
Наростання селянського руху в 60-х роках ХVІІ ст. на Наддніпрянщині, а також на Прикарпатті дуже схвилювало шляхту. В листопаді 1664 р. король Ян Казимир в універсалі наказував жидачівській шляхті «чуйно обдумувати» заходи збереження маєтків, тому що «досі показується мала надія на заспокоєння». Король змушений був визнати, що перемогти московського царя було важко, бо він діє разом з Україною, через «бунтуючи чернь». На початку 1655 р. галицький сеймик постановив «на захист землі» організувати своїм коштом військовий загін з 300 чоловік. Джерела згадують про «ватагу свавільників», що виступала на Поділлі, яку шляхті вдалося розгромити.
З метою «забезпечення домової безпеки», що «між людьми не діялися ґвалти і заворушення», галицька шляхта у 1668 р. вирішила посилити судові репресії проти селян. [41; 101]
У 1671 р. на Прикарпатті знову розгортається селянський рух. 12 червня 1671 р. галицька шляхта визнає на сеймику, що її «доми майже залишаються у ворогів і завжди в небезпеці».
Тривалою й запеклою була боротьба селян Короснянського староства, Саноцької землі, проти панів Фердрів. Виступи селян, що переросли у справжнє повстання, були викликані тяжким кріпосницьким гнітом, якого зазнавали селяни 22 гірських сіл староства. У 1655 р. Короснянське староство перейшло до Зігмунта Фредра. З перших днів свого панування він неймовірно експлуатував селян, запровадив нові повинності, так звані «новизни». Становище ще більш погіршилося у період господарювання його сина Кароля Фредри. Останній кривдив, грабував, бив і ув’язнював селян. Найбільше страждали селяни від різних податків. Тільки у 1663 р. старостинські села були винні 7259 злотих. Селяни скаржились королю, але, зрозуміло, безрезультатно.
Староства ще більше посилив гніт. Тоді селяни перейшли у наступ. Наприкінці травня 1663 р. староста послав своїх слуг гірське село Косманчу за податками. Група селян, озброєних сокирами, напала на старостинських слуг і програла їх. Селяни відібрали всю ту худобу, яку панські слуги встигли пограбувати у них. Староста у своїй скарзі писав, що цей виступ селян дуже небезпечний, оскільки піддані відмовились відбувати панщину, послухи та інші феодальні повинності. Щоб запобігти поширенню повстання і знищенню королівських маєтків, король наказав бунтарів судити і карати, а старості заборонив грабувати селян. Але староста, спираючись на військо, і далі здирав з селян податки. Це викликало нові селянські виступи. Озброєні селяни напали на контору старости і почали обстрілювати її, намагаючись убити підстаросту.
Згодом громади деяких сіл цього староства напали на військову корогву, убили двох жовнірів і багатьох поранили. Майже в усіх селях селяни перестали здавати хліб війську. Проте зворушення селян тривало до 1671р. [4; 136]
У 1670 р. повстали проти своїх пані селяни багатьох сіл Медитницького ключа, Дрогобицького повіту. Вони відмовилися виконувати будь-які феодальні повинності. Про це шляхта повідомляла польський уряд і короля. Щоб запобігти наростанню руху селян, король видав універсал, в якому суворо наказував, щоб «повсталі громади Мединицького ключа всякі послуги своїм панам-державцям виконували і повинності, їм належні з давніх-давен, як роботизни чотири дні з четвертини, віддавали» тощо.
У 1672 р. активізувались селянські виступи в Жидачівському повіті. В багатьох селах селяни відмовлялись виконувати феодальні повинності, нищили шляхетські маєтки. Так у с. Подністряни вони напали на двір шляхтича Цибульського і завдали йому чималої шкоди.
В цьому ж році особливо активно діяли загони селян-повстанців у Саноцькій землі. Вони захопили і спалили кілька шляхетських дворів. Довідавшись про заворушення, шляхтичі, які тоді стояли в обозі під Любліном, вирішили залити обоз і повернутися в Соньцьку землю, щоб придушити повстання, оскільки ці виступи, на їх думку, були «страшні не лише для Саноцької землі і воєводства, а й для всієї Речі Посполитої». Були виділені окремі військові загони, яким доручалось придушити «бунти підданих і ліквідувати різні купи свавільних людей» [39; 84]
1676 р. у зв’язку з польсько-турецькими війнами на Прикарпатті знову з’явилися козацькі загони. Коронний гетьман Станіслав Потоцький влітку 1676 р. наказував прикарпатській шляхті перед наступом козаків «якнайшвидше ховатися до фортець» та обдумувати заходи проти їх наступу. У вказаний період на Прикарпатті активно діяв козацький загін, очолюваний Барабашем.
У вересні 1676 р. в одному з шляхетських повідомлень писалось, що «козаки-барабашівці знищили місто Тисменицю»на Покутті.
Незважаючи на ці репресії, польським магнатам не вдалося остаточно припинити селянський рух. Після відступу основних каральних військ Сенявського й Потоцького селяни Поділля продовжували боротьбу з окремими їх загонами і не визнавали над собою шляхетської влади.
Не припинився і селянсько-опришківський рух в Галицькій землі. У травні 1703 р. галицька шляхта відмовилась піти в загальне ополчення, бо змушена була охороняти свої маєтки, зважаючи «на козацькі повстання, які й досі ще не втихомирені». Обираючи 2 травня 703 р. нових послів до Варшави, шляхта знову наказала їм просити у короля захисту від повсталого народу.
Саме з цих причин галицька шляхта настійливо вимагала від уряду зміцнення шляхетських фортець, які виконували роль заслонів від впливу й прямого натиску повстанців з Поділля.
Про дії опришків на Прикарпатті у 1661 та наступних роках десятиріччя майже немає даних, але є відомості про опришківський рух на Поділлі, в районі Подністров’я. [6; 170]
Велике занепокоєння серед галицької шляхти викликав виступ народного ватажка Василя Дрозденка (або Дрозда) на Поділлі в липні 1665 р. Дрозденко закликав українське населення до відкритого повстання проти польської шляхти. В липні того року він пішов з своїми численними загонами з Брацлавщини та Галицьке Прикарпаття в напрямку Покуття, знищуючи на своєму шляху гарнізони польських військ і маєтки шляхти. Очевидно,, в загонах Дрозденка було багато опришків, бо його похід у повідомленнях галицької шляхти звався опришківським.
Постійною загрозою для польської шляхти у 50-60-х роках ХVІІ ст. були опришки, що діяли на кордоні з Молдавією. Опришки не тільки розправлялися з шляхтою у її маєтках, а й нападали на міста. Так, у 1667 р. вони захопили місто Снятин.
З документів видно. що і для шляхти Саноччини опришки були постійною небезпекою. У 1660 р. шляхта постановила мобілізувати усі сили для відсічі опришкам.
У вересні 1661 р. на спеціальній нараді в справі захисту саноцької шляхти від опришків було вирішено, що шляхетські війська мають охороняти ці землі від спільних нападів прикарпатських та закарпатських опришків.
Виступи закарпатських опришків та селян гірських районів Черемиської і Саноцької земель тривали протягом 1660-1668 рр.
«Опришківство, - твердила саноцька шляхта в 1668 р. на червневому сеймику, - щораз більше зростає і бере гору.
Через його постійні напади тутешня шляхта не може бути спокійною в своїх маєтках». На сеймику було вирішено карати штрафом усіх селян, які давали опришкам притулок. [4; 136]
Історичні документи свідчать про те, що карпатські опришки виступали не лише проти своїх гнобителів – шляхтичів, орендарів тощо, але спільно з селянами вели боротьбу проти татарсько-турецьких загарбників.
Смілива боротьба опришків з татарами і турками знайшла відбиття у народній творчості.
На початку 70-х років ХVІІ ст. ватажок молдавських опришків Бордюк вирушив у похід Коломийський повіт. У цей період маєтками у Коломийському повіті володів великий польський магнат князь Юрій Чарториський, який здав їх в оренду. Орендарі нечувано знущалися над селянами, стягували з них надмірні побори. Вони безчестили жінок і дівчат, розлучали сім’ї, відбирали у матерів немовлят тощо.
Доведені до відчаю розорені кріпаки звернулися за допомогою до молдавського опришка Бордюка.
Незабаром Бордюк з опришками прибув на Покуття.
Через 25 років після походу Бордюка на Косівщині організувався великий селянсько-опришківський загін. Найбільше розорені категорії селян – «нероботні бродяги» за актами, з різних гірських сіл зв’язалися з ватажками опришків Василем Лунгою і його двома братами.
Покутські опришки запросили на допомогу закарпатських побратимів. Нарешті зібрався значний загін, близько 80 чоловік. Учасники його були озброєні «довгою і короткою зброєю» - топірцями, ножами, рушницями, сокирами тощо. Селянсько-опришківський загін добре підготувався до нападу на м. Косів і опришківськими «методами» тобто раптово, зайняв його 17 липня 1698 р. [2; 143]
Як записано в актах «палаючи вогнем помсти», опришки списами і сокирами повбивали і поранили ненависних гнобителів та завдали їм значних збитків.
Звістки про ці події блискавично розійшлися по Прикарпаттю. Возний, який робив обстеження, докладно описав усе у міських галицьких книгах.
Цей виступ яскраво підтверджує, що в запеклій антифеодальний боротьбі на Прикарпатті об’єднувалося знедолене українське селянство Закарпаття, Молдавії та Угорщини. У боротьбі проти спільних ворогів гартувалась дружба українського народу по обох боках Карпат.
45.Листопадове повстання у Львові. Утворення ЗУНР
16 жовтня 1918 року австрійський імператор Карл оголосив у Відні про перетворення Австро-Угорської імперії на федеративну державу. 18 жовтня українські депутати австрійського парламенту і Галицького та Буковинського сеймів сформували у Львові Українську Національну Раду. Наступного дня вона заявила про створення української держави у складі Буковини, Закарпаття і Галичини. Натомість у Кракові польські політики створили Польську ліквідаційну комісію, яка мала 1 листопада перебрати у Львові владу в австрійського намісника Галичини. 30 жовтня намісник відмовився передати владу Українській Національній Раді, і наступного дня Рада та Український військовий комітет розпочали підготовку до повстання. О четвертій годині ранку 1 листопада півтори тисячі вояків і 60 старшин під командуванням сотника Дмитра Вітовського зайняли у Львові ратушу, вокзал, поштамт, банки і казарми, заарештували намісника та коменданта міста. Говорить львівський історик Микола Литвин:Повстання виявилося майже безкровним – був поранений один поліцейський. На світанку вояки підняли над будівлями ратуші та намісництва українські прапори. О сьомій годині ранку Вітовський здав представнику Української Національної Ради Костю Левицькому рапорт про опанування Львовом. А 13 листопада був ухвалений тимчасовий Основний закон, за яким нова держава стала називатися Західно- Українською Народною Республікою.Західноукраїнська Народна Республіка (скорочено — ЗУНР; до 13 листопада 1918 року — Українська Держава) — короткочасна держава, створена у Східній Галичині після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня 1918 року у Львові. 1 листопада, врезультаті Першолистопадового повстання, взяла контроль над більшістю територій, на які претендувала. 22 січня 1919 року формально об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західні області Української Народної Республіки (ЗОУНР), що, однак не мало практичних наслідків. Проголошення незалежності ЗУНР викликало крайнє невдоволення Польщі, яка також претендувала на ці землі, що вилилося в польсько-українську війну 1918-19 років, яка завершилася цілковитою поразкою українців і виїздом уряду ЗУНР в еміграцію.
46. Демократизація суспільно-політичного життя в Україні. Виник¬нення та діяльність Української Центральної Ради.
Падіння царизму різко послабило центральну владу. У цих умовах розгорталася національно-визвольна боротьба пригноблених народів. Російська імперія почала швидко розпадатися.
Основними рушійними силами Української революції були нечисленна національна інтелігенція і багатомільйонне селянство, частково вдягнене в солдатські шинелі. Робітники брали активну участь у революційних подіях, але національні проблеми здебільшого їх хвилювали мало. Робітничий клас у найбільш промислово розвинутих східних і південних губерніях України формувався в основному з росіян.
Національна революція розпочалася відразу після повалення самодержавства. Ініціативу в революційних діях виявили нечисленні представники української інтелігенції, які мали досвід боротьби з царизмом в умовах підпілля. Члени Товариства українських поступовців та українські соціал-демократи скористалися можливостями об'єднуватися в громадсько-політичні організації, щоб створити представницький орган всеукраїнського масштабу — Центральну Раду.
У перші дні існування Центральна Рада ставила перед властями лише культурницькі вимоги, тобто не виходила за межі тактики, яку українські організації використовували в імперські часи. Під впливом визнаного лідера українського національно-визвольного руху М. Грушевського, який очолив Центральну Раду, першорядними стали вимоги політичного характеру. Центральна Рада висунула гасло автономії, під яким розумілося невтручання центру у внутрішні справи України.
Боротьба за державні права українського народу, розпочата представниками національної інтелігенції, була відразу підтримана народними масами. Скликаний у Києві Український національний конгрес далі продовжив започаткований Центральною Радою процес державотворення.
Поряд з національним рухом в Україні, як і в усій Росії, посилювалося протистояння класів, що було обумовлене винятково високим ступенем політичної поляризації суспільства. Спочатку в Петрограді, а потім в усіх великих містах і на фронтах виникли ради робітничих і солдатських депутатів — класові організації, невідомі в історії жодної іншої країни. Утворення рад було яскравим свідченням глибокої недовіри мас до парламентських форм політичного життя.
Нездатність і відверте небажання Тимчасового уряду вирішувати національне питання, стрімкий ріст національної свідомості та політичної активності українців сприяли перетворенню Центральної Ради на орган національної влади. Велику роль у цьому процесі зіграв Всеукраїнський національний конгрес у квітні 1917 р. Конгрес надав Центральній Раді квазіпредставницького характеру (за рахунок поповнення її складу депутатами від українських губерній) і поставив перед нею мету – відродження української державності в межах федеративної Російської республіки. Саме такі завдання були поставлені у першій політичній декларації Центральної Ради – її І Універсалі. І Універсал містив сучасні державно-правові принципи, зокрема принцип народного та національного суверенітету, ставив вимоги перед Тимчасовим урядом та завдання перед українським суспільством.
Перетворення Центральної Ради на орган державної влади викликало необхідність визначення її компетенції. Одним з важливих питань українського політичного життя у 1917 р. було встановлення нормальних відносин з центральною російською владою. Саме ці питання було предметом суперечок між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. За результатами переговорів делегації Тимчасового уряду та керівників Центральної Ради 2 липня 1917 р. компетенція Центральної Ради та Генерального Секретаріату була визначена. Нормативно-правовою основою взаємовідносин органів влади Росії та України став договір, укладений 2 липня 1917 р., який з українського боку був оформлений як ІІ Універсал Центральної Ради. Його основні положення:
Восени 1917 р. Українська Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, використовуючи послаблення контролю з боку Тимчасового уряду, спробували здійснити плани по реалізації курсу на повну незалежність України до скликання Всеросійських Установчих Зборів. Важливим кроком з'явилося видання Генеральним Секретаріатом декларації 29 вересня 1917 р., яка проголошувала: подальшу українізацію армії; об'єднання українських земель 9 губерній замість 5-ти, як було вказано в Інструкції Тимчасового уряду від 4 серпня 1917 р., в єдиний автономний край (подальший розвиток цієї вимоги ми зустрічаємо в III Універсалі Центральної Ради від 7 листопаду 1917 г, коли і було офіційно проголошено УНР); скликання Українських Установчих Зборів незалежно від Всеросійських; оголошення Центральної Ради українським парламентом, формування народної міліції («вільного козацтва»), розширення повноважень Генерального Секретаріату на питання, раніше заборонені Інструкцією Тимчасового уряду: пошти і телеграфу, доріг, продовольства, судові і військові; демобілізацію армії, участь України на майбутній мирній конференції.
Падіння Тимчасового уряду, і прихід до влади в Росії більшовиків, які проголосили самовизначення народів аж до самого відділення, дали можливість Центральній Раді проголосити Українську Народну республіку, III Універсалом 7 листопаду 1917 р.[1] Не дивлячись на те, що формально III Універсал не розривав «федеральних зв'язків» з Росією, реально його можна вважати проголошенням незалежної України: по-перше, делегація УНР самостійно вийшла на переговори з Центральними державами в Брест-Літовську, по-друге, був початий випуск власних грошових знаків (карбованців), обидва факти говорять про фактичну незалежність від Росії. В УНР були сформовані Рада Міністрів, свій Генеральний Штаб, призначені вибори на 17 грудня 1917 р. в Українські Установчі Збори.
В сучасній українській історіографії домінує точка зору, що III універсал Центральної Ради не був своєрідною декларацією про незалежність, а швидше продовженням федералістського курсу Ради.[2] III універсал з'явився актом незалежності України, а його «федералізм» - всього лише «димовою завісою» для російської громадськості Києва і решти України. Крім того, слід врахувати, що в Росії влади дійшли більшовики з програмою, схожою з ставленнями Ради, за винятком їх інтернаціоналізму, на відміну від націоналізму Ради. Отже, Центральна Рада залишала за собою можливість для маневру з новою владою Росії, тобто не виключався союз.
Головна причина помилки українських істориків полягає у тому, що вони не проводять аналіз понять „автономія” і „незалежна держава”.
Після проголошення УНР Центральна Рада перебрала до себе функції законодавчого органу. Цю діяльність вона намагалася поставити на цивілізовану основу, зокрема, 25 листопада 1917 р. був ухвалений Закон про порядок видання законів. Державне будівництво знайшло відбиток у законах про утворення Генерального суду та апеляційних судів, про упорядження прокурорського нагляду, про утворення війська на основі ополчення (народної міліції). Важливому питанню – взаємовідносинам різних національностей в Україні був присвячений закон про національно-персональну автономію. Центральна Рада видала ряд законів, які стосувались економічного життя держави: Тимчасовий закон про випуск державних кредитних білетів УНР; Земельний закон. Зрозуміло, що в умовах окупації – спочатку більшовицької, потім німецької – значна частина законів залишилась на папері.
Завершальним етапом правового оформлення незалежності Української Народної Республіки стало видання IV Універсалу Центральної Ради, яким проголошувалась повна незалежність України.
Здобутки УЦР:
Створено передумови для національно-культурного розвитку України Національні меншини отримали право національно-персональної автономії
Були продовжені державотворчі традиції українського народу
Залучення до політичного життя великих мас українства, набуття досвіду політичної боротьби
Пробудження національної самосвідомості
Розпочато процес соціально-економічних перетворень
Демократизація суспільно-політичного життя
Було закладено основи мирної зовнішньої політики України
Прорахунки УЦР:
Ігнорування такого важливого чинника в державотворчому процесі, як армія .
Не вдалося налагодити рівноправні відносини із сусідніми і великими державами, домогтися справжнього міжнародного визнання
Непослідовність у реалізації соціально-економічної політики
Сліпе слідування соціалістичній доктрині
Не вдалося сформувати дієвого державного апарату, налагодити постачання міст продовольством, забезпечити порядок і законність
Не вдалося нейтралізувати соціальну демагогію більшовиків
Захопленість ідеєю федералізму, намагання втілити її в життя за будь-яких обставин
Історичне значення УЦР:
Підняла на новий щабель ідею української державності
Діяльність Центральної Ради викликала захоплення і була підтримана численними представниками різноманітних верств населення України
Центральна Рада практично здійснила одвічні прагнення українського народу до свободи і незалежності
Боротьба під прапором Української революції на своїх героїчних прикладах підготувала покоління, які вибороли незалежність України
Революційна анархія завжди народжує масове прагнення до політики “твердої руки”. Німецьке командування також було зацікавлене в диктатурі, оскільки революційний уряд не виконував зобов'язань, обумовлених Брестським мирним договором. Ці чинники зумовили прихід до влади гетьмана П. П. Скоропадського в результаті перевороту.
Керівники УНР терпимо ставилися до активності більшовицьких організацій і розпропагованих ними збройних сил в Україні, щоб не псувати відносин з Петроградом. Коли вони врешті-решт усвідомили, що подібна позиція лише руйнує підвалини української демократичної держави, то розпочали діяти рішучіше: роззброювати та висилати в Росію збільшовичені військові частини.
Раднарком робив вигляд, що ніскільки не зазіхає на державні права українського народу і заінтересований у зміцненні УНР. Разом з цим він твердив, що проголошена під час жовтневого перевороту радянська влада поширюється на всю Україну. Справа була за малим: утворити український радянський уряд. До цієї мети Раднарком рухався двома шляхами одночасно: займав територію України своїми збройними силами і готував Всеукраїнський з'їзд контрольованих ним рад.
Скликаний у Харкові наприкінці грудня 1917 р. з'їзд рад проголосив радянську владу в Україні і утворив уряд, цілком підпорядкований Раднаркому. Делегати з'їзду представляли інтереси незначної частини населення, оскільки кількість рад в Україні була порівняно невеликою і багато рад контролювалися не більшовиками, а есерами та меншовиками. Ці партії не визнавали Центральної Ради, але не бажали брати участь у грі, влаштованій Раднаркомом.
Проте більшовицький центр домігся свого: створив у Харкові альтернативний київському уряд і від його імені почав за допомогою зброї витісняти гарнізони Центральної Ради з українських міст. При цьому радянська Росія використовувала переважно червоногвардійські загони, які були створені після Лютневої революції у великих містах і робітничих селищах.
В умовах, що складалися, лідери української революції зрозуміли, що необхідно публічно відмежуватися від контрольованого більшовиками центрального російського уряду. IV Універсал Центральної Ради проголосив незалежність УНР від Росії. Молода українська держава виступила як самостійна сторона у мирних переговорах у Брест-Литовську. З Німеччиною та її союзниками було укладено перший у світовій війні сепаратний мирний договір.
Генеральний Секретаріат звернувся до Раднаркому РСФРР і урядів Дону, Кубані, Кавказу, Криму, Башкирії, Сибіру й Молдови з пропозицією створити на противагу більшовикам центральний федеративний уряд для будівництва пролетарської країни замість колишньої Російської імперії. З того часу національний рух в Україні став головним ворогом більшовиків у їх боротьбі за владу. Вони почали готуватись до війни з УНР.
Зовнішньополітичні чинники все більше впливали на перебіг подій в Україні. Зміцніла більшовицька влада в Росії прагнула за всяку ціну втримати під своїм контролем Україну. Ускладнювалася ситуація на фронтах Першої світової війни, усе більше втручалися в українські справи німці і австрійці.
3 грудня 1917 ,р. Рад нарком РСФРР Проголосив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», складений головою Раднаркому Росії В. Леніним і Л. Троцьким. У маніфесті визнавалась УНР, проте не визнавалась Центральна Рада. Далі більшовики вимагали припинити формування української армії, не пропускати на Дон козачі частини на допомогу генералу Каледіну, а також не роззброювати червоногвардійців. Більшовики РСФРР спровокували війну між Росією і Україною.
У боротьбі за владу в Україні більшовики розраховували на Ради робітничих і солдатських депутатів, яких ставало дедалі більше. Однак на 1-му Всеукраїнському з'їзді Рад 4-5 грудня 1917 р. у Києві було представлені всього 124 делегати від 49 із трьохсот Рад. Переважну більшість делегатів становили прихильники ЦР. Більшовики, потерпівши поразку, переїхали до Харкова, де проголосили створення Української Радянської Республіки. Був сформований уряд (теж названий Генеральним Секретаріатом) у складі Є. Бош, В. Затонського, Ю. Коцюбинського, Ф. Сергеева (Артема), М. Скрипника та інших функціонерів РСДРП(б) 11-12 грудня 1917 р.
Центральну Раду вони оголосили ворожою інтересам українського народу. Більшовицькі війська почали наступ на Україну.
Воєнними діями проти України керувала комісія у складі В. Леніна, Й. Сталіна і Л. Троцького. Російські війська були під командуванням В. Антонова-Овсієнка і М. Муравйова. Щоб приховати російську інтервенцію в Україні, В. Ленін настійливо радив своєму командуванню: «...Рішуче й беззастережне перелицювання наших частин, що є на Україні, на український лад — отаке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе В. Антоновим-Овсієнко, — він повинен називатись просто Овсієнком. Те саме треба сказати про Муравйова... та інших».
Тим часом у Бресті йшли переговори між Німеччиною і Росією. На початку грудня 1917 р. була підписана угода про перемир'я. Продовжувалися переговори про підписання мирного договору. Більшовицька делегація видавала себе за представників усіх народів бувшої Російської імперії. Та Центральна Рада послала в Брест-Литовськ свою делегацію. На переговорах українська делегація ознайомила присутніх дипломатів із змістом IV Універсалу ЦР. IV Універсал 22 січня 1.9.18 р закликав увесь народ звільнити Україну" від більшовиків та інших напасників і проголошував, що «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу».
Українські соціалісти в ЦР вважали, що війна між соціалістичними урядами практично неможлива. ЦР не була готова до війни, вона мала у своєму розпорядженні на Лівобережжі .незначні військові формування кількістю в 15 тис. чоловік. їх очолювали такі вже відомі діячі, як С. Петлюра, що командував Гайдамацьким кошем Слобідської України, Є. Коновалець на чолі куріння Січових Стрільців та інші. • Ініціатива у війні належала більшовикам. Воєнні дії велися вздовж стратегічно важливих шляхів сполучення — залізниць. На початку лютого 1918 p. Київ був захоплений частинами РСЧА (Робітниче - селянської Червоної Армії). У столиці розпочався червоний терор, грабунки і сваволя.
Делегація УНР на переговорах у Брест-Литовську оголосила, що ЦР перебуває у важкому стані і вимагає негайної допомоги. Німеччина та її союзники звернулися до уряду РСФРР з вимогою відвести свої війська з території України. Проте Росія продовжувала операції проти УHP. Тоді війська Німеччини і Австро-Угорщини і загони ЦР перейшли у наступ проти військ РСФРР. 7 березня в Київ повернувся уряд УНР. Протягом березня-квітня 1918 р. російські війська були вигнані з України. Радянська Росія визнала суверенітет ЦР над УНР.
Брестський мирний договір поклав початок міжнародного визнанню незалежної України. Навесні 1918 р. в Україні стала очевидною криза влади. Населення розчарувалось в соціалістичних експериментах Центральної Ради. Крім того, авторитет Ради був підірваний союзом з німецькими окупантами та неспроможністю налагодити управління в країні. Революційна анархія завжди народжує масове тяжіння до політики “твердої руки”. Німецько–австрійське командування також було зацікавлене у диктатурі, оскільки революційний уряд не виконував зобов’язань, обумовлених Брестським мирним договором.
|