МІЖНАРОДНИЙ ПРАВНИЧИЙ КОНКУРС ІМ. В. М. КОРЕЦЬКОГО ОЛІМПІАДА З ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА З ПРАВ ЛЮДИНИ Київ 2012


Скачати 119.04 Kb.
НазваМІЖНАРОДНИЙ ПРАВНИЧИЙ КОНКУРС ІМ. В. М. КОРЕЦЬКОГО ОЛІМПІАДА З ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА З ПРАВ ЛЮДИНИ Київ 2012
Дата02.04.2013
Розмір119.04 Kb.
ТипКонкурс
bibl.com.ua > Право > Конкурс


Координаційна рада молодих юристів України

ПРИ МІНІСТЕРСТВІ ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ


МІЖНАРОДНИЙ ПРАВНИЧИЙ КОНКУРС ІМ. В. М. КОРЕЦЬКОГО




ОЛІМПІАДА З ЄВРОПЕЙСЬКОГО

ПРАВА З ПРАВ ЛЮДИНИ



Київ 2012

Меморандум

До Вас звернувся громадянин України Захаренко В. І. (далі — З.) щодо представництва його інтересів у Європейському суді з прав людини (далі — Суд). Обставини, які можуть стосуватися заяви, викладені далі у його листі, що додається.

Перед Вами ставиться завдання: вивчивши обставини, викладені у листі З., підготувати такі документи (обов’язкове завдання):

  1. Проект заяви до Суду за зразком відповідного формуляру, в якому слід, зокрема, викласти факти справи за форматом, який використовується у рішеннях Суду, й аргументувати порушення Конвенції з посиланнями на практику Суду;

  2. Зауваження Уряду щодо прийнятності та суті оформленої заяви звернення З. з позицій практики Суду.

За можливості Ви можете підготувати також такі документи (необов’язкове завдання):

  1. Проект декларації та, за потреби, інші документи щодо дружнього врегулювання спору від імені сторін на основі поваги до прав людини з супровідним листом щодо декларації;

  2. Проект рішення Суду у відповідній справі, підготовлений на зразок чинних рішень Суду.

Виконуючи завдання, слід звернути увагу на зразки документів Суду, що доступні у відкритих джерелах (зокрема, на сайті Суду (http://www.echr.coe.int): у базі рішень HUDOC [http://www.echr.coe.int/ECHR/EN/hudoc] та за рубрикою «Applicants», беручи до уваги зміст «Практичного посібника щодо прийнятності заяв»; рубриці «Захист інтересів держави в Європейському Суді» [http://minjust.gov.ua/0/9329] Міністерства юстиції України, на сайті Харківської правозахисної групи [http://www.khpg.org/index.php?r=1.3.5] тощо).

Додаток:

Лист Захаренко В. І.

Додаток до меморандуму

ЛИСТ
Цим листом викладаю обставини того, що трапилося зі мною та прошу вивчити можливості захисту моїх прав в Європейському суді з прав людини.

Мене звати Захаренко Віктор Іванович. Народився я 10 грудня 1950 року у Москві в сім’ї дипломата. Проте, після трагічної смерті батьків, я повернувся до України, де виховувався моїми дідусем і бабусею. Завершивши навчання в університеті, аспірантуру, працював у науково-дослідному інституті. Зокрема, з 1990 року я працював заступником директора державної установи «Інститут геронтології», який займався вивченням проблем старіння. У принципі, головним моїм завданням була організаціянауково-прикладних досліджень у цьому інституті.

У 1996 році в мене почали загострюватися стосунки з керівництвом інституту. Зокрема, в низці ситуацій я висловив думку, що дещо не відповідала думці керівництва. Складалося враження, що в мені вбачають конкурента на посаду директора. Зокрема, в цьому зв’язку й підготовка до захисту моєї докторської дисертації всіляко затягувалася. Обговорення проекту моєї дисертації несподівано для мене завершилося негативною оцінкою. У зв’язку з цим у мене відбулася розмова з директором інституту. На благо, результатом стало порозуміння. Здавалося, що інцидент вичерпано.

Проте 30 серпня 1996 року мені зателефонували з інституту й повідомили, що мене звільнено.

Це було абсолютною несподіванкою для мене. Як з’ясувалося, наказ було підписано ще 23 серпня заступником директора інституту, який тоді виконував обов’язки директора. Привід — прогул. Річ у тім, що моя відпустка закінчилася 22 серпня 1996 року, а з 23 серпня цього ж року я перебував на лікарняному. Проте, зателефонувавши до інституту 23 серпня у другій половині дня після повернення від лікаря, я там нікого не застав, тому повідомити у цей же день про свою хворобу не зміг. Тобто, виявилося, що мене звільнили, не маючи інформації про те, що перебуваю на лікарняному. Крім того, мене було звільнено без згоди профспілки. Ніякого засідання профспілки не проводилося й попередня згода її не давалася.

Я вирішив з’ясувати це питання із керівництвом. Проте директор інституту відбув у довгострокове відрядження. Особисто поспілкуватися з ним не вдалося. Збігав час позовної давності, передбачений статтею 233 КЗпП. Тому я вирішив не дочікуватися директора та звернутися до суду за захистом мого порушеного конституційного права на працю.

Незаконне звільнення керівництвом інституту завдало мені величезну моральну шкоду, яка виразилася у душевних переживаннях, нервовому напруженні та сильному нервовому стресі, що відповідно вплинуло на мій стан здоров’я. Через своє звільнення я відчув брак коштів на утримання сім’ї, незахищеність та невпевненість у майбутньому, через що хвилювався, переживав. Моє хвилювання з приводу браку коштів призвело до захворювання, від якого я змушений був лікуватися у лікарні та витрачати додаткові кошти. Все це порушило організацію мого побуту та встановленого способу життя, зумовило ускладнення стосунків в сім’ї та з друзями. Мій моральний стан не відновився до теперішнього часу.

23 вересня 1996 року я звернувся до районного суду в місті з позовом про поновлення мене на роботі, виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди внаслідок незаконного звільнення.

Проте розгляд справи затягувався. При цьому суддею не було проведено жодних дій з підготовки справи до судового розгляду, метою якого є забезпечення своєчасного та правильного вирішення справи. Так, по суті заявлених мною позовних вимог я суддею опитаний не був; можливі з боку відповідача заперечення проти позовних вимог не з’ясовувалися; пропозиції подати додаткові докази суддею не висувались; всі процесуальні права і обов'язки позивача суддею мені не роз’яснювалися; відповідач не викликався суддею для попереднього опитування щодо обставин справи та з’ясування можливих з його боку заперечень проти позову та наявних доказів на підтвердження заперечення проти позову; не вирішувалося питання про виклик у судове засідання свідків, зазначених у моїй позовній заяві.

Я сподівався, що мій позов буде розглянуто та вирішено впродовж тижня. Проте цього не трапилося. Судове засідання було призначено лише на 25 жовтня 1996 року.

Але, внаслідок того, що судову повістку за місцем знаходження інституту (відповідача у справі), секретарем судового засідання відправлено не було, то, відповідно, представник відповідача на це судове засідання не з’явився, і справа була відкладена.

Не з’явився він і через тиждень та через два на призначені судові засідання. При цьому, незважаючи на те, що у справі були відомості про вручення судових повісток відповідачу і клопотання про відкладення розгляду справи з його боку не заявлялись, розгляд справи суддею відкладався через неявку відповідача у судове засідання. Це мене дуже дивувало. Я не маю юридичної освіти, але вважаю, що мою справу навряд чи можна назвати якоюсь «важкою» та заплутаною. До того ж всі документи до позову я надав (накази про прийняття на роботу, про відпустку, про звільнення з роботи, лікарняний та ін.), а також зазначив двох свідків, яких необхідно було допитати. У всі судові засідання я з’являвся особисто.

Відтак, пройшло більше двох місяців від дня подання позову, але моя справа по суті так і не була розглянута. З’явившись на чергове судове засідання, що було призначено на 05 грудня 1996 року, мене повідомили, що судове засідання в моїй справі знято з розгляду зв’язку з відпусткою судді за власним бажанням, і про день та час судового засідання мене буде повідомлено поштою.

Така ситуація з судовою справою мене дуже непокоїла, оскільки я мав утримувати свою сім’ю, але з моменту звільнення не міг влаштуватись на роботу, у зв’язку з чим взяв у борг значну суму грошей, яку необхідно було віддати до кінця року. Я дуже страждав від почуття невизначеності та неможливості розгляду моєї позовної заяви по суті.

Cкарги з приводу зазначеної бездіяльності судді та тривалості судового провадження за моїм позовом, що були подані на ім’я Міністра юстиції України, голів Апеляційного суду та Верховного Суду України, не дали очікуваного результату. Розгляд та вирішення судової справи не прискорились. При цьому до дисциплінарної відповідальності за порушення законодавства при розгляді моєї судової справи (зокрема, за незабезпечення повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи з дотриманням встановлених законом строків) суддю притягнуто не було. Як мені було повідомлено у відповідях на скарги, будь-яке не передбачене законом втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законодавством, а у разі незгоди з рішенням суду я не позбавлений права його оскаржити у встановленому законом порядку.

Отже, по суті я був позбавлений гарантій справедливого суду і державні органи залишили без реагування порушення мого конституційного права на судовий захист.

Станом на 25 грудня 1996 року жодної інформації про рух моєї судової справи я не отримував. Звернувшись 27 грудня 1996 року до суду для того, щоб дізнатись дату чергового судового засідання у справі, помічник судді повідомила мені, що моя справа ще не призначена, і буде призначена вже в наступному році, про що я буду повідомлений.

Саме в той час захворіла моя донька, яка проживала в Росії. Я вирішив її навідати, щоби підтримати. Там мені довелося затриматися. Проте, як мені повідомляла дружина, ніякого руху в моїй справі не було, оскільки жодної кореспонденції з суду на мою адресу не надходило. Повернувшись додому навесні 1997 року, я написав клопотання до суду з проханням повідомити, що відбувається з розглядом моєї справи. І тільки після цього призначили засідання на 10 травня 1997 року.

Проте цього разу суддя захворів і засідання так і не відбулося. Як виявилося, хвороба в судді була важкою, справу мою іншому судді так і не передоручили, тому чекати мені довелося аж до осені 1997 року.

Нарешті восени — 11 вересня 1997 року — відбулося перше, так би мовити, повноцінне засідання.

З’явився представник відповідача. Але попросив час для ознайомлення зі справою. Засідання перенесли — аж на місяць. Це мене дуже збентежило. Саме тоді я почув про те, що в цей день щодо України набрала чинності Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Тоді в мене виникла думка звернутися до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Проте, ознайомившись із вимогами до подання заяв, я зрозумів, що спочатку треба спробувати добитися справедливості в Україні.

Одне, чого я не зрозумів, чому мені так довго доводиться чекати цієї справедливості. Так, загалом з вересня 1996 року до листопада 1999 року суд першої інстанції призначав розгляд моєї справи 23 рази. Протягом цього періоду судові засідання у справі відбулися лише чотири рази, 19 судових засідань було перенесено з різних причин. Ще не було зрозуміло, можна чи ні подавати заяву до ЄСПЛ, не дочекавшись остаточного судового рішення, оскільки скаржитися я хотів на тривалість розгляду моєї справи. Повторно подані мною скарги на ім’я Міністра юстиції України, голів Апеляційного суду та Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної ради України з прав людини щодо порушення суддею законодавства при розгляді моєї справи та затягування її розгляду знов залишились без належного реагування. Врешті-решт, суд першої інстанції відмовив мені в задоволенні позовних вимог повністю та розпочалась процедура оскарження рішення суду першої інстанції.

Розгляд моєї справи тривав аж до червня 2001 року. Верховний Суд України відмовився розглядати мою касаційну скаргу, залишивши у силі рішення апеляційного суду, прийняте в лютому 2000 року. Згідно з цим рішенням апеляційного суду було скасоване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, прийнято нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, мене було поновлено на роботі, на мою користь стягнуто суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але у відшкодуванні моральної шкоди внаслідок незаконного звільнення відмовлено.

На мою думку, апеляційний суд та Верховний Суду України несправедливо відмовили мені у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням мене з роботи. Згідно з чинним законодавством апеляційний суд та Верховний Суд України були зобов’язані зробити це. Навіть якби такого зобов’язання не було, відмова апеляційного суду та Верховного Суду України суперечила вимозі справедливості провадження з огляду на факт порушення мого конституційного права на працю.

На жаль, рішення Апеляційного суду не виконувалося, незважаючи на мої неодноразові «походи» до державних виконавців. У зв’язку з цим я вирішив скаржитися на дії Державної виконавчої служби (ДВС). Я навіть подав скаргу на ДВС щодо бездіяльності. Втім, скарга не прискорила виконання судового рішення, винесеного на мою користь. Скаргу задовольнили, але рішення так і не виконали. Відписка була проста – інститут реорганізовано, фінансування – відсутнє .

Зрештою, в липні 2001 року я звернувся до ЄСПЛ з листом. Мені швидко відповіли та попросили заповнити заяву-формуляр. Заяву заповнив і надіслав. Час спливав, я далі залишався без роботи. І тут, нарешті, немовби, трапилося чудо. Реорганізований інститут знову очолив наш колишній директор, який вирішив узяти мене знову на роботу. Оформили це все як виконання рішення суду, але грошей мені так і не виплатили. Рішення суду у цій частині так і залишилося не виконаним. Відповідно, мене фактично позбавили грошових коштів у вигляді середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, тобто майна, на яке я маю право згідно з рішенням апеляційного суду. Моє порушене конституційне право на працю фактично відновлене не було.

Через кілька років знову часи змінилися. Директора обрали народним депутатом, і керівництво інституту змінилося. Знову виникла напружена ситуація. Не забули мені минулого. В травні 2004 році мене звільнили з роботи, тому я подав позов про поновлення мене на роботі, виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу та про відшкодування моральної шкоди внаслідок незаконного звільнення. Справу за моїм другим позовом також не можна назвати складною. З’ясування необхідних фактів і збирання доказів не викликали істотних труднощів.

Проте, знову розпочалась судова тяганина. Ухвалою суду першої інстанції мій позов 20 травня 2004 року було залишено без руху з підстав неподання будь-яких документів, що свідчать про правильність обраної підсудності та наказу про звільнення, який у мене був відсутній, та надано строк для усунення недоліків даної заяви до 10 червня 2004 року. Я звернувся за консультацією до юриста, який мені роз’яснив, що норми ЦПК України, які визначають вимоги до форми та змісту позовних заяв, не передбачають подання будь-яких документів, що свідчать про правильність обраної підсудності. Крім того, юрист пояснив, що подання доказів можливе на наступних стадіях цивільного процесу, тому суд не вправі через неподання доказів при пред'явленні позову залишати заяву без руху та повертати заявнику.

Утім, ухвалу потрібно було певним чином виконувати, тому я супровідним листом подав суду першої інстанції копії листів з інституту, де була зазначена його адреса, на яку поширювались повноваження суду, до якого я і звернувся, з розгляду справ відповідно до територіальної підсудності. Крім того, я подав до суду клопотання про витребування у відповідача копій оскаржуваного наказу та свідоцтва про державну реєстрацію інституту, які у мене були відсутні. Натомість, судом першої інстанції 20 червня 2004 року мою позовну заяву було визнано неподаною та повернуто мені.

Тому я подав апеляційну скаргу на ухвалу про повернення позовної заяви, яку апеляційний суд розглянув та задовольнив лише у листопаді 2004 року. У результаті цього мою позовну заяву було прийнято до провадження, але моїм надіям, що позов буде розглянутий в найкоротші строки, не судилося збутися. Попри те, що позов мали розглянути впродовж місяця, розглядали його роками. Я про це інформував ЄСПЛ. Лише в січні 2006 року суд першої інстанції вирішив не поновлювати мене на посаді та відмовити в інших позовних вимогах. Я подав апеляцію на це рішення, і апеляційний суд у лютому 2007 року скасував рішення суду першої інстанції та направив справу на новий розгляд. Через неявку представника відповідача, а часом і через мою неможливість брати участь у засіданнях і хворобу судді розгляд справи затримувався. В травні 2008 року суд першої інстанції знову вирішив справу не на мою користь.

Я подав апеляцію, але цього разу апеляційний суд восени 2008 року залишив у силі рішення суду першої інстанції. Після цього я подав касаційну скаргу до Верховного Суду України. Тривалий час не було ніяких новин із суду. Мене це сильно турбувало, оскільки справа розглядалася вже роками. Я знов писав листи, скарги у різні інстанції, але безрезультатно.

Лише через два роки після подачі мною наприкінці 2008 року останньої касаційної скарги я отримав рішення чомусь апеляційного суду про те, що суд відмовляє в розгляді моєї касаційної скарги. По суті, ситуація з судовим захистом мого права на працю повторилась. Мої права захищені не були. Більше того, я отримав відмову і «на папері». Це розчарувало мене повністю в нашому судочинстві. Відтак, я знову повідомив про перебіг цієї справи Європейський суд з прав людини.

Я розумію, що маючи таку справу на розгляді в ЄСПЛ, мені краще мати кваліфікований юридичний супровід і представництво. Тому прошу Вас представляти мене в Європейському суді з прав людини.

Також прошу допомогти мені визначити суму справедливої сатисфакції. Зокрема, повідомити, як і в який спосіб треба її визначати. Йдеться про те, що незаконним рішенням суду мені було заподіяно моральні та матеріальні збитки.

Я незадоволений рішенням суду, але не виключаю і дружнього врегулювання спору з Україною. Проте, воно може відбутися лише за умов належного виконання чинних рішень національних судів, мого поновлення на посаді та відшкодування завданої мені моральної шкоди і втраченого заробітку. Сподіваюся, що держава Україна знайде в собі сміливість визнати свої помилки, а якщо ж ні, то Європейський суд зможе захистити мої права.
Щиро Ваш,

В. І. Захаренко

Схожі:

Права і свободи людини
Загальної декларації прав людини, Конвенції ООН про права дитини, висловлювати власні судження про значення прав людини і дитини
Особисті і соціальні права за КУ
Комісія ООН з прав людини, її роль у формуванні міжнародних стандартів прав людини
І НФОРМАЦ І ЙНИЙБЮЛЕТЕН Ь
України. Розбудова європейської держави сьогодні неможлива без свідомого громадянства та реалізації прав людини, частиною яких є...
1. Поняття, предмет і джерела права соціального забезпечення
Право на соціальне забезпечення — одне з природжених прав людини, яке визнане світовим співтовариством і одержало закріплення в міжнародно-правових...
2 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
На сьогоднішній день більш ніж 90 національних Конституцій, прийнятих після Загальної Декларації прав людини відтворюють її положення....
«Права дитини будемо вчити, щоб дитину захистити !»
День прав людини міжнародне свято, що відзначається 10 грудня за пропозицією Генеральної асамблеї ООН, знаменуючи річницю ухвалення...
УМОВ И організації та проведення Міжнародного математичного конкурсу Кенгуру” у 2012 – 2013 н р
Про затвердження Положення про Міжнародний математичний конкурс "Кенгуру"" та Листа МОНмолодьспорту №1/9-654 від 19. 09. 2012 року...
Реферат на тему “Система конституційних прав, свобод та обв’язків громадянина України”
Від народження кожна людина має певні права. 10 грудня 1948 Генеральна Асамблея Організації Об’єднанних Націй проголосила Загальну...
Питання на іспит з конституційного права
Система конституційних прав і свобод людини і громадянина. Основні способи закріплення прав і свобод людини та громадянина
Питання для підготовки до іспиту з курсу
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка