Пенсії — це регулярні грошові виплати, які отримують громадяни від держави та спеціальних фондів після досягнення встановленого віку, у разі інвалідності, втрати годувальника, за вислугу років. Їх характерними ознаками є:
грошові виплати за віком та у разі непрацездатності, коли особа звільняється від обов’язку працювати або не може працювати за станом здоров’я;
виплати зі спеціальних фондів;
розмір залежить в основному від одержуваного заробітку.
Допомоги — це такі грошові виплати (крім пенсій) громадянам у випадках, передбачених законом, що надаються з фондів соціального страхування та за рахунок державного бюджету. Види допомоги відрізняються між собою їх безпосередньою метою та низкою юридичних ознак. Допомоги можна класифікувати за періодичністю виплат (одноразові та регулярні), за їх метою (у разі тимчасової непрацездатності, у зв’язку з народженням дитини та ін.).
Третім видом соціального забезпечення є соціальні послуги та пільги побутового характеру. Соціальні послуги — це комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя [2, ст. 1]. Основними формами надання соціальних послуг є матеріальна допомога та соціальне обслуговування. Матеріальна допомога надається особам, що перебувають у складній життєвій ситуації, у вигляді грошової або натуральної допомоги: продуктів харчування, засобів санітарії і особистої гігієни, засобів догляду за дітьми, одягу, взуття та інших предметів першої необхідності, палива, а також технічних і допоміжних засобів реабілітації. Соціальне обслуговування здійснюється шляхом надання соціальних послуг: за місцем проживання особи (удома);
у стаціонарних інтернатних установах та закладах; у реабілітаційних установах та закладах; в установах та закладах денного перебування; в установах та закладах тимчасового або постійного перебування; у територіальних центрах соціального обслуговування; в інших закладах соціальної підтримки (догляду). За Законом України «Про соціальні послуги» можуть надаватися такі види соціальних послуг:
соціально-побутові послуги — забезпечення продуктами харчування, м’яким та твердим інвентарем, гарячим харчуванням, транспортними послугами, засобами малої механізації; здійснення соціально-побутового патронажу, виклик лікаря, придбання та доставка медикаментів тощо;
психологічні послуги — надання консультацій з питань психічного здоров’я та поліпшення взаємин з оточуючим соціальним середовищем, застосування психодіагностики, спрямованої на вивчення соціально-психологічних характеристик особистості, із метою її психологічної корекції або психологічної реабілітації, надання методичних порад;
соціально-педагогічні послуги — виявлення та сприяння розвитку різнобічних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, організація індивідуального навчального, виховного та корекційного процесів, дозвілля, спортивно-оздоровчої, технічної та художньої діяльності тощо, а також залучення до роботи різноманітних закладів, громадських організацій, заінтересованих осіб;
соціально-медичні послуги — консультації щодо запобігання виникненню та розвитку можливих органічних розладів особи, збереження, підтримка та охорона її здоров’я, здійснення профілактичних, лікувально-оздоровчих заходів, працетерапія;
соціально-економічні послуги — задоволення матеріальних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, що реалізуються у формі надання натуральної чи грошової допомоги, а також допомоги у вигляді одноразових компенсацій;
юридичні послуги — надання консультацій з питань чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, сприяння застосуванню державного примусу й реалізації юридичної відповідальності осіб, що вдаються до протиправних дій щодо цієї особи (оформлення правових документів, адвокатська допомога, захист прав та інтересів особи тощо);
послуги з працевлаштування — пошук підходящої роботи, сприяння у працевлаштуванні та соціальне супроводження працевлаштованої особи;
послуги з професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями — комплекс медичних, психологічних, інформаційних заходів, спрямованих на створення сприятливих умов для реалізації права на професійну орієнтацію та підготовку, освіту, зайнятість;
інформаційні послуги — надання інформації, необхідної для вирішення складної життєвої ситуації (довідкові послуги); розповсюдження просвітницьких та культурно-освітніх знань (просвітницькі послуги); поширення об’єктивної інформації про споживчі властивості та види соціальних послуг, формування певних уявлень і ставлення суспільства до соціальних проблем (рекламно-пропагандистські послуги);
Перелік та порядок надання соціальних послуг за видами загальнообов’язкового державного соціального страхування регулюються законодавством про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.
Усі види соціального забезпечення мають спільну мету — соціальний захист громадян у передбачених законом випадках.
6. Поняття та предмет права соціального забезпечення.
Соц. забез. - система суспільно-економічних заходів, спрямованих на матеріальне забез. населення від соц. ризиків (хвороба, інвалідність, старість, безробіття тощо). Соц. забез. як суспільні відносини щодо матеріальної підтримки осіб, які зазнали соц. ризику, полягають у виплаті пенсій, допомог, наданні пільг і соц. послуг, в основі свого існування мають конкретні, визначені законодавством обставини (дії), а учасниками таких відносин виступають, крім того, спеціалізовані страхові фонди, держ. органи, комунальні та приватні заклади, що покликані надавати допомогу та догляд таким особам. Такі відносини не можна визначати лише з огляду на соц. ризики, які лежать в основі виникнення у особи права на соц. забез. Фактично такі відносини матимуть місце при здійсненні (реалізації) особою цього права на соц. забез.
Право соціального забезпечення – це система правових норм, які регулюють суспільні відносини з матеріального забезпечення, надання соціальних послуг за рахунок спеціально створених фінансових джерел особам, які зазнали соціального ризику.
Під предметом права розуміють сукупність суспільних відносин, які можна і потрібно врегулювати правом.
Предмет права соціального забезпечення формують відносини:
матеріальні розподільчі (майнові). До них відносять пенсійні відносини по забезпечення громадян страховими та державними пенсіями, відносини із забезпечення страховими та державними допомогами, відносини з надання соціальних послуг непрацездатним, інвалідам та особам похилого віку.
Відносини з соціального страхування. Йдеться про коло осіб, які підлягають обов’язковому страхуванню, визначаються можливості добровільної участі громадян у страхуванні, розмір страхових внесків, створення, діяльність та управління фондами соціального страхування, використання коштів фондів соціального страхування, визначення видів соціального забезпечення, які надаються застрахованим особам при настанні страхового випадку. Кошти фондів соціального страхування не державні кошти, тому всі питання всі відносини по збору та розподілу цих коштів на цілі соціального забезпечення повинні регулюватись нормами права соціального забезпечення.
Процедурні відносини. Це відносини з приводу встановлення юридичних фактів, які мають значення при вирішенні питання про право на той чи інший вид забезпечення..
Процесуальні відносини, які виникають з приводу поновлення порушеного права громадянина на той чи інший вид соціального забезпечення.
Таким чином, весь комплекс вищевказаних відносин становить предмет самостійної галузі – права соціального забезпечення.
7. Метод права соціального забезпечення
Начало формы
3. Метод права соціального забезпечення
Метод правового регулювання – це сукупність прийомів і засобів ,за допомогою яких держава забезпечує необхідну поведінку учасників правовідносин.
Ознаки методу правового регулювання:
- порядок виникнення, зміни та припинення правовідносин
- юридичне становище учасників правовідносин
- характеристика встановлення прав та засобів забезпечення виконання зобов’язань.
- засоби забезпечення виконання обов’язків.
Соціально-забезпечувальні відносини виникають на підставі юридичного фактичного складу, який має три елементи: соціальний ризик, волевиявлення особи, рішення уповноваженого державою органу про призначення чи відмову в призначенні того чи іншого виду соціального забезпечення.
Правовий статус учасників соціально-забезпечувальних правовідносин характеризується тим, що між ними немає ні відносин влади і підпорядкування, ні відносин рівності. Держава, в особі уповноважених органів, виступає зобов’язальним суб’єктом, а особа має право вимагати від держави надання тих чи інших видів соціального забезпечення.
Більшість соціально-забезпечувальних відносин мають не договірний характер. Умови, порядок, види соціального забезпечення визначаються виключно законодавством.
Санкції за правом соціального забезпечення мають правовідновлюючий, а не штрафний характер.
Право є регулятором суспільних відносин. Але таке регулювання здійснюється в певному порядку в рамках закону шляхом встановлення правил поведінки учасників суспільних відносин - громадян і організацій з наданням їм певних прав і покладенням на них відповідних обов'язків.
І тому другим критерієм диференціації галузей права, який має допоміжне значення є метод правового регулювання суспільних відносин. На відміну від предмета галузі права, який окреслює коло суспільних відносин, метод дозволяє повніше охарактеризувати природу цих відносин, виявити їхні відмінні юридичні ознаки і цим точніше визначити межі правового регулювання.
Метод визначається як сукупність способів юридичного впливу з боку держави на суспільні відносини, на поведінку людей, як учасників цих відносин з метою забезпечення їх поведінки відповідно до норм права.
Згідно загальної теорії права метод правового регулювання будь-якої галузі права характеризується такими ознаками, як юридичний факт, правосуб'єктність і санкція.
Юридичний факт - визначені нормами права певні життєві обставини (дії, події), які є підставою виникнення, зміни чи припинення правовідносин.
Правосуб'єктність - юридичне становище учасників цих відносин, порядок формування їх прав і обов'язків.
Санкція - спосіб охорони прав і забезпечення виконання обов'язків.
Ці ознаки в кожній галузі права мають свою галузеву специфіку.
У сфері соціального забезпечення правовідносини виникають на підставі не поодинокого юридичного факту, а певного, визначеного нормами цієї галузі права послідовно здійснюваного комплексу юридичних фактів. У літературі називають його юридичним фактичним складом. За відсутністю такого складу юридичні наслідки не настають. Так, наприклад, для одержання такого виду соціального забезпечення як пенсія за віком недостатньо лише досягти встановленого законом пенсійного віку. Крім цього, необхідно мати певний трудовий (страховий) стаж, а також необхідно звернутися з відповідною заявою до органу з соціального забезпечення (районного (міського) відділу Пенсійного фонду), який повинен прийняти рішення про призначення такої пенсії.
Роль окремих юридичних фактів також неоднакова. Навіть один і той самий юридичний факт для одних правовідносин у сфері соціального забезпечення може бути основною підставою для їх виникнення, для других - їх зміни, для третіх - їх припинення. Наприклад, смерть пенсіонера є підставою припинення виплати пенсії і водночас основною підставою для надання допомоги на поховання та для переоформлення, наприклад, пенсії за віком на пенсію в разі втрати годувальника.
Основною рисою галузевого методу правового регулювання є загальне юридичне становище суб'єктів, їх правовий статус.
Суб'єктами правовідносин з соціального забезпечення виступають: громадянин чи сім'я, з одного боку, і державний орган з соціального забезпечення - з другого.
Громадянин, як учасник правовідносин з соціального забезпечення, наділяється не лише галузевою правоздатністю, а й правом вимагати надання йому конкретного виду соціального забезпечення, а державний орган з соціального забезпечення зобов'язаний надати його за умов і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до загального правила державні органи, які призначають різні види соціального забезпечення, лише застосовують норми права, але самі їх не встановлюють. Тобто всі права і обов'язки суб'єктів правовідносин встановлені законом і не можуть змінюватись за угодою сторін, як, наприклад, у цивільному чи трудовому праві. Але суб'єкти мають рівні права в реалізації наданих їм прав та обов'язків, оскільки між ними не встановлюються взаємостосунки влади та підпорядкування, як, наприклад, в адміністративному праві. Обидві сторони зобов'язані виконувати вказівку закону. І рівність сторін проявляється тут у виконанні ними волі законодавчої влади.
Право соціального забезпечення з метою охорони прав і забезпечення виконання обов'язків суб'єктами правовідносин передбачає лише правообмежуючі санкції, які полягають у зменшенні обсягу правомочностей в одержанні соціальних виплат або послуг. Наприклад, припинення виплат пенсій і допомог, надання послуг або утримання пенсії чи допомоги, зайво виплачених внаслідок зловживань, позбавлення права на допомогу по тимчасовій втраті працездатності у випадку порушення режиму, встановленого лікарем тощо.
Оскаржити рішення державного органу або посадової особи в разі виникнення спорів про надання пенсій, допомог чи соціальних послуг можливо як в адміністративному, так і в судовому порядку.
Будь-який галузевий метод правового регулювання суспільних відносин характеризується не однією певною ознакою, а завжди являє собою властивий тільки даній галузі комплекс засобів і способів впливу на суспільні відносини. Зазвичай основними є імперативний та диспозитивний способи регулювання. Імперативному способові правового регулювання властивий метод влади і підпорядкування. Він притаманний, наприклад, адміністративному праву. Диспозитивному - метод юридичної рівності. Найяскравіше він виражений у цивільному праві.
Галузевий метод нормативного регулювання соціального забезпечення являє собою певну комбінацію імперативного та диспозитивного способів регулювання. Диспозитивний спосіб регулювання знаходить своє вираження в тому, що правомочний суб'єкт, тобто, громадянин чи сім'я мають право звертатися за тим чи іншим видом соціального забезпечення, а державний орган з соціального забезпечення зобов'язаний надати таке забезпечення відповідно до чинного законодавства. Тобто, державний орган з соціального забезпечення підпорядкований припису закону. Разом з тим він має право вимагати від громадянина подання відповідних документів, необхідних для призначення того чи іншого виду соціального забезпечення, оскільки в разі ненадання громадянином таких документів йому не може бути призначений цей вид соціального забезпечення. В цьому проявляються елементи імперативного способу.
Метод права соціального забезпечення використовує обидва ці способи разом з застосуванням таких прийомів, як дозвіл, припис, заборона.
Дозвіл застосовується для регулювання поведінки фізичних осіб. Це означає, що громадянам надається можливість на свій розсуд претендувати на той чи інший вид соціального забезпечення на умовах і в порядку, визначених законом. Припис - це обов'язок громадянина чи органу соціального захисту вчиняти певні дії, передбачені законом. Він застосовується для регулювання поведінки як державних органів, які зобов'язані в разі звернення громадянина за тим чи іншим видом соціального забезпечення за наявності законних підстав надати таке забезпечення у відповідності до закону, так і до громадян, які зобов'язані подати у визначений термін документи, що містять достовірні відомості, чи виконати певні дії, наприклад, пройти огляд МСЕК, для своєчасного призначення державним органом того чи іншого виду соціального забезпечення. Заборона - це покладення на суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин обов'язку утримуватись від конкретних дій. Цей прийом правового регулювання у праві соціального забезпечення застосовується нечасто і закріплюється у нормі права як прямо, наприклад, при розподілі коштів Пенсійного фонду чи фондів соціального страхування заборонено використовувати ці кошти не за прямим призначенням, так і опосередковано, наприклад заборона підприємствам і організаціям видавати недостовірні документи. Специфіка методу права соціального забезпечення обумовлена також аліментарним характером зобов'язань в деяких правовідносинах. Соціальною аліментарністю називають спосіб надання державою всіх видів соціального забезпечення і обслуговування на справедливій основі безоплатно або на пільгових умовах, безеквіва-лентно з урахуванням певного зв'язку з працею чи іншою суспільно-корисною діяльністю, але не в порядку відповідних дій за нову зустрічну працю, без застосування договірних засад, в обсязі нормального рівня прожиття із спеціальних фондів соціального забезпечення (Пенсійного фонду, фондів соціального страхування, а в окремих випадках з Державного та місцевих бюджетів).
8. Поняття, види та особливості джерел права соціального забезпечення
Формами вираження права можуть бути закони і підзаконні акти. Основним нормативно-правовим актом, що встановлює право громадян на соціальний захист, в тому числі і на соціальне забезпечення, є Конституція України. Закони як нормативно-правові акти наділені вищою юридичною силою. Це означає, що всі інші правові акти не повинні суперечити закону. В Україні, згідно Конституції України, закони приймаються єдиним вищим органом законодавчої влади - Верховною Радою України.
Підзаконні нормативні акти, як різновид правових актів, видаються відповідно до законів, на основі законів, на виконання їх, для конкретизації законодавчих приписів чи їх тлумачення, а також для встановлення первинних норм. Вони є своєрідним засобом забезпечення виконання законів.
В Україні створено єдину державну систему соціального забезпечення, яка передбачає централізоване правове регулювання, що гарантує повсюдно на всій території країни однакові умови та норми, рівні можливості здійснення громадянами свого одного з найважливіших конституційних прав - права на соціальне забезпечення. Крім того, місцевими органами державної влади можуть видаватися нормативні акти, якими передбачається надання окремим категоріям громадян додаткових, крім тих, які передбачені законодавством, певних видів соціального забезпечення. Але такі нормативні акти діють лише на території відповідної місцевої ради і передбачені цими нормами види соціального забезпечення фінансуються із місцевого бюджету.
В залежності від цілеспрямованості, нормативно-правові акти, що є джерелами права соціального забезпечення, можна класифікувати за рядом ознак: за органами правотворчості, за формою акту, за сферою дії, за юридичною силою акту, за колом регульованих правовідносин, за дією нормативного акту у часі і в просторі, за колом осіб, за характером нормативних положень тощо.
В залежності від органів правотворчості джерела права соціального забезпечення можуть поділятися на акти, які видаються: 1) вищими органами державної влади та управління (Верховною
Радою України, Кабінетом Міністрів України, Президентом України);
2) центральними органами державного управління (Міністерством праці та соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я, Міністерством фінансів, Національним банком, Пенсійним фондом, Фондом соціального страхування). Цими органами нормативні акти приймаються як самостійно, так і сумісно з іншими органами;
3) місцевими органами державної влади та самоврядування;
За формою акта джерела права соціального забезпечення можуть бути класифіковані на: закони, укази, декрети, постанови, розпорядження, накази, інструкції, правила, положення тощо.
За сферою дії джерела поділяються на: загальнодержавні та локальні (місцевої дії).
За ступенем узагальнення поділяються на:
1) комплексні, тобто такі, які водночас є джерелами кількох галузей права;
2) базові, зазвичай, це закони чи постанови, прийняті Верховною Радою України, які містять загальні положення, а детальне регламентування передбачене підзаконними актами. Основним критерієм розмежування джерел права соціального
забезпечення слід визнати класифікацію за їх юридичною силою. В цьому плані вони поділяються на:
а) міжнародні правові акти, ратифіковані Україною;
б) закони України;
в) підзаконні нормативні акти:
- Укази Президента України;
- декрети, постанови, розпорядження Кабінету Міністрів України;
- накази, інструкції, правила центральних органів виконавчої влади;
- розпорядження та рішення місцевих органів виконавчої влади та самоврядування.
Система юридичних джерел права соціального забезпечення побудована на принципах ієрархії і являє собою порядок розміщення джерел права залежно від їх юридичної сили і зводиться до таких принципів:
- відмінності конституційного і законодавчого регулювання;
- пріоритет актів законодавчої влади перед актами виконавчої влади;
- перевага актів вищих органів держави у порівнянні з нижчими;
- наявність первинних і вторинних актів;
- можливість зупинення і скасування нормативних актів. Ієрархія законодавчих джерел базується на підпорядкованості
органів, що приймають акти. Саме місце органу в структурі державних органів влади і управління визначає місце того чи іншого джерела в системі джерел права.
Всі нормативно-правові акти, що видаються в нашій державі передусім класифікуються за характером та особливостями тих суспільних відносин, на регулювання яких вони спрямовані. Така
класифікація відповідає поділові системи права на галузі, підга-лузі та правові інститути. Часто один і той самий нормативно-правовий акт містить норми, що регулюють різні за характером суспільні відносини, будучи водночас джерелом кількох галузей права. Наприклад, Закон України «Про статус та соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» є джерелом водночас таких галузей права, як екологічне, трудове, земельне, фінансове право, право соціального забезпечення тощо. А Конституція України є джерелом будь-якої галузі національної системи права.
Право соціального забезпечення має досить складну систему юридичних джерел, що обумовлено характером правового регулювання цієї галузі права. Предмет права соціального забезпечення включає різноманітні суспільні відносини з матеріального забезпечення і соціального обслуговування. Тому джерела права соціального забезпечення можна класифікувати відповідно за основними видами соціального забезпечення: пенсії і допомоги, професійне навчання і працевлаштування інвалідів, соціальнс-побутове, житлово-комунальне та медичне обслуговування пенсіонерів, медико-соціальна експертиза, протезно-ортопедична допомога, забезпечення спеціальними транспортними засобами і засобами пересування, утримання осіб похилого віку і інвалідів в стаціонарних закладах системи соціального захисту, пільги на проїзд в громадському транспорті, пільги в оподаткуванні, а також різноманітні види соціального забезпечення, передбачені міжнародними угодами і договорами України з іншими державами в області соціального забезпечення.
Дія нормативно-правового акта в часі визначається моментом набрання ним чинності та моментом припинення його дії. Порядок набрання чинності нормативно-правовими актами визначений Указом Президента України від 10 червня 1997 р. № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності», де зазначено, що нормативно-правовї акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набранн.ч ниига чинності не передбачено в цих актах. Акти Кабінету Міністрів України, які визначають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.
Такими друкованими виданнями є газета «Урядовий кур'єр», «Офіційний вісник України» та «Відомості Верховної Ради України».
Дія нормативного акта може припинятися відповідним компетентним на це органом або після закінчення строку його дії (в разі видання на певний строк) чи у зв'язку із заміною його новим.
9. Конституція України – джерело норм права соціального забезпечення
Основним джерелом права соціального забезпечення України, як і будь-якої іншої галузі права, є Конституція України. Статтею
46 Конституції гарантовано право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальник, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
А статтею 92 Конституції встановлено, що основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
10. Закони України та підзаконні нормативно-правові акти в галузі соціального забезпечення
За час самостійності України Верховною Радою України було прийнято низку законів, спрямованих на регулювання соціального забезпечення. Це. зокрема, Закони:
1. «Про пенсійне забезпечення* від 5 листопада 1991 р.
Цей закон є основоположним актом у сфері пенсійного забезпечення, який гарантує всім непрацездатним громадянам України, іноземним громадянам та особам без громадянства, які на закон них підставах мешкають в Україні, право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Пенсійного фонду, Державного та місцевих бюджетів шляхом надання трудових і соціальних пенсій;
2. «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 19 грудня 1991 р. - визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення. Законом передбачені компенсації та пільги, для всіх громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, відповідно до встановлених категорій. Серед встановлених пільг значне місце займають пільги в сфері соціального забезпечення, в тому числі пенсійного забезпечення;
3. «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» від 9 квітня 1992 р. - визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України і військовослужбовців Збройних Сил України, Прикордонних військ України, Служби безпеки України, Управління державної охорони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, осіб начальницького складу податкової міліції, осіб начальницького і рядового складу кримінально-виконавчої системи України та членів їх сімей, військовослужбовців колишніх Збройних Сил СРСР, органів державної безпеки і внутрішніх справ СРСР, Національної гвардії України та членів їх сімей, а також громадян інших держав з числа військовослужбовців збройних сил і інших військових формувань, утворених відповідно до чинного законодавства цих держав, та членів їх сімей, які постійно проживають в Україні, і відповідно до міжнародних договорів, укладених Україною з іншими країнами про пенсійне забезпечення таких громадян, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено їх пенсійне забезпечення згідно із законодавством держави, на території якої вони проживають;
4. «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 21 листопада 1992 р. (В редакції Закону від 22.03.2001 р.) - відповідно до Конституції України встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім'ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім'ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення. Відповідно до цього Закону призначаються такі види державної допомоги сім'ям з дітьми: 1) допомога у зв'язку з вагітністю та пологами; 2) одноразова допомога при народженні дитини; 3) допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; 4) допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням; 5) допомога малозабезпеченим сім'ям з дітьми;
5. «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту* від 22 жовтня 1993 р. - визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них. Закон спрямований на захист ветеранів війни шляхом:
- створення належних умов для підтримання здоров'я та активного довголіття;
- організації соціального та інших видів обслуговування, зміцнення матеріально технічної бази створених для цієї мети закладів і служб та підготовки відповідних спеціалістів;
- виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни;
- надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров'я;
6. «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 р. -визначає основні засади державної політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку і спрямований на формування в суспільстві гуманного, шанобливого ставлення до них і забезпечення їх активного довголіття. Закон гарантує ветеранам праці та громадянам похилого віку рівні з іншими громадянами можливості в економічній, соціальній, політичній сферах, сприятливі умови для повноцінного способу життя. Держава гарантує кожному ветерану праці та громадянину похилого віку належний рівень життя, задоволення різноманітних життєвих потреб, подання різних видів допомоги шляхом:
- реалізації права на працю відповідно до професійної підготовки, трудових навичок і з урахуванням стану здоров'я;
- забезпечення пенсіями і допомогами;
- надання житла;
- створення умов для підтримання здоров'я і активного довголіття відповідно до сучасних досягнень науки;
- організації соціально-побутового обслуговування, розвитку мережі матеріально-технічної бази для стаціонарних закладів і надомних форм обслуговування громадян похилого віку, а також підготовки відповідних спеціалістів.
Кабінет Міністрів України, місцеві органи державної викопав-чої влади і місцевого та регіонального самоврядування зобов'язані розробляти і здійснювати цільові державні галузеві та регіональні програми соціального захисту громадян похилого віку;
7. «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною о від 1 червня 2000 р. - визначає основні засади державної політики щодо громадян, які мають значні заслуги у сфері державної, громадської або господарської діяльності, досягнення у галузі науки, культури, освіти, охорони здоров'я, фізичної культури і спорту тощо. Закон передбачає встановлення таким особам пенсій за особливі заслуги перед Україною, а в разі смерті цих осіб - членам їх сімей;
8. «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» від 1 червня 2000 р. - спрямований на реалізацію конституційних гарантій права громадян на соціальний захист - забезпечення рівня життя не нижчого від прожиткового мінімуму шляхом надання грошової допомоги найменш соціально захищеним сім'ям;
9. «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалїдам» від 16 листопада 2000 р. - відповідно до Конституції України гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджет України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму;
10. «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 р. -відповідно до Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначає правові, організаційні та фінансові основи загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян на випадок тимчасової втрати працездатності, у зв'язку з вагітністю та пологами, народженням дитини та необхідністю догляду за нею, у разі смерті, а також надання послуг із санаторно-курортного лікування та оздоровлення застрахованим особам та членам їх сімей. Матеріальне забезпечення та соціальні послуги, що надаються за цим Законом, є окремим видом загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян, що здійснюється Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
11. «Про недержавне пенсійне забезпечення* від 9 липня 2003 р. - визначає правові, економічні та організаційні засади недержавного пенсійного забезпечення в Україні та регулює правовідносини, пов'язані з цим видом діяльності.
12. «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. - визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій,надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.
До джерел права соціального забезпечення слід віднести і окремі постанови Верховної Ради України. Насамперед це постанови, спрямовані на підвищення розміру пенсій і соціальних виплат та на погашення заборгованості з їх виплат. Наприклад, постанова від 29 квітня 1992 р. «Про підвищення соціальних гарантій для населення», постанови від 1 червня 1993 р. та від 27 серпня 1993 р.»Про підвищення мінімальних розмірів заробітної плати та пенсій за віком*, постанова від 20 жовтня 1994 р.» Про підвищення заробітної плати, пенсій, та соціальних виплат», постанова від 23 січня 1996 року «Про погашення заборгованості Державного бюджету України і місцевих бюджетів за 1995 рік по заробітній платі, пенсіях, стипендіях, інших грошових виплатах населенню», постанова від 2 червня 1998 року «Про деякі заходи щодо забезпечення погашення заборгованості по виплаті заробітної плати, стипендій, пенсій, інших соціальних виплатах населенню» та інші. За період незалежності Верховною Радою України було прийнято низку постанов, безпосередньо спрямованих на забезпечення соціальних гарантій та поліпшення соціального захисту непрацездатного та малозабезпеченого населення України. Це, зокрема, постанова від 9 червня 1995 року «Про деякі державні соціальні гарантії малозабезпеченим громадянам», постанова від 19 вересня 1995 року «Про звернення пенсіонерів, ветеранів війни та праці», постанова бід 25 березня 1996 р.»Про величину вартості межі ма-лозабезпеченості», від 3 грудня 1998 р. «Про заходи щодо поліпшення соціального захисту інвалідів», від 5 травня 1999 року «Про рекомендації парламентських слухань щодо невідкладних заходів по виконанню законодавства з питань соціального захисту пенсіонерів, ветеранів та інвалідів і шляхи його удосконалення» та інші. Серед джерел права соціального забезпечення важливе місце посідає постанова Верховної Ради України від 21 грудня 1993 p., якою схвалено Концепцію соціального забезпечення населення України.
Другим після законів видом нормативних актів за своєю важливістю вважаються Укази Президента України. Одним із перших указів у цій сфері був Указ Президента України від 27 грудня 1991 р. «Про соціальний захист населення в умовах лібералізації цін», яким вперше після прийняття Закону «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р. було збільшено розмір державних пенсій, призначених до 1 січня 1992 р., на 100 %.
Указом Президента України від 21 серпня 1993 р. № 352 «Про невідкладні заходи щодо посилення соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей» було передбачене розроблення проектів законів України про внесення змін і доповнень до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» і Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ», передбачивши в них передусім захист військовослужбовців з числа офіцерів запасу та офіцерів у відставці., а також проекту Державної програми соціальної та професійної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас у зв'язку зі скороченням Збройних Сил України та за станом здоров'я, передбачивши у ньому, зокрема, вирішення питання щодо створення центрів професійної підготовки та перепідготовки кадрів га джерел їх фінансування.
Указом від 4 липня 1994 року № 355/94 «Про статус ветеранів військової служби, гарантії їх соціального захисту» з метою заохочення довгострокової сумлінної служби, посилення соціального захисту військовослужбовців військових формувань, створених відповідно до законодавства України, були визначені категорії військовослужбовців, що визнаються ветеранами військової служби, а також встановлені їм пільги, що надаються після звільнення з військової служби.
Указом від 1 жовтня 1994 року № 563 «Про адресну допомогу малозабезпеченим громадянам на осінньо-зимовий період 1994-1995 років* було передбачене надання одноразової грошової допомоги малозабезпеченим непрацездатним одиноким громадянам, середньомісячний доход яких не перевищував 404 тисячі карбованців.
Аналогічним Указом від 20 жовтня 1995 р. № 994 «Про адресну допомогу малозабезпеченим громадянам на осінньо-зимовий період 1995-1996 років» було передбачене надання одноразової грошової допомоги непрацюючим одиноким громадянам, пенсії яким призначені органами соціального захисту населення відповідно до законів України «Про пенсійне забезпечення» га «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ».
12. Міжнародно-правові акти як джерела права соціального забезпечення
Відповідно до ст.9 конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Якщо міжнародним договором України передбачені інші правила, ніж у законі, то застосовуються правила міжнародного договору.
Серед міжнародних документів особливе місце посідає Загальна декларація прав людини, яка у ст.22 передбачила право людини на соціальне забезпечення за допомогою національних зусиль та міжнародного співробітництва й відповідно до структури і ресурсів кожної держави. У розвиток норм Загальної декларації був прийнятий Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права.
Держави-учасниці Пакту взяли на себе юридичні обов’язки гарантувати кожному право на соціальне забезпечення, в тому числі право на соціальне страхування, а також забезпечити право кожного на відповідний життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, тобто достатнє харчування, одяг і житло.
До цієї групи джерел слід віднести, прийняту Радою Європи Європейську соціальну хартію, яка була переглянута у 1996р. у Страсбурзі.
Відповідно до неї з метою забезпечення ефективного здійснення права на соціальне забезпечення держави зобов’язуються підтримувати систему соціального забезпечення на такому рівні, як це передбачено міжнародною конвенцією Міжнародної організації праці про мінімальні норми соціального забезпечення. Хартія також передбачає обов’язок держав створити систему надання соціальних допомог у випадках, коли громадяни не мають достатніх засобів для існування. Передбачено також право інвалідів на реабілітацію, а також на працевлаштування, право сім’ї на отримання соціальних допомог.
Іншим за значенням джерелом права соціального забезпечення є Конвенція про права дитини. Ця конвенція охоплює весь комплекс прав дитини: цивільних і соціально-економічних. Нею передбачений також механізм контролю над дотриманням взятих державами на себе зобов’язань. Держави-учасниці цієї Конвенції визнають за кожною дитиною право користуватись соціальним забезпеченням і право на рівень життя, який необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку. За неповноцінними дітьми визнається право на особливе піклування з боку держави з метою забезпечення їм ефективного доступу до послуг в галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров’я і в результаті – найповнішого включення такої дитини в соціальне життя.
Велику групу джерел права соціального забезпечення становлять конвенції і рекомендації МОП. Серед них виділяється Конвенція №102 "Про мінімальні норми соціального забезпечення", яка передбачає виплату таких видів допомог:
у разі хвороби;
по безробіттю;
для громадян пенсійного віку;
у разі вагітності і пологів;
по інвалідності;
у разі втрати годувальника.
Серед Конвенцій необхідно також відзначити Конвенцію "Про рівні можливості осіб, які обтяжені сімейними обов’язками", "Про професійну реабілітацію інвалідів" та ін.
Важливе місце серед джерел також займають міждержавні дво – і багатосторонні договори, в яких бере участь Україна. Особливе значення належить Угоді "Про гарантії прав громадян держав-членів СНД в галузі пенсійного забезпечення".
13. Суб’єкти, об’єкт та зміст правовідносин у сфері соціального забезпечення
|