|
|
Скачати 192.29 Kb.
|
|
П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 вересня 2013 року м. Київ Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі: головуючого заступника Голови Верховного Суду України – секретаря Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України Редьки А.І., суддів: Вус С.М., Гошовської Т.В., Гриціва М.І., Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Косарєва В.І., Кузьменко О.Т., Пивовара В.Ф., Пошви Б.М., Таран Т.С., Школярова В.Ф., за участю начальника управління участі прокурорів Генеральної прокуратури України у перегляді судових рішень у кримінальних справах Курапова М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за заявою його захисника Майданика П.А. про перегляд ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2012 року, у с т а н о в и л а: вироком Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 28 вересня 2010 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та мешканця ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина України, судимого 3 червня 2002 року Керченським міським судом Автономної Республіки Крим за частиною четвертою статті 189 Кримінального кодексу України (далі – КК) із застосуванням статті 69 КК до позбавлення волі на строк два роки шість місяців, звільненого 5 лютого 2004 року умовно-достроково на шість місяців і десять днів, засуджено: за статтею 257 КК до позбавлення волі на строк сім років із конфіскацією всього майна, яке є його власністю; за статтею 94 Кримінального кодексу України 1960 року (далі – КК 1960 року) до позбавлення волі на строк дев’ять років. На підставі частини першої статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_1 призначено покарання – позбавлення волі на строк дев’ять років із конфіскацією всього майна, яке є його власністю, та на підставі частини четвертої тієї ж статті визначено остаточне покарання – позбавлення волі на строк дев’ять років із конфіскацією всього майна, яке є його власністю. Початок строку відбуття покарання ОСОБА_1 постановлено рахувати з 12 квітня 2006 року. У строк відбутого покарання ОСОБА_1 зараховано покарання за вироком Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 3 червня 2002 року з 9 лютого 2002 року по 5 лютого 2004 року. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 та ОСОБА_15, питання про перегляд судового рішення щодо яких не порушується. За вироком суду на початку 1994 року особи, кримінальна справа щодо яких закрита у зв’язку з їх смертю, організували озброєну банду, що діяла до 2005 року. У 1994 році до неї вступив ОСОБА_1, а в грудні 1995 року в складі банди він вчинив умисне вбивство ОСОБА_1.1 Крім того, у вироку зазначено, що ОСОБА_1 у період з січня 1996 року по квітень 1998 року разом з іншими членами банди брав участь у вимаганні грошових коштів у підприємця ОСОБА_1.2, за що його було засуджено вироком Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 3 червня 2002 року за частиною четвертою статті 189 КК. За змістом наведеного вироку ОСОБА_1 вчинив вимагання у складі злочинного угруповання, яке діяло протягом тривалого часу з 1996 року по 1999 рік. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2012 року вирок щодо ОСОБА_1 залишено без змін. Під час перегляду вироку суд касаційної інстанції дійшов висновку, що дії ОСОБА_1 за статтею 257 КК кваліфіковано правильно, оскільки в матеріалах справи достатньо доказів, які підтверджують існування озброєної банди та участь у ній ОСОБА_1 Щодо тверджень ОСОБА_1 про необхідність закриття кримінальної справи у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, то касаційний суд зазначив, що ОСОБА_1 переховувався від слідства до 12 жовтня 2006 року, тобто перебіг строків давності зупинявся, а з моменту їх відновлення не минуло 15 років. На підтвердження таких висновків касаційний суд послався на конкретні аркуші матеріалів кримінальної справи, а саме на аркуш 31 у томі 24 та аркуш 191 у томі 58, які містять протоколи допиту ОСОБА_1 як обвинуваченого від 20 квітня 2006 року та від 12 жовтня 2006 року відповідно. У заяві, поданій в установлений частиною другою статті 400-14 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі – КПК 1960 року) строк до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, захисник Майданик П.А. порушує питання про перегляд ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2012 року щодо ОСОБА_1 з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Просить скасувати оскаржувану ухвалу щодо ОСОБА_1 За змістом заяви захисник указує на неоднакове застосування декількох норм кримінального закону, зокрема: статей 4, 257 КК та статті 69 КК 1960 року щодо чинності закону про кримінальну відповідальність у часі; статті 257 КК щодо наявності чи відсутності наведеного складу злочину в діях ОСОБА_1; статей 5, 12, 49 КК та статті 48 КК 1960 року щодо визначення тяжкості злочинів, передбачених статтями 69 і 94 КК 1960 року, та обчислення строків давності, після закінчення яких особа звільняється від кримінальної відповідальності за ці злочини. Так, захисник стверджує, що в межах однієї кримінальної справи дії, вчинені ОСОБА_1 у складі банди в грудні 1995 року, кваліфіковано за статтею 257 КК, а дії інших учасників банди, а саме ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, вчинені ними у той же період часу, кваліфіковано за статтею 69 КК 1960 року. Він також звертає увагу на неоднакове застосування цього кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, вчинених за аналогічних обставин, порівняно з іншими судовими рішеннями у кримінальних справах. На думку захисника, ОСОБА_1 безпідставно засуджено за статтею 257 КК, оскільки засуджений не міг перебувати у складі банди до 2005 року у зв'язку з тим, що з 9 лютого 2002 року до звільнення умовно-достроково 5 лютого 2004 року перебував під вартою та у виправній колонії. Йому не інкриміновано вчинення будь-яких дій у складі банди після грудня 1995 року. Ні вироком Апеляційного Суду Автономної Республіки Крим від 28 вересня 2010 року, а ні вироком Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 3 червня 2002 року ОСОБА_1 не визнано винуватим у вчиненні вимагання щодо ОСОБА_1.2 саме у складі банди. Звертає увагу на те, що суд зосередився виключно на з’ясуванні обставин конкретних злочинів і не досліджував даних щодо створення озброєної банди, її діяльності, у тому числі про надання ОСОБА_1 згоди на участь в угрупованні, усвідомлення ним існування цього угруповання саме як озброєної банди з чітким розподілом функцій серед її членів, конкретної його ролі, часу перебування його у складі банди. Цих даних також не наведено у формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним. Захисник також стверджує, що згідно зі статтею 7-1 КК 1960 року злочини, передбачені статтями 69 та 94 КК 1960 року, відносяться до тяжких злочинів, на них не може поширюватися передбачене статтею 12 КК поняття «особливо тяжкі злочини», а тому строк давності за ці злочини відповідно до положень статті 49 КК повинен складати десять, а не п’ятнадцять років. Він просить кримінальну справу щодо ОСОБА_1 закрити у зв’язку із закінченням строків давності, оскільки на день набрання вироком законної сили – 17 травня 2012 року ОСОБА_1 повністю відбув покарання, призначене за статтею 257 КК, а за статтею 94 КК 1960 року минув десятирічний строк давності. Висновок колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про те, що ОСОБА_1 переховувався від слідства та був затриманий 12 жовтня 2006 року, він вважає таким, що не відповідає дійсності, тому що в матеріалах кримінальної справи відсутні будь-які дані про зазначені обставини. На його думку, вчиненням ОСОБА_1 вимагання щодо ОСОБА_1.2 було лише перервано перебіг давності, однак останній з моменту закінчення цього злочину не вчиняв будь-яких злочинів та не ухилявся від слідства і суду в кримінальній справі за обвинуваченням за статтею 257 КК та статтею 94 КК 1960 року. Захисником до заяви також долучено довідку Керченського МВ ГУ МВС України в АР Крим про те, що ОСОБА_1 перебував у розшуку лише за вчинення злочину, передбаченого статтею 189 КК, з 8 квітня 1999 року по 5 лютого 2002 року. На підтвердження правильності своєї позиції захисник наводить такі рішення касаційного суду: 1) ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 листопада 2012 року щодо ОСОБА_16 та інших. У цій справі касаційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що ОСОБА_16 у 1994 році організував озброєну банду, а решта засуджених увійшла до її складу та брала участь у нападах до 1998 року. Разом з тим суд змінив цей вирок і на підставі статті 49 КК та частини п’ятої статті 74 КК звільнив ОСОБА_16 та інших засуджених від відбування покарання, призначеного за статтею 69 КК 1960 року, у зв’язку із закінченням десятирічного строку давності; 2) ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 січня 2007 року щодо ОСОБА_17, якого було визнано винуватим у тому, що він у 2003 році вступив до озброєної банди та у її складі брав участь у вчиненні злочинів. Ці дії були кваліфіковані за статтями 28, 257 КК. Касаційний суд перекваліфікував їх на частину першу статті 263 КК і мотивував своє рішення відсутністю доказів на підтвердження інкримінованого йому бандитизму; 3) ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 30 жовтня 2007 року щодо ОСОБА_18, ОСОБА_19 та інших, яких було засуджено за те, що в період з 1995 по 1999 роки вони, як члени організованої озброєної банди, вчинили ряд умисних вбивств і озброєних нападів на підприємства, організації, установи, окремих громадян з метою заволодіння державним, колективним та індивідуальним майном громадян. Касаційний суд, скасувавши вирок у частині засудження ОСОБА_19 за статтею 257 КК у зв’язку із недоведеністю його участі в цьому злочині, дійшов до висновку, що в матеріалах кримінальної справи немає і судом не наведено у вироку доказів того, що ОСОБА_19 був членом банди або знав про те, що злочин вчиняється бандою, а брав участь лише у вчиненні одного розбійного нападу; 4) ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 листопада 2008 року щодо ОСОБА_20 та інших, яким з-поміж іншого було інкриміновано злочин, передбачений статтею 257 КК. У цій справі касаційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції про відсутність доказів вчинення ОСОБА_20 та іншими бандитизму, а також виправданням їх за цієї статтею закону; 5) ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 8 жовтня 2009 року щодо ОСОБА_21 та інших, які були засуджені за статтею 69 КК 1960 року. Суд касаційної інстанції скасував вирок у частині засудження за бандитизм і закрив справу за недоведеністю участі засуджених у вчиненні цього злочину. Касаційний суд дійшов до висновку, що суд першої інстанції не дослідив даних про утворення озброєної банди та її діяльність, обмежившись лише вказівкою про створення об’єднання в 1994 році та зосередившись при цьому виключно на з’ясуванні обставин вчинення конкретних злочинів. У вироку не дано оцінки доказам, які ставлять під сумнів правильність висновку щодо існування озброєної банди та участі в ній засуджених, а також не зазначено, коли саме було створено банду, з якого часу угруповання набуло усіх ознак банди, хто із її учасників та коли давав згоду на прийняття нових членів. Суд не навів жодних доказів на підтвердження висновків про існування жорсткої дисципліни та покарань за відмову від виконання доручень лідера; 6) ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року щодо ОСОБА_22 та інших, яких засуджено за те, що у 2008 році ОСОБА_22 організував озброєну банду для вчинення нападів, а ОСОБА_23 і ОСОБА_24 увійшли до неї. У 2008 році ОСОБА_22 та інші члени банди проникли до помешкання ОСОБА_1.3 та вчинили на нього збройний напад, а заволодівши майном потерпілого, вбили останнього. Того ж року, ОСОБА_22 за допомогою інших осіб, незаконно заволодів транспортним засобом ОСОБА_1.4 Ухвалою Верховного Суду України з вироку виключено рішення суду про кваліфікацію дій ОСОБА_22 та інших за статтею 257 КК. Касаційний суд дійшов до висновку про те, що ступінь згуртованості групи ні перед, ні під час вчинення розбійного нападу на потерпілого не могла досягти і не досягла рівня організованої стійкої. Між ОСОБА_22 та потерпілим був конфлікт з приводу боргу, а інші засуджені дали згоду на вчинення розбійного нападу і вчинили його за попередньою змовою групою осіб. Ексцес виконання умисного вбивства є цьому підтвердженням. Саме по собі застосування зброї без утворення стійкого злочинного об’єднання не може утворювати склад бандитизму; 7) ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 23 листопада 2010 року щодо ОСОБА_25 та інших. Суд першої інстанції виправдав за статтею 257 КК ОСОБА_25 та інших, які обвинувачувалися у вчиненні протягом 2002-2004 років у складі банди ряду злочинів. Касаційний суд підтвердив правильність висновків суду щодо їх виправдання за статтею 257 КК України та зазначив, що під час судового розгляду не знайшло підтвердження обвинувачення у вчиненні злочину в складі організованої групи у зв’язку з відсутністю низки ознак бандитизму: стійкості групи, чіткого розподілу функцій між учасниками, їх усвідомлення про наявність зброї та можливість її застосування; 8) ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2012 року щодо ОСОБА_26 та ОСОБА_27. У цій справі касаційний суд зробив висновок, що передбачений статтею 93 КК 1960 року злочин відповідно до статті 7-1 КК 1960 року, яка діяла на момент вчинення діяння, є тяжким злочином. Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України заслухала суддю-доповідача, пояснення прокурора, який просив оскаржувану ухвалу касаційного суду скасувати в частині засудження ОСОБА_1 за статтею 94 КК України 1960 року та постановити нове рішення про звільнення ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності за цим законом, закривши справу в цій частині у зв’язку із закінченням строків давності, перевірила матеріали кримінальної справи та матеріали, додані до заяви, обговорила викладені в заяві доводи і дійшла висновку про таке. Згідно зі статтею 400-11 КПК 1960 року Верховний Суд України переглядає судові рішення у кримінальних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до положень пункту першого частини першої статті 400-12 КПК 1960 року Верховний Суд України вправі переглянути судові рішення за таких умов: наявності двох і більше подібних суспільно небезпечних діянь; коли щодо цих суспільно небезпечних діянь касаційний суд неоднаково застосував одну й ту саму норму кримінального закону і таке застосування потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України вважає, що у справі є підстави для перегляду оспореного рішення касаційного суду з підстав неоднакового застосування норм закону, які регулюють питання звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання у зв’язку із закінченням строків давності за злочин, передбачений статтею 94 КК. Нормативними орієнтирами щодо вирішення питання про обчислення строків давності за вчинене ОСОБА_1 умисне вбивство є частини друга, третя статті 4, частина третя статті 5, частини перша – третя статті 49 КК та частини перша – третя статті 48, стаття 94 КК 1960 року. На час вчинення ОСОБА_1 умисного вбивства ОСОБА_1.1 – грудень 1995 року – питання давності вирішувалось на підставі статті 48 КК 1960 року, а на час постановлення оспорюваного рішення, тобто на момент набрання вироком законної сили, – на підставі статті 49 КК. Відповідно до положень пункту 11 Розділу ІІ Перехідних положень КК правила, встановлені КК 1960 року щодо давності, умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, погашення і зняття судимості поширюються на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом, за винятком випадків, якщо цим Кодексом пом’якшується кримінальна відповідальність. Статтею 94 КК 1960 року передбачалося покарання за умисне вбивство без обтяжуючих обставин у виді позбавлення волі на строк від семи до п’ятнадцяти років. Для такого злочину пунктом четвертим статті 48 КК 1960 року встановлювався максимальний строк давності – десять років. Цей строк не залежав від тяжкості вчиненого злочину, а визначався в залежності від строку та виду покарання, яке могло бути призначене засудженій особі. Пунктом п’ятим частини першої статті 49 КК встановлено для особливо тяжкого злочину, яким відповідно до частини п’ятої статті 12 КК є умисне вбивство без обтяжуючих обставин, максимальний строк давності – п’ятнадцять років. Ця норма порівняно з пунктом четвертим статті 48 КК 1960 року погіршує становище особи. Частиною першою статті 49 КК прямо передбачено юридичний факт, з яким пов’язується кінцевий момент строку давності, – день набрання вироком законної сили. Зазначена норма поліпшує становище особи порівняно з частиною першою статті 48 КК 1960 року, якою прямо не передбачалося такого юридичного факту, а судова практика орієнтувалася на день винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого та пред’явлення особі обвинувачення. Вирішуючи питання про те, яку з наведених норм кримінального закону застосувати, касаційний суд мав керуватися положеннями статті 5 КК, згідно з частиною третьою якої закон про кримінальну відповідальність, що частково пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. Таким чином, строк давності за умисне вбивство без обтяжуючих обставин, вчинене до 1 вересня 2001 року і кваліфіковане за статтею 94 КК 1960 року, становить десять років, а його кінцевий момент має настати до набрання вироком, яким особа засуджується за цей злочин, законної сили. Однак касаційний суд під час розв’язання питання про звільнення ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності не застосував норми статті 48 КК 1960 року і статей 5, 49 КК, тобто не застосував ті норми закону, які належало застосувати, і тим самим допустив неправильне застосування норм закону про кримінальну відповідальність. Таке правозастосування, у порівнянні з правовою позицією касаційного суду в рішеннях від 16 лютого і 15 листопада 2012 року свідчить про неоднакове застосування однієї і тієї самої норми закону про кримінальну відповідальність. При постановленні ухвали щодо ОСОБА_1 касаційний суд неправильно застосував норми закону, що регулюють питання зупинення та переривання перебігу давності. Відмовляючи у закритті кримінальної справи за статтею 94 КК 1960 року у зв’язку із закінченням строків давності, касаційний суд мотивував своє рішення тим, що після поновлення перебігу строку давності, з часу затримання ОСОБА_1 – 12 жовтня 2006 року – не минуло п’ятнадцяти років. За змістом частини третьої статті 48 КК 1960 року та частини другої статті 49 КК перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. У випадку з’явлення особи із зізнанням або її затримання строк давності відновлюється та продовжує тривати. Час, який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа почала переховуватися від слідства або суду, не втрачає значення, він зберігається й зараховується в строк давності. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину, а не затримання, минуло п'ятнадцять років і давність не була перервана вчиненням нового злочину. За змістом частини другої статті 48 КК 1960 року та частини третьої статті 49 КК перебіг давності переривається, якщо до його закінчення особа вчинила новий злочин. Відповідно до обвинувачення, визнаного судом доведеним, строк давності за вчинений ОСОБА_1 злочин, передбачений статтею 94 КК 1960 року, було перервано вчиненням ним вимагання з січня 1996 року по квітень 1998 року. Час вчинення злочину, передбаченого статтею 257 КК, на обчислення цих строків не впливає, оскільки цей злочин є триваючим, розпочався до вчинення умисного вбивства ОСОБА_1.1 і тривав після вчинення цього злочину, тобто це діяння по відношенню до умисного вбивства не є новим злочином. Згідно з матеріалами справи 6 квітня 1999 року ОСОБА_1 було оголошено в розшук у зв’язку з обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 144 КК 1960 року, за результатами якого той був затриманий 9 лютого 2002 року. З того часу на підставі судових рішень ОСОБА_1 перебував в місцях позбавлення волі до дня фактичного його звільнення – 5 лютого 2004 року. У матеріалах кримінальної справи відсутні дані про розшук ОСОБА_1 у зв’язку з обвинуваченням у бандитизмі та вчиненні у складі банди умисного вбивства ОСОБА_1.1. Кримінальна справа за фактом умисного вбивства невстановленої особи, як у подальшому встановлено ОСОБА_1.1, за ознаками складу злочину, передбаченого статтею 94 КК 1960 року, була порушена 16 квітня 1999 року, а стосовно ОСОБА_1 за вчинення бандитизму за статтею 257 КК та умисного вбивства ОСОБА_1.1 за пунктом «ї» статті 93 КК 1960 року – 20 квітня 2006 року. 12 квітня 2006 року ОСОБА_1 був затриманий у порядку статті 115 КПК 1960 року за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого статтею 257 КК, а 21 квітня 2006 року йому було обрано запобіжний захід у виді взяття під варту. Факт пред’явлення обвинувачення через кілька років після вчинення злочину, на що посилається в ухвалі касаційний суд, сам по собі не свідчить про ухилення від слідства або суду. Виходячи з наведеного вище, Судова палата дійшла висновку про те, що колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 12 травня 2012 року щодо ОСОБА_1 неправильно застосувала норми, які регулюють обчислення строків давності за вчинене ним у грудні 1995 року умисне вбивство ОСОБА_1.1, а тому рішення у цій частині є незаконним і підлягає скасуванню. Оскільки таке рішення пов’язане з необхідністю визначення остаточного покарання ОСОБА_1 на підставі частини четвертої статті 70 КК за сукупністю злочинів, на що Верховний Суд України не має повноважень, ухвала касаційного суду щодо ОСОБА_1 підлягає скасуванню повністю з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Одним із доводів заяви є неправильна кваліфікація дій ОСОБА_1 за статтею 257 КК. Захисник вважає, що ці дії засудженого належить кваліфікувати за статтею 69 КК України 1960 року, яка була чинною на час вчинення злочину. Згідно з частиною другою статті 4 КК злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Виходячи із положень частини третьої даної статті, часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. Визначення часу вчинення злочину передбачає встановлення точного терміну, в межах якого злочин було вчинено, – початкового і кінцевого моментів, з якими пов’язується більшість кримінально-правових наслідків діяння. Зі змісту судових рішень щодо ОСОБА_1 убачається, що він у 1994 році увійшов у банду, що діяла з 1994 року до 2005 року, та в грудні 1995 року в її складі вчинив умисне вбивство ОСОБА_1.1 Згідно із пред’явленим органом досудового слідства обвинуваченням ОСОБА_1 брав участь у банді з 1994 року по 9 лютого 2002 року, тобто до затримання правоохоронними органами. Визначення часу вчинення саме бандитизму безпосередньо пов’язано з встановленням форми участі особи у вчиненні цього злочину. Бандитизм становить окремий різновид спільної злочинної діяльності, специфічними проявами якої є організація озброєної банди та участь у ній або у вчинюваному нею нападі. Для визначення часу вчинення цього злочину саме у цих двох формах має значення час створення банди, тобто момент набуття об’єднанням всіх обов’язкових ознак банди, час вступу конкретної особи до її складу й виходу з неї та час вчинення конкретних злочинів у складі банди. За висновком касаційного суду перебування ОСОБА_1 у банді продовжувалося і після 1 вересня 2001 року, тобто після вступу в силу КК 2001 року. Отож, якщо виходити із зазначеного змісту доводів заяви, її автор фактично оспорює правильність (обґрунтованість) висновків суду щодо фактичних обставин справи. По суті захисник просить перевірити законність і обґрунтованість засудження ОСОБА_1 за злочин, передбачений статтею 69 КК 1960 року і статтею 257 КК. Однак з’ясування цих питань стосується повноти і всебічності дослідження обставин події злочину, тобто тих питань, перегляд яких не входить до повноважень Верховного Суду України. У зв’язку із зазначеним доводи захисника у цій частині не можуть бути підставами для втручанні в оспорене судове рішення. Керуючись пунктом 15 Розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, статтями 400-12, 400-20, 400-21 і 400-23 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України постановила: заяву захисника Майданика П.А. задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2012 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом другим частини першої статті 400-12 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року. Головуючий А.І. Редька
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
НАКА З Львівської облдержадміністрації від 13. 09. 2013 року №362 «Про проведення обласної виставки-огляду «Квітковий вернісаж-2013» 26... |
НАКА З Львівської облдержадміністрації від 13. 09. 2013 року №362 «Про проведення обласної виставки-огляду «Квітковий вернісаж-2013» 26... |
|
Законами України від 8 грудня 2004 року N 2222-IV, від 1 лютого 2011... Верховна Рада України від імені Українського народу громадян України всіх національностей |
Договір про використання Сервісу Izvit Київ 01 серпня 2013 року |
|
С. Кам’янобрід Наказ 07. 06. 2013 №62- О Про підсумки Про загальну середню освіту”, Національної доктрини розвитку освіти, концепції 12-річної загальноосвітньої школи, а також відповідно... |
НА ТУРИСТИЧНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ Київ 26 вересня 2009р |
|
ГОСПОДАРСЬКИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ ОВУ, 2007 р., N 52, ст. 3476, від 9 січня 2007 року N 549-V, ОВУ, 2007 р., N 8, ст. 276, від 17 вересня 2008 року N 514-VI, ОВУ,... |
03 вересня 2010 року м. Київ Большакової Тетяни Борисівни щодо звільнення її від сплати внеску на організаційно-технічне забезпечення діяльності Житомирської... |
|
ЗАКОН УКРАЇНИ Закону України від 16 вересня 2008 року N 509-VI, зберігають чинність протягом двох років з дня набрання чинності Законом України... |
17 жовтня 2013 року м. Київ Вус С. М., Глоса Л. Ф., Гошовської Т. В., Заголдного В. В., Канигіної Г. В., Кліменко М. Р., Короткевича М.Є., Кузьменко О. Т., Пивовара... |