“З А Т В Е Р Д Ж У Ю “
Начальник СДПЧ – 25
майор вн. служби
Каганець С.О.
П Л А Н - К О Н С П Е К Т
Проведення заняття із гуманітарної підготовки
з особовим складом 1-го караулу СДПЧ – 25.
Тема № 20 Основні міжнародні та національні політико – правові документи з прав людини..
Навчальна мета: Ознайомлення особового складу з основними міжнародними та національними політико – правовими документами з прав людини.
Час - 45 хвилин.(розповідь, бесіда)
Місце проведення – учбовий клас або актовий зал
Навчально-матеріальне забезпечення: план - конспект
Література . 1.Конституція України
2. Луць Л.А. Шляхи розбудови Української правової держави // Основи держави і права України -Львів, 1994.
Конституційно-правова реформа в Україні.
Порядок проведення заняття :
Організаційний момент - 2 хв. :
перевірка присутніх ;
оголошення теми і мети заняття, питання , які вивчатимуся.
2. Контроль знань - 3 хв. :
перевірка засвоєння раніше пройденого матеріалу.
Викладення матеріалу теми - 35 хв.
Питання , які вивчатимуся :
Поняття конституції. Юридичні властивості та загальна характеристика чинної Конституції України.
Конституціоналізм в Україні.
Прийняття чинної Конституції України. Конституційно-правова реформа в Україні: проблеми й перспективи.
№ з\п
|
Питання та їх короткий зміст
|
Методичні вказівки
|
1
2
3
|
Поняття, основні властивості та загальна характеристика Конституції України.
Термін “конституція” відомий людству протягом тисячоліть (згадаємо, наприклад, конституції римських імператорів, які не були конституціями в сучасному розумінні, проте здійснювали правове регулювання певних сфер суспільного життя, що мали в тому потребу). “Конституція” походить від латинського “constitutio” – “установа”, “встановлюю”, “затверджую”. Поряд з терміном “конституція” для означення того самого інституту на початкових етапах його становлення застосовувалося ще й найменування “lex fundamentals” – “Основний Закон”.
В сучасному значенні під конституцією розуміється головний закон держави, що закріплює принципи організації й діяльності державних органів, засади суспільного ладу, права і свободи людини і громадянина. Маємо зазначити, що конституція – категорія історична. Окремі її елементи були сформульовані в працях давньогрецьких філософів, зокрема Платона та Аристотеля. Поява конституцій пов’язана з епохою буржуазних революцій. Батьківщиною конституціоналізму по праву вважається Англія, де в XVII столітті були прийняті такі акти, як Хабеас корпус (1692 р.), Біль про права (1688 р.).
До перших конституційно-правових актів також відносяться штатів Північної Америки: Декларація прав Віргінії (1776 р.). Біль про права Пенсільванії (1776 р.), Конституція Массачусета (1780 р.), Конституція Північної Кароліни (1776 р.), Біль про права Нью-Гемпшира (1776 р.). Конституція Меріленда (1776 р.), конституційні акти, прийняті в штатах Нью-Йорк, Південна Кароліна, Нью-Джерсі, Джорджія. У 1787 році була прийнята найстаріша з чинних конституцій – конституція США. Першими конституціями в Європі вважаються конституції Пилипа Орлика 1710 року, Конституції Франції та Польщі
1791 року. Протягом першої половини ХІХ століття конституції були прийняті майже у всіх країнах Західної і Центральної Європи, а в другій половині цього сторіччя – в країнах Латинської Америки, Канаді та Новій Зеландії.
В загальному вигляді конституція може бути визначена як система правових норм, що, як правило, мають вищу юридичну силу і регулюють основи взаємин в системі: особистість – суспільство – держава, а також засади організації публічної влади. Ці правові норми можуть міститися в одному або кількох нормативно-правових актах – основних законах, або в цілому ряді звичайних законів, а також судових прецедентах та конституційних звичаях.
Наука конституційного права застосовує поняття “конституція” у кількох значеннях: матеріальному і формальному; крім того, розрізняють конституцію юридичну і конституцію фактичну.
Конституція в матеріальному значенні – писаний акт або сукупність актів, конституційних звичаїв, які проголошують права і свободи людини та громадянина, а також визначають засади суспільного ладу, форму правління та територіального устрою, основи організації центральних та місцевих органів влади, їхню компетенцію та взаємини, державну символіку та столицю.
Конституція в формальному значенні – закон або група законів, що мають вищу юридичну; конституція – закон законів, основний закон. Вона не може бути змінена в загальному порядку, шляхом видання звичайного закону, і навпаки, внесення змін та доповнень у К. тягне необхідність внесення змін у відповідні положення законів та інших нормативно-правових актів.
Матеріальне і формальне розуміння конституції знаходяться в певному співвідношенні: по-перше, спеціальна форма закріплення обумовлена специфікою правого регулювання – конституція регулює найбільш важливі суспільні відносини – засади суспільного й державного ладу, - тому виправданою є вища юридична сила норм конституції, по-друге, всі держави мають конституцію в матеріальному значенні, але не всі – у формальному.
Юридична конституція – певна система правових норм, яка регулює вказаний круг суспільних відносин. Фактична конституція – відносини, що існують в дійсності. Розходження між юридичною і фактичною конституцією свідчить про фіктивність конституції. Фактична і юридична конституції — цілком самостійні явища і ототожнювати їх не можна. З іншого боку, юридична конституція може вважатись похідною від фактичної конституції. Напередодні прийняття нової Конституції України (в 1991—1996 рр.) фактична конституція значно випереджала юридичну конституцію, яка стала гальмом розвитку основоположних суспільних відносин. Тому приведення юридичної конституції у відповідність з конституцією фактичною було першочерговим завданням конституційного будівництва. Фактична конституція не може не визначати структурні та функціональні характеристики юридичної конституції, головними з яких є реальність і відповідність фактичним конституційним відносинам, відсутність яких призводить до фіктивної конституції.
Від загальнотеоретичної характеристики конституції перейдемо до безпосереднього аналізу Конституції України, що була прийнята Верховною Радою України 28 червня
1996 року. Вона складається з Преамбули, 15 розділів, що об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів Перехідних положень.
Конституція проголосила Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнала людину найвищою соціальною цінністю і утвердила реальне народовладдя. Вона підсумувала попередній розвиток суспільства й держави, створила об'єктивно необхідні правові основи їх функціонування і подальшого розвитку, зумовила незворотність цих процесів і нове ставлення до України інших держав та міжнародних органів й організацій.
Значення Конституції України як Основного Закону держави й суспільства відображають її юридичні властивості – специфічні риси конституції, що відрізняють конституцію в системі нормативно-правових актів, характеризують її сутність та зміст. Основними юридичними властивостями Конституції України є:
- вища юридична сила – закони та інші підзаконні нормативно-правові акти не можуть суперечити конституційно-правовим нормам; прийматися компетентними органами, компетенція яких визначається конституцією; конституція встановлює також процедури їх прийняття;
- нормативність – загальна обов’язковість конституційних приписів; норми К. є нормами прямої дії;
- установчий характер – встановлює структуру та компетенцію публічних органів – посадових осіб;
- особлива юридична природа – особливість суспільних відносин, які складають предмет правового регулювання;
- підвищена стабільність – зміна конституції тягне зміну інших нормативно-правових актів; особливий порядок внесення змін та доповнень;
- підвищена охорона з боку держави;
- здатність стимулювати суспільні відносини та ідеологічна впливовість;
- база для розвитку поточного законодавства: пряма вказівка на те, що питання має регулюватися певним нормативно-правовим актом; вказівка на те, що питання має бути обов’язково врегульовано без вказівки на вид акту; прийняття актів органами державної влади за власною ініціативою в межах компетенції з додержанням встановлених процедур;
- легітимність – порядок прийняття конституції має гарантувати громадянам держави можливість приймати участь в конституційному процесі;
Функції Конституції – основні напрямки її реалізації та впливу на суспільні відносини.
юридична – головне джерело права, лежить в основі всієї правової системи держави;
установча – організація й діяльність основних політичних інституті держави відбувається на підставі конституції;
політична – закріплює засади форми держави, принципи здійснення політичної влади;
ідеологічна – конституція містить основні політичні, філософські ідеї, здатна сформувати образ мислення;
стабілізуюча та консолідуюча – будь-яка конституція. закріплює результат досягнення компромісу в суспільстві, об’єднує протилежні політичні сили та групи інтересів;
обмежуюча – державна влада обмежуються правом, яке встановлює межі та принципи здійснення державної влади;
зовнішньополітична – встановлює принципи здійснення зовнішньої політики, співвідношення внутрішньодержавного та міжнародного права.
Становлення конституціоналізму в Україні.
Ідеї конституціоналізму в Україні мають давні історичні витоки. Вони сягають часів Київської Русі, коли на віче укладалися договори міх князем і народом, князем і дружиною що відображено в різних редакціях “Руської Правди”.
Як акти конституційного характеру в історико-юридичних дослідженнях розглядаються договори часів становлення Гетьманської держави, котру будував Богдан Хмельницький. Він підписав договір і морську конвенцію з Османською Портою (1648 р.), Зборівську угоду з Польським Королівством (1649 р.), чим закладалися основи автономії України.
Нові відносини між Україною та Росією були юридичне оформлені договором 1654 р., який складався з двох документів. Це, по-перше, “Березневі статті” Богдана Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких Україна об'єднувалася в союз із Московщиною, і, по-друге, жалувані грамоти царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому та Війську Запорозькому. В цьому документі за Військом Запорозьким закріплювалися широкі права: “вибирати гетьмана, самим між собою, по давньому звичаю”, самостійно здійснювати
судочинство, мати стосунки з іншими державами (лише для зносинами із Польщею й Туреччиною слід було мати згоду царя), збирати податки для української скарбниці, утримувати 60-тисячне військо. Як бачимо, договір із царем передбачав мінімальну залежність від Московії й, за умови його сумлінного виконання, надавав Україні можливості для розвитку своєї державності. Але подальша практика стосунків з Росією показала підступність її політики, що насправді була спрямована на порушення домовленостей, знищення будь-яких ознак й самостійності України, на поступове, але неухильне перетворення її на звичайну провінцію Московської держави. Це, природно, збудило протидію, привело до відродження ідеї самостійності української держави, що й знайшло своє втілення у “Пактах і Конституції законів та вільностей Війська Запорозького”, написаних гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом і прийнятих 5 квітня 1710 р. у Бендерах. За своїм змістом цей документ можна розцінювати як першу в Європі конституцію в сучасному її розумінні.
Початок реального конституційного процесу в Україні пов'язаний із поваленням самодержавства та організацією у перших числах березня 1917 р. Центральної Ради.
Підґрунтя становлення української державності заклали універсали Центральної Ради, перший з яких було прийнято у червні 1917 р. Він розглядався як “статут автономії України”, здійснюваної за принципом: “Українські справи вирішують Українські Збори (Сейм), загальноросійські — Центральний Російський Уряд”. Однак ці демократичні ідеї були відхилені російським Тимчасовим урядом.
Розвиток подій у другій половині 1917 р. підводив Україну до проголошення незалежності. Важливим політико-правовим перед конституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною Радою 20 листопада. 1917 р. ІІІ Універсалу, який проголошував побудову відносин із Росією не на автономних, а на федеративних засадах. Цей документ проголосив створення Української Народної Республіки, головним органом якої визнавалася Центральна Рада та її Генеральний Секретаріат, визначив землі, що входять до складу території України, закріпив загальновизнані демократичні права людини і громадянина, окреслював шляхи розвитку місцевого самоврядування, а також національно-персональної автономії великоруського, єврейського, польського та інших народів, що проживали в Україні.
Отже, в III Універсалі порушувалися дуже важливі конституційні питання, що було значним кроком на шляху до прийняття демократичної конституції України. Причому Центральна Рада та уряд робили все можливе, аби мирним шляхом, через порозуміння визначити майбутній державний устрій України, не порушуючи за існуючих умов питання щодо її цілковитої незалежності. Однак навіть з питання федералізації території колишньої Російської імперії не вдалося дійти згоди ні з Тимчасовим урядом, ні з більшовицькою владою, яка відхилила всі демократичні пропозиції України і розпочала проти Центральної Ради військові дії. За цих умов 9 січня 1918 р. і було прийнято VI Універсал, який проголошував, що “однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”.
IV Універсал проголошував низку інших важливих положень щодо державного устрою України, у тому числі: 1) якнайшвидше встановлення миру з петроградським урядом народних комісарів; 2) встановлення Українськими Установчими Зборами справжньої влади народу; 3) після повернення додому вояків проведення Центральною Радою переобрання місцевих рад і міських дум, щоб всі змогли брати участь у їхній праці; 4) передачу трудовому народові землі без викупу; 5) запровадження державне-народного контролю над усіма банками; 6) розгортання рішучої боротьби проти всіх контрреволюційних сил.
Як бачимо, усі зазначені положення мали демократичне спрямування й у подальшому знайшли відображення у Конституції Української Народної Республіки 1918 р., яка мала підзаголовок “Статут про державний устрій, права і вільності УНР”.
Наведене вище свідчить, як поступово, віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Саме це засвідчує Конституція УНР 1918 р., яка, однак, так і не набула чинності.
За радянського періоду української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.). Але ці документи з точки зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати “квазіконституціями”. Така оцінка конституцій “радянського типу” пов'язана з тим, що вони: по-перше, встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влад. Конституювання рад як єдиної основи всієї державної влади, які діють за принципом "працюючої корпорації", забезпечуючи поєднання законодавчої і виконавчої державної роботи, сприяло підміні представницьких органів (які в силу специфічних організаційних форм збиралися два рази на рік і працювали по 2—3 дні або вузькокорпоративними президіальними або виконавчими органами). Такий конституційний статус рад свідчив про їх використання як своєрідного лаштунку для маскування партійної диктатури. по-друге, конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали ідеологічні настанови щодо держави; по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.
Прийняття чинної Конституції України. Конституційно-правова реформа в Україні: проблеми й перспективи.
Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов'язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де утверджувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового статусу людини і громадянина. У цьому процесі можна виділити три основних етапи.
Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від
16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. На цьому етапі розпочинається робота з підготовки проекту нової Конституції України. Хронологічно вона здійснювалася наступним чином.
24 жовтня 1990 р. Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розробки нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л. Кравчука.
Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано загально методологічні принципи майбутньої Конституції України. Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 р.
На основі Концепції Комісія підготувала проект нової Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 р.
Паралельно з цим до чинної на той час Конституції Української РСР 1978 р. вносилися зміни і доповнення з метою привести її у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. У зв'язку із загостренням політичної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26 жовтня 1993 р. конституційний процес
було фактично перервано.
Другий етап починається після завершення дострокових парламентських і президентських виборів і охоплює період з 10 листопада 1994 р. по 8 червня 1995 р.
Цей етап характеризується відновленням конституційного процесу. 10 листопада
1994 р. Верховна Рада України затверджує новий склад Конституційної комісії співголовами якої стали Президент України Л. Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О. О. Мороз.
Одночасно з розробкою проекту Конституції України на другому етапі необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку. Це було зумовлено тим, що до Конституції Української РСР 1978 р. у різний час вносилося багато неузгоджених між собою змін та доповнень, унаслідок чого вона перетворилася на внутрішньо суперечливий документ. У зв'язку з цим виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті Конституції України по-різному визначали принципові положення щодо організації влади в Україні (наприклад, ст. 2 закріплювала радянську модель організації влади, а ст. 93 — організацію влади на засадах принципу поділу влад).
Завершився другий етап 8 червня 1995 р. Укладанням Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний Договір дав змогу створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.
Третій етап охоплює період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України") до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою України). В юридичній літературі звертається увага на те, що на останньому етапі конституційний процес в Україні характеризується істотними особливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці. Це, зокрема:
- створення Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України в липні 1995 р. з числа фахівців у галузі конституційного права;
- створення Конституційною комісією України на своєму засіданні 24 листопада 1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії (фактично для доопрацювання проекту, поданого першою Робочою групою);
- схвалення Конституційною комісією України проекту Конституції, який подала ця Робоча група, і передача його разом із зауваженнями й пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради України;
- створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної комісії для доопрацювання проекту Конституції України;
- колективне обговорення (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке проходило майже цілу добу) статей проекту Конституції України і прийняття нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів;
- завершальне редагування тексту Конституції апаратом Верховної Ради України і урочисте підписання тексту Конституції Президентом України і Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.
Розвитку сучасного конституційного процесу після здобуття Україною незалежності можна розбити на етапи дещо по-іншому:
1) підготовка кількох проектів Конституції, що відображали позиції різних політичних партій та угрупувань;
2) створення конституційних комісій та їх робочих груп, які в період з 1991 по 1996 рік підготували й розглянули кілька проектів конституції;
3) винесення одного з проектів на всенародне обговорення, що тривало кілька місяців; аналіз результатів обговорення і внесення відповідних змін до тексту проекту Конституції;
4) активізації роботи над проектом Конституції після обрання Верховної Ради нового скликання і Президента України у 1994 році;
5) укладення у червні 1995 року між верховною Радою України і Президентом України Конституційного договору;
6) підготовка нового проекту Конституції;
7) прийняття Конституції Верховною Радою України 28 червня 1996 року.
Постає питання, чому Конституція України розроблялася майже шість років? Відповідь очевидна – через протистояння різних політичних сил.
Маємо зазначити, що конституційний процес (прийняття Основного Закону, внесення до нього змін та доповнень, розвиток конституційно-правових інститутів, спрямований на демократизацію і забезпечення оптимального правового регулювання) в Україні з прийняттям Конституції України не завершився; він триває. На сьогоднішній день найбільш дискусійним питанням в політичній сфері є питання конституційно-правової реформи. В цілому, оцінюючи розвиток Української Держави після здобуття незалежності, можна помітити тенденцію руху від радянської республіки через президентську та змішану форми правління до парламентської республіки.
На сьогоднішній день Україна має змішану форму правління. Теорія права вважає, що своїм походженням ця форма зобов'язана прагненню уникнути недоліки “чистих” форм державного правління й одночасно втілити їхні переваги. Так, однією з позитивних рис президентської республіки є сильна виконавча влада, але при цьому уряд може вийти з-під парламентського контролю; сама ж форма правління тяжіє до президентського авторитаризму – негативні риси. До достоїнств парламентської форми, безспірно, слід віднести відповідальність уряду перед представницьким органом, до недоліків - урядову нестабільність, часту зміну кабінетів, кризи у сфері виконавчої влади.
Змішана форма правління - спроба поєднати досить сильну президентську владу (главою держави та фактичним главою виконавчої влади стає особа, обрана на основі всенародного голосування) - елемент президентської форми, і відповідальність уряду перед парламентом – елемент парламентаризму, що має свої плюси. Разом із тим таке поєднання має й свої мінуси, оскільки порушується іманентно властива тій або іншій формі єдність структури управління й одночасно виникають нові види відносин, колізії та неузгодженості, яких не було у “відпрацьованих” формах правління. Руйнуються сформовані стандарти поділу влади. Може відбуватися змішування різних начал, що не завжди сприяє дотриманню конституційної законності. Зазначене стосується й відповідальності. Зокрема, змішана форма правління може надати главі держави значні повноваження, які характерні для президентського режиму, і при цьому звільнити його від обов'язків та відповідальності, котрі за умов президентської форми правління невіддільні від повноважень. Саме така модель розподілу влад існує в Україні. Конституційно-правова реформа спрямована на розширення повноважень парламенту, забезпечення відповідальності уряду перед парламентською більшістю, яка в свою чергу несе відповідальність перед суспільством в цілому; крім того, вона має чітко розмежувати повноваження Президента України і Кабінету Міністрів України, що забезпечить ефективне функціонування виконавчої влади.
Ідею необхідності демократизації механізму держави підтримують усі політичні сили, що представлені в українському парламенті. Проте кожна з цих сил по-своєму бачить шляхи, методи і результати реформування. За таких умов питання щодо конституційно-правової реформи залишається відкритим.
|
Під запис
Під запис
Під запис
Під запис
|
4. Закріплення вивченого матеріалу 3 - хв.
- Поняття конституції. Юридичні властивості та загальна характеристика чинної Конституції України?
- Конституціоналізм в Україні?
- Прийняття чинної Конституції України. Конституційно-правова реформа в Україні: проблеми й перспективи?
5. Підбиття підсумків - 2 хв. :
вказати на питання, які вимагають підвищеної уваги ;
оголосити оцінки ;
відповісти на запитання.
начальник 1- го караулу
лейтенант вн. сл. А.Г. Іщенко
|