|
|
Скачати 38.25 Kb.
|
|
Лист до Д.Л.Мордовцева. Марця 20 1882 р. В. Шанований добродію Данило Яковлевичу Оце цими днями одібрав я через студента дорогий Ваш басаринок «Сон – не сон», дав переписати, та й до цензури мерщі одтарабаню разом з другими літературними надібками до 1-го тома моєї «Ради». Мені уже на превелику силу частина повернулася з Петербурга, так що можна розпочинати і друк; боюсь тільки, щоб Петербург не задержав решти, що послано до 1-го тому, то буде забара. Коли б там знайшлася яка спасенна душа, щоб не полінувалась інколи забігти до вашого «чистилища» та довідатись, чи вже, чи ще? А то іноді рукописи лежать по півроку і по року навіть: отака-то для нашої мови пільга! Нема справи, та і рятунку, здається, ми не дочекаємось! Чи при таких же порядках можна що-небудь путяще зробити? Шкода й заходу! Крутійство, та й більш нічого: от маною очі одводять, ніби дозволили, а проте накинули українську літературну справу таким неводом, що годі й думати куди-небудь плисти. Мізерію яку-небудь пустять, та й то зараз здіймається лемент: той кричить, яке ви маєте право зневажати всесвітніх геніїв (Гете, Шекспіра, Міцкевича, Пушкіна), перевдягаючи їх із славетних мантій у сірі свитки і у дігтяні чоботи? Інший кричить, для чого, для якої потреби ви їх перекладаєте, хто буде читать вашу нісенітницю? А четвертий, як Де-Пуле, так уже репетує, що вони викують мову і учинять сепаратизм, що хоч української мови і немає зовсім і народ чудесно розуміє по-великоруськи, але все ж українофіли можуть викувати мову, і тоді й з народом нічого не вдієш, ergo: души українофілів, ненавидь їх, з презирством жени! Нехай би вже вороги знущались: вони, заткнувши вуха і очі, ні на що не вважають – ні на науку, ні на правдоту, ні на факти; їм одного треба, щоб українського ні слова, ні згуку, ані знаку не було, щоб і усі ми були у червоних сорочках на штани та, крім «Камарицького», нічого більш і не відали: ну то що ж з такими говорити? Поки вони – сила, то й слухати нікого не стануть! А от наша безталанна доля, що й свої люди, від яких найбільше чекаєш підмоги й доради, і ті легковажно починають співать ту ж саму ворожу пісню! От хоч би й розправа шановного Н.І.Костомарова, бодай писана і з добрим наміром, а наробила великої шкоди: уже одно те, що «Киевлянин» з великою приязню простяг до Миколая Івановича руки, назвав його своїм, а нас усіх згола сепаративними дурнями, від яких відпльовується Костомаров, - то уже це може свідчити, у чий огород попав шановний добродій п.Костомаров? Я вже й не кажу про те, що сама думка д.Костомарова невірна: раз тільки зоставити мову українську для самих нижчих потреб безграмотного люду (бо грамотний уже матиме собі панську – культурну мову) і тішити себе тим, що усі грамотними не поробляться, то краще зовсім занедбати ту мову. Кажете, що наша інтелігенція одірвалась од народу; якщо так, то перва й найважніша повинність її – злитись з народом, статі в голові його, а для сего – перша засоба зажити його мову, увести її з шаною у сім’ю. Мені здається, що українофіли і єсть та частина інтелігенції, яка хоче засунути ту прорву, що лягла між народом і нами, і стати на послугу народові, злившись з ним і думкою, й словом. Отож я стверджую, що у нас уже зародилась, хоча й мало, а своя-таки порозуміла інтелігенція, а крім того, є по закутках багато і хоч непорозумілого, а прихильного простим серцем до своєї мови люду; то й нічого унивати, що у нас виродилась інтелігенція і ні для кого перекладати великих поетів, що хто їх читатиме? Знаходяться такі і чимало, я вже не кажу про Галичину. Та от, наприклад, про свої книжки можу дати певну статистику. Перекл[адів] «Байок з Крилова» розійшлося 4000, і тепер не можу найти примірника, щоб знов друкувати; «Різдв’яної ночі» розішлось 4800 кн[ижок]; уже четверте видання іде; переклад з Гоголя розійшлося 2500 кн[ижок]; переклад з Лермонтова – 3000 кн[ижок]; остатніх перекладів «З старого зшитку», «Думи і пісні» надруковано було 2000, а осталось тільки 300 кн[ижок], а «Сербських дум», що всі кричали «найкраще», «превосходно» переведено, куплено усього тільки 5 книжок! Значить, єсть же той читець, що купує і якому переклади на нашу мову великих поетів дуже до смаку. Ось учора я одібрав листа од мирового судді, що на Чорноморії, Мови: він просить, щоб туди заслати 100 книжок «Дум і пісень», бо там страх уподобали цю книжечку, а також і переклади Олени Пчілки. Сам Миколай Іванович пише, що він за безліч літ і забув уже українську мову і рідко бачить там яку книжку, а про Галичину нічого й не віда, а проте безодмовно кричить, що ми куємо слова, мову і чортзна-що пишемо. Перше – всякий, хто пише, звичайно, пише, як тільки може і як йому здається найпорадніше, найлучче; умисне ніхто не зважиться видумувати непутящі слова, і якщо треба лексикона, то найперве не для писак, а для критиків. Мик[ола] Іван[ович] наставив мені при віршах таких ?!, що тільки руками розведи! Хіба тума не народне слово? Пр[иклад]: «Сидить як тума», «Горілочка-тума» зведе хоч кого з ума». Хіба вгавати не народне слово? Дивись: у Шевченка «Назар Стодоля», у піснях народних: «І дитина в сповиточку кричить, не вгаває». А «безлюдяний» хіба нема? Та єсть іще і «безлюдько»! А «тремтіти», «тремтячи» теж не народне? А «млою»? А «гробковий»? На «гробки» ходить увесь мир хрещений у понеділок, і там поминають покійних, а до того причитують і приспівують, то й каже народ, як, бува, хто почне покійний свій рід перегадувать: «О! Вже й почала гробкову». Сам чув і записав. Отож-то й горе, що забувають свою мову, та й пришивають квітки! А з тих квіток іще буває в наші часи й те, що жандарми часом балакують … і накидаються вороги ще з більшою запеклістю. Вибачайте, що розвів довго: що у кого болить, той на те й скаржиться. Благаю Вас, щирий і коханий добродію, пришліть іще чого-небудь, хоч крихту для покраси нашої праці, а я Вашим «Сагайдачним» зачитуюсь. Уклоніться низенько Мик[олі] Іван[овичу] Костомарову. Нехай вибачить на слові! А що журнал, чи буде у Вас? Напишіть з ласки. Щирий і прихильний до Вас Мих.Старицький Лист вміщено у тому 8-у «Творів у восьми томах» М.Старицького, Видавництво художньої літератури «Дніпро», Київ 1965, під номером 16. З примітки до цієї публікації: «Публікується вперше за автографом, що зберігається у Чернігівському Історичному музеї, АЛ - № 370». Згадуваний у листі Де-Пуле Михайло Федорович (1822-1855)- «російський письменник і педагог-філолог» |