|
|
Скачати 103.23 Kb.
|
| 25 ВАРІАНТ 1. Регіональні відмінності організації матеріальної культури українців Українці - етнос з давньоювисокорозвиненоюземлеробською культурою. Самецезаняттяобумовилотрадиційнийпобут, матеріальну культуру, систему основних свят і обрядів (по суті календарно-землеробських), світогляд, духовніцінностінашогонароду.ВУкраїнізалежновід природно-географічних, соціально-економічних, історичних умов сформувалося три зонисільськихпоселень: північна, центральна і південна. Для північної (Полісся, Волинь) булихарактернібагатодвірніпоселеннявуличного типу. У центральнійзоні (українськийЛісостеп) до XVIII ст. булипоширенівільні і нерегулярніпоселення. Зрозвиткомкапіталістичнихвідносин тут виникаютьвуличні, радіальні, шнурові та іншівидирегулярнихпоселень, створених за проектами. У південнійзоні, яка охоплюєчастинуСлобожанщини, Таврію, узбережжяЧорного та Азовськогоморів, забудовавеласяпереважно за проектами поміщиківабоадміністрації і мала квартальнуабогніздову форму планування. Крімбагатодвірнихпоселеньповсюднобулипоширені й однодвірні – хутори. Селянське житло - хатина була глинобитною або зрубною, побіленою зсередини та зовні і складалася з двох або трьох приміщень. Бідняцькахатинабула однокамерною. Підлогуробили з глини, чотирисхилийдах крили соломою, очеретом абогонтою. Сам процесбудівництвахатинибувцілим ритуалом, покликанимзабезпечитиблагополуччясім'ї.Інтер'єрукраїнськогожитла, при наявностімісцевихособливостей в різнихісторико-етнографічних районах, буводнотипним і далеко не випадковим. Багатовіковийдосвідобумовивраціональність і естетичністьвнутрішнього простору. Кожна зона в будинку мала своєпризначення і відповідну обстановку.Селянськийдвір включав залежновідзаможності господаря одну абодекількагосподарськихспоруд: хлів, комору, клуню. Двір в Україніобов'язковобувобгороджений.Будинокукраїнськоїшляхтизнаходився, як правило, на високомумісці і був схожий на маленький замок, укріплений з усіхсторін валами, частоколом (острогом з дерев'яних паль) і з дерев'янимибаштами (одно-абодвоповерховими). На баштівночібулаварта. Дімробилидерев'яним, вкривали гонтом (спеціальнимпокрівельнимматеріалом з тонких дощечок). Починавсядімганком, далі – просторісіни з ловецькими прикрасами. За сіньми - панськіпокої та приміщення для челяді. Кімнатбулобагато – їдальня, світлиця, спальні, різноманітнікоміркитощо. Поряд з панськимбудинком ставили гумно (тік) з господарчимибудівлями, влаштовуваликвітники, садили сад, ставили пасіку, іноді – звіринець. Українськийнароднийодяг - яскраве і самобутнєкультурнеявище, вонорозвивалося й удосконалювалосяпротягомсторіч. У народному костюмівідбилисяспільністьпоходження й історичноїдолісхіднихслов'ян, взаємовплив культур сусідніхнародів. Зберігаючиознакирізнихепох, костюм є джереломвивченняетнічноїісторіїнаселення, йогосоціально-класовоїструктури, естетичнихпоглядів.Жіночийодягскладався з вишитої сорочки (туникоподібної, поликовоїабо на кокетці) і незшитогопоясногоодягу: дерги, запаски, плахти. З XIX ст. стали носитизшиті “спідниці”. У прохолодну погоду носили безрукавки (корсетки, киптарітощо). Сорочка була, як правило, прикрашена вишитимаботканим орнаментом по коміру, подолу, на рукавах - місцях, де максимально відкритий доступ до тіла.Українськідівчата і жінкитрадиційно носили багато прикрас. Звичайприкрашатишиюіснував з найдавнішихчасів. Багатийматеріал для намиста давала навколишня природа - використовувалися зерна, кісточкиягід, овочеві коробочки.Великою популярністю у жіноккористувалисявироби з бісеру, різноманітні сережки і каблучки.Чоботи носили чорніабочервоні. Святковимвзуттям в теплу погоду були черевички, а повсякдень носили взуття з сиром'ятноїшкіри - постоли і личаки. Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, часто вишитимкоміромзі шнурком), заправленої у широкіабовузькіштани, безрукавки і пояса. Пояс взагалібувобов'язковимелементомодягу і виконувавнайрізноманітнішіфункції (закріпленняодягу, захистм'язів живота при важкійроботі). На поясах носили предметиповсякденноговжитку, вони служили яскравою прикрасою одягу і показником достатку.Характерною рисоютрадиційногоукраїнськогоодягубулайогодекоративність, яка досягаласябагатимивишивками, аплікаціями, різноманітними дорогими прикрасами. У цьомувідбивалисяособливостіреґіонівУкраїни. За вишивкою на сорочці, по тому, як вона буласкроєна, за головнимубором (особливо цестосуєтьсяжінок), можнабуло точно визначити, з якогореґіонуУкраїнилюдина. За костюмом можнабулосудити про майнове і соціальне становище. Представникирізнихсоціальнихгруп (ремісники, землевласники, козацька старшина, рядовекозацтво, селяни, міщани, торговці та ін.) відрізнялисяособливостямиодягу. Система харчуванняскладається з сукупностіпевнихознактрадиційно-побутовоїкультуриетносу: набірхарчовихпродуктів, способиїхобробки і приготування, режим повсякденногохарчування, асортиментобрядовихстрав, звичаї, пов'язані з приготуванням і споживаннямїжі. На систему харчуванняукраїнців, як і іншихнародів, впливаютькліматичні і природно-географічніумови та напрямигосподарськоїдіяльності.Набірпродуктівхарчуванняпов'язаний з традиційноюгосподарськоюдіяльністю: орнеземлеробство, тваринництво, городництво, бджільництво. Основу харчуванняскладаларослинна і борошнянаїжаДля українцівхарактернешанобливе, дбайливеставлення до продуктівхарчування. Перед сніданком, обідом і вечерею українецьтрадиційнопромовлявкоротку молитву. За столом не жартували, не лаялися. Треба зазначити, що з усього комплексу матеріальноїкультурисамехарчування є найбільшконсервативним. Цестосується і системи, режиму харчування, і найбільшпоширених та улюбленихстрав (скажімо, до сьогоднівихідці з України на Подонні, в СереднійАзії, на Далекому Сходізалишили в своїйкухнібагатотрадиційноукраїнськихстрав, перш за все – борщ).Протягом року віруючі люди зобов'язані були дотримуватися постів - періодів, коли обмежувалося або взагалі заборонялося вживання м'ясних або молочних продуктів, риби, яєць. 2. Театральні корифеї 19 ст. XIX століття створило всіпередумови для виникнення нового театру. Реалістичнаграросійськогоактора М. Щепкіна та українського — К.Соленика, якихпорівнював Т. Шевченко, появаукраїнськихдраматичних творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Кобзаря, спроба поставитиукраїнськідрами в столиціРосійськоїімперії Є. Гребінкою та в іншихмістах Я. Кухаренком дали неабиякий шанс у майбутньомувиникнути такому важливомукомпонентові, як художній ансамбль, який створили М. Кропивницький та М. Старицький. Царськіукази про заборону українського слова і національного театру, а такожбезліччиновницько-бюрократичнихгальмхоч і сповільнювали розвитокукраїнськоїдраматургії, заважали її розвитку, протезнищити не могли. В кінці 70-х роківукраїнськ еакторське мистецтво, сам театр набрали виразнихсуспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню національної свідомості народу. Цей театр прийнятоназивати театром корифеїв. Слово "корифей" — грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасномурозумінні слово "корифей" означаєлюдину, яка є найвизначнішимдіячем у певній сферімистецтва. Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів й особливуувагуприділиврежисурі. Якщо досікоженакторграввідокремлено, то Кропивницькомувдалосястворити такийколектив, де творчаіндивідуальністьодночасно й зберігала себе як високоталановитуособистість, і доповнюваласвоєюгроюгруінших артистів. Корифеїукраїнського театру працювали в різних жанрах сценічного мистецтва, їхній театр піднімавсявище і вище, несучиглядачеві узагальнений образ хочпригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевченка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібнінові твори, в якихвідчувавсябиподихсучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночаснобули й драматургами, й режисерами, й акторами. У 1881 роціпіслядовгихроківборотьбикорифеївукраїнці одержали можливістьставитивиставиукраїнськоюмовою. При всіхобмеженнях і умовностях (перед кожною українськоювиставоюмусилавідбутися російська) цейкрокміністерствавнутрішніх справ хочтрохилегалізував український театр. У 1885 роцієдинадосі театральна трупа розділилася: М. Кропивницькийзі своїмиакторамивідокремивсявід М. Старицького і йогоприхильників. Обидваколектививідразу ж почали самостійнетворчежиття. Авторитет театру корифеївбувзначнобільший, ніж того на початку творчого шляху могли очікуватисаміактори. Під час перебування на гастролях у Москвіукраїнськіартистибули тепло зустрінуті передовою громадськістю. Художник І. Рєпінподарував М. Кропивницькому картину, на якійкерівниктрупи в козацькомувбраннікерувавчовномсередбурхливого моря. У Петербурзіукраїнський театр сміливоконкурував з імператорським театром, про який драматург О. Островський писав, щоцей заклад перетворився в місце "пустоїзабави", через щоглядач "лавиною сунув в український театр, де показувалосямужицькежиття". Робота в театральних трупах вимагалаповноїсамовіддачі, зречення всіх благ. Творчіколективи М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського часто пішкимандрували з місця на місце, недоїдали, хворіли, ставали подібними до циганськихтаборів через мандрівнийспосібжиття. Протесамеціколективи з провіднимиакторами творили славу українського театру. Про гастролікорифеївгарячевідгукнувся І. Франко, назвавши вистави у Петербурзітріумфомукраїнськогомистецтва, а засновник МХАТу К. Станіславський у 1911 році писав: "Такіукраїнськіактори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрівукраїнськоїсцени, увійшлизолотимилітерами на скрижалі історіїсвітовогомистецтва..." Після такого вступу є необхідність розповістиучням про кожного з акторівзокрема, щоб у старшокласників склалосяконкретнеуявлення про цихталановитих людей. 3. Світове українство різних історичних періодів. Для всіх патріотичних сил від моменту здобуття незалежності гостро постала потреба реабілітувати і наповнити реальним змістом такі поняття, як українська ідея,українська справа, українські інтереси.Для того, щоб чинити опір несприятливим тенденціям, длятого, щоб надати нового імпульсу національному самоусвідомленню і самоствердженню, спільнота мусить знову звернутисядо ключових питань і цінностей національного буття. Більшість населення колишньої УРСР не відчуваютьгордості за свою країну і не вважають її незалежність головнимполітичним пріоритетом. Націонал-демократи при владі значною мірою здискредитували українську ідею в очах пересічних громадян і виявилися нездатними на необхідну міру принциповості, компетентності і самопожертви, коли йшлося про ключові рішення. Західна діаспора не лише не спромоглася виробити адекватну стратегію і тактику участі в «розбудові державі», але й втратила власні позиції. Проблема світового українства актуалізується цілою низкою подій і обставин. ХХ ст. принесло українцям нову форму національного самоусвідомлення, але разом з тим створило надзвичайно несприятливі умови для його реалізації на батьківщині. Нова українська державність постала на ідеологічній базі, збереженій і розвинутій в західній діаспорі, а своєопертя знайшла в адміністративних і виробничих ресурсах радянської номенклатури.Здавалося, цей симбіоз може датинебачений ефект розвитку і в стислі строки виведе Україну в світові лідери. Та невдовзі з’ясувалася глибока інституційна прірва між представниками двох країн, що стала особливонаочною і дражливою в умовах несподіваних соціально-економічних катаклізмів. Ставка на створення власної держави — це та стратегія, якоїзавжди дотримувалася західна діаспора, що сама трималася на мрії про «землю обітовану» — свою далеку історичну батьківщину, поневолену ворогом.Зі здобуттям української державності масштабочікувань і мотивація західної патріотичної діаспори різкозменшились, пропорційно до цього став зменшуватися її впливу країнах проживання, відчуття солідарності, бажання зберігати свою ідентичність і передавати її дітям, онукам. Була в цьому і прихована образа на Україну, що не виправдала сподівань, і полегшення, пов’язане з відчуттям виконаної обітниці. Зустріч українців з різних континентів, поколінь,світоглядних традицій у цей момент, коли до України привернутазацікавлена увага всього світу, могла б суттєво підвищити культурний авторитет українства у світі. Не слід забувати й про необхідність моральної підтримки наших організацій у пострадянських, постсоціалістичних країнах, а також там, де на українцівзвикли дивитись виключно як на дешеву робочу силу. Українська діаспора сьогодні - її можна розділити на кілька умовних груп. Найбільшорганізована, активна і чисельна українська громада проживаєу Північній Америці. На початок 90х рр. у США та Канадіукраїнцями себе визнавали трохи менше двох мільйонів осіб.Серед них найбільший відсоток активних діячів українськихорганізацій, що мають досвід політичної, просвітницької, культурної і наукової діяльності. Щоправда, вже у 80-х рр. мову своїхпредків зберігали не більше однієї п’ятої, або й десятої частиниукраїнців Америки. Наприкінці ХХ ст. різко зросла кількістьзмішаних шлюбів українців, тож стрімке скорочення чисельностігромад, яке фіксують дослідження останнього часу, є цілком природним процесом. Особливою групою в складі нашої діаспори західного світу єукраїнська громада Австралії. Вона утворилась в другій по ловині ХХ ст. і складалась переважно із свідомих українців,що пройшли випробування Другої світової війни. Цим була визначена активність і впливовість всередині країни і в українському світовому русі громади, що за своїми кількісними характеристиками є далеко не провідною (близько 30 тис. за переписом 1986 р.).У країнах Західної і Центральної Європи старі українськігромади можна розділити на дві групи, що суттєво відрізняютьсясвоїм генезисом і характером діяльності. Інша, значно чисельніша група представлена українцями порубіжних країн, які опинилися за кордоном після проведенняміжнаціональних кордонів в поставстрійськомуМіжмор’ї.Близько 300 тис. українців нараховувала національна громадаПольщі в той момент, коли почався розпад комуністичної системи. Ще 60 тис. проживало на прилеглих територіях Румунії.Досить значною була українська громада Словаччини. Українськіпоселення, як свідчення міграційних процесів минулого, розсіяні в колишній Югославії. |
| План. Історія рушнику; Етапи виготовлення рушників та семантика... Українці, котрі належать до слов\'ян, акумулювали у надрах традиційної матеріальної і духовної культури значний масив інформації... |
Історія Культури Ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, забезпечує розуміння системного зв'язку всіх складових культури... |
| Українці Греції Нової окупації України не можна допустити Україні подали представники української громади Греції до посольства України в Грецькій Республіці сьогодні 27 квітня о 10. 00 за... |
Шевнюк О. Л. Культурологія Розвиток матеріальної культури та еволюція мистецтва у палеоліті, мезоліті, неоліті |
| 1. Закон XII таблиць Регіональні міжнародні організації: правова природа та участь в міжнародних відносинах |
1. Закон XII таблиць Регіональні міжнародні організації: правова природа та участь в міжнародних відносинах |
| Поняття про сучасну українську літературну норму. Типи мовних норм.... Тому звертається багато уваги при вивченні усіх тем засвоєнню стереотипів комунікацій певного фаху. Робота над культурою мови студентів... |
Українські націоналісти і Голокост У 2001 році, сімдесят п'ять років по тому, було 37,5 млн українців по всій Україні4, по суті ж, скільки і в 1926 році. Обидві світові... |
| НАКАЗ З метою популяризації музеїв при навчальних закладах, збереження та використання пам`яток природи, матеріальної і духовної культури,... |
УРОК У 8 КЛАСІ Тема: «Мій родовід. Історія української сім’ї» Ціль: -на конкретних прикладах навчального матеріалу розвивати вміння розкривати характерні риси народу через аналіз його духовної... |