|
|
Скачати 2.41 Mb.
|
З найдавніших часів первісного суспільстваВІЛЬ НАДВОДНЮКБувальщини, легенди та перекази рідного краюКОЛУКОВО- РОМАНІВ-ДЗЕРЖИНСЬК- РОМАНІВ Нариси по історії рідного краю Книга першаВ 1946 році вперше, будучи учнем Дзержннської середньої школи, Надводнюк Віль Васильович почув і записав перші розповіді та легенди землі Романівської. З того часу, весь свій вільний час, якого завжди було обмаль, віддав улюбленій справі- краєзнавству. Навчаючись на історико-філологічному факультеті Житомирського педагогічного інституту їм. І.Я.Франка Надводнюк В.В. плідно працював у архівах міст Житомира, Бердичева, Києва, а в подальших роках Кам'янця-Подільського, Москви, Санкт-Петербургу. Цією роботою керував завідувач кафедрою загальної історії, автор багатьох наукових праць і розвідок професор Коваленко Л.А. По закінченню інституту, працюючи вчителем історії Курненської СІЇЇ Червоноармійського району, створив наукове товариство „Юний історик", з досвідом роботи якого знайомив істориків України на Дніпропетровських Всеукраїнських педагогічних читаннях. Доповідь надрукована окремою брошурою. Після повернення у Дзержинськ (нині повернуто історичну назву Романів)вів пошукову краєзнавчу роботу, керував учнівськими історичними гуртками, був керівником краєзнавчо-туристської роботи шкіл району, керівником методичного об'єднання вчителів історії району, ,був директором створеного ним районного історико-краєзнавчого музею. В районній та обласній пресі постійно друкуються його нариси по історії рідного краю. ВІД АВТОРА. Люби та знай свій рідний край Людина народжується і живе в географічному середовищі, в якому розміщується людське суспільство. І перше, і друге формує і вирощує людину як істоту, виховує її як громадянина і патріота своєї землі, свого рідного краю. Тому з перших днів свого життя, з молоком матері, вона усвідомлює природу, яка дала їй життя, вона усвідомлює свою історію, історію природи та історію людського суспільства. Людина не може бути байдужою до історії, до своїх коренів, бо вона теж творець історії, продовжувач її вічного буття. Тому вона не тільки повинна любити поле, ліс, річку, пагорби, блакитне небо і ясне сонце - вона повинна знати і пам'ятати історію природи до її появи на світ, ясно усвідомлювати, що було колись з природою, яка її оточує, уявляти в улюблених і рідних місцях навколо себе життя і події людського буття, берегти їх. Цьому і призвані служити ці нариси по історії нашого Полісся, Волині, нашого сучасного Романова, колишнього давньослов'янського Колукова, потім знаменитого Романова Великого. Взявши за девіз свого життя бути завжди потрібним людям, з 1945 року я весь свій вільний час віддав цій справі. Я не буду перераховувати праці і нариси по історії рідного краю, які були написані за цей час, скажу лише, що в цей період нагромаджувався матеріал по історії Дзержинська-Романова, І хоч на це не було достатнього часу і коштів, мені в деякій мірі вдалось використати архіви Санкт-Петербурга, Києва, Житомира, Кам'янця-Подільського, Острога, Дзержинська, окремі відомості з польських джерел. Але далеко не все використано і знайдено, особливо з польських і литовських джерел, так як моя праця була любительська і я не мав можливості більше приділяти їй уваги. Не повністю досліджені і багатющі джерела народних переказів, фольклору та топоніміки, не проведено археологічних досліджень. Hay ковці-архео лоти дослідили лише Миропіль /в дореволюційний час/ та Колодяжне /в повоєнні роки/. Тому дані історичні нариси не є всеохоплюючими і закінченими - над пошуками матеріалів і документів, які будуть доповнювати і уточняти події в рідному краю треба ще багато працювати всім. Нехай девізом для всіх буде гасло: "Люби та знай свій рідний край". Бережи його, гордись ним та примножуй його славу, продовжуй традиції поколінь. Віль Васильович Надводнюк Фізико-географічний опис місцевості Географічне положення Район знаходиться на південно-західній окраїні Житомирської області. Розташований на межі Полісся та Лісостепу між 50°5Г і 50С'20; північної широти та 27°40' і 28°20' східної довготи. На Заході наша місцевість межує з Хмельницькою областю /Полонський район/; на Півночі з Баранівським та Червоноармійським /кол. Пулини/ районами Житомирської області; на Сході - з Житомирським районом; на Півдні - з Чуднівським та Любарським районами Житомирської області. В минулому це дві волості - Романівська та Миропільська Новоград-Волинського повіту Великої Волині, адміністративний центр якої знаходився в м. Житомирі. Відстань від райцентру Романів до Житомира автобусним сполученням 72 км., повітряним 60 км. До залізничних станцій. Разіне - II км., Печанівка- 15 км.. Миропіль - 27 км. Геологічна будова і рельєф сформувались протягом тривалої геологічної будови. Поверхня рівнинна, одноманітна, злегка погорбована. В Північній частині спостерігається більш значне розчленування території. Середні висоти місцевості 250-300 метрів над рівнем моря. Найвища точка місцевості знаходиться поблизу Печанівки. На Південь від залізниці місцевість підвищена - це лесове плато, яке порізане ярами і є горбистою рівниною з пониженням на Північ. В основі поверхні лежить Волинська височина /займає територію всього нашого району/залягає український кристалічний щит, породи якого виходять на поверхню по долинах рік Тетерів та Случ. В геоморфологічному відношенні район знаходиться в межах Слуцько-Тетерівської акумулятивної рівнини. Водорозділові простори зайняті піщаними відкладеннями річкового та флювіогляційного походження. В межах району є ряд реліктових долин між річками Случ і Тетерів, простежується проходження льодовика під час великого зледеніння землі та наслідки його танення. Більшість населених пунктів у нашій місцевості виникли на схилах цих долин. Таким долинно-ярутним, прирічковим типом поселення є і Колуково І Романів. Рельєф служив захистом людині від ворогів та звірів, він годував людину, був шляхом сполучення. Корисні копалини Найбільше наша місцевість представлена будівельними матеріалами: бутовим каменем, темно-сірим гранітом, гнейсами. Але в районі поселення Романова їх виходів на поверхню немає. Навколо Романова є гончарні та цегляні глини, біла глина /каолін/, піски будівельні таКарцеві /для варіння скла/'. В багатьох місцях є болотні руди, торф, річковий мул. Клімат. Опади. Клімат - помірно-континентальний. Район розміщений на північ від барометричної осі високого тиску, Переважаючими вітрами є Північно-Західні. Середня річна температура повітря 6-7°. Середня найхолодніша температура-6°, найтепліша - +17-19°. Абсолютний річний мінімум -34° -35°, річний максимум температури +36° -38°. Середня тривалість періоду без морозу 160-165 днів. Перші осінні заморозки проявляються в першій декаді жовтня. Весняні приморозки закінчуються в кінці квітня. Опадами місцевість забезпечена добре. Середні річні суми опадів становлять 470-610 ми. Найбільша кількість опадів влітку. Перехід від одного сезону до іншого відбувається поступово. Характерною особливістю весняного періоду є інтенсивне зростання температур. Літо - найдовша пора року, як правило, неспекотне. Осінь тепла, порівняно суха. Зима м'яка, з частими відлигами і потепліннями, сніговий покрив не постійний. Наша місцевість має сприятливі умови для землеробства і це мало вирішальне значення для швидкого його заселення і зростання кількості населення. Ґрунти. Ґрунти різноманітні. Ґрунтотворні породи нашої місцевості представлені флювіогляціальними, соловими, елювіальними, льодовими та іншими відкладеннями. Відповідно до материнської породи спостерігається закономірність у розміщенні грунтів. Ґрунтовий покрив в основному має дерново-підзолисті грунти різного ступеня опідзоленості та різного механічного складу. На занижених ділянках Півночі поширені дернові слабопідзолисті ґрунти; на підвищеній Південній частині - дернові середньо підзолисті. Ці два підвиди ґрунтів займають половину земельної площі в нашій місцевості. За механічним складом вони супіщані і піскуваті, легкосуглинкові. Ці ґрунти безструктурні, мають мало перегною. На крайньому Півдні - чорноземи, мало гумусні, легко та середньо суглинкові. Серед чорноземів є масиви сірих підзолистих ґрунтів. На Півночі - 3-4% болотяних ґрунтів. По населених пунктах, які примикають до Романова є масиви піщаних ґрунтів /Корчівка, Раці, Сущевичі, Голубин, Омильне. Залужне/; сірий суглинок /Романівка, Врублівка, Велика Козара, Мала Козара/. В ґрунтах Романова переважає сірий супісок, хоч е ділянки і інших ґрунтів. Внутрішні води. Наша місцевість багата на водні ресурси - ними в районі зайнято 939га. Долини річок то звужені, то розширені /леси і перекати/, на проривних ділянках береги скелясті, каньйоноподібні. Річки положисті, неглибокі і неширокі. Район перетинають: найбільші річки Тетерів /притока Дніпра/ та Случ /притока Горині/, які разом з малими річками Фастівкою, Лісною, Лисявою, Чоботівкою, Тня, Козаркою, Кам'янкою, Нивною, Годишкою, Чукільовкою, Жабричною, Шейкою, Гнилушкою та струмками Виспа, Підлісна, Лукавець, Дорогань, Грабелька входять до водозбору Дніпра-Славутича. Після знищення стародавнього поселення Колуково уцілілі жителі пішли у верхів'я річки Лісної, заболочені численними струмками та болотами, вкриті густими лісами. Нині серед них функціонують лише річка Лісна, яка робить півколо та річка Підлісна, або Лисява, яка впадає в неї в районі вулиці Житомирської невеликий струмок від склозаводу та розкопана під ставок річка Виспа. Інші 8 не тільки втратили назви, а навіть і воду. Вона в них буває періодично під час дощів і танення снігів. Документи говорять про річку Лисяву, а зараз це струмок, що тече до Врублівки і в часи сильної спеки він в багатьох місцях пересихає. В давнину в районі Романова було багато заболочених місць, в яких нерідко тонули коні і корови. Тепер вони або висохли, або стали ставками і водоймищами /після того, як з них вибрали торф/. На деяких понижених місцевостях проведені меліоративні роботи, прокопані магістральні канали. І все ж в сезон дощів у Романові ще залишається багато місць по яких важко пройти і проїхати. Рослинний і тваринний світ. Рівнинний рельєф, вологий клімат, незначна заболоченість, дерново-підзолисті і чорноземні ґрунти - всі ці фактори зумовили характер рослинного покрову нашої місцевості. Більша частина нашого району - Північна і Північно-Західна знаходиться в зоні мішаних лісів. Крайня Південна по лінії Миропіль - Чуднів знаходиться в лісостепу. В минулому майже вся територія була вкрита лісом, тепер ліси займають біля 33% всієї площі. Відповідно ґрунтовим умовам ростуть такі типи лісів: на вершинах піщаних дюн - бори; на супіщаних підзолистих - субори супіщані, більш родючі вкриті су грудам й; на сірих лісових ґрунтах розкидані листяні ліси - груди. Найбільш поширені в лісах - сосна, дуб, граб, липа, клен, осика, вільха, модрина поліська, ялина, тополя. Багато чагарників: крушина, ліщина, калина, глід, шипшина та трав'яних лікарських рослин, ягід і грибів. В наші дні районна рада закріпила мисливські угіддя за користувачами; Бердичівському держлісгоспу на 15 років площу 5614 га, Баранівському держлісгоспу на 15 років площу 3486 га. До Бердичівського - 393 га державного лісового фонду з території Ясногородської сільської ради, 1422 га з Садківської сільської ради, 328 га з Старочуднівсько-Гутянської сільської ради, 698 га з Ягодинської сільської ради, 710 га з Малокозарської сільської ради, 1903 га з Миропільської селищної ради, 220 га з Колодяженської сільської ради. До Баранівського держлісгоспу відносяться 2758 га лісів з Нивненської сільської ради. 728 газ Червонохатківської сільської ради. Степів у природному стані не збереглось. Вони розорані і засіяні, а в занижених ділянках - луки, часто з сіяних багаторічних трав. Тваринний світ різноманітний. В Поліській північній лісовій частині понад 60, в лісостеповій понад 50 видів і підвидів ссавців. В лісах живуть лосі, олені, дикі свині, кози, лисиці, зайці, білки, бобри, ондатри. В районі понад 250 видів і підвидів птахів, а в лісостеповій - понад 300. Серед них багато рептилій /гадюки, ящірки/ і амфібій /жаби/. З птахів: дикі качки, куріпки, тетеруки, рябчики, фазани, голуби, жайворонки, ібіси, синички, дятли, лелеки. МІСЦЯ, ПОЛИТІ КРОВ'Ю І ПОТОМ "ВСЯ ЗЕМЛЯ НАША ЕСТЬ И ВЕЛИКА, И ИЗОБИЛЬНА ВСЕМ" (Запис літопису за 862 рік) Земля записує історію людства не тільки в географічних найменуваннях -більшість її просторів не має назв або ж вони загубились. Подивіться навколо себе - скільки пам'ятних знаків, скільки свідчень минулого і сучасного вона відкриває вам своїми свідченнями на кожному кроці. Поля і пагорби там, де були ліси. Тераси річок говорять! як змінювалася природа, а з нею міліли і спадали води річок. Колись непрохідні болота стали зеленими левадами і торфовищами. І скрізь сліди тисячолітньої тяжкої людської праці як героїки буденних днів життя, як велич любові до всього того, що оточувало людину. Літописець про відданість своїй землі, про преклоніння перед нею писав; "О светло светлая и украсно окрашена земля Руськая и многими красотами удивлена еси: озеры многими удивлена еси, реками и клодезми место чтить нами, горами крутыми, холмами высокими, дубравами частыми, полями дивными, озерами различными, птицами бесчисленными, городы великими, селы дивными, винограды обительными ... Всего еси исполнена земля Руськая..." Таким був і наш край Східної Волині з її живописними місцями в басейні річок Случ, Тетерева з їх багаточисельними протоками, родючими землями, багатими лісами. Заселяти люди почали їх в часи палеоліту, тобто часу, коли в них переважали знаряддя з грубо обробленого каменю. Абсолютної хронології археологи цього періоду не встановили, а все нові і нові знахідки відхиляють початок появи людини все далі і далі. Цей найдовший період в історії людства тривав понад 150 тисяч років. Є думка, що це тривало кілька мільйонів років. Люди вже вміли робити різноманітні знаряддя праці з кременю, вміли шити одяг і будувати наземні житла, що дало ш змогу жити в холодну пору року і в нашій місцевості. Основним заняттям було колективне полювання, збиральництво і рибальство. Селились переважно на берегах річок. Більш удосконалені кам'яні знаряддя стають в слідуючу епоху-неоліту, коли людина перейшла до скотарства і мотичного землеробства (VI -III тисяч, до н.е.). Людина одомашнює свиню, бика, козу, вівцю, коня. Від глиняного посуду переходить до обробки металів (епоха Міді і Бронзи, епоха Заліза). Це були племена трипільської культури, що жили родовими общинами. На ці ж землі проникали кочові скіфські племена, наступали сармати, алани, гуни, авари, які мали тимчасові або постійні об'єднання. В боротьбі з ними створилися праслов'янські об'єднання, які стародавні історики І літописці називають венедами, славінами, антами. B 525 p. н. е. вперше зустрічається назва славіни (слов’яни). Найбільш ранніх слов'ян вчені називають неврідами (V ст. до н.е.). Територія, яку займає Житомирська область і наш район зокрема, своїми археологічними розвідками (хоч їх проводилось мало), та знахідками любителів краєзнавства свідчать про густе заселення наших земель з найдавніших часів. А скільки ще свідчень і доказів лежить в земних покровах нерозвіданих ! З відомих слід відмітити стоянку часів палеоліту поблизу Колодяжного, залишки поселення Трипільської культури (III тис. до н.е.) поблизу Гордіївки , Каменя, Ясногорода, Борятина, Курганні поховання виявлено на берегах річки Случ поблизу Мирополя, а також Корчівки, Межи річки. Професор І.С.Винокур поблизу Разіно виявив і дослідив 9 поселень Черняхівської культури II-V століття нашої ери. Детальніше про ці дослідження можна прочитати в книгах В.Б.Антоновича "Раскопки в стране древлян" та "Археологическая карта Волыской губернии" та в колективній праці "Старожитності Східної Волині". Проходить виникнення певних родових племінних етнічних утворень і окремих груп племен. Одне із східнослов'янських союзів племен, яке утворилося на Поліссі Правобережного Дніпра і доходило на Півночі до р.Прип'яті, на півдні до річок Здвижу, Тетерева, на заході до межиріччя Случі і Горині стало називатись древлянами. Древляни та їх предки від збирання і залежності від сил природи переходять до виробництва продуктів харчування. Тому землеробство поступово стає основним заняттям наших предків. В частині нашого району знаходяться родючі степові грунти і сприятливі для ручного обробітку примітивними знаряддями. Проте під постійним тиском і проникненням на цю територію кочових племен із степу, наші предки змушені були відступити під захист річок (як перепони і лінії оборони) в лісову частину, яка була важкодоступна для кінних орд степових кочівників. В лісовій частині землеробство розпочиналося на піщаних і супіщаних місцях поблизу річок. С пушення грунту відбувалося примітивними знаряддями. Невеликі ділянки поблизу людських осель огороджувались (звідси "городи", "городити"), там вирощувались відомі в цій місцевості культури. Подальший розвиток привів до освоєння під потреби землеробства лісних масивів. Щоб звільнити їх від лісів, потрібно було вирубати дерева і спалити їх на попіл, який був добривом для посівів. Тому таке землеробство називалось вирубне або "вогняне" чи ще "підсічне". Для підсікання дерев використовувались сокири-долота: були вже серпи, мотиги, борони, суковатки. За способом спушення грунту, це землеробство називалось мотичне. Детально воно описане в нарисі "Корчівка"... Мотиги робилися з кореня дерева, з каменю, з кісток і рогів тварин. З вмінням свердлити дирки знаряддя надівались на дерев'яні ручки. Робота була важка і титанічна, потребувала праці і великого зусилля багатьох людей. Північна частина району, вкрита лісами, мала тяжкі підзолисті грунти. Південна, лісостепова частина в землеробстві розвивалась досить успішно. Піщаними і супіщаними землями володіли населені пункти; Корчівка, Раці, Сущевичі, Голубин, Ольшанка, Генрихівка, Нивка. Сірий суглинок був у Романівні, Врублівці, Камені, Козарі. Сірий супісок в Романові, Шуляйках, сірий суглинок (чорнозем) у Манях та степовій частині. Все це говорило про те, що в лісовій частині полювання і скотарство ще довго разом з іншими лісовими промислами (бортництво, збиральництво) буде відігравати важливу роль в житті людей. Древляни платили князям данину по чорній куниці з "диму", а в Литовській метриці за 1471р. перелічено за Романівською волостю "дань медовая и меховая", в той час як сусідська чорноземна Чуднівська волость платежі виконувала зерновими культурами. Більш детально висвітлює це нарис "К Житомиру село Романово". Більш інтенсивно розвиток землеробства йшов в степовій, вільній від дерев частині району. Землю вже не довбали, а мотигу тягли по землі. Вона стала ралом. Тому поле стало називатися рілля, процес обробітку землі –рільництвом (ратайством), а люди називали себе ратаями. Удосконалене дерев'яне рало, пристосоване вже до орання, стала сохою. Соха і борона, виростаючи в умовах вирубного землеробства руйнують вирубну систему і заміняють її сошним орним. Спочатку соха мала три зуби, потім кількість зубів зменшується до одного і переходить у леміш. Так з'являється плуг, який не спушує землю, а перекидає пласти грунту Він з'являється в кінці черняхівської культури. Треба пам'ятати, що всі ці знаряддя були дерев'яні і йшов довгий процес, коли на них з'явилися залізні наконечники. Залізо було дорогим і не кожен міг бути його власником. Навіть у 1912 році статистичний збірник "Очерки крестьянского хозяйства Новоград-Волынского уезда за 1910 год." відмічає, що на піщано-суглинчастому грунті Миропольської волості в основному селяни "используют деревянные плуги кустарного местного производства. Этот плуг имеет дерєвянный грябиль. Сохи уже нет.”(стр.1б5). Про залізний плуг (теж місцевого кустарного виробництва) говориться, що їх мало хто має в Романівській волості. В розвитку землеробства важливими виявились два фактори: поява залізних знарядь праці і використання тяглової сили тварин. Примітивний спосіб виплавити залізо і виготовити з нього залізні знаряддя, використовувати в роботі тяглову силу тварин (в основному на тяжких болотистих грунтах - волів) вимагав великої фізичної сили. Залізо зробило можливим рільництво на більших площах, розчистило під ріллю широкі лісні простори, воно дало знаряддя такі тверді і гострі, яким не міг протистояти жоден камінь, жоден з інших відомих тоді металів. Наша місцевість багата на болотні руди, з яких за допомогою деревного вугілля стали ручним, примітивним способом виплавляти залізо. Є місця, які зберегли назву "рудня", а ще більше місць, де знаходять шлаки, деревне вугілля, поклади болотних руд ("іржава земля"). Про них немає ніяких відомостей, але, безперечно, це сліди виснажливої, важкої роботи наших предків. Безсловесно вони промовляють, як своїми мускулистими руками наші пращури крок за кроком, через віка і тисячоліття йшли до сьогоднішнього дня. Вирішальною подією е перемозі землеробства стало використання тяглової сили тварин. Легенда говорить, що це був кінь. В Романівській волості, як потужні трактори на тяжких, з корневищем спалених дерев, землях використовувалася сила волів. Від кількості волів залежало скільки оброблялось землі. Тому податок за користування землею стали платити з кожного вола -воловщину, або болкувщину. Це постійно фіксують Литовські (а пізніше і польські) документи як розпис податків. Можна наводити безліч фактів і аргументів освоєння земель, перемог людини в землеробстві. Але не можна обминути свідчення цих подій в усній народній творчості - в билинах. Билини - це історія, яку розповідає сам народ. Тут можуть бути неточності в хронології, термінах. Тут можуть бути опоетизовані, не записані літописцями перекази, але події зберігаються в билинах і передаються з уст в уста. Це тому, що народ був не просто свідком подій - він безпосередньо творив ці події, брав у них найбезпосереднішу участь. Все хліборобство народом відтворене в селянському образі Микуші Селяновича, праця якого вище ратного подвигу богатирів. Ратай самий могутній, тому, що хлібом, вирощеним на землі годуються, живуть з цього всі люди. Прославленням важкої праці хлібороба, звучать е билині слова; Гой, Микула-свет, ты Микулушка Свет-Микулушка да Селянович. Ось, як билина передає тяжку працю еелянина на землі; Услыхали в чистом поле оратая. Как орет в поле оратай, посвистывает, Сошка у оратая поскрйпывает, Лемешики по камушкам почиркивают.Как орет в поле оратай, посвистывает, А бороздочки он да пометывает, А пенье-коренья вывертывает, А большие-то каменья в борозду валит". Найбільшу цінність земля мала в феодальному суспільстві, особливо в часи панування в нашому краї польської шляхти. Пани, користуючись власністю на селянина-кріпака, змусили його відробляти на панському полі панщину від трьох до п'яти днів на тиждень, та ще працювати на своєму наділі, з якого брали собі натуральні податки. Селянин не міг виконати всіх робіт, кидав свій наділ і двір і втікав. (Детально це описано в нарисі "Фільварок"). Всю свою історію наш народ поливав свою землю важким трудовим потом, віддавав за неї своє життя, поливав її своєю кров'ю. Захисники нашої землі з усвідомленням своєї сили і гідності сказали всьому світові і на всі віки: "Родился ли на светре и согревается ли лучами солнца тот человек, который бы подчинил себе нашу силу?" "...Їх ніяким чином не можна схилити до рабства або поневолення в своїй країні" - відзначав візантійський вчений Прокопій Кесарійський. Численні племена степових кочівників, які своїм примітивним господарством не могли забезпечити себе, хвиля за хвилею йшли на землеробські землі для грабежу, для завоювання і підкорення собі цих земель. Це були скіфи, сармати, готи, гуни, авари, хозари, берендеї, тюрки, печеніги, половці, татаро-монголи та інші. Це змусило праслов'янські і слов'янські племена об'єднатися в племенні союзи, утворити давньоруську державу - Київську Русь. В ході цієї боротьби наші пращури змушені були залишити Причорноморську степову частину і відступити з степу під захист річок і лісів, створивши в прикордонній частині небачену оборонну смугу. Лихо нападів створило образ Змія, боротьба виховала богатирів-захисників, створила про цю боротьбу цілий билинний епос. Хто не знає про охоронців землі Руської Іллі Муромця, Добрині Нікітіча та Альоши Поповича або Святогора. Одна з легенд говорить, що ніби билинний руський вітязь переміг зайду -змія і запрігши скорену потвору у велетенський плуг з дубового корневища, проорав ряд глибоких борозен, що протяглися на сотні кілометрів. Назвали їх Змієвими валами. В дійсності такі вали-насипи існують. Доходять вони на Житомирщині майже до нашого району, до річки Случ, по обривистих берегах якої, як продовження оборонної системи, побудовані укріплені фортеці Деревич, Чорторія, Губнн, Мікулін, Полонне, а в нашій місцевості Колодяжен і Кам'янець (частика сучасного Мирополя), А взагалі ці земляні вали, що сягають 16 метрів у висоту, проходять через простори України аж до Молдавії, Ще в епоху Київської Русі, ніхто не відав коли, ким і для чого споруджувались вони. Вражає грандіозність їх будівництва, матеріальних затрат, фізичної сили сотень тисяч людей. В наш час складено точну карту Змієвих валів. На основі радій-вуглецевого аналізу 33 зразків дерев'яного вугілля, взятого з насипів, встановили, що спорудження валів розпочалось, приблизно, в 150 році до нашої ери і тривало до 550 року нашої ери. Науковець А.С.Бугай провів такі розрахунки: “На спорудженні Постугнянсько-Ірпінського валу, довжиною близько 40 км, могло бути зайнято близько ЗО тис.чоловік, не рахуючи допоміжного персоналу і, можливо, охорони. Кожний вал з'єднував дві річки або болото І "затикав" певну територію, мабуть, окремого племені. На лінії оборони будувались фортеці, використовуючи для цього недоступні ділянки місцевості “. До наших днів збереглися такі місця в Колодяжному, Кам'янці (Миропіль), Клятій Горі (поблизу Вільхи). Небезпечне і суворе життя воїнів в такій прикордонній фортеці. Круглий рік, день і ніч, стоячи на високій обривистій стіні і башні, дозорці пильно вдивлялися в степові далі. Змінюючи один одного, виїзджали у "дике поле" кінні сторожа, які берегли дальні підступи до укріпленої лінії. В час небезпеки на курганах і сигнальних башнях загорялись сигнальні вогні, скакали швидкі гонці в дальні міста за допомогою. А поки збиралося військо, малочисленні гарнізони фортеці і всі його жителі одні відбивали черговий наліт. Ціною життя захисники фортеці нерідко затримували ворога, виграючи час для збору і приходу основних слов'янських сил, Є свідчення, правда пізнішого часу, що Колодяжне не раз було спалене, але відбудовувалось і відроджувалось, продовжувало стояти на захисті руської землі. Нарис "Бонякове городище" розповідає про одну із таких історій більш детально. Більшість місць таких битв залишились невідомими. На місцях поховань вбитих на той час насипались кургани. Був і звичай спалення трупів. Кургани нашої місцевості не досліджені, за винятком групи біля річки Случ за Мирополем. Більшість курганів розорені і злилися з місцевістю. Розміщені вони по оборонній лінії на підвищенні біля річок і боліт. Зустрічаються вони і в лісній частині. Це свідчить, що люди загинули в боях, а були бої і по лінії оборони, і в глибині лісів, куди ворогів заманювали слов'яни. Візантійський імператор Маврикій свідчив: "Битися зі своїми ворогами вони (слов'яни) люблять в місцях, порослих густим лісом, в тісних, на обривах, з вигодою для себе користуючись засадами, несподіваними атаками - і в день і вночі винаходячи багато різноманітних способів". Миропільські кургани створюють 24 групи, із яких 16 кількістю 309 розміщені на правому березі річки Случ і 8 в кількості 155 на лівому березі. Є деякі відомості і про наші кургани. Священник Левицький в 1892 році в написаному ним літописі села Мала Романівка повідомляє, що на території села в урочищі Руда було два кургани правильної круглої форми. В 1888 році власник землі, на якій знаходились кургани, Леонід Хойнацький розкопав їх, але "кроме человеческих костей, в коих голени до аршинного размера, ничего не нашел", Відомі і кургани-загадки. На землях власника Ілінського, за сучасною залізничною станцією Курне (тепер сусіднього Червоноармійського району) на підвищеному рівному полі на віддалі 20-30 метрів один від одного знаходиться до 40 продовгуватих курганів, кожний з них має довжину до 10 м. Середина їх запала, так що з одного утворилося два підвищення. Майже всі вони розорені. На місці западини - рослинність темно-зеленого кольору. Якщо згадати вцілілі назви та перекази про них (Бердичів-берендеї, Козара-хозари, Полонне, Ординка та ін.), то вони прямо свідчать про перебування в нашому краї різних грабіжницьких ватаг, їх короткий перелік складає довгий список. Поселення і городища слов'ян зазнавали постійних їх нападів. З криком вривались в населенні пункти озвірілі вершники, гострими шаблями та списами вбивали невинних людей, а молодих, дужих, гарних забирали в полон або продавали. Перших зайд скіфів і сарматів змінили гуни, які в 375 році вторглися у Східну Європу. За ними племена готів, які прийшли в Причорномор'я і з'єдналися зі скіфо-сарматами, розгромили і витіснили гунів. Авари (обри) прийшли на територію України в VI ст., підкорили частину слов'янських племен. В середині VII ст. в степовій частині між Каспійським і Азовським морями виник Хазарський каганат. Нападами на слов'ян змусили деякі племена сплачувати їм данину. Князі Київської держави наймали їх на службу у своє військо. Печеніги вперше напали на Русь в 915 році. Візантійський імператор Констянтин Багрянородний писав: "Печениги живут е соседстве с русами и часто, когда живут не в мире друг с другом, грабят Русь и причиняют ей много вреда и убытков". Тюрки або гузи, після численних нападів на слов'янські землі в Х-ХІ ст. були приборкані і стали служити Київським князям в гарнізонах прикордонних фортець. Берендеї, племена., яких з 1097 року до кінця XII ст. проникали на слов'янські землі, відвойовували територію, селились серед слов'янських племен (наприклад Бердичів), переходили на службу до Київських князів і використовувались в боротьбі проти половецьких набігів. Після монголо-татарської навали частина переселилась, а частина змішалась з татаро-монголами. Половці з 1061 року по 1210р. здійснили 46 великих походів на Русь, не рахуючи постійних незначних нападів на прикордонні області, під час яких спустошували все на своєму шляху і захоплювали людей у полон. Боротьбу з ними висвітлює давньоруська поема "Слово о полку Игореве". Напади половців продовжувались аж до приходу "неслыханной рати" монголо-татарських орд. В 1240 році вони оволоділи Києвом і розійшлися по всіх дорогах України. Одна із страшних батиєвих доріг монголо-татарського війська пройшла нашим краєм і дійшла до фортеці Колодяжно. Про його героїчний опір ворогу записав руський літописець зразу після повідомлення про боротьбу киян. Батий "поставил двенадцать порохов, и не мог разбить стены". Він взяв місто віроломністю і знищив всіх захисників і жителів. Скільки ж таких безіменних місць, политих кров'ю в героїчній боротьбі під земляним покровом! В подальші часи кримські татари в союзі з турками здійснювали грабіжницькі напади на слов'янські землі, плюндрували, спустошували його, забираючи жителів в рабство. Вони відбувалися щорічно, часто двічі на рік. Лише протягом 1450-1566 років відбулося 86 великих походів на українські землі, з яких на Волинь було здійснено 42. Вороги "разошлись по всей земле, и людей бесчисленное множество повели, и коней, и скота в ордынский плен, и много зла сотворили". Скориставшись роздробленістю і ослабленням під час монголо-татарської навали на руські землі, новосформоване Литовське князівство Міндовга в середині ХП ст. здійснює загарбання руських земель. Ніяких свідчень боротьби народних мас проти нових загарбників в нашій місцевості не виявлено, та й навряд чи вони в наших забутих і заболочених місцях могли бути. Просто Литовська адміністрація Житомирського державного замку від литовських князів присилала своїх урядових осіб (ловчого, бобрового, ключника, тиуна та ін) для збору податків та виконання зобов'язань перед замком. Сусідні польські магнати та шляхта весь час зазіхали на українські землі. Широкий наступ і захват українських земель дала їм Люблінська унія 1509 року. В боротьбі проти агресії польських панів виросло козацтво. Детально цей період нашого краю описано в нарисі "Наш край за часів козаччини" та "Козацька дорога та гайдамацькі лози". Крім, назв, які одержали місцевості (козацька дорога, гайдамацькі лози, Довбиш, Биківка, Сіряки), є місця, які не зберегли назв, але свідчать про пролиту кров в жорстоких битвах. Деякі з них відмічені кам'яними хрестами (в народі їх називали фігурами). Найбільш можливо, шо вони відображають період Визвольної боротьби 1648-1б54р.р. під керівництвом Б.Хмельницького. Це хрест в полі за Мирополем, хрест на околиці Мирополя, хрест в с.Врублівка біля Сизової криниці, оборонний вал в північно-західній частині лісу (зовсім зарослий деревами), це довгий (або ще Жовтий) брід. Найбільш можливо., що це місця такої маловисвітленої в історії події, коли під час Зборівської битви 1649р. союзник Хмельницького хан Іслам-Гірей III зрадив козаків і припинив воєнні дії. Коли Хмельницький поїхав його умовляти продовжити боротьбу, татари захопили Хмельницького в полон і почали відступ в Крим. Козаки., які знаходились в оборонній лінії (частина її була в нашому районі) швидко згуртувались і в жорстоких сутичках не пропустили татар в степ. Вони поставили вимогу звільнити гетьмана Хмельницького, що, після місячного полону, татари змушені були зробити. Можливо і братські поховання біля Курного (40 великих курганів) та інші хрести - це свідчення тих боїв. Дехто приписує ці місця Північній війні і Карлу XII та французькій армії Наполеона Еонапарта. Це не відповідає дійсності, цьому немає ніяких підтверджень. Воєнні дії обох військових кампаній проходили в стороні від нашого району. В таких авторитетних виданнях, як "Очерк событий 1812 года в пределах Киевского воєнного округа" М.Єпанчина видання 1911р. та в збірнику документів "Український народ у Вітчизняній війні 1812 року" видання 1946р. немає про це жодної згадки. |