|
“ЗАТВЕРДЖУЮ”
Начальник ПДПЧ-36Жовтневого РВ
ГУ МНС в Миколаївській області
ст. лейтенант служби ц.з.
О.М. Задорожний
"____"______________2010р.
П Л А Н - К О Н С П Е К Т
на проведення занять з гуманітарної підготовки
з особовим складом 2-го караулу ПДПЧ-36
Тема № 13: Історія української державності: витоки і етапи становлення
 Навчальна мета: Вивчити історію та культуру України
Час: 2години (розповідь-бесіда)
Місце проведення: учбовий клас
Навчально-матеріальне забезпечення: підручник з історії України
Література: Історія України Бандурка О.М.
Порядок проведення заняття:
Організаційний момент – 5хвилин:
перевірка присутніх;
оголошення теми і мети заняття, питання, які вивчатимуться.
Контроль знань - 5хвилин:
перевірка засвоєння раніше пройденого матеріалу.
Викладення матеріалу теми – 45 хвилин:
Питання, які вивчатимуться:
Історія Української державності.
Витоки й етапи становлення Української держави.
|
|
1. Історія Української державності.
Поділ України у 1663 р. на Лівобережну і Правобережну, боротьба старшинських угруповань за владу, суперництво промосковської та пропольської партій (а згодом і протурецької), продовження війни з Польщею призвели до великих спустошень і розрухи, тому цей період в історії України (1663-1687 рр.) називається Руїною.
У 1664 р. польські війська здійснили новий похід на Лівобережну Україну, але зазнали поразки. На Правобережжі почалося повстання, яке призвело до фактичної ліквідації польської влади у цьому регіоні. Гетьман П.Тетеря тікає в Польщу, на його місце обирають Петра Дорошенка (1665-1676 рр.). Він народився у 1627 р., його дід – Михайло Дорошенко – був гетьманом, а батько – полковником. Вже у 1654 р. він сам став полковником, а при гетьмані Тетері був генеральним осавулом. Петро Дорошенко поставив собі за мету об`єднати усі українські землі. У 1667р. разом з татарами йому вдалося вигнати поляків з Правобережжя і встановити кордон по р. Горинь.
Посилення податкового гніту викликало народні повстання 1666 і 1668 років. Цим скористався П.Дорошенко, який ввів свої війська на Лівобережну Україну. Лівобережні козаки перейшли на його бік, а Брюховецького вбили. Дорошенко на деякий час стає гетьманом по обидва боки Дніпра, об`єднавши Україну. Але неприємності у власній сім`ї змусили його повернутись у Чигирин. Цим скористались московські урядовці, які сприяли обранню нового гетьмана Лівобережної України – Дем`яна Многогрішного (1668-1672 рр.). Враховуючи уроки повстань 1666 і 1668 рр., Москва змушена була дещо послабити свій наступ на права України. За Глухівськими статтями 1669 р. кількість залог в містах України зменшувалась, збір податків перекладався на козацьку старшину. Резиденцією гетьмана стало м. Батурин. Але швидко діяльність нового гетьмана, який дбав, перш за все, про власне збагачення і збагачення своїх родичів, викликала незадоволення старшини, якій вдалося дискредитувати його. Многогрішного скинули з гетьманства і заслали в Сибір. Гетьманом обрали Івана Самойловича (1672-1687 рр.).
У 1672 р. турецькі, татарські, молдавські та українські війська Дорошенка розгромили польську армію під м. Бучачем (нині Тернопільська обл.), і польський уряд змушений був підписати принизливий для себе Бучацький мирний договір. Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Київщина – під владу Дорошенка. Таким чином, Польща втратила більшу частину України. Цим вирішила скористатися Москва і гетьман І.Самойлович. У 1674 р. їх війська вступили на Правобережжя. Міста здавалися їм без бою, не бажаючи бути під владою Туреччини і Дорошенка. В березні 1674 р. у Переяславі відбулася генеральна рада, в якій взяли участь представники 10 правобережних полків. Рада вирішила всі ці полки з`єднати з Лівобережжям у складі Московської держави. І.Самойлович стає на деякий час гетьманом обох частин України. Дорошенко зрікається булави.
Проте Туреччині не подобався такий перебіг подій, і в 1677 р. вона проголошує гетьманом Правобережної України і “князем Сарматським” Юрія Хмельницького (1677-1681 рр.). У 1677 і 1678 роках Туреччина організовує нові походи на Україну (“Чигиринські походи”). Її військам вдалося взяти Чигирин, але в цілому походи закінчилися безрезультатно. У 1681 р. в Бахчисараї між Москвою і Туреччиною було підписано мирну угоду, за якою остання відмовилася від претензій на Лівобережну Україну та Запоріжжя, але Правобережжя залишалось під її контролем.
У 1686 р. Москва підписала з Польщею “вічний мир”, який зберіг поділ України на дві частини. Москва приєдналась до антитурецької “Священної ліги”. В зв`язку з цим у 1687 р. був організований перший Кримський похід московських і українських військ, який закінчився невдачею. Вина за його провал була покладена на гетьмана Самойловича, якого скинули з посади і заслали в Сибір.
Таким чином, головним результатом періоду Руїни було розчленування України, закріплення Лівобережжя у вигляді автономії у складі Росії.
У 1687 р. гетьманом обрали Івана Степановича Мазепу (1687-1709 рр.). Він народився близько 1640 р., вчився у Києво-Могилянській та Варшавській колегіях. Знав 7 іноземних мов. З 1669 р. служив у Дорошенка, з 1674 р. – у Самойловича. Його характерною рисою було вміння завойовувати довір`я. В 1682 р. – він уже генеральний осавул. Мазепа брав участь у другому Кримському (1689) та Азовських походах 1695-1696 років Петра І. Зміг завоювати авторитет у нового московського царя, отримати звання генерала, графа, найвищий орден Андрія Первозванного.
Разом з тим, у 1701 р. він видав універсал про дводенну панщину для селян Ніжинського полку, що створювало прецедент для закріпачення селянства Лівобережжя.
У 1700 р. Московське царство починає в союзі з Польщею і Данією війну зі Швецією, яка дістала назву Північної війни.
|
|
Спочатку московське військо в Північній війні зазнавало невдач. У 1704 р. бойові дії почалися безпосередньо на Україні, де українські війська успішно воювали проти поляків – на той час прибічників шведів і самих шведських військ. Полкам Мазепи вдалося на деякий час зайняти Правобережну Україну, взяти участь у захопленні Варшави. Але у 1706 р. Польща зазнала поразки, і основні сили шведів зосереджуються проти Москви. В вересні 1708 р. шведські війська вступають на територію України. На їх бік з 5-тисячним військом переходить гетьман І.Мазепа. Він обіцяє шведському королю зимові квартири, продовольство і фураж, військову допомогу. Шведський король зобов`язується обороняти Україну, зберегти права старшини і козаків.
Коли Петро І дізнався про перехід Мазепи до шведів, він наказав провести масові репресії на Україні. Столиця гетьмана – Батурин була зруйнована, 15 тис. його жителів (в тому числі жінки й діти) були вбиті. Такої ж участі зазнали Лебедин, Ромни та багато інших міст і сіл. Основна частина народних мас була дезорієнтована і залишилася пасивною у війні, що продовжувалась на території України. Запорожці на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком підтримали Мазепу. За це царські війська зруйнували Січ, навіть мертвих виймаючи з могил і відрубуючи їм голови.
Вирішальна битва між московськими та шведськими військами відбулася 27 червня 1709 р. біля Полтави. (42 тис. московитів проти 24 тис. шведів). Шведські війська зазнали поразки. Полтавська битва стала переломною в ході Північної війни. Значно зріс авторитет Москви і Петра І. Проте це стало катастрофою для Мазепи і його планів щодо незалежності України. У вересні 1709 р., приголомшений поразкою і крахом своїх надій, Мазепа помирає.
На місце Мазепи ще у 1708 р. Петро І наказує обрати гетьманом Івана Скоропадського (1708-1722). Послідовники і прихильники Мазепи обирають своїм гетьманом Пилипа Орлика, який створює проект першої Конституції України. Основним її положенням були тези про незалежність України на обох берегах Дніпра від усілякого іноземного панування. Гетьманські прерогативи дещо обмежувалися, тричі на рік мала збиратися генеральна рада у складі полкової й сотенної старшини, представників запорізького війська. Усі посади мали бути виборними, православ`я - пануючою релігією. Планувалося чітко розмежувати державний скарб, яким би керував генеральний підскарбій, і особисті фінанси гетьмана. Передбачалася перевірка державних земель, що знаходились в користуванні старшини, встановлення контролю за повинностями підданих, скасування деяких податків. Конституція П.Орлика була пройнята широким демократизмом, стала важливим досягненням правничої думки того часу.
У 1713 р. Петро І видав указ про перейменування Московії на Росію, а в 1721 р., після перемоги в Північній війні, – на Російську імперію. Лівобережну Україну (Гетьманщину) офіційно почали називати Малоросією.
Таким чином, Північна війна призвела в цілому до погіршення становища українських земель у складі Росії. Посилилася централізація, ще більше обмежилась автономія.
На зламі XVII-XVIII століть значна частина Правобережної України все ще знаходилась під контролем Польщі. Польський уряд продовжував свою колонізаторську лінію, але й був змушений дозволити існування козацьких полків у Фастові, Богуславі, Корсуні, Брацлаві та інших містах, оскільки не міг сам обороняти ці землі від турецько-татарських набігів. Козацькі полки і їх керівники, серед яких виділявся фастівський полковник Семен Палій (Гурко), стали центрами визвольної боротьби на початку XVIII ст.
Селянсько-козацьке повстання почалося у 1702 р. Повстанцям вдалося взяти ряд міст, звільнити Київщину, основну частину Поділля і Волині. Зібравши велике військо, поляки реставрували свою владу на Поділлі, жорстоко розправляючись з повстанцями. Вони стратили близько 10 тис. чол., а 70 тис. селян, запідозрених в участі у повстанні, було скалічено. Але на Київщині повстання продовжувалось.
У 1704 р. на Правобережжя для допомоги Польщі у боротьбі зі Швецією прийшли лівобережні козацькі полки на чолі з Мазепою. За поданням Мазепи цар дозволив заарештувати Палія, якого відправили в Сибір. Палія повернули з Сибіру лише після переходу Мазепи на бік шведів.
|
|
В 30-ті роки XVIII століття на Україні виник повстанський рух, учасників якого називали гайдамаками (з турецького – означає гнати, робити набіги). Перше велике повстання гайдамаків почалося у 1734 р. Приводом до нього стала чутка, ніби цариця Анна Іванівна видала “Золоту грамоту”, де закликає не підкорятися шляхтичам. Але дійсною причиною повстання було посилення феодального гніту, релігійного та національного, дуже тяжке становище населення Правобережжя. Центром повстання стало Поділля, а його керівником – начальник надвірних козаків князя Любомирського у Шаргороді Верлан. Гайдамаки звільнили Вінницю, Жванець, Збараж, але зазнали поразки від російських і польських військ. Проте рух продовжувався. Його основним осередком став Чорний ліс (у верхів`ях р.Інгул). Повстанців очолив Гнат Голий (Верлан після поразки повстання 1734 р. втік у Молдавію). Спалахи повстань відбулися у 1736, 1737, 1738 роках. Повстанцям вдалося захопити ряд міст (Чигирин, Умань), але зрада одного з ватажків (Сави Чалого) спричинила їх поразку. Проте окремі гайдамацькі напади тривали аж до 1750 р., коли народ піднявся на нові повстання. Гайдамакам знову вдалося взяти ряд міст, але діяли вони роз`єднано і зазнали поразки.
Найбільшого розмаху гайдамацький рух досяг у 1768 р. Він отримав назву “Коліївщина” (від слова “колій” - той, що коле). В цей час польський король підписує угоду з російським урядом про зрівняння православних в політичних правах з католиками. Проти цього виступила частина шляхти, яка об`єдналася у так звану Барську конфедерацію і розпочала масовий терор проти українського населення. Відповіддю на насильство і свавілля польських конфедератів стало повстання під керівництвом запорізького козака Максима Залізняка. Зібравши в травні 1765 р. декілька тисяч повстанців в урочищі Холодний Яр (біля Чигирина), Залізняк вирушив у рейд по Черкащині. Повстанці взяли Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Лисянку. Головного удару вирішено було завдати по Умані. На бік повсталих перейшли уманські надвірні козаки на чолі з Іваном Гонтою. Їм вдалося взяти Умань, де вони перебили більше 2 тис. шляхтичів, ксьондзів, єврейських лихварів і орендаторів. Поширення повстання на значну частину Правобережжя змусило польський уряд просити допомоги у російських військ. Російські полки оточили повсталих, підступно заманили їх ватажків до себе у табір і схопили. Залізняка як російського підданого судили в Києві і заслали в Сибір. Гонту після жахливих катувань стратили. Всього було замучено близько 3 тис. учасників повстання.
Коліївщина була останнім великим селянсько-козацьким повстанням на Україні.
На західноукраїнських землях, де становище селянства було ще тяжчим, ніж на Правобережжі, гнів і незадоволення народних мас виявлялися у русі опришків. Найбільше прославився ватажок опришків Олекса Довбуш (1700-1745), який очолював цей рух у 1738-1745 рр. На відміну від гайдамаків, опришки діяли невеликими загонами, нападаючи на маєтки, роздавали панське добро селянам, вбивали тих, хто особливо жорстоко знущався з народу. Олекса Довбуш був підступно вбитий у 1745 р., але рух опришків продовжувався.
Селянські заворушення на Лівобережній Україні посилилися після указу імператриці Катерини ІІ у 1783 р. про закріпачення селян на цій території. Найбільшим з них було повстання в с. Турбаях на Полтавщині. На початку XVIII ст. мешканці цього села були вільними козаками, але потім їх виписали з цього стану. У 1776 р. село перейшло у володіння поміщиків Базилевських, які посилили визискування селян. Турбаївці подали позов у Сенат, який, проте, визнав козаками лише 76 сімей (з 2000 жителів). На знак протесту селяни відмовилися виконувати панщину і створили своє самоврядування за козацьким зразком, обравши отамана, суддю та писаря. В червні 1789 р. турбаївці, очолювані братами Рогачками і С.Помазаном, взяли село під повний контроль, обеззброїли військову команду, вбили Базилевських і захопили їх добро. Деякий час місцева влада намагалася врегулювати відносини з турбаївцями без застосування сили, але, зіткнувшись з їх непокорою, ввела у село війська, які розправилися з повстанцями. Активних учасників після тілесних покарань заслали в Сибір, інших переселили у південні райони України. Село, яке потім виникло на цьому місці, стало називатися Скорботним.
Повстання в Турбаях було локальним, але типовим проявом антифеодального руху.
Обмеження і ліквідація державності і автономії України у складі Росії пройшло кілька етапів:
1654-1708 роки – перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав;
1708-1727 роки – форсований наступ на українську автономію;
1727-1764 роки – чергування двох тенденцій в російському уряді щодо України – звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;
1764-1781 роки – остаточна ліквідація української автономії.
|
|
Після Полтавської битви гетьман І.Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права і вільності Гетьманщини. Але Петро І не тільки не підтвердив їх, але й видав “Решительный указ” 1709 р., за яким козацькі війська, як і раніше, мали підпорядковуватись московським генералам, а московським воєводам дозволялося втручатися в українські справи. Значним обмеженням влади гетьмана стало призначення на Україну царських резидентів. Українські землі почали роздавати царським вельможам. Резиденція гетьмана була перенесена до м. Глухова, ближче до російського кордону. Тут “квартирувало” 2 царські полки.
Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення у 1722 р. Малоросійської колегії з 6 офіцерів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Це аргументували тим, що на Україні непорядки в судах, у збиранні податків, хабарництво. Фактично це означало, що Малоросійська колегія стає вищим контролюючим органом Гетьманщини. На посади полковників почали призначати неукраїнців. Після смерті у 1722р. Скоропадського імператор не дозволив обирати нового гетьмана. Наказним гетьманом став Павло Полуботок (1722-1724), який разом зі старшиною звернувся до царя з проханням ліквідувати Малоросійську колегію, дозволити обрати нового гетьмана. Але цар відповів, що від Богдана Хмельницького до Скоропадського “все гетманы явились изменниками”, і не дозволив цього. Полуботка заарештували, і він помер у в`язниці в Петербурзі у 1724 р.
При гетьмані Апостолі почалася кодифікація українського права. Після 15-річної роботи комісія підготувала кодекс – “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Але оскільки він передбачав автономність України, Сенат не затвердив його.
Після смерті Д.Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна не дозволила обрання нового гетьмана. За її указом правління Лівобережною і Слобідською Україною передавали Правлінню гетьманського уряду з 6 чол., з яких три – українські старшини. Але головував у ньому царський резидент. У 1735 р. Правління провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: багаті, боєздатні козаки (виборні) і не здатні купити собі військове спорядження – підпомічники. У 1754 р. у реєстрі налічувалося 175 тис. виборних і 190 тис. підпомічників.
Після того, як російською імператрицею стала Катерина ІІ, вона задумала посилити централізацію своєї держави, ліквідувати автономію України, перетворивши її на звичайну провінцію Росії. Катерина хотіла, щоб не тільки гетьмана не стало, а щоб “сама назва гетьмана зникла”.
В цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана. Дізнавшись про це, Катерина ІІ обвинувачує К.Розумовського у зраді, змушує його відмовитись від гетьманства. Так було ліквідовано автономію України, залишки української державності.
В Лівобережній Україні було створено Малоросійське генерал-губернаторство, а для управління Україною – Малоросійську колегію з 4 російських і 4 українських членів.
4 червня 1775 р. за наказом Катерини ІІ було зруйновано Запорізьку Січ – останній атрибут української державності. Катерина ІІ не могла терпіти існування козацької республіки в імперії, а військове значення Запорізька Січ вже втрачала. Останнього кошового отамана Січі Петра Калнишевського (незважаючи на те, що він мав звання генерал-лейтенанта російської армії) було заслано на Соловки, де він відбував 28-річне заслання і помер у 1803 р. у віці 113 років. Частина запоріжців переселилася у пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ.
Україна втратила свої збройні сили, одну з головних однак національної держави, свій оригінальний політичний устрій, автономна права і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії.
Таким чином, у результаті інкорпораційної політики російського царизму Україна втратила залишки своєї автономії, перетворившись на звичайну провінцію Російської імперії.
2. Витоки й етапи становлення Української держави.
Складні проблеми становлення української держави випливають з системного перетворенні усього нашого суспільства. Зокрема, намагання політичного істеблішменту центральних структур влади та регіональних еліт забезпечити собі певні місця щодо перерозподілу ресурсів в умовах демократичного транзиту посткомуністичного типу, розпад попередніх структур та слабкість чинних механізмів породжує низку криз, що має назву “синдром модернізації”. Під кризами модернізації мається на увазі кризи легітимності, проникнення, ідентичності, політичної участі та розподілу, що виникають у процесі створення політичних інститутів демократії та маркетизації економіки у поставторитарних та посткомуністичних суспільствах.
Криза проникнення – це невідповідність проголошених владою цілей і напрямів соціального розвитку реальній соціально-політичній ситуації, низький рівень практично-політичних можливостей системи державного управління.
|
|
Процес становлення демократичного режиму в Україні зштовхується з проблемами процедурного і структурного характеру. Адекватне співвідношення соціокультурних і політичних чинників приймає вирішальний характер у ситуації переходу до демократії як повсякденності (only game in town). Але, на жаль, соціологічні дослідження показують, що існують і після восьми років незалежної України регіонально різноманітні уявлення про державний устрій, національні цінності, історичні події минулого, що деякою мірою віддаляє перспективу появи інтегрованого політичного товариства, досягнення процедурного консенсусу та подолання кризи проникнення..
Одним із шляхів ефективного перетворювання суспільства і досягнення процедурного консенсусу є створення реальних механізмів взаємодії між верховною владою та регіональними структурами, що можливе лише після подолання кризи проникнення. Головною умовою досягнення процедурного консенсусу є поєднання державних і місцевих інтересів, збалансування загальнодержавних і регіональних програм розвитку. Спроможність еліт до такої нелегкої праці по виробленню правил гри у вище вказаних параметрах є також показником якості та кількості владних ресурсів у елітних груп. Невизначеність правил гри або лише їх декларація говорить, на думку автора, про слабкість владних ресурсів у різноманітних елітних груп та корисність криз проникнення та легітимності у таких умовах для деяких груп інтересів.
В таких умовах централізована структура намагається забезпечувати загальнонаціональні потреби та інтереси, але при цьому не припускає спроб утискувати ініціативу й самодіяльність місцевого самоврядування. Державна “вертикаль” цю функцію виконує з допомогою служб центральної ради на місцях та її агентів. Становленню муніципального самоврядування сприяло Магдебурзьке право, яке надавало право магістрату міста відати адміністративно-господарськими, фінансовими, поліцейськими, судовими справами, здійснювати забудову міста та мати свої збройні сили.
Поява та загострення проблеми регіоналізму та адекватного співвідношення між центром та регіоном відбувається в умовах кризи держави-нації, але в державі, що тільки створює єдину політичну спільноту, ця проблема набуває додаткового змісту. Тому в країнах Центральної Європи проводять дуже активну регіональну політику, яка визначається “основою для виправдання державного втручання на регіональному рівні”, тобто як механізм втручання держави до регіональних справ. А для такої країни, як Україна, що відповідно концепції С.Хантінгтона, має ознаки “розколотої країни” у цивілізаційному відношенні, ця проблема є проблемою збереження країни як геополітичного суб'єкту та суб’єкту міжнародного права.1 Тому регіональні структури та процеси прийняття управлінських й політичних рішень на цьому рівні відіграють значну роль щодо створення цілісної політичної нації в Україні. Крім того розуміння проблеми регіоналізму та місцевого самоврядування як другорядних з боку національних структур влади призвело до зростання регіонального дисбалансу у другій половині 90-х років. Державний устрій України, що створюється на даному етапі за вертикальними принципами, відтворює принципи управління та моделі співвідношень між центральною владою та регіональними органами попереднього устрою. Це обмежує свободу дій територіальної громади в реалізації її прав та ініціатив. Чинний механізм побудови місцевих бюджетів( а в країні 11442 територіальні громади), сувора регламентація, що не враховує територіальних, соціально-економічних, соціокультурних та інших особливостей регіонів, фінансово непідкріплені пільги деяким з них, невизначеність щодо питань комунальної власності не дозволяє місцевим органам влади виконувати свої функції у повному обсязі.В той же час посилюються процеси розширення ЄС і вимоги Європейської Комісії до асоційованих країн-членів щодо питань регіонального розвитку, а також потреби переорієнтації процесів реформування на мікро рівень. Тому головним питанням створення ефективних механізмів дії між центром та регіонами у справі подолання кризи проникнення та досягнення процедурного консенсусу є пошук адекватного типу політики регіонального розвитку з огляду на її загальну економічну та соціальну стратегію, ресурси, інституційну структуру та правову базу. Таким чином, у вирішені проблем співвідношенні компетенцій центральної влади й регіональних структур необхідно елітам та групам інтересів знайти ту “золоту середину” у збалансуванні державних та місцевих інтересів. Така домовленість сприяла б подоланню кризи проникнення та дозволила б зберегти державу як цілісність, а урахування регіональних відмінностей, що пов'язані з історичним досвідом та культурними особливостями різних частин країни та розвитком інфраструктури громадянського суспільства, дозволили б створити політичну націю та перейти до режиму консолідованої демократії.
|
|
1
Закріплення вивченого матеріалу – 10хвилин.
Питання для закріплення:
Історія Української державності.
Витоки й етапи становлення Української держави.
Підбиття підсумків – 10хвилин:
вказати на питання, які вимагають підвищеної уваги;
оголосити оцінки;
відповісти на запитання.
План-конспект склав:
Начальник 2-го караулу
ст. лейтенант служби цив. зах. І.В. Медведєв
|