|
|
Скачати 0.66 Mb.
|
| Оксана Стефанівна Забужко Казка про калинову сопілку OCR Busya «Забужко О. Сестро, сестро»: Факт; Київ; 2004 Аннотация Вона вродилася з мiсяцем на лобi. Так їй потiм розказувала мати, як запам'ятала собi з першої хвилi, з першого крику викинутої над собою аж пiд сволок чиїмись моцними руками дитини, на яку дивилася знизу вгору, нездужаючи склiпувати слiз, – на трохи зависокому як для дiвчинки, опукло буцатенькому лобику виразно темнiв збоку невеличкий багряний серпик, наче мiсяць недобiр. Тiльки мати вперто казала – молодик, доки сама в це не повiрила: вiдомо ж бо, що молодик – то на долю, а недобiр – тим вiн i недобiр, що наводить на лихi сни... Оксана Забужко Казка про калинову сопiлку Вона вродилася з мiсяцем на лобi. Так їй потiм розказувала мати, як запам'ятала собi з першої хвилi, з першого крику викинутої над собою аж пiд сволок чиїмись моцними руками дитини, на яку дивилася знизу вгору, нездужаючи склiпувати слiз, – на трохи зависокому як для дiвчинки, опукло буцатенькому лобику виразно темнiв збоку невеличкий багряний серпик, наче мiсяць недобiр. Тiльки мати вперто казала – молодик, доки сама в це не повiрила: вiдомо ж бо, що молодик – то на долю, а недобiр – тим вiн i недобiр, що наводить на лихi сни, i в той бiк лiпше думок не пускати, тим бiльше, що з часом значне мiсце поросло волосом, густа його шапка насунулася нижче, скрадаючи недiвоцький розгiн чола, присталий хiба якому лаврському ченцевi, i нiхто вже, хоч би й хтiв, не потрапив би дiбрати, куди саме скеровано мiсячнi роги, – тiльки змиваючи дiвчинцi голову можна було налапати виступаючий пiд пальцями пружок, на якому порiст виганявсь особливо буйний, чорний як смола i жорсткий як дрiт, ще й такий соромiтно кучерявий, мов, прости Боже, не на головi, а на грiшному тiлi, де ще дитинi й не засiвалося, i часами материнськi пальцi на тiм пружковi на мить затерпали – пiд голкою згадки, як нишком хрестилася й вiдпльовувалася на вид мiсячного знаку баба пупорiзка, добачивши в ньому бусурменське тавро або, не при образах святих згадуючи, й слiд вiдомо чийого кiгтя, що на одне виходить: хто ж не знає, кому вклоняється бусурменська вiра! – i тiльки перегодом злагiднiла, впевнившись, що дитя, нiвроку, в добру пору мовивши, вдалося спокiйне, некрикливе, якими зроду ж планитуватi не бувають, а про пiдмiнчат, котрих чортицi навзамiн людських дiтей до колисок пiдкидають, iно баба одвернеться (а вона, либонь, таки одвернулась була, чула за собою грiх!), то й казати годi – тi взагалi цiлий час верещать мов попеченi, так що знак вочевидь потребував iншого витлумачення, – як усi правдивi, не од людей пiсланi знаки, хоч наяву, хоч у снi, вiн промовляв якоюсь своєю мовою, владною й темною, до котрої простому чоловiковi зась, i коли щось такого неждано негадано тебе спостигає, то не так уже й багато маєш до вибору – або бiгти по розум до ворожки (та тiльки ж чужим розумом незгурт розживешся, i чи раз бувало, що надмiру цiкавi собi такою дорогою лиш зайву халепу напитували, що й не знали, як збутися…), – або ж, або, звiсна рiч, молитися Богу й чекати, покiль та сила, що була тобi про себе по свойому прозвiстила, зволить нарештi оприявнитися сама. От мати й чекала – плекаючи потай гадку, чи не судилось, бува, її первiсточцi князiвство або й королiвство, бо чей же не простого мужика їй наречено тим мiсяцем, таку бо долю навряд чи варт було б зумисне виписувати немовлятi на лобi, – за всiм тим твердла в нiй повiльна, необорна, уже мовби аж i власною силою наладована певнiсть, наче обрано її дитину на придiл незвичайний, про який людським дiтям i не мрiяти – хiба вислухати з казок, переказуваних споконвiку вiд баби до внуки. Зимовими вечорами, коли в коминi навперемiну вило й схлипувало, мов закликало молитися за всiх подорожан, заскочених хвищею просто неба, а вздовж темних шибок раз по раз тривожно шурхотiли вниз зi стрiхи, нiби чиясь хода, обважнiлi пластовнi сипкого снiгу, i кожен у хатi, здригаючись, обертавсь на той звук, несвiдомо наслухаючи, чи не стукає щось до дверей, – мати, вмостивши донину голову собi на колiнах, перебирала всi тi, знанi їй казки, одну по однiй, на голос, – перекладаючи гребенем нiжнi, як шовк, русявi косенята сто раз на один бiк, сто раз – на другий, говорила про дiвчину золотоволоску, яку князенко пiдгледiв у березi, коли купалася, а потiм посватав, про Ганну панну, яка тричi приїздила на королiвський бенкет – спершу четвериком, тодi шестериком, а тодi восьмериком таких вороних, як змїї, що являлися їй iз розкритої верби на в городi, i як дивувалося все зацне панство й посполитi, нетямлячись, чи то царiвна, чи королiвна, чи зоря ясна в палатах засiяла, – за тою мовою зачiсуючи доню так гладенько – так тiсно заплiтаючи їй коси в дрiбушки, аж голiвка починала вилискуватись проти вогню з печi, мов новенький полив'яний глечик, та хоч би скiльки слинила пальцi, пригладжуючи неслухняного чу пера, вiн однак вибивався назверх визивним, химерним закрутком, якого нi вистригти (ще густiший ростиме!), нi зарiвняти – ну, та й пощо б, зрештою?… Хай усi бачать, не без гордости мiркувала собi мати, i може, за цiєю то прикметою, як знати, колись i впiзнає дiвчину той, хто їй на роду написаний, – i дiвчинка навчалась високо пiдсмикувати пiдборiддя, виходячи на люди (нестеменно Ганна панна!), i люди, як завжди, все й бачили, бо ж вiд їхнього ока нiчого не сховається, – окрiм хiба найголовнiшого, того, що тiльки Боговi про тебе звiсно i що вкiнцi, хоч не хоч, муситимеш забрати з собою в могилу, а тому що в життi не вчини, не втечеш кривого суду: нiхто бо не знає, що направду попихало тебе до дїї, а чого не знається, те зазвичай витлумачується на зле, i це й є той первородний грiх, який усi ми на собi волiчемо вiд праотця Адама, – тож коли дiвчинку з мiсяцем на лобi питали на вулицi сусiди: «Ти чия така пишна?» – то, далебi, не на те, аби почути простосерде дiтвацьке: «Мами Марїї», – вiдповiдь, по правдi, теж незвичайну й неподобну, так пристало б вiдказувати, якби з Марїї була вдовиця, чи покритка, чи принаймнi хоч козачка, чиї дiти бозна вiдколи батька на очi не бачили, а не мужня жона за таким, як i всi, гречкосiєм, котрий прецiнь не дядьком же тiй чуднiй дитинi доводиться, що воно його й не згадає, – тiльки коли яка надто вже до скоцька допитацька молодичка й далi солодко сокотала, з неприхованою втiхою мусуючи ядучий натяк, мовляв, а тато ж твiй де? – то мала вiдтинала: «Вдома», – бликнувши спiдлоба вишневими очиськами так, що бесiдницi вiдбивало всяку будь охоту напучувати далi, як би слiд було, – адже ж на те й заводилася цiла та балачка, аби дати дитинi знати (скоро вже вдома тим не потрудилися!), що – негаразд, негоже бути такою пишною: оханути вчасно, покiль iще мале, бо потiм пiзно буде, посiєш звичку – пожнеш характер, посiєш характер – пожнеш долю, ну та Господь iз ним, зрештою, людоньки, кожен iз нас має свої дiти, свої клопоти, тож живiть собi як самi здоровi знаєте, тiльки не кажiть потiм, що вас не попереджали… Розумiється, якби десь узявся хтось охочий оповiсти раз усiм отим кумасям, яка печiя точила роками Марїїне серце, перетворюючи його на ят рючу, навiть i сном непогасиму пустку, що волала втишення, наче випалена земля води у спеку, вони б не завагалися всмак поспiвчувати, i навiть щиро, а вiдтак i до дитини либонь що поодм'якали б, – ну але де б той хтось узявся, Марiя носила свої все ще гарнi вуста зашпиляними, вiд чого вони потроху тоншали, а в хатi й коло хати в неї завжди був лад – не присiкаєшся, тож кому б то з доброго дива ялося голови, що за свого Василя Марiя вiддалася – з досади, чисто з серця i нi з чого бiльш, просто, отак як стояла, впалила була свому батьковi межи очi, коли свати обтрушували в сiнях перший снiг, – зима того року впала рання, акурат на Покрову, гулко, весело й страшно бухали в долiвку, пiд збуджений гук голосiв, новопiдкутi чоловiчi чоботи, i на звук цiєi особливої, ох як же пам'ятної їй шамотнi цим разом пекучо стисло всерединi, та так уже довiку й не розтискало, бо, замiсть сльозами прорвати, з Марїї вихопилося, з самого глибу її на батька тяжкої кривди, як пужалном навiдлi ляснуло: «Що, й за цього не вiддасте?» – це вона вперше до нього обiзвалася звiдтодi, як тим, минулим сватам, жданим i обмареним, слуханим пiд звук не мертвий, а живий – гулко, весело й страшно бухаючого серця, «звiр наш та пiшов у двiр ваш, а з двору в хату, та й сiв у кiмнату», – старий сказав, помовчавши, що – люди вони нетутешнi, йдуть здалеку, то, може, вип'ють по чарцi? – i тут вона справдi закричала звiром, чиїсь руки (що потiм виявилися її власними) затулили їй рота, i свiт довкола неї i в нiй обвалився, як крокви в обнятому пожежею домi, i з того пожарища тiльки ось це, запечене й затяте, й могло зацiлiти – що, й за цього не вiддасте? – слiпим од болю викликом на герць: якщо не за тим, одним єдиним («дурна ти, дiвко, за таким паливодою весь вiк би сльозами вмивалася, колись iще дякувать будеш, як до розуму дiйдеш», – а в нiй, навсупiр усiм тим намовам, водно дзвенiло розпачливо з пiснi, бо своїх слiв не було вже: «ой пiду я не берегом – лугом, та зустрiнусь з не судженим другом», один лиш раз по тому сватанню вони потiм i зiйшлись iще тайкома, а назавтра по тому вiн щез iз села, подався десь галасвiта, назавжди вистудивши за собою простiр, – «бувай здоров, несуджений друже, любилися ми з тобою дуже», – дурна ти, дiвко, ой дурна…), – якщо не за ним, то от вам моє життя, нате, – як мискою об долiвку, розiб'ється – чорт iз ним, зацiлiє – забирайте собi, бо менi вже однаково, – старий здвигнув плечима, як усi чоловiки, не надто добираючи мови жiноцького герцю, де панують якiсь вiдмiннi, хитро заплутанi, не продерешся, способи важити життям, так що лiпше зразу пустити такий виклик повз вуха: «Хочеш за цього, то йди», – «i пiду!» – вiдрубала Марiя: дороги назад не було, була тiльки на безбач, наперед себе гоняча хiть за всяку цiну довести батьковi, яку кривду вiн їй заподiяв – от щоб знав, крутилося в головi вiдлунням власного, уже впалого, уже не вернеш слова, – i так судилося Василевi стати заручником у грi, про яку, сердега, не мав i гадки, а первiстцi їхнiй, Ганнiпаннi (так ми її й зватимемо, байдуже, як там її на правду були охрестили), диву дивному з мiсяцем на лобi, зростати – маминою дочкою, авжеж пак маминою, бо чиї б бички не скакали, а телятко наше, й батько лиш тодi важить, коли мати на те дозволить, мати ж ростила не просто собi доцю, а – в другiм колiнi, наче скарб родинний, потай громаджену призбирувану, й вiдтак розбуялу вже далеко понад засяг уяви, хiть заплати – нiби все те, що доля завинила їй, Марїї, було взято наборг на одне життя, щоб у наступному, доччиному, повернутися, як у чеснiй купецькiй угодi, iз через верх вiдшкодованим чиншем. Батько Марїїн помер невдовзi по тому, як вона вперше обродилася, але часами приходив до неї в снах – чомусь сердитий i червоний з лиця, як опир, i щоразу вона поривалася щось йому випiмнути, щось таки довести, щоб знав, докiнчити ту розмову, якої, на добрий лад, так мiж ними тодi й не вiдбулося, але щоразу щось їй перешкоджало, – дiд зникав, а вона лишалася спати далi з вiдчуттям, нiби має в устах вкладений перстень i не може їх розтулити, боячись, що ковтнеться чи випаде. i так вийшло само собою, що друга з черги дочка – нiби Марїї на роду було написано приводити самих дiвчат, нiби янгол злiва чи справа недремно пильнував над їхньою з Василем шлюбною постелею, щоб не заклюнувсь хлопець, яким Марїїн батько мiг би повернутися до неї вже на стало, не заспиш, – друга, мiзиночка Оленка, вже нiяким свiтилом небесним не одзначена, та й кволенька змалку, i плаксунка, вiдай, через те ж таки, – поганенька дитина, думалося часами Марїї з жалем трохи матiрнiм, а трохи, хай Бог простить, i враженої гординi, надто як порiвнювала її до старшої, котра ледь не з колиски показувала на красуню, i такою й зробилася вельми хутко, – та друга дочка була вже татова – все'дно що кинута Василевi на вiдчiпного. Вiн i панькався з нею понад мiру, гейби з хлопцем, якби такого мав, – навiть i в поле брав iз собою, сам набиваючи їй куклу жованим хлiбом, нiби власною слиною прагнув перелляти в дитину всю свою снагу, надолуживши вiд роду їй недодане, i Марiю, варт було тiй, скажiмо, пацнути малу по невчасно простягненiй до страви руцi, обтинав з мiсця становчо, аж вона справдi на мить нишкла: «Не займай дитини, хай розвивається!» – нездужаючи, Оленка заводила серед ночi жалiбний нявкiт, не вимогливий, як звичайно в дiтей, коли iм щось дошкуляє, а по дорослому нескiнченно тужно квильний, як осiння сльота, вiд чого Марiю достоту казило, наче той плач виказував якусь безпросвiтню правду про її життя, в якiй вона й собi самiй би повiк не призналася, – а не зацiпить тобi вже раз, чумо бенерська! – тодi вставав Василь, мовчки брав малу на руки й, либонь соромлячись такого немужського дiла, виносив надвiр, де й приколихував, поки в хатi знов западало в сон, – одного разу старша обудилася на його голос пiд вiкном: сидячи з Оленкою на призьбi, батько спiвав – стишеним, але чистим, i якимсь по чужому молодим, текучим, як кринична вода, тенором, мовби справдi незнайомий парубок звiряв поночi гаю зелен розмаю, бо не мав кому iншому, свою журу: любив дiвчину пiвтора року, поки не дiзнались вороги збоку, – в хатi стояв угрiтий, масний сопух, стояла тьма, тiльки де де пробликувало мiж вiконниць тонке мiсячне лезо, зрiдка постогнувала крiзь сон у подушки Марiя, а пiд вiкном сповiдався самотнiй голос – як покутня душа: дiвчинка лежала зацiпенiвши, нiби пiдслухала про батька щось соромiтне, вiд чого брав до слiз живий, гарячий жаль, але водночас прокидалась i росла й якась iнша, жорстокiша ураза – той голос звертався не до неї , той, уже наче й не батькiв, такий недосяжний у своєму високому чоловiчому смутку голос взагалi не знав, що вона є на свiтi, i якби вона не була замала для розумiння того, що вiдчувала, то могла б тодi з мiсця сказати собi в духовi, заплющивши очi: хочу бути тою дiвчиною з пiснi – хочу, щоб то мене так любили, коли виросту!… Натомiсть – тим бiльше, що чекати, аж виростеш, було достолиха довго, – вона вранцi ж таки, iз якогось геть то ледацюго приводу, вiдлупцювала Оленку, – мала люто ревiла, розвезькуючи шмарклi по щоках, Ганнуся дiстала вiд роздратованої цим видовиськом матерi добрячої, хоч, може, й не конче щирої хлости й ходила надусана, з палаючою попою й гострим вiдчуттям невдоволення: вийшло щось геть не те, чого праглося, а чого праглося – вона й сама до пуття не знала. Власне, вони двi й так незгурт мiж собою любилися, i що бiльшi пiдростали, то дужче давалося взнаки закладене мiж них потаємне нап'яття. Щойно зiп'явшись на нозi, Оленка вже укмiтила, як легко їй довести сестру до знавiснiння, i взяла це собi за звичку, як iншi дiти, бува, настиряться бавитися сiрниками: чирк – i кинув, чирк – i кинув, – щоразу, коли дорослих не виявлялося поблизу, пiдлiзала старшiй попiдруч, мишкуючи, яку б устругнути капость, – звiсно, невеличку, собi пiд стать: чи скубнути кужiлку, якщо та вчилася прясти, чи потягти за клубка, щоб розмотався по цiлiй свiтлицi, а чи просто, на забаву, i це було таки найлюбiше, вмоститися в неї в ногах i, зизуючи очком, коли почне скипати, голосно дримбати пальцем по губi, бринь, бринь, бринь! – i знов, вичекавши хвильку, – а не перестанеш ти, доки я тобi на шкурi не заграла! – бринь, бринь, бринь! – та одчепись, причепо! – бринь, бринь, бринь, бринь! – та що ж це за лиха година, i з цим ото розпачливим криком старша нарештi кидалася на молодшу, котра мов тiльки для годиться пробувала втiкати, та й як би могла втекти, ще ж i бiгати гаразд не навчилася, – i гамселила її вже не на жарт, не мiряючи сили, з цiлою злiстю, що таким робом вiд разу до разу наростала, пiднiмаючись i спухаючи, як тiсто в дiжi, загрожуючи переллятися через край, i в рiшучу мить таки заливаючи все в очу – темною, несамовитою хвилею, ось тобi, ось тобi, ось! – головою об долiвку, тепле, пiддатливе тiльце, що утробно здригається чи пiд ударами, чи вже зсередини, пiд поштовхами плачу, i так аж доки нагло, мов рукою змахнув, не вiдрине, i не побачиш себе збоку – голим, пустим зором, як стоїш над розпростертим долiлиць ридаючим дiвчам, ну не дурепа ж iз мене?… Не будеш бiльше? – питала непевно, аби лиш якось бiльш менш гiдно покласти тому край, – а з пiдлоги гучно, i де береться стiльки голосу в такому вузликовi, суремило, захлинаючись: бу у уду!… – i назавтра все починалося спочатку. i нi материнi прочуханки, нi вiчно подзьобанi на решето, вiд стояння навколiшки в просi, колiна, нi навiть батькiвський пасок, єдине, що направду допiкало, – нестак болем, як наругою: змiючка Оленка дiставала яблуко, а її з рiшучим, страхiтливим сопiнням перекидали через колiно, задираючи спiдничку на голову, тож, не маючи способу розтлумачити батьковi, яку гiрку кривду вiн учиняє, вона з мiсця заходилася надсадним вереском – i так ледь не до блювоти (потому не без зловтiхи ловлячи, крiзь липку солону млу в очу, знайомий пустий, стеряний вираз на його обличчi, мов i вiн себе питав, шпурляючи паска долi: ну не дурень iз мене?…), – нiщо, нiщо не було для Ганнусi таким тяжко гнiтючим, як сам отой виснажливий щоденний змаг iз малою змiючкою баби яги внучкою («не смiй менi дражнити дитини!» – кричав батько…), яка, дарма що мала, щоразу, проте, потрапляла брати над нею гору – вганяючи її, бiльшу й розумнiшу («та будь же ти розумнiша!» – гнiвалася мати…), в слiпу й темну хвилю несамовладности, i так щоразу домагаючись, щоб її бито, а вiдтак, перегодом, бито Ганнусю, i потiм, у хвилини просвiтлiння, та думала собi, з тою прозiрливiстю, яку часом дає думкам розпука, що насправдi єдине, чого Оленка домагається, – то побачити Ганнусину злiсть, як виходить назверх, – тiльки цього, й нiчого бiльше, нiби та злiсть була гускою, котру Оленцi доручили пасти (великою, грiзно шиплячою гускою – о довгiй змїїнiй шиї, о чорнiй, у гидких заїдах, пащецi, де, придивившись, можна було б, либонь, розгледiти й зуби, такi дрiбонькi, як у щуки…), – от Оленка її й пасла, i гуска вигулювалася й напасалася – досхочу. i знай гладшала. Батько, траплялось, поводився дивно, нiби чувся винуватим i хотiв якось свою вину направити, – раз, примiром, привiз Ганнусi з ярмарку шовкових бинд, червоних i синiх, як справжнiй дiвцi, а Оленцi тiльки горiхiв i родзинок, з'їв – ото й усiєi слави, – Ганнуся, сама собi щасливо очужiла, вже й не Ганнуся, а зовсiм Ганна панна, тримала делiкатний згорточок у пеленi, наче живу iстоту, i всерединi їй також ворушився невидимий згорточок, теплий i лоскотний. Того дня якось довго не облягалися спати, в хатi пахло пирогами, i вишнiвкою, i хмiльними вишнями, всипаними з бутля |
|
Оксана Забужко Казка про калинову сопілку OCR Busya «Забужко О. Сестро,... Тільки мати вперто казала — молодик, доки сама в це не повірила: відомо ж бо, що молодик — то на долю, а недобір — тим він і недобір,... |
П О С Т А Н О В А від 17 листопада 2004 р. N 1570 Київ Затвердити Правила торгівлі лікарськими засобами в аптечних закладах, що додаються |
|
П О С Т А Н О В А від 12 травня 2004 р. N 601 Київ Затвердити Порядок технічного обслуговування та ремонту реєстраторів розрахункових операцій, що додається |
Україна, Київ, 1 квітня 2004 р прес-реліз Microsoft Львові відбулась нарада з питань локалізації програмних продуктів корпорації Майкрософт |
|
Рік і місце народження: 1980 р м. Київ, сімейний стан: неодружений Журналіст інтернет-видання «HotLine net ua» та газети «За нашу Україну» 2004-2005 р |
В.Є. Лашкарьова НАН України. К., 2004. 32 с.: іл. Бібліогр.: с. 24-29 (62 назви). [2004-01400] А. А. Тунельна інжекція та емісія електронів в шаруватих напівпровідникових структурах на кремнії: (01. 04. 10) / Ін-т фізики напівпровідників... |
|
Україна, Київ, 13 квітня 2004 р прес-реліз Microsoft Національна академія наук України та компанія «Майкрософт Україна» підписали Генеральну угоду про співробітництво |
П О С Т А Н О В А від 11 березня 2004 р. N 308 Київ Визнати такою, що втратила чинність, постанову Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. N 767 Про затвердження |
|
Україна, Київ, 6 травня 2004 р прес-реліз Microsoft На базі інформаційно-обчислювального центру Київського національного університету імені Тараса Шевченка відкрилась перша в Україні... |
НАКАЗ Класифікація організаційно-правових форм господарювання ДК 002: 2004 Чинний від 01. 06. 2004 |