|
|
Скачати 2.27 Mb.
|
● Важливим видом людської діяльності є спілкування. Сутність спілкування полягає у взаємодії суб’єктів діяльності. Поняття “спілкування” вживається у психологічній літературі в різних значеннях: як обмін думками, почуттями, переживаннями (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн); як один із видів людської діяльності (Б.Г. Ананьєв, М.С. Каган, О.О. Леонтьєв); як специфічна форма інформаційного зв’язку (А.Д. Урсул, Е.О. Рєзников). У широкому розумінні спілкування – це та сторона людської діяльності, що вказує на зв’язок та взаємодію людей у процесі матеріального та духовного виробництва, спосіб реалізації соціальних відносин, що здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти, в які вступають особистості та групи в процесі їхньої життєдіяльності. Спілкування може бути матеріальним і духовним, прямим (безпосереднім) і масовим (опосередкованим). Спілкування – як соціальне, так і індивідуальне явище. Важливими функціями спілкування, які виділяє Б. Ломов, є: інформаційно-комунікативна (передача і прийом інформації); регуляційно-комунікативна (регуляція власної поведінки та поведінки інших людей); афективно-комунікативна (емоційна сфера людини).Г. Андреєва виділяє три сторони спілкування: комунікативну (обмін інформацією між тими, хто спілкується); інтерактивну (взаємодія, що виявляється в організації людьми взаємних дій, спрямованих на організацію спільної діяльності); перцептивну (розуміння людини людиною). [5]Процес спілкування реалізується за допомогою вербальних та невербальних засобів. Вербальні засоби спілкування – це мова (письмова та усна). Невербальні засоби – міміка, пантоміміка, жести, інтонація, дистанція тощо. У процедурі спілкування виділяються такі етапи: потреба в спілкуванні; орієнтація в цілях спілкування; орієнтація в особистості співбесідника; планування змісту спілкування; вибір конкретних засобів спілкування та поведінки; сприйняття та оцінка реакції співбесідника; корекція напрямку, стиля, методу спілкування. ● Типи спілкування: функціонально-рольове (начальник та підлеглий, викладач і курсант); міжособистісне (участь двох і більше людей у спілкуванні); ділове спілкування (спілкування, спрямоване на вирішення проблем, на досягнення предметної домовленості); рапортне спілкування (спілкування з односторонньою довірою). Одиницею виміру спілкування є контакт – зв’язок людини з людиною, зближення у спілкуванні, який виявляється в таких формах: присутність, обмін інформацією, сумісна діяльність, взаємна активність. У процесі спілкування виявляється подібність і розбіжність соціальних установок, які породжують симпатії та антипатії між людьми і визначають рівень їхньої сумісності. Сумісність розкриває наявність внутрішньої єдності суб’єктів спілкування. Метод соціометрії дає змогу визначити реальну та бажану потребу людей бути разом. Сумісність – максимальне, суб’єктивне задоволення партнерів один одним. Види сумісності: 1. фізична сумісність означає гармонійне поєднання людей, виконуючих сумісну діяльність (сумісність у силі та витривалості); 2. психофізіологічна – сумісність якостей темпераментів. У спілкуванні та взаємовідносинах краще порозуміння відбувається між людьми різних темпераментів; 3. соціально – психологічна сумісність передбачає схожість характерів та здібностей. Під час спілкування виникають непорозуміння між партнерами, які слугують причиною конфліктів, вони називаються бар’єрами спілкування. Питання для самоконтролю
Література 1. Психологія / За ред. Ю.Л. Трофімова. – К., 2000. 2. Корнєв М.Н., Коваленко А.В. Соціальна психологія. – К., 1995.
Тема 12. Конфлікти. Соціально-психологічні проблеми колективів Зміст понять «соціальна напруженість», «конфлікт»; «конфліктна ситуація», соціальна напруженість, причини і механізми виникнення соціальної напруженості. Форми виявлення соціальної напруженості і демографічні процеси (народження, смертності і тривалості життя); кримінальні наслідки, психологічні настрої (тривога, депресія, паніка) недовіра до влади; протест (економічний і політичний), конфліктологія, конфлікт, види конфліктів та їх причини, моделі конфліктів, класифікація конфліктів, техніка зняття соціальної напруженості, виходи з конфліктів. ● З метою позначення системи відносин використовуються різні поняття: ”соціальні відносини”, “суспільні відносини ”, “людські відносини” – це багатопланові зв’язки, які виникають між спільнотами, людьми. Вони можуть бути: класовими, правовими, владними, економічними, релігійними, моральними, масовими, міжособистісними, офіційними і неофіційними. Поняття “людські відносини” є більш повним і широким. Засновниками теорій “людських відносин” вважають Е. Мейо та В. Бехтерева. Людські відносини включають різні суб’єктивні прояви взаємодії з іншими об’єктами зовнішнього світу.[47] Відносини особистості з оточуючими її людьми в психології позначаються терміном “міжособистісні відносини”, які можуть бути позитивними та негативними, нейтральними та суперечливими. Міжособистісні відносини – це реальні зв’язки, які складаються й існують у конкретних умовах життя і спілкування людей. У таких відносинах виявляється суспільне обличчя людини, а також її психологічні якості. У групах і колективах існують відносини та взаємовідносини. Відносини – це ставлення особистості до всього, що її оточує, і до самої себе. Почуття, інтереси, увага – це ті психічні процеси які відображають відносини людини її позицію. У групах і колективах існують взаємовідносини – це взаємна позиція одної особистості по відношенню до іншої, до спільноти. Розрізняють ділові й особисті взаємовідносини. Ділові взаємовідносини виникають у ході виконання службових обов’язків, які регламентовані статутом, наказом, інструкцією. Дослідженнями встановлено такі види ділової залежності: ділові відносини рівності (однакові права, обов’язки, функції); ділові відносини підпорядкування (начальник-підлеглий). Особисті взаємовідносини виникають на основі психологічних мотивів: симпатії, спільності поглядів, інтересів та ін. До системи особистих взаємовідносин входять дружба, ненависть, товариськість, любов та ін. У процесі спілкування намічаються кілька варіантів співвідношення ділових та особистих взаємовідносин: 1) збіг позитивної спрямованості; 2) натягнуті ділові відносини; 3) нейтральні ділові. У групах і колективах виникає соціальна напруженість – це масовий адаптаційний синдром, який відображає ступінь психологічної адаптації, зростання незадоволення, тривожність тощо. Одним із проявів соціальної напруженості є конфлікт.[47] ● Конфлікт (від лат. зіткнення) – це суперечка, яка виникає між людьми при вирішенні тих чи інших питань соціального або особистого характеру. Конфлікт – це зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів, позицій, думок, поглядів. Конфлікт як соціальне явище вивчає наука конфліктологія. [46, 40] Джерелами конфліктів можуть бути ситуації, особистісні якості людини (агресивність, егоїзм, зверхність). Умовно конфлікти поділяють на внутрішньоособистісні, міжособистісні, міжгрупові, класові, військові, міжнаціональні, міждержавні, або внутрішньоособистісні та соціальні. Внутрішньоособистісний конфлікт – це конфлікт потреб, мотивів, цінностей, почуттів та ін. Він виникає коли людина формує реально недосяжні цілі, коли вона постає перед вибором. Міжособистісний конфлікт виникає внаслідок зіткнення різних характерів. Причини таких конфліктів: розподіл ресурсів, взаємозалежність завдань, різниця в цілях і поглядах, відсутність необхідної інформації, різниця в психологічних властивостях (характер, темперамент, потреби, мотиви). Міжособистісні конфлікти можуть виникати: 1) між керівниками та підлеглими; 2) особистістю і групою; 3) між групами. За функціями конфлікт поділяється на конструктивний та деструктивний. Структура конфлікту. У структурі конфлікту можна виділити такі компоненти: учасники конфлікту, умови перебігу конфлікту, образи конфліктної ситуації, можливі дії учасників конфлікту, наслідки конфліктних дій. Динаміка конфлікту включає 1) передконфліктну стадію; 2) конфліктну ситуацію; 3) інтелектуальний етап розвитку; 4) критичний етап розвитку; 5) спад напруження; 6) зіставлення офіційних та неофіційних оцінок поведінки; 7) розв’язання конфлікту. ● Основні стилі поведінки при розв’язанні конфліктів. К. Томас та Р. Кілмен виділяють п’ять основних стилів поведінки в конфліктних ситуаціях: 1) стиль конкуренції (ефективний, коли людина має певну владу, прагне задовольнити власні інтереси), такий стиль викликає відчуження при розв’язанні особистих конфліктів; 2) стиль ухилення доцільно застосовувати у спілкуванні з психічно складною людиною, використовується в ситуаціях, коли позиція не стійка і відсутня співпраця; 3) стиль пристосування означає, що людина діє разом з іншою, не захищаючі власних інтересів; 4) стиль співпраці вимагає активної участі щодо захисту не лише власних інтересів, а й прагнень до співпраці. Він вимагає певних зусиль на з’ясування причин конфлікту та можливостей виходу з нього; 5) стиль компромісу полягає в частковому задоволенні власних інтересів, найбільш ефективним він є тоді, коли обидві сторони прагнуть одного і того ж самого. Кожний зі стилів ефективний тільки за певних умов. Урегулювання службових конфліктів може відбуватися за допомогою адміністративних засобів, які застосовує керівник. 1. Роз’яснення вимог. Чітке формулювання умов виконання завдань. 2. Видача завдань. Врахування характерів, рівня знань, досвіду підлеглих. Завдання можуть формулюватися як прохання, побажання (стосовно висококласних працівників), як порада (стосовно авторитетних працівників), як наказ (стосовно неорганізованих працівників). 3. Система покарань та заохочень. Розпорядження і накази про покарання та нагородження. Подяка. Матеріальне нагородження. Основними умовами вирішення конфліктів є: відкритість, довіра, визначення суті конфлікту. Питання для самоконтролю 1. Що таке конфлікт? 2. Назвіть основні елементи структури конфлікту. 3. Дайте характеристику внутрішньоособистісному конфлікту. 4. Поясніть суть основних стилів поведінки при розв’язанні конфліктів. 5. Назвіть причини виникнення конфліктів.
Література 1. Психологія / За ред. Ю.Л. Трофімова. – К., 2000. 2. Корнєв М.Н., Коваленко А.В. Соціальна психологія. – К., 1995. 3. Самонов А.П. Психология для пожерных. – Пермь, 2000. 4. Пірне М.І. Конфліктологія. – К., 1997. 5. Козырев А.Н. Основы конфликтологии. – М., 1988. Розділ ІІ. Основи педагогікиТема 13. Педагогіка як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «педагогіка», «предмет педагогіки», «об’єкт педагогіки», «навчання», «виховання», «освіта», «розвиток». Предмет і об’єкт педагогіки. Основні етапи розвитку педагогіки і освіти. Категорії педагогіки (виховання, освіта, навчання, розвиток). Місце педагогіки серед інших наук. Зв’язок із психологією. ● Педагогіка. Що це за наука? Що вона вивчає? Яке має відношення до праці пожежника? Щоб відповісти на ці запитання, треба перш за все знати, що є її предметом і завданнями. Правильну відповідь ми зможемо одержати, лише зробивши історико-логічний аналіз проблеми. Все-таки, щоб було ясніше, спробуємо визначити суттєві, на наш погляд, положення. Підготовка спеціалістів пожежної охорони передбачає навчання і виховання особового складу з метою різнобічної підготовки спеціаліста; підготовки до успішного ведення бойових дій з метою одержання знань з методики проведення навчальних занять, здійснення протипожежної пропаганди, управління та вирішення виховних завдань, сприяння самоосвіті та самовихованню підлеглих. Знання педагогіки є необхідними та важливими для людини, особливо якщо професія її пов’язана з навчанням, вихованням, управлінням. Службова діяльність пожежників пов’язана з такими функціями. Свою назву педагогіка отримала від грецьких слів «пайдос» – дитя та «аго» – вести. Дослівно «пайдагогос» означає «дітоводитель». Педагогом у Давній Греції називали раба, який водив свого господаря за руку до школи. Учителював у тих школах інший раб, тільки вчений. Поступово слово «педагогіка» стало вживатися в загальному розумінні визначення – як мистецтво «вести дитину по життю», тобто виховувати, навчати, спрямовувати духовний та тілесний розвиток. Часто поруч з іменами великих людей по праву ставлять імена людей, що їх виховали. З часом накопичення знань привело до виникнення науки про виховання дітей. Теорія стала необхідними узагальненнями. Таке розуміння педагогіки збереглося до середини XX століття. І тільки в останні десятиріччя виникло розуміння того, що в кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не тільки діти, а й дорослі. ● Педагогіка – це наука про виховання, навчання, освіту. Педагогіка являє собою систему різних наукових знань. Фундаментом педагогіки є філософія, та частина філософії, яка спеціально займається проблемами виховання – філософія виховання, навчання, освіти. Філософія виробляє загальний підхід до пізнання, його спрямованість прийнято називати методологією (від лат. – шлях). Проблеми виховання як суспільного явища досліджує історія педагогіки. Адже, тільки добре розуміючи минуле, можна зазирнути в майбутнє, прослідкувати етапи розвитку педагогічних явищ. Загальна педагогіка – базова наукова дисципліна, яка вивчає загальні закономірності виховання, навчання та освіти людини, розробляє основи навчально-виховного процесу, навчальних закладів різного типу. Загальна педагогіка включає чотири розділи: загальні основи; дидактику (теорію навчання); теорію виховання; школоведення. Самостійні галузі педагогіки: дошкільна, шкільна, вікова, вищої школи; професійна, сімейна, перевиховання, правопорушень; сурдопедагогіка (виховання глухонімих, глухих); тифлопедагогіка (виховання сліпих); олігофренопедагогіка (виховання розумововідсталих). Методикою викладання повинен володіти кожен педагог. Методика – особлива педагогічна наука, яка досліджує закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін. Педагогіка вищої школи – розробляє питання навчання і виховання студентів вузів. Педагогіка, як і будь-яка наука, розвивається в тісному зв’язку з іншими науками. ● Виховання – це основне поняття педагогіки і в широкому розумінні включає освіту, навчання, розвиток. Розширення кордонів поняття «виховання» суперечить історичній назві науки. Дедалі частіше в педагогічному лексиконі вживаються нові терміни «андрагогіка» (від гр. «андрос» – чоловік, людина і «аго» – вести) та антропогогіка (від гр. «антроп» – людина і «аго» – вести). За всіх часів педагоги шукали шляхи допомоги людям у використанні даних їм природою можливостей формування нових якостей. Наука розвивається, і її головним завданням є накопичення, систематизація наукових знань про виховання людини. Менделєєв Д.І. дійшов висновку, що кожна наукова теорія має дві кінцеві цілі – передбачення і користь. Виходячи з цього, педагогічна теорія спрямована на пізнання законів виховання, навчання, освіти людей і на основі цих даних вказує на кращі шляхи і способи досягнень поставлених цілей. Недивлячись на те, що педагогіка займається «загальними» проблемами, її предмет конкретний – це виховна діяльність, що здійснюється в закладах, де відбувається навчально-виховна робота. Педагогіка спрямовує свої зусилля на оперативні розв’язання проблем виховання, освіти, навчання. ● Начальницький склад пожежної охорони безпосередньо керує навчально-виховним процесом, організовує бойову, службову підготовку в підрозділах. Обов’язки начальницького складу гарнізонів пожежної охорони є широкими та багатоплановими – організація та здійснення навчально-практичної діяльності підлеглих, виховання їх, кваліфікована підготовка з метою успішного виконання завдань у різних умовах служби. Успішне виконання обов’язків щодо управління підлеглими висуває певні вимоги до початкової підготовки пожежників, до підготовки офіцерів пожежної охорони, насамперед це такі елементи професійної підготовки, як педагогічний та психологічний. Вища освіта, яку одержують курсанти закладів пожежно-технічного профілю, передбачає вивчення блоку знань з основ педагогіки, які сприяють формуванню командира як вихователя та вчителя своїх підлеглих. Спробуємо окреслити основні завдання педагогіки стосовно професійної діяльності пожежників.
Знання, які одержувалися вчора, сьогодні можуть бути недостатніми. У наш час необхідно поспішати за розвитком техніки і науки в галузі пожежної безпеки. Це перш за все розвиток пожежної техніки, наявної на озброєнні пожежної охорони, вплив двох систем «людина та техніка» на діяльність пожежників. Великого значення у зв’язку з цим набуває оволодіння новою технікою, засобами пожежогасіння. Це можливо буде передусім у процесі навчання особового складу під час службової підготовки, навчальних занять та пожежно-тактичних навчань. Начальницький склад при виконанні завдань навчання і виховання підлеглих повинен володіти певною сумою знань, умінь, навичок, психолого-педагогічним мисленням, якостями педагога, які дозволять вміло організовувати навчально-виховний процес. ● Кожне покоління людей вирішує три найважливіші завдання: по-перше, засвоїти досвід попередніх поколінь; по-друге, збагатити і примножити цей досвід; по-третє, передати його наступному (майбутньому) поколінню. Суспільний прогрес став можливим лише завдяки тому, що кожне нове покоління оволодівало досвідом пращурів, збагачувало його і передавало своїм нащадкам. Кожна наука передбачає свої шляхи дослідження фактів, явищ; шляхи в науці називаються методами. Педагогічні дослідження переплітаються з психологічними, соціологічними, їх результати здебільшого одержують за допомогою математичного обчислювання. Основними методами науково-педагогічних досліджень є такі. 1 група – загальнонаукові методи дослідження: аналіз (з грецької розклад, розчленування) – поділ на множини певного психолого-педагогічного явища; синтез – з грецької – з’єднання, складання елементів, сторін, властивостей, які об’єднують об’єкт, предмет у єдине ціле; індукція (від лат. наведення, збудження) є видом узагальнення, що здійснюється на основі спостережень, експериментів; дедукція (від лат. виведення) – виведення висновків менш загальних на основі загальних логічних правил із загальних; моделювання – метод дослідження об’єктів пізнання за їх моделями, які містять суттєві риси, зв’язки, відношення до об’єкта – оригіналу; системний – складання загальної моделі складного об’єкта, взаємозв’язок елементів, складових. ІІ група – психолого-педагогічні спостереження: метод об’єктивного спостереження – аналіз наслідків спостереження має велике значення у вивченні дітей, учнів, студентів, курсантів. Цей метод має відповідати таким вимогам: цілеспрямованість, визначення мети, типовість умов спостереження, наявність плану спостереження, щоденника, точного визначення об’єкта і предмета спостереження. Недоліки його: пасивність дослідника, спостерігаються зовнішні процеси, витрачається багато часу; самоспостереження – проводиться в умовах розвиненої особистості, дає змогу зробити самозвіт про зміст уявлень, думок, інтересів, почуттів, продуктивності. ІІІ група – методи запитання: метод бесіди застосовується, як допоміжний. Умови: чітке визначення мети бесіди, чітке планування запитань (прямі, опосередковані), вести її доброзичливо, невимушено; метод тесту – випробування учня на певний рівень знань, умінь, загальну інтелектуальну розвиненість. Види тестів: картки, малюнки, задачі-шаради, ребуси, кросворди, запитання; інтерв’ю – (від англ. зустріч, бесіда) збирання первинної інформації (інтерв’юєр). Задає: а) стандартні запитання, формулюючи їх заздалегідь; б) нестандартизоване – користуючись загальним планом, запитує, відповідно до конкретної ситуації. Вимоги: послідовність запитань; анкетне опитування – збирання первинних даних, в якому зміст запитань, спосіб відповідей заздалегідь планується, здійснюється заочно. Запитання розміщені у певному порядку, добре сформульовані, мають варіанти відповідей (на початку прості запитання, що стосуються подій, фактів, далі – складні щодо думок, оцінок фактів, далі – ще більш складні: вибір рішень, відповідь у вільній формі; під кінець – знову прості, про демографічні дані. Питання: закриті, відкриті. Дані вилучені методом анкети обробляються за допомогою статистики. IV група – методи експерименту: педагогічний експеримент. Метод експерименту – активний, скерований, спланований на вплив досліджуваного явища. Має 4 форми: лабораторний (у лабораторії), клінічний (медичні клініки), природний (у звичайних умовах), констатуючий. Має 3 різновиди: формуючий, перетворюючий, психолого-педагогічний. Метод вивчення документації – передбачає вивчення особових справ, автобіографій підлеглих та вихованців тощо. Історичний метод – передбачає вивчення архівних матеріалів, документацій, монографій, інших друкованих матеріалів (журналів, газет). Математичні методи – упорядкування, рангування дослідних даних математичним шляхом. ● Об’єкт у педагогіці (той, хто протистоїть суб’єкту) – той матеріал, що вивчається, досліджується. (Це може бути: педагогічний процес, учень, колектив, курсант, взвод, педагогічна діяльність щодо виховання). ● Суб’єкт – учителі, вихователі, викладач, командир. Анатомія та фізіологія становлять базу для розуміння біологічної суті людини – розвиток вищої нервової діяльності, типологічні особливості нервової системи, функціонування органів чуття, опорно-рухового апарату, серцево-судинної системи та системи дихання. Особливе значення має зв’язок педагогіки із психологією, яка вивчає закономірності розвитку психіки людини. Якщо психологію цікавить розвиток психіки, то педагогіку – ефективність тих виховних впливів, які приводять до намічених змін у внутрішньому світі людини. Педагогіка і психологія пов’язані нерозривно. Особливо це стосується вікової психології. Адже вчені підтвердили закономірний зв’язок між навчанням, вихованням та віковими особливостями дитини. Крім вікових особливостей (психічних, фізіологічних), існують індивідуально-психологічні особливості (темпераменту, характеру, здібностей). Від того, як вихователь, викладач знає особливості тих, кого навчає, залежать результати процесів навчання і виховання. Інтеграція цих наук привела до виникнення таких галузей, як педагогічна психологія та психопедагогіка. Очевидні зв’язки педагогіки з історією, літературою, географією, екологією, медициною, економікою, соціологією. |
|
1. Психологія як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «психологія»,... Предмет, функції психологічної науки і практики в суспільному розвитку. Історія розвитку психологічної науки. Галузі психології.... |
ПЕРЕЛІК ОРІЄНТОВНИХ ПИТАНЬ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО СЕМЕСТРОВОГО ЕКЗАМЕНУ З ПСИХОЛОГІЇ Загальне поняття про психологію, її предмет та завдання психологія як наука і навчальний предмет, її значення |
|
Дитяча психологія, психологія підлітка, психологія юнацького віку,... Психологія – наука, яка вивчає загальні закономірності розвитку людини, її психічні процеси, стани та властивості. ( вчення про душу... |
Психологія мовлення як наука Особливо тісні зв'язки мовознавства з психологією, вже в 19 столітті що викликали вторгнення психологічних методів і ідей в мовознавство.... |
|
13. Педагогіка як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «педагогіка»,... Предмет і об’єкт педагогіки. Основні етапи розвитку педагогіки і освіти. Категорії педагогіки (виховання, освіта, навчання, розвиток).... |
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії... |
|
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії... |
Предмет, завдання економічної науки та її місце серед інших наук Варіант 1 Доповніть наведене визначення економічної науки: Економічна наука вивчає, як створюються і |
|
1 Психологія як наука. Виникнення, розвиток, огляд основних напрямків До психіці відносяться також інтереси і здібності людини, її темперамент і характер. Які закони пам'яті, уяви, мислення? Як розвиваються... |
№1: Психологія вищої школи, її предмет, завдання та методи Лекцію підготувала Тищенко Олена Іванівна, кандидат педагогічних наук, доцент, доцент кафедри юридичної психології, судової медицини... |