ПРОБЛЕМИ

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

УДК 811.161.2’373.23

І – 23
Анна ІВАСЕНКО
АНТРОПОНІМІЯ ГАЛИЧИНИ ХVІ ст. ЯК ПРЕДМЕТ ІСТОРИКО-ЛІНГВІСТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
У статті розглянуто становлення й розвиток прізвищевих назв Галичини у ХVІ ст. Виявлено іншомовні варіанти прізвищевих назв та проаналізовано ті з трикомпонентних описових назв, що вказують на родинні стосунки. Доведено, що антропонімія Галичини, віддзеркалюючи різноманітні історичні та суспільно-економічні процеси, слугує важливим джерелом історичних, географічних, мовознавчих і народознавчих студій.

Ключові слова: антропонім, прізвищева назва, антропосистема Галичини, апелятив.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. У контексті антропоцентризму сучасної лінгвістики ономастичні студії набувають першорядної ваги, адже несуть у собі не лише інформацію про особливості розбудови словникового складу тієї чи тієї мови за рахунок власних особових назв, а й відомості етнолінгвокультурологічного плану: яким є народ – носій мови, як думає, за що вболіває. Не випадково в ономастиці започатковано цілу низку досліджень, матеріалом для яких послугували власні імена та прізвищеві назви українців. Докладно опрацьовані, вони можуть стати підґрунтям для антропонімних словників і атласів (див., до прикладу, працю П. Чучки “Прізвища закарпатських українців: Історико-етимологічний словник” [19]), провідна мета яких – не лише відобразити специфіку та чинники функціонування й локалізації на території України власних особових назв усіх структурно-словотвірних моделей, а й акцентувати

© Івасенко Анна, 2011

ті закономірності, які коригували процеси присвоєння власної назви мешканцям тієї чи тієї частини української землі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Наукове різнобічне вивчення української антропонімії припадає на 60 – 80-і роки ХХ ст. Тоді вийшли друком праці, присвячені теоретичним питанням української антропонімійної системи, обґрунтуванню антропонімійної термінології, розглядові словотвірних характеристик українських прізвищ, їхніх структурних типів тощо [7, 97]. Серед фундаторів української антропоніміки – Л. Гумецька [3], М. Худаш [17], П. Чучка [18], І. Железняк [5] та ін. Їхні ідеї і традиції успішно розвиває молодше покоління українських ономастів.

Так, у праці І. Єфименко “Українські прізвищеві назви XVI ст.” [4] значну увагу приділено питанням зародження українських прізвищевих назв. Цінна вона ще й тим, що авторка подала досліджуваний матеріал у вигляді етимологічних статей, які фіксують відомості про походження численних антропонімів.

На сьогодні детально опрацьовано прізвища мешканців окремих історико-етнографічних регіонів, проаналізовано їхню лексичну базу та здійснено словотвірно-структурний аналіз. Маємо ґрунтовні дисертаційні дослідження антропонімії Бойківщини (Г.Бучко), Лемківщини (С.Панцьо, І. Красовський), Буковинського Подністров’я (Л.Тарновецька), Верхньої Наддністрянщини (І.Фаріон), Гуцульщини (Б.Близнюк), Опілля (Г.Панчук). Зокрема, Г. Панчук доводить, що практика щоденного життя підтверджує потребу поглибленого вивчення прізвищ у різних аспектах, бо якраз прізвища виконують номінативно-ідентифікаційну функцію; слугують для розпізнавання, не даючи квалітативної оцінки; носять винятково денотативний характер; підлягають правовому регулюванню [9, 98].

Актуальність статті вбачаємо в тому, що українська антропоніміка ще не здійснила вершинних своїх досліджень – загальнонаціонального словника прізвищ, атласу та монографії з проблеми власних назв, які б давали уявлення про українську антропонімійну систему загалом та про кожен її клас зокрема з найдавніших часів до наших днів. Це завдання потребує ретельного дослідження динаміки розвитку прізвищ та ґрунтовного аналізу сучасного стану антропосистеми України у всіх її регіонах [9, 102].

Наразі єдиною лексикографічною працею з антропонімії Прикарпаття є монографія І. Фаріон “Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини наприкінці XVIІІ – початок XІХ ст.” [14], у якій на матеріалах Йосифінської та Францисканської метрик схарактеризовано прізвищеві назви та укладено етимологічний словник. Тож мета статті – вивчити антропонімійну систему Галичини XVI ст., що дасть змогу простежити ланцюг творення прізвищевих назв і виявити стан антропонімійної народної системи до моменту і в момент її адміністративно-юридичного формування.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

• 
  з’ясувати соціально-адміністративне становище Галичини у ХVІ ст. та його вплив на зародження антропонімійної системи;
  
• 
  виявити іншомовні варіанти прізвищевих назв, характерні для Галичини зазначеного періоду;
  
• 
  проаналізувати трикомпонентні описові назви, що вказують на родинні стосунки.
  

Основним методом дослідження є описовий і його основні прийоми – інвентаризація та систематизація мовних одиниць.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Оскільки нормування антропонімійної системи на теренах Галичини відбулося тільки з кінця ХVІІІ ст., основним джерелом дослідження прізвищевих назв ХVІ ст. стали люстрації староств, літописних, правничих, історично-літературних, історично-статистичних, історично-етнографічних пам’яток та інші документи з багатотомового видання “Жерела до історії України-Руси” (Т. І – ІІІ) М. Грушевського [5]. Вибір джерел продиктований багатством антропонімного матеріалу та точністю фіксації певної прізвищевої назви. Зазначені пам’ятки повністю охоп-люють територію Галичини, що приблизно збігається з межами сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей, а також проаналізовано матеріали з території сучасної Польщі, де проживали етнічні українці. Названі пам’ятки достатньо ґрунтовно донесли до нас картину побутування прізвищевих назв певного періоду (відповідно до тих звичаєвих або правових норм, які діяли в той час), оскільки відсутність сталого запису прізвищ змушувала здійснювати запис найменування в тому вигляді, в якому вони побутували. Окрім цього, значною перевагою “Жерел до історії України-Руси” було те, що у виданнях люстрації староств прізвищеві назви друкували буква в букву мовою оригіналу, не виправляючи навіть суттєвих помилок, наприклад, не розрізняючи літер: u і v; y і ij; β і s – заміна цих літер змінила б вимову самої прізвищевої назви, чим би спотворила її первісне значення.

У ХVІ ст. суспільно-економічне та культурне життя в Україні досягло високого рівня розвитку. У цей період було в основному завершено формування феодального землеволодіння [16, 394]. Зростання суспільного поділу праці, облік кріпаків, міграція населення, внутрішня та зовнішня торгівля, судочинство, розвиток старих і виникнення нових міст на українських землях – усе вимагало чіткого визначення місця людини в суспільстві. Водночас відсутність державної норми, неупорядкованість іменувань осіб навіть одного соціального прошарку створювали плутанину, утруднювали контроль фінансовий, військовий, політичний, юридичний. Отже, соціально-економічний розвиток країни в досліджуваний період ставив нові вимоги до системи номінації особи в суспільстві. Найменування, цілком достатні у вузькому колі та замкненому середовищі розрізнених феодальних міст і володінь, виявились непридатними з ростом населення міст і з розширенням торговельних зв’язків. Назрівала потреба впорядкування особових назв людей [4, 8].

Від 1434 р. до 1569 р. в офіційних документах Галичина іменувалася як Руське та Белзьке воєводства. Сам термін “Галичина” у нашому дослідженні використовується як умовна назва Галицької Русі, однієї з етнічних українських земель, розташованої в басейні рік Сяну, Дністра та Західного Бугу. Ця історична українська територія перебувала у ХVІ ст. до 1569 р. у складі Польського Королівства, а з 1569 р. – у складі Речі Посполитої. На формування антропонімікону суттєво впливали процеси, пов’язані з завершенням суспільного розподілу праці. Так, у Галичині сформувалися такі політично активні суспільні стани та соціальні групи населення: магнати, шляхта, духовенство, міщани, селяни. Невдовзі кожен стан “відгородився” від інших особливими правами, привілеями, повинностями й обов’язками. На галицьких землях поступово впроваджувалося чуже для українського народу польське право [1, 143]. Як зазначає І. Франко, “панами в краю були поляки, і вони підлягали польському праву. По містах оселилися німці на “німецькім” праві. В горах і по Підгір’ю були, здається, ще від русинських часів села, осаджені на “волоськім” праві, а головна часть людності – русини – підлягали руському праву. Жиди судилися своїм правом, вірмени – своїм, – одним словом – була правдива вавілонська змішанина правових порядків” [16, 346].

Галичина, як засвідчують “Жерела до історії України-Руси”, була поділена на староства: Снятинське, Коломийське, Галицьке, Теребовлянське, Рогатинське, Стрийське, Дрогобицьке, Самбірське та волость Озиминську загальною кількістю 101 населений пункт. Певні труднощі під час аналізу матеріалу спричинило те, що прізвищеві назви вносилися до актових книг чиновниками-поляками, які проводили записи переважно польською мовою або ж просто латинкою. При цьому вони нерідко спотворювали прізвищеві назви українців: прізвищеві назви членів однієї сім’ї записували у кількох варіантах: Czapla Iakob – Czaplia Chwedor; Czarni Piotr – Czarny Misko; Czepil Iurko – Czepyl Symko; Dauidowicz Demko – Davidowicz Chwedor – Dawidowicz Marko. Безперечно, що офіційні записи прізвищевих назв українців були виявом як полонізації їх з боку писарів, так і наслідком спонтанної полонізації українського населення [8, 41].

Прізвищеві назви іншомовного походження можуть нести цінну інформацію про забуті історичні події та явища, різноманітні міграції в житті українського народу, тому є важливим джерелом пізнання етнічних та культурних зв’язків українців з іншими народами.

У досліджуваних пам’ятках виявлено низку дублетних написань запозичених слів, як результатів акомодації етимонів: Godzik Ihnat (Guth Jurga (

Серед іншомовних засвоєнь найбільшу кількість становлять полонізми, з’ява яких у пам’ятках тогочасної актової мови історично вмотивована. Вона зумовлена тим, що частина українських земель зазнавала польського впливу ще до Кревської унії Литви з Польщею в 1385 р., а після унії всі українські землі потрапили під польський вплив, зокрема в галузі управління і врядування, що не могло не позначитися на українській актовій мові, насамперед на її лексиці [2, 51].

До полонізмів належать частково українізовані прізвищеві назви; на їх польське походження вказує корінь слова, не вживаний в українській мові, або фонетичні особливості: Butyk Iwan (Buzel Iacob (Burzan Hricz (Geba Symko/Gemba Hricz (Gembalka Lewko “про язикату людину”), Fundeła Roman (викривлене з нім. <Fundelak Hricz , Gwiasda Iacob (Ka(n)dzor Thimko (Dziak Makar (Miloszę Macziek (Iaszmiło Andrey з польск. вигуку “є любо!”), Bialli Ianek (Dziki Pawel (Woytek Franek, Karzik Marczin.

Германізми у нашому дослідженні становлять другу за продуктивністю групу: Cyriuk Iaczko (Holdicz Stepan (Erthel Martin (Felkier Iacob (Foltin Hriczko (

Прізвищеві назви тюркського походження виникли на основі тюркськомовних апелятивів, які були у повсякденному житті українців, а також завдяки трансонімізації, тобто переходу оніма одного розряду в інший: Kuczulak Iaczko (татарське за походженням <�кучу “переходити, переселятися”), Hamal Chwedol (турецьке за походженням

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua