ПРОБЛЕМИ

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

УДК 811. 161.2

К 44
Лариса КИСЛЮК
ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ НОРМИ І ПРАКТИКА ВЖИВАННЯ АКТИВНИХ ДІЄПРИКМЕТНИКІВ

У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
На матеріалі лексикографічних джерел, ЗМІ, термінології, художньої літератури проаналізовано практику вживання активних дієприкметників у сучасній українській мові. Запропоновано несуперечливе пояснення диференціації норми залежно від граматичного статусу цих одиниць і функціонального стилю мови. Спостережено витіснення активних дієприкметників зі словників і більшості ЗМІ та їхню припустимість у термінології, художній літературі.

Ключові слова: мовна норма, словотвірна норма, активний дієприкметник, узус, ідіолект.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Функціонування української мови у статусі державної, сучасна строката мовна практика, жваві дискусії довкола мовного питання з особливою гостротою ставлять проблему критеріїв її внормування та кодифікації у нових академічних граматиках, словниках і редакції правопису. Дослідження співвідношення та взаємодії узусу як живомовної колективної практики та літературної мови сьогодні є актуальними не лише для сучасної української мови, а й для інших слов’янських. Про це свідчать останні дослідження славістів-дериватологів, зокрема авторів колективної монографії “Словотворення. Номінація” – членів Комісії зі слов’янського словотворення при Міжнародному комітеті славістів. У цій праці на матеріалі усіх сучасних слов’янських мов не лише ґрунтовно досліджено й узагальнено результати динаміки слов’янських мов,

© Кислюк Лариса, 2011

а й запропоновано єдину концепцію опису й аналізу інноваційних процесів як взаємозалежних, але різноспрямованих тенденцій розвитку мов [26]. На сьогодні у контексті зазначеного вже актуалізовано поняття динаміки мовної норми української мови, зокрема лексичної (Л.В. Струганець [21], Т.А. Коць [9], М.І. Навальна [13]) та словотвірної (О.А. Стишов [20], А.М. Нелюба [14], Н.Ф. Клименко [8], Є.А.Карпіловська [8], Л.П. Кислюк [8], А.А.Таран [22]), на матеріалі як словників, так і засобів масової інформації.

Стабільність і динаміку мовної норми вчені досліджують за часовою шкалою або в напрямах “система – узус – система”. Їхні праці спонукають до систематизації нових мовних явищ, до комплексного аналізу взаємодії системи, узусу як загальнонародної мовної практики та ідіолекту як індивідуальної мовної практики. Для нашої розвідки особливу вагу мають висновки про збереження провідної ролі словотворення у сучасній номінації [20, 286], [8, 331], про зростання важливості ролі ЗМІ, узусу в сучасній мовній динаміці [21], [20], [8]. Її мета – на матеріалі ЗМІ, термінології, художньої літератури простежити динаміку дієприкметникової норми та особливості функціонально-стильової диференціації форм активних дієприкметників у сучасній українській мові.

Ураховуючи подвійну природу норми як явища системного й суспільного, розуміємо її як ланку, що пов’язує систему та її реалізацію в узусі й ідіолекті, отже, розрізняємо норму кодифіковану й узуальну [12, 51 – 52]. Словотвірна норма закріплює передбачені словотвірною системою вибір, послідовність, особливості сполучення елементів похідних слів та їхнє узагальнене словотвірне значення, відповідність структури похідних наявним моделям. Використовуємо також ідею В.О.Виноградова щодо диференціації норм як: а) епінорм (власне норм кодифікованої літературної мови); б) квазінорм (елементів ідіолектів); в) топонорм (норм, властивих локальним варіантам літературної мови); г) стратонорм (норм соціолектів чи мов для спеціальних цілей, які містять підмови наукові, технічні, економічні, суспільно-політичні) [3, 262 – 263].

Ідея диференціації норми частково пояснює функціонування активних дієприкметників у сучасній українській мові, оскільки “лексико-граматична категорія активних дієприкметників на -чий була об’єктом лінгвістичних дискусій в усі періоди розвитку літературної мови”, а сучасні рекомендації дослідників стилістики та культури мови залишаються суперечливими: “Переважно такі форми є штучними утвореннями. … Але не можна заперечити такі слова, як діючий – інших відповідників немає тощо” [9, 203 – 205].

Визначаючи граматичний статус дієприкметника, дослідники погоджуються, що дієприкметник має подвійну природу, бо пов'язаний і з прикметником, і з дієсловом. Унаслідок цього дієприкметник кваліфікували як неособове дієслівне утворення – В.М.Русанівський [17, 408], як віддієслівний прикметник – І.К.Кучеренко [11, 20], як мішану гібридну, але самостійну міжчастиномовну категорію з ознаками дієслова і прикметника – Г.М.Гнатюк [5, 216 – 218]. Останнім часом подвійність дієприкметника І.Р.Вихованець і К.Г.Городенська, автори “Теоретичної морфології української мови”, витлумачують інакше: заперечено гібридність дієприкметника й обґрунтовано його функціональну різнорідність, на підставі чого дієприкметники розділено на дієслівні і прикметникові утворення [4, 128]. Отож, “дієприкметник являє собою специфічне утворення, одна частина якого входить до складу прикметника, а інша – до складу дієслова. Два різновиди дієприкметника розрізняються синтаксичними показниками” [23, 147]. І.Р.Вихованець доводить, що “дієприкметник, входячи до класу прикметника, займає тільки приіменникову позицію, втрачає визначальні дієслівні категорії і дублює наявні в опорному іменникові граматичні категорії роду, числа і відмінка” [23, 147], що не дає підстав зарахувати ці віддієслівні утворення до класу дієслів і вказує на них “як на розряд віддієслівних прикметників у прикметниковому класі слів” [23, 150].

У сфері дієслова К.Г.Городенська розглядає аналітичні дієприкметникові форми, бо вони виконують функцію присудка, але тільки за допомогою форм дієслівної морфеми-зв’язки бути та форм дієслівних напівзв’язок стати, здаватися, лишатися, залишатися тощо [23, 287 – 288]. Тому логічною є пропозиція розмежувати ці два різновиди дієприкметників і термінологічно позначити перші дієприкметниками або віддієслівними прикметниками, а другі – аналітичними дієсловами, точніше, аналітичними пасивними дієсловами [23, 150]. Така позиція українських теоретиків-граматистів дає розуміння того, що у функції віддієслівного прикметника дієприкметник можна замінити прикметником, субстантивованим прикметником, конструкцією з віддієслівним іменником у непрямому відмінку тощо; у функції ж аналітичного пасивного дієслова (а така найчастіше трапляється в термінологічних текстах) дієприкметник можна замінити лише предикативною конструкцією “що (який) + дієслово”.

Суперечливим питанням залишається походження і час з’яви дієприкметників в українській мові. Тут можна покликатися на дослідження авторитетних фахівців у галузі етимології та історії мови, а також на текстові джерела.

Фахівці сходяться на тому, що “книжний характер суфікса відчувається завжди” [19, 212]. Порівняймо: активні дієприкметники на -чий мають традицію вживання в книжній мові [7, 93]. Це не суперечить твердженню П.Г. Житецького: “Щодо активних дієприкметників, то їх зовсім нема в народній мові” [6, 24]. Дослідження історії української мови засвідчують постійну боротьбу між церковнослов’янськими і живомовними елементами. Хоча фонетична й морфологічна системи української мови перемагали, скажімо, у ділових документах, грамотах ХІV – ХVІ ст., традиційна система письма часто це приховувала.

До прикладу, така традиційна церковнослов’янська риса як щ замість східнослов’янського ч, часто вживана паралельно: помочь – помощь, будучии – будущий [18, 48]. В “Ізборниках Святослава” 1073 та 1076 років, у статтях, переважно на релігійну тематику і перекладених здебільшого з грецької через болгарську на давньоруську мову, можна знайти такі приклади: “неімущим подайте”, “добро творящого”, “посеред продаючих купно”, “і на іншого, неглаголящого не дуже зважай”, “не радься… з купуючим про купівлю” [УЛ, 22 – 24]. Словник староукраїнської мови XIV – XV ст.ст., укладений на матеріалі староукраїнських неперекладних писемних пам’яток, що подають актову мову, мову діловодства того часу, переважно грамот, подає одиниці “ВЫШЄПИСАННЫИ”, “ВЫШЄРЄЧЄННЇИ”, “ЄДИНОСУЩНЫИ”, “ЖИВОТВОРАЩИИ” (із цсл.) [ССУМ, 223 – 358] як прикметники, тоді як Словник української мови в 11 томах їхні змістові відповідники “зазначений” [СУМ, 129], “згаданий” [СУМ, 507] фіксує як дієприкметники.

Підтвердженням церковнослов’янського походження активних дієприкметників є приклад сучасного конфесійного стилю. Якщо порівняти сучасні зразки перекладу Євангелія російською й українською мовами, побачимо, що український переклад подає дієслова на місці активних дієприкметників у російському перекладі: …и встретится вам человек, несущий кувшин воды… / …і стріне вас чоловік, що нестиме в глекові воду… (М, XIV: 13); або: Через три дня нашли Его в храме, сидящего посреди учителей, слушающего их и спрашивающего их… / І сталось, що третього дня відшукали у храмі Його, як сидів серед учителів, і вислухував їх і запитував їх (Л, II: 46).

Отже, це традиційні церковнослов’янські форми, поширені в книжному стилі, й оскільки з’являються вони або під впливом старої традиції, або найчастіше – під впливом чужих мов з розвиненою системою часових дієприкметників, то побутовій, розмовній мові вони майже чи й зовсім не властиві. На потенційність, можливість, але нереалізованість цієї категорії в українській мові вказував О.О.Потебня, розглядаючи прикметники, утворені від дієслівного кореня, і виділяючи ті з них, “які за своєю формою тотожні з дієприкметниками, що могли б утворитися від відповідних їм дієслів”: трясучий, гризучий, живучий, ходячий [15, 47]. Отже, твердження А.Ю.Кримського, О.Б.Курило, О.Н.Синявського, Б.Д.Антоненка-Давидовича про те, що українська мова не має активних дієприкметників із суфіксами -ущ-, -ющ-, -ящ- і  вш-, а натомість має з цими суфіксами тільки віддієслівні прикметники, які не мають дієслівних ознак (часу і виду) і означають не дію, як дієприкметники, а сталу властивість когось чи чогось, не суперечать поглядам О.О. Потебні, П.Г. Житецького, М.А. Жовтобрюха, І.Р. Вихованця тощо. Народній, розмовній і літературній на базі народної українській мові, зокрема мові художньої літератури, творення активних дієприкметників не властиве, оскільки це давні книжні запозичення з церковнослов’янської, пізніше – з російської мов, підтримувані впливом сучасної англійської наукової мови, надто в термінології й перекладній літературі. Тобто це явище треба розглядати в контексті освоєння запозичень системою української мови. Можливо, треба говорити не просто про лексичне запозичення, а про проникнення певних словотвірного типу чи словотвірної моделі, а отже, про інший, глибший, словотвірний і морфемний рівень адаптування запозичення до системи української мови, точніше, до її системи, виявленої у певному функціональному стилі.

Дражливість у сучасному сприйнятті явища активних дієприкметників посилюється наслідками радянської мовної політики, адже в радянський період ця проблема зачіпала не стільки словотвір чи граматику, а передусім синтаксис і проблеми перекладу. Г.М.Гнатюк у розділі “Словотвір дієприкметників” академічної монографії “Словотвір сучасної української літературної мови” констатує: “При всій, на перший погляд, прозорості й легкості утворення дієприкметників на -чий в ряді випадків виникають складні моменти. Так, від деяких дієслів, що за категоріальними особливостями могли б бути базою для утворення активних дієприкметників, насправді дієприкметники не творяться. … Це явище зумовлюється, очевидно, дією звукового закону несполучуваності окремих елементів… Немилозвучне нагромадження глухих шиплячих важке й для вимови й для сприйняття. Незважаючи на потенційну можливість творення подібних дієприкметників і навіть на вживання їх деякими письменниками, в мові стихійно діє закон відбору – уникання таких форм” [19, 212 – 213].

Синтаксистам і перекладачам нав’язували невластиві кон-струкції, вимагаючи послідовно залишати активні дієприкметники у перекладах з російської (йдеться про переклади творів Леніна і Сталіна), бо тоді, на переконання таких радників, “Будова речення перекладу повністю відповідає будові речення оригіналу. Не вводяться в переклад слова, яких немає в оригіналі і які часто є необхідними при передачі російського активного дієприкметника підрядним реченням при перекладі на українську мову” [2, 260]. В офіційному “Відзиві про дисертацію Й.А.Багмута “Принципи перекладу на українську мову творів В.І.Леніна” 1953 р. М.Т.Рильський зауважив: “Хотілось би тільки ще раз застерегти проти надмірного вживання активних дієприкметників, хоч їх і вживали, як зазначає дисертант, і Коцюбинський, і Леся Українка, і особливо Франко. Зазначу при цім, що при всій моїй безмежній повазі до геніального Каменяра, я не можу вважати його мову бездоганно чистим джерелом. Ті цитати з нього, які наводяться на 713 сторінці, – “доказуючий”, “служачий”, “читаючий”, “розкошуючий” і т. д. – не можуть бути для нас цілком переконливим зразком. Щодо порядку слів у реченні, то його, без сумніву, треба по змозі зберігати. Бувають, одначе, випадки, коли від цього правила навіть у перекладі з такої близької мови, як російська, доводиться відступати” [16, 175]. Письменник і перекладач О.Л.Кундзіч відреагував різкіше: “…Усі ці положення про точну передачу форм російської мови, про збереження синтаксичних конструкцій тощо позбавляють мову перекладу права на свої форми, тобто пропонується пере-кладати на українську мову… з російською граматикою” [10, 169 – 171]. Б.Д. Антоненко-Давидович також висловлювався однозначно: “Як псують мило-звучність, стрункість, простоту й утруднюють вимовляння незграбні спроби живосилом застосувати в українському реченні невластиву форму активного дієприкметника” [1, 137] і наводив як варіанти-відповідники: описові конструкції, дієприслівники (человек, пьющий воду – людина, що п’є воду; людина, п’ючи воду), пасивні дієприкметники (страдающий – стражденний), іменники (выступающий – промовець) тощо.

Отже, загальновживана літературна мова уникає активних дієприкметників як невластивих їй форм. Сучасні українські лінгвісти розглядають витіснення активних дієприкметників теперішнього часу на -ачий, -учий еквівалентними іменниками й прикметниками як прояв тенденції націоналізації. Дискусія навколо активних дієприкметників теперішнього часу на  ачий, -учий зумовлена, передусім, історично-політичним контекстом навколо структурних особливостей української мови, а звідси – і наявністю протилежних позицій мовознавців, зумовлених їхніми культурними, історичними й ціннісними орієнтаціями.

Відомо, що при створенні термінів загальнолітературні норми часто порушують. У вимогах до терміна, за класифікацією Д.С.Лотте, за вагомістю спочатку визначено однозначність терміна, відсутність синонімії, полісемії, відповідність буквального значення терміна його справжньому значенню, системність, стислість, словотвірна здатність, і лише потім – лінгвістична правильність, відсутність запозичень серед термінів тощо [24, 17 – 18]. Дослідники визначають загальну спрямованість розв’язання проблеми норми в термінології як “лібералізацію” і припустимість її специфічних форм та певної автономності [24, 15].

Ситуація в українській термінології ускладнена тим, що початки питомого термінотворення, закладені у 1920-тих роках, були перервані, заборонені й фактично знищені. Мовою науки (окрім поодиноких праць у гуманітарній галузі) на десятиліття стала російська мова, відповідно, й на українські терміни, синтаксичні конструкції тощо, які з 1960-х років використовували в перекладних російсько-українських та тлумачних термінологічних словниках, накладено відбиток концепції, панівної в російській термінології. Всі ці проблеми потребують врахування міжнародного досвіду стандартизації терміносистем, поєднання фахових знань з лінгвістичними, зокрема й випрацювання можливостей передавати часові ознаки дії. Прикладом такої спроби є “Російсько-український словник наукової і технічної мови: термінологія процесових понять” О.Войналовича, В.Моргунюка (К., 1997), що своїм виходом викликав жваву дискусію науковців різних галузей, яка не вщухає донині. Автори запропонували: застосувати “чітку систему словотворчих правил, виведених із традицій української народної мови” за принципом: “Кожному поняттю – свої словотворчі засоби” [РУС НТМ, 5]. Для перекладу з російської мови активних дієприкметників на -щий, які передають: 1) активну здатність до дії, 2) стан перебування в активній дії, 3) назву активного учасника дії, застосовано, відповідно, прикметники на  льний,  івний,  чий (стискальний, плавучий); дієслівні форми “який(що) + дієслово” (що стискає, що плаває); іменники на  ач,  ник,  ар,  ій,  ець (стискач, плавець) [РУС НТМ, 10 – 12] .

Серед лінгвістів також є думка, що в термінології, поряд з іншими запозиченнями, активні дієприкметники можна залишити там, де вони є складниками поняття-терміна, або за наявності складних синтаксичних конструкцій, переобтяжених зворотами. Порівняймо (приклади подано з авторитетного видання Президії НАН України – журналу “Світогляд”): “Це ускладнює спостереження гравітаційних ефектів, оскільки у вільно падаючій лабораторії, в першому наближенні, гравітаційне поле джерел, що перебувають зовні неї, не відчувається. І навіть перевірка меж застосовності принципу еквівалентності не має багато можливостей для свого здійснення, крім як шляхом порівняння відносних прискорень вільно падаючих частинок.” (“Світогляд”, №5, 2011). Або: “Холестерилхлорид... плавиться приблизно при температурі кипіння води і його розплавлені кристали в процесі охолодження дають в падаючому світлі яскраво-фіолетове забарвлення, а в прохідному – жовто-зелене”, “Зіверт (Зв, Sv) — одиниця вимірювання еквівалентної дози іонізуючого випромінювання в системі СІ”; “Існує велика кількість дуже складних пристроїв, конструкцій, машин тощо, складених з безлічі взаємодіючих частин…”; “Спочатку ріст системи відбувається з прискоренням, але в міру того, як система збільшується, відносна швидкість росту знижується, а разом з тим зменшується й сила спонукаючого стимулу. Приклад порівняно короткоіснуючої складної системи… (“Світогляд”, № 6, 2011). Як бачимо, фахівцям для точності передавання ознаки об’єкта за виконуваною ним або над ним дією важко відмовитися від активних дієприкметників.

Матеріал сучасних термінологічних словників показує, що активними дієприкметниками не зловживають, порівняймо: водопоглощающий – водовбирний, водопроводящий – водопровідний, водосодержащий – водовмісний, возвращающийся (тех.) – повертальний, возвращаемый (мат., физ.) – повертаний, воздухоотсасывающий (тех.) – повітровідсмоктувальний; інколи наведено низку синонімів, яку активний дієприкметник завершує: возбуждающий (тех., физ.) – збудливий, збудний, збуджувальний, збуджуючий; інколи подано активний дієприкметник як єдиний варіант: возрастающий (мат.) – зростаючий [РУСНТ].

Сучасні лінгвісти спостерігають серед небагатьох, знайдених в українських ЗМІ активних дієприкметників, приклади з іншомовними основами і тенденцію до варіантних утворень: прикметників із суфіксами -н-, -льн- (зомбуючий – зомбівний, зомбувальний, спонсоруючий – спонсорувальний), іменників-юкстапозитів (спонсоруюча організація – організація-спонсор), субстантивів віддієслівних (зомбувач) та відприкметникових (зомбівник) [20, 201]; розглядають явище заміни активних дієприкметників віддієслівними іменниками (на зразок пікетувальник, пікетник замість пікетуючий, мітингувальник, мітингар замість мітингуючий) та віддієслівними й відприслівниковими прикметниками (на зразок чинний замість діючий, наявний замість існуючий, навколишній чи довколишній замість оточуючий) як наслідок змін у словотвірній нормі сучасної української літературної мови [22, 32].

Матеріал ЗМІ (приклади з комп’ютерного фонду лексико-словотвірних інновацій у сучасній українській мові, укладеного співробітниками відділу структурно-математичної лінгвістики Інституту української мови НАН України, за текстами українськомовних друкованих, електронних та Інтернет-видань переважно 2004 – 2010 рр. обсягом близько 20 тисяч одиниць) підтверджує такі висновки, порівняймо: антиблокувальний, блокувальний, бюджетоутворювальний, державоутворювальний і державоутворювач, накопичувальний і накопичувач, піклувальний і піклувальник, уловлювальний і уловлювальник тощо.

Повернення в активний словниковий запас лексики, пов’язаної з традиціями національної самобутності, активізує заміну активних дієприкметників на -ючий на віддієслівні іменники на позначення осіб як виконавців певної дії: мітингуючий – мітингувальник, мітингар; виступаючий – доповідач, виступовець, виступальник, виступник (останній приклад із монографії Т.А.Коць) [9, 128]. Такі процеси підтримувані системно-структурними чинниками, оскільки словотвірна модель утворення віддієслівних назв осіб із суфіксом -ник (-льник) є дуже продуктивною серед новотворів: блокувальник, наздоганяльник, паркувальник, пікетувальник, подорожувальник, поїдальник, продукувальник, протестувальник. Частина цих новотворів по-стала саме внаслідок динаміки словотвірної норми і блокування субстантивованих активних дієприкметників.

У сучасних ЗМІ можуть конкурувати два продуктивні словотвірні типи: відіменниковий та віддієслівний на прикладі пікетник та пікетувальник: “Вказівку відгородитися холодним металом від пікетників дав особисто мер Михайло Добкін, повідомляє сайт “Кореспондент”” (УМ, 22.02. 2007, № 34, с. 2); “Біля головного входу ратуші – зо три сотні пікетувальників з прапорами БЮТу та “Пори”” (ГПУ, 23.02. 2007, №32(315), с. 4). Із них дериват пікетник у значенні “особа, що входить у склад пікету”, зафіксовано у словниках радянського періоду [СУМ, Т. VI, 32], а пікетувальник як новотвір у значенні “учасник пікетування” [НУЛ, 90] ілюструє вияв процесів націоналізації у словотворенні. Його зв’язок із дієсловом вказує на мотивацію появи такого іменника для заміни субстантивованого активного дієприкметника.

Факти розбіжності літературної норми і слововживання в художніх творах неодноразово спостерігали лінгвісти на матеріалі різних мов. “Усвідомлення нелітературності окремих мовних фактів у творах художньої літератури… не розхитує, а скоріше утверджує ореол “загальної мовної норми”, оскільки дає відчути її межі й можливості відходу від неї – в рамках безперечної “літературності” всієї мовної будови твору” [25, 30 – 31]. У слушності цих слів можна переконатися, аналізуючи прозові та поетичні твори майстра слова і точних, афористичних формулювань – Ліни Костенко, яка свідомо не цурається активних дієприкметників там, де вони підкреслюють книжність вислову, чи передають звучання якогось терміна, чи є засобами антитези, які увиразнюють, посилюють контраст:

“…я вже заповнюю якісь анкети, щоб з мене як з мало-імущого брали меншу квартплату…”(с. 155); “Гальванізують неіснуючі партії”(с. 199); “Холодний протяг неіснуючих днів висвистує все із пам’яті”(с. 202); “…і раптом на бриючому польоті літак врізався в землю…”(с. 225); “Ще одне 1 грудня. Президент привітав працівників прокуратури і побажав їм великих звершень (на додаток, очевидно, до вже існуючих)”(с. 253); “Він блискучий перекладач, але ж з мов живих на мову ледь животіючу…”(с. 262); “Їм утовкмачили і вони вірять, що компенсуючі потужності компенсують нестачу електроенергії, що без них нам ніяк не можна, бо інакше поринемо в темряву. Потім забудуть і сам цей термін – компенсуючі потужності…”(с. 355); “І що воно таке? Компенсуючі потужності нічого не компенсують. Гарантуючі гаранти нічого не гарантують”(с. 356); “…хто тепер президент? Діючий, але вже не діючий, обраний, але ще не легітимний, чи народний, але ще недообраний?”(с. 411) (Ліна Костенко, “Записки українського самашедшого”, 2011).

І навіть у філігранних поетичних творах активні дієприкметники невипадкові, вони творять ритм і музику вірша: “І творять графіку химерну / в польотах бриючих низьких / останні Музи постмодерну – / ворони звалищ приміських” (с. 44); “Там цар морський Нептун живе у курені, / пасе морських корів зникаючого виду” (с. 182); “Зеленим пензликом тополі – кривенькі кігтики в крові, / пасуться коні нетипові у сутеніючій траві” (с. 197); “Свободи предтеча – / розхристана втеча / з мудрованих дум / у мандруючий дим” (с. 274) (Ліна Костенко, “Річка Геракліта”, 2011).

На фоні творів Ліни Костенко, в Оксани Забужко активні дієприкметники у тексті трапляються набагато частіше, і, очевидно, є або органічним компонентом авторського мислення, або ж ілюстрацією сучасної мовної практики: “Це потрясаюче, – кажу вголос, хитаючи головою, – але ти не розумієш…” (с. 15); “…вони дивляться на мене зі старих фотографій так, ніби я їм щось винна, і я справді нічуся й никну під їхніми важкими, і теж далеко витікаючими за межі тої відзнятої хвилини, поглядами…” (с. 21); “…і сон не впізнавання триває, і помалу-малу кошмарнуватіє, наче я переслідую втікаючого привида…” (с. 23); “…стіл на терасі родинного дому (вже давно неіснуючого) був із неструганого дерева…” (с. 30); “гамлетівська нездатність до рішучих дій при виді торжествуючого зла” (с. 36); “Будь-якої миті цьому прогресуючому, в’язкому кошмарові можна було покласти край і вийти з гри…” (с. 45); “В ті хвилини над спорохнявілою книжкою я пережила наплив гострого, до зашпорів проймаючого щастя…” (с. 51) (Оксана Забужко, “Музей покинутих секретів”, 2010).

Отже, застосовуючи ідею диференціації норм, можна несуперечливо пояснити різноспрямовані процеси: витіснення активних дієприкметників на -юч(ий) як невластивих загальномовній системі елементів із загальномовних словників, літературних текстів, конфесійного стилю, більшості ЗМІ; й водночас припустимість цих давніх книжних запозичень у термінологічній лексиці, художній літературі. Безперечно, вагому роль у цих процесах відіграють позамовні, суспільні чинники: мовна політика, культурно-ціннісна орієнтація, мовні смаки, певні когнітивні та комунікативні завдання, що їх ставлять перед собою автори текстів. Для кодифікації цих одиниць важливим є врахування реальної мовної практики, їхньої функціонально-стилістичної доцільності.
Джерела та література

1. 
   ССУМ : Словник староукраїнської мови XIV – XV ст. : у 2 т. – К. : Наук. думка, 1978. – Т. 1.
   
2. 
   СУМ: Словник української мови : в 11 т. – К. : Наук. думка, 1970 – 1980. – Т. 3; Т. 6.
   
3. 
   РУСНТ : Російсько-український словник наукової термінології: у 3 т. – Т. 3. – Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос. – К. : Наук. думка, 1998. – 892 с.
   
4. 
   РУС НТМ : Войналович О., Моргунюк В. Російсько-український словник наукової і технічної мови : термінологія процесових понять. – К. : Вирій, 1997. – 256 с.
   
5. 
   НУЛ : Мазурик Д. Нове в українській лексиці : Словник-довідник. – Л. : Світ, 2002.
   
6. 
   УЛ : Українська література ХІ – ХVІІІ ст. : Хрестоматія з коментарями / Упоряд. Є.А.Карпіловська, Л.О.Тарновецька; відпов. ред. І.П.Чепіга. – Чернівці : Прут, 1997. – 368 с.
   
7. 
   Журнал “Світогляд”.
   
8. 
   УМ : Газета “Україна молода”.
   
9. 
   ГПУ : “Газета по-українськи”.
   
10. 
    Ліна Костенко. Записки українського самашедшого. – К. : Видавництво Івана Малковича “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, 2011. –
    Вид. 3. – 416 с.
    
11. 
    Ліна Костенко. Річка Геракліта / упоряд. та передм. О.Пахльовської; післям. Д.Дроздовського; худож. С.Якутович. – К. : Либідь, 2011. – 336 с.
    
12. 
    Оксана Забужко. Музей покинутих секретів : роман. – Вид. 2-е, доп. – К. : Факт, 2010. – 832 с.
    

1. 
   Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо / Уклад. Я.Б.Тимошенко. – К. : Либідь, 1991 – 256 с.
   
2. 
   Багмут Й.А. Питання перекладу з російської мови на українську (Передача дієприкметників) // Українська мова у ХХ сторіччі : історія лінгвоциду. Документи і матеріали / упоряд. : Л.Масенко та ін. – К. : Вид. дім “Києво-Могилянська акад.”, 2005. – 399 с.
   
3. 
   Виноградов В.А. Лингвистика и обучение языку. – М. : Academia, 2003. – 370 с.
   
4. 
   Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К. : Наук. думка, 1988. – 256 с.
   
5. 
   Гнатюк Г.М. Дієприкметник у сучасній українській літературній мові. – К. : Наук. думка, 1982. – 248 с.
   
6. 
   Житецкий П.Г. О переводахъ євангелія на малорусскій языкъ. – СПб., 1905. – 39 с.
   
7. 
   Жовтобрюх М.А. Мова української преси (До середини дев’яностих років ХІХ ст.). – К. : Вид-во АН УРСР, 1963. – 412 с.
   
8. 
   Клименко Н.Ф., Карпіловська Є.А., Кислюк Л.П. Динамічні процеси в сучасному українському лексиконі. – К. : Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2008. – 336 с.
   
9. 
   Коць Т. Літературна норма у функціонально-стильовій і структурній парадигмі. – К. : Логос, 2010. – 303 с.
   
10. 
    Кундзіч О. Питання залишається актуальним // Слово і образ : літературно-критичні статті. – К. : Рад. письменник, 1966. – С. 169 – 171.
    
11. 
    Кучеренко І.К. Граматична характеристика дієприкметника і його місце в системі частин мови // Мовознавство. – 1967. – № 4. –
    С. 12 – 20.
    
12. 
    Лаптева О.А. Живая русская речь с телеэкрана. Разговорный пласт телевизионной речи в нормативном языке. – М. : Эдиториал УРСС, 2001. – 520 с.
    
13. 
    Навальна М.І. Динаміка лексикону української періодики початку ХХІ ст. – К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – 328 с.
    
14. 
    Нелюба А.М. Явища економії в словотвірній номінації української мови. – Х., 2007 – 302 с.
    
15. 
    Потебня А.А. Именные суффиксы // Мовознавство. – 1971. – № 6. – С. 43 – 51.
    
16. 
    Рильський М.Т. Мистецтво перекладу: статті, виступи, нотатки. – К. : Рад. письменник, 1975. – 344 с.
    
17. 
    Русанівський В.М. Дієслово // Сучасна українська літературна мова : морфологія / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – С. 296 – 429.
    
18. 
    Русанівський В.М. Історія української літературної мови : Підручник. – К. : АртЕк, 2001. – 392 с.
    
19. 
    Словотвір сучасної української літературної мови. – К. : Наук. думка, 1979. – 406 с.
    
20. 
    Стишов О.А. Українська лексика кінця ХХ століття (на матеріалі мови засобів масової інформації). – 2-ге вид., переробл. – К. : Пугач, 2005. – 388 с.
    
21. 
    Струганець Л.В. Динаміка лексичних норм української літературної мови ХХ століття. – Тернопіль : Астон, 2002. – 352 с.
    
22. 
    Таран А. Конкурування номінацій у сучасній українській літературній мові: тенденції стабілізації нової лексики. – Черкаси : Вид. Чабаненко Ю., 2011 – 232 с.
    
23. 
    Теоретична морфологія української мови : академ. граматика укр. мови / І.Вихованець, К.Городенська; за ред. І. Вихованця. – К. : Унів. вид-во “Пульсари”, 2004. – 400 с.
    
24. 
    Шелов С.Д., Лейчик В.М. Терминологическая норма в освещении российских лингвистов в период 80 – 90-х годов ХХ века // Термінологічний вісник. Збірник наукових праць / відп. ред. В.Л.Іващенко. – К. : ІУМ НАНУ, 2011. – Вип. 1. – 204 с.
    
25. 
    Шмелёв Д.Н. Русский язык в его функциональных разновидностях. – М., 1977. – 168 с.
    
26. 
    Słowotwόrstwo / Nominacja Red. nauk. I.Ohnheiser. – Innsbruck : Univer. Innsbruck; Opole: Uniwer. Opolski, 2003. – 541 s.
    

Кислюк Лариса. Дифференциация нормы и практика употребления активних причастий в современном украинском языке. На материале лексикографических источников, СМИ, терминологии, художественной литературы проанализирована практика употребления активных причастий в современном украинском языке. Предложена дифференциация нормы по отношению к активным причастиям в зависимости от их грамматического статуса и функционального стиля языка. Наблюдается вытеснение их из словарей и большинства СМИ, однако они допустимы в терминологии, художественной литературе.

Ключевые слова: языковая норма, словообразовательная норма, активное причастие, узус, идиолект.
Kysliuk Larysa. Selectivity of the language rule and the practice of usage of active

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua