|
|
Скачати 235.7 Kb.
|
|
Цивільна юрисдикція 1. Поняття цивільної юрисдикції Відповідно до Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції). Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано також право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Еволюція судової юрисдикції у контексті реформування судоустрою та судочинства здійснювалась у напрямі конституалізації необмеженості судової юрисдикції у судочинстві. Так, згідно з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. ≪Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя≫ зазначено, що з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суди розглядають усі спори про захист прав і свобод громадян. Частину 2 ст. 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. До правовідносин, на які поширюється юрисдикція судів, належать також правовідносини, що виникли з факту придбання громадянами України облігацій Державної цільової безпроцентної позики 1990 р., щодо яких відповідно до Закону України ≪Про державні гарантії заощаджень громадян України≫ від 21.11.1996 р. Україна взяла на себе зобов'язання про компенсацію реальної вартості знецінених державних цінних паперів. Юрисдикція тісно пов'язана з компетенцією. Більше того, інколи вони ототожнюються як у теорії, так і в законодавстві. Так, гл. 2 розд. 1 називається ≪цивільна юрисдикція, а ст. 15 ЦПК — компетенція судів щодо розгляду цивільних справ. На наш погляд, поняття ≪юрисдикція≫ пов'язане із суміжним поняттям ≪компетенція≫, але їх ототожнювати не можна. За своїми суттєвими ознаками юрисдикція характеризує судову владу з точки зору повноважень суду щодо розгляду і вирішення цивільних справ. Що стосується компетенції, то вона є більш широким поняттям. Таким чином, на наш погляд, компетенція характеризує орган судової влади з точки зору системи його повноважень і ролі як органу правосуддя. Вона складається із функцій суду зі здійснення правосуддя по цивільних та інших справах, предметів юрисдикції і методів здійснення судом своїх функцій. Отже, юрисдикція є елементом компетенції, а у сфері судової юрисдикції з огляду на наявність різних видів судочинства в цілому слід розрізняти цивільну, господарську, адміністративну, кримінальну і конституційну юрисдикції. Цивільна юрисдикція як визначення сфери судової влади може бути предметною, територіальною і функціональною. Виходячи з побудови судової системи, предметна юрисдикція визначає повноваження судів по розгляду тих чи інших цивільних справ по суті, територіальна — щодо повноважень між судами цивільної юрисдикції по розгляду справ по першій інстанції (підсудність), а функціональна — повноваження апеляційних та касаційного суду щодо перегляду судових рішень. Таким чином, цивільна юрисдикція — це владні повноваження суду із розгляду і вирішення цивільних справ, яка включає до свого змісту як складову й інститут підсудності. 2. Юрисдикція суду щодо справ позовного провадження Частина 1 ст. 15 ЦПК закріплює правила предметної юрисдикції. У ній зазначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: 1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, сімейних, трудових відносин; 2) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Із змісту цієї статті, а також ст. 17 ЦПК випливає, що суди розглядають перш за все справи по спорах про право. Справи, де відсутній спір про право, законодавець виключає із судової юрисдикції чи встановлює спрощений порядок їх розгляду. Наприклад, до ведення державних органів РАЦС віднесені справи про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке не має дітей (ст. 106 СК України). Заяви громадян, які зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, розглядають відповідні районні, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільські, селищні, міські ради, за місцезнаходженням земельної ділянки (ст. 118 ЗК України). У справах окремого провадження, оскільки в них відсутній спір про право, порядок їх розгляду судами дещо спрощений. Для вирішення питання про можливість судового розгляду справи наявність спору про право є обов'язковою, оскільки звернення до суду в порядку позовного провадження за захистом свідчить про наявність спору про право цивільне. Відсутність спору про право між сторонами унеможливлює звернення до суду. Таким чином, наявність спору про право слід розглядати як одну з ознак, яка характеризує судову юрисдикцію, а юрисдикційний процес — це процес по розгляду правового спору. Спір про право є базовим поняттям юрисдикційного процесу і цивільного процесу зокрема. Спір потрібно розрізняти як допроцесуальне і процесуальне явище. Спір до процесу означає перешкоду, опір, перепону здійснення права або таку поведінку, яка створює невпевненість, невизначеність у праві. Спір у суді (судовий спір) — продовження і вияв до процесуального спору. Звернення до суду особи, яка перебуває в до процесуальному спорі з іншою особою, — це її реакція на неможливість врегулювати спір несудовими засобами. Звернення до суду з позовом, таким чином, є використанням позивачем у спорі, який виник до суду, нового засобу впливу на відповідача. Такий висновок підтверджується аналізом чинного процесуального законодавства. Згідно зі ст. З ЦПК особа звертається до суду ≪за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів≫. Тобто законодавець вважає, що порушення або спорювання проходить до звернення до суду. В судовому ж процесі відбувається подальший розвиток спору, перехід його на юридично новий — процесуальний — рівень. Сам факт звернення до суду за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права є не що інше, як спір про право, який закінчується з моменту набрання рішенням законної сили. Наявність спору про право визначає певною мірою і форму судочинства — позовне провадження (цивільне, господарське й адміністративне провадження). Загальне правило щодо розгляду судами правових спорів у порядку цивільного судочинства є пріоритетним. Воно сформульовано в ч. 1 ст. 15 ЦПК: у порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Як можна виснувати, при аналізі ч. 1 ст. 15 ЦПК законодавець установив, що суди цивільної юрисдикції розглядають будь-які спори з відповідних правовідносин незалежно від їх суб'єктного складу. Не зважаючи на те що в ЦПК немає такої критеріальної ознаки цивільної юрисдикції, як суб'єктний склад цивільно-правового спору, такий критерій ще міститься у ст. 12 ГПК та ст. 17 КАС. Поряд із предметом спору цей критерій має допоміжний характер. Відсутність подібного критерію в ЦПК означає в принципі те, що юрисдикція цивільних судів має пріоритет перед юрисдикцією господарських і адміністративних судів. Виходячи з цього, при вирішенні питання про юрисдикцію цивільних судів необхідно враховувати характер спору про право, який є предметом розгляду в господарських і адміністративних судах. Так, згідно з ч. 1 ст. 12 ГПК юрисдикція господарських судів поширюється на: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; 4) справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів; 5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; 6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку із здійсненням суб'єктом владних повноважень, владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктами владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних із виборчим процесом чи процесом референдуму (ч. 2 ст. 17 КАС). Наявність спору про право, а також його характер не дозволяє повною мірою розподілити судові справи між цивільними, господарськими й адміністративними судами. При вирішенні цього питання слід мати на увазі і суб'єктний склад спірних правовідносин як додатковий критерій розмежування юрисдикції судів. Так, у ст. З КАС визначено, що справи адміністративної юрисдикції — це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Як видно з цього нормативного припису, предметом розгляду адміністративного суду є спори, що випливають із владних управлінських функцій суб'єктів владних повноважень. Такий критерій зазначений і в ГПК. У статті 1 цього Кодексу передбачено, що підприємства, установи, організації (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Якщо говорити про повноваження судів цивільної юрисдикції, то такий критерій, як суб'єктний склад спірних правовідносин, у ЦПК відсутній. Утім виходячи із системного тлумачення норм, які визначають юрисдикцію спеціалізованих судів, можна зробити висновок, що за правилами цивільного судочинства розглядаються справи по спорах, що виникають із тих матеріальних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі, як правило, є фізична особа. Втім не всі спори, у яких однією зі сторін є фізична особа, розглядаються судами цивільної юрисдикції. З прийняттям Закону України від 14 травня 1992 р. ≪Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом≫ виникла нова категорія справ — про банкрутство. Оголосити банкрутом можна лише в судовому порядку рішенням господарського суду. Законодавець виключає можливість звернення для вирішення вимоги про визнання особи банкрутом до якогось іншого органу. Встановлена подібним чином юрисдикція вказаної вимоги є імперативною. Право на пред'явлення в господарському суді вимоги про визнання боржника банкрутом мають, поряд із юридичною особою, і громадяни — кредитори, котрі мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою. 3. Юрисдикція суду щодо справ наказного провадження У частині 3 ст. 15 ЦПК зазначено, що юрисдикція загальних судів поширюється на справи наказного провадження. Наказне провадження є новим видом провадження в цивільному судочинстві. Видача судового наказу за правилами, передбаченими розд. 2 ЦПК, допускається лише у зв'язку з відносинами, спори по яких віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. Характерним для цього виду провадження є наявність спірних правовідносин між сторонами, але в силу очевидності права вимоги заявника виключається спір про наявність самого права. З огляду на вимогу процесуальної економії, судове провадження по видачі судового наказу здійснюється у спрощеній процесуальній формі і повністю обумовлене правовою природою матеріально-правових вимог, які підлягають захисту. У частині 1 ст. 95 ЦПК зазначено, що судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених ст. 96 ЦПК про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. А тому судове провадження по видачі судового наказу можна визначити як специфічну форму захисту прав і інтересів кредитора як особи, що обґрунтовує безспірними документами свою вимогу до сторони, яка не виконує зобов'язань. Уведення наказного провадження дозволяє прискорити розгляд судом справ, які мають безспірний характер, а відповідно прискорити процедуру виконання, розвантажити суди від справ, що можуть бути вирішені у спрощеному судочинстві. Стаття 96 ЦПК перераховує вимоги, на які поширюється юрисдикція загальних судів. У цій статті вказано, що судовий наказ може бути видано, якщо: 1) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; 2) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспорних засобів боржника; 3) заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих на суму заборгованості; 4) заявлено вимогу про присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов'язяна із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб; 5) заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів. 4. Юрисдикція суду щодо справ окремого провадження Крім справ позовного і наказного провадження, юрисдикція загального суду поширюється і на справи окремого провадження. Окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав і інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Загальним об'єктом судового захисту в окремому провадженні виступає законний інтерес, а предметом судової діяльності — встановлення юридичних фактів або станів. На відміну від позовного провадження, де діяльність суду має, так би мовити, дозвільний характер (вирішується спір про право), в окремому судовому провадженні — установчий характер (встановлюються юридичні факти та стани). Фактично суд у межах цивільного судочинства здійснює різні функції. У зв'язку з цим деякі науковці правильно вважають, що в окремому провадженні цивільного процесу відсутні правосудні начала і воно не може бути віднесене до правосуддя, оскільки не пов'язане із розв'язанням спорів про право. Намагання законодавця віднести справи окремого провадження до юрисдикції цивільних судів не відповідають предметній характеристиці судової влади, адже предметом судового розгляду в цивільному процесі можуть бути тільки справи по спорах щодо захисту суб'єктивних прав. Установлення фактів, що мають юридичне значення, як юридична діяльність за своєю спрямованістю є управлінською, а не правосудною. Розгляд справ окремого провадження пов'язаний із здійсненням, так би мовити, ≪судового управління≫ у випадках, коли законодавець покладає на суд не властиву йому функцію встановлення тих чи інших обставин без вирішення спору про право. Законодавець виходить із доцільності цього, покладаючи встановлення юридичних фактів на суддю (суд), який має спеціальний правовий статус суб'єкта судової влади, та поширюючи на процедуру цих справ форму цивільного процесу. Таким чином, окреме провадження як унікальне явище є сурогатом судового провадження, феноменом у структурі цивільного судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 234 ЦПК суд розглядає в порядку окремого провадження справи про: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи про оголошення її померлою; усиновлення; встановлення фактів, що мають юридичне значення; відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; визнання спадщини відумерлою; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб. Підсудність цивільних справ 1. Поняття підсудності. При зверненні до суду за захистом порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів особа зобов'язана правильно визначити суд загальної юрисдикції, що має повноваження щодо розгляду її справи, тобто суд, якому підсудна цивільна справа. У науці цивільного процесуального права термін ≪підсудність≫ вживається у декількох розуміннях. По-перше, ≪підсудність≫ — це процесуальний інститут, що регулює розподіл справ як між окремими ланками відповідної судової системи, так і між судами рівної компетенції. По-друге, термін ≪підсудність≫ застосовується також для визначення компетенції конкретного суду або як характеристика (властивість) справи, що дозволяє встановити, який суд її може і повинен розглядати1. По-третє, під ≪підсудністю≫ розуміють сукупність цивільних справ, що підлягають розгляду та вирішенню по суті в даній конкретній ланці судової системи і в даному конкретному суді цієї ланки. По-четверте, ≪підсудність≫ визначає повноваження певної ланки судової системи або певного суду по розгляду цивільних справ. І по-п'яте, ≪підсудність≫ інколи розуміють як юрисдикцію судів (територіальну). Уявляється, що визначення наведеної категорії потребує уточнення внаслідок прийняття нині діючого ЦПК, яким був певною мірою змінений зміст вказаного інституту. Відповідно до раніше діючого законодавства інститут підсудності виконував функцію розподілу справ між судовими установами. При цьому розподіл здійснювався як між різними ланками судової системи, так і між судами однієї ланки судової системи, тобто визначалася не лише територіальна компетенція конкретного суду, а й у деяких випадках внаслідок особливостей суб'єктного складу чи складності справи обласні суди, Верховний суд Республіки Крим, м. Києва та Севастополя, Верховний Суд України наділялися повноваженнями судів першої інстанції. На підставі цього підсудність поділялася на родову та територіальну. Крім того, деякі вчені виділяли і так звану функціональну підсудність. Родовою підсудністю називалася компетенція судів, що належать до різних ланок судової системи, на розгляд справи залежно від роду занять. За допомогою родової підсудності розмежовувалася компетенція судів різних ланок судової системи. Територіальною підсудністю називалася просторова компетенція однорідних судів залежно від території, на яку поширювалася їхня дія1. Функціональною підсудністю називалася компетенція окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. Із прийняттям чинного ЦПК зміст інституту підсудності дещо змінився у зв'язку з тим, що повноваження щодо розгляду справ по суті мають лише місцеві суди. Так, відповідно до ст. 107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами. Вищестоящі суди за чинним ЦПК по першій інстанції справи не розглядають. Тому твердження, що існує ≪родова підсудність≫3, не відповідають нині діючому законодавству. Наведене положення означає, що лише місцеві суди можуть розглядати та вирішувати справи по суті як суди першої інстанції. Апеляційні суди, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Верховний Суд України такими повноваженнями в межах цивільного судочинства не наділені. Винятків із цього правила в законодавстві не встановлено. Таким чином, за нині діючим законодав ством під підсудністю розуміється лише так звана ≪територіальна підсудність≫. Наведений термін є синонімом поняття ≪територіальна юрисдикція≫ На підставі викладеного під підсудністю (територіальною юрисдикцією) слід розуміти повноваження місцевого суду щодо здійснення правосуддя у цивільних справах на певній території. Визначити підсудність справи суду означає встановити, який конкретно місцевий суд має розглядати цивільну справу по суті як суд першої інстанції. Підсудність –справ у цивільному судочинстві може визначатися лише процесуальним законом. Жоден інший закон не може встановлювати інші правила або змінювати закріплені в ЦПК правила підсудності. Наведене підтверджують декілька рішень Конституційного Суду України. Отже, підсудність справ, а також строки звернення до суду повинні визначатися виключно законом і не можуть встановлюватися іншими актами, у тому числі постановою Верховної Ради України. Ураховуючи ратифікацію 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. та прийняття Закону України ≪Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини≫ від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІУ, слід зазначити, що інститут підсудності безпосередньо пов'язаний із забезпеченням права на справедливий судовий розгляд, закріпленого у п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки за його допомогою визначається ≪належний суд≫, тобто суд, уповноважений розглядати конкретну справу. Так, відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий публічний розгляд упродовж розумного строку незалежним та неупередженим судом, створеним на підставі закону (встановленим законом). При тлумаченні поняття ≪суд, створений на підставі закону (встановлений законом)≫ Європейський суд з прав людини, який має юрисдикцію щодо тлумачення норм Конвенції, виходить із того, що поняття ≪суд≫ характеризується в матеріальному сенсі цього терміна його функцією здійснення правосуддя, тобто вирішення справ, що належать до його компетенції на основі норм права та після провадження, що відбулося до визначеної процедури1. Крім того, у рішенні у справі Посохов проти Росії від 04.03.2003 р. Європейський суд з прав людини зазначив, що вираз ≪створений на підставі закону≫ стосується не лише регламентації самого існування суду в силу закону, а й законності складу суду2. З наведеного положення випливає, що право на справедливий судовий розгляд забезпечується лише у випадку, коли розгляд справи відбувається ≪належним≫ судом, тобто судом, який має на це компетенцію, й законним складом суду, тобто складом суду, призначеним із додержанням вимог закону. На підставі викладеного уявляється, що зміст інституту підсудності необхідно розглядати у більш широкому аспекті. Так, під підсудністю (територіальною юрисдикцією) слід розуміти не лише повноваження місцевого суду, а й безпосередньо склад суду, визначені процесуальним законом, щодо здійснення правосуддя у цивільних справах на певній території. 2 . Правила територіальної підсудності цивільних судів. Цивільне процесуальне законодавство (статті 108-114 ЦПК) і процесуальна наука розрізнюють декілька видів підсудності: загальна; за ухвалою судді суду вищої інстанції; альтернативна; договірна; підсудність кількох пов'язаних між собою вимог та виключна. Загальна підсудність - підсудність, що визначається місцезнаходженням відповідача. Відповідно до ст. 109 ЦПК позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням. Підсудність за ухвалою судді суду вищої інстанції— підсудність, за якою позов підлягає розгляду в місцевому суді, визначеному ухвалою судді суду вищої інстанції. Цей вид підсудності застосовується у випадках, прямо передбачених статтями 108, 111 ЦПК. Якщо однією із сторін у справі є місцевий суд, до якого подається позовна заява, або суддя цього суду, підсудність такої справи визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін (ч. 1 ст. 108 ЦПК). При цьому в ухвалі може бути зазначений лише місцевий суд, який має розглянути цивільну справу. Однак, якщо однією зі сторін у справі є суддя іншого місцевого суду, апеляційний суд чи суддя цього суду, Верховний Суд України чи суддя цього суду, то повинні застосовуватися правила функціональної юрисдикції та територіальної підсудності, відповідно до яких справа має розглядатися місцевим судом за місцезнаходженням відповідача. Відповідно до ст. 111 ЦПК підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розі рвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особо без громадянства, які проживають за межами України. Ураховуючи абз. 2 підп. ≪в≫ п. 14.1.213 ст. 14 Податкового кодексу України, фізична особа буде вважатися такою, що проживає за межами України, якщо вона перебуває в Україні менше 183 днів (включаючи день приїзду та від'їзду) протягом року. Альтернативна підсудність — підсудність, за якої позов за вибором позивача може бути пред'явлений до одного з кількох прямо зазначених у законі судів. Правила альтернативної підсудності закріплюються у ст. 110 ЦПК. Суд не може обмежити волевиявлення позивача на вибір суду, в тому числі посилаючись на його право пред'явити позов до іншого суду. У свою чергу, позивач, пред'явивши позов до суду, зазначеного в ст. 110 ЦПК, не має права потім заявляти клопотання про передачу справи на розгляд іншого суду, який у законі був передбачений серед переліку альтернативних судів. Як виняток, у випадку повернення позовної заяви (ст. 121 ЦПК) або залишення заяви без розгляду (ст. 207 ЦПК) позивач у разі повторного звернення має право змінити підсудність суду. Правила альтернативної підсудності не застосовуються, якщо до справи мають застосовуваї ися правила виключної підсудності, передбачені у ст. 114 ЦПК. Слід зазначити, що цивільне процесуальне законодавство до внесення до нього змін Законом України ≪Про судоустрій та статус суддів≫ від 07.07.2010 р. № 2453-У1 передбачало існування договірної підсудності, тобто підсудності, що визначалася угодою між сторонами. Її правила закріплювалися у ст. 112 ЦПК і надавали сторонам можливість самостійно визначити підсудність їх справи, тобто місцевий суд, в якому максимально зручно для сторін можна було б розглянути їх спір. Однак вищезазначена норма була виключена Законом України ≪Про судоустрій та статус суддів≫ від 07.07.2010 р. № 2453-УІ. Певною мірою нині діюча редакція ч. 2 ст. 110 ЦПК дає можливість зробити висновок, що у справах про розірвання шлюбу може застосовуватися договірна підсудність, тобто подружжя може визначити місцевий суд, який буде розглядати їх справу. Однак при цьому закон обмежує право вибору сторін, чітко вказуючи, між якими судами вони мають право обирати. Так, за домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них. Ніякий інший суд вони не мають права визначати. Таким чином, у ч. 2 ст. 110 ЦПК спостерігається поєднання двох видів підсудності: договірної та альтернативної. Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою, — підсудність, за якої місце розгляду одного позову залежить від місця розгляду іншого. Правила даного виду підсудності передбачені в ст. 113 ЦПК. Така підсудність створює умови для найбільш повного з'ясування дійсних правовідносин сторін, а також для економії процесуальних засобів та часу як суду, так і учасників цивільного процесу внаслідок зосередження доказового матеріалу в одному суді. Відповідно до ч. 1 ст. 113 ЦПК позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред'являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. У даному випадку законодавець передбачив певною мірою альтернативний вид підсудності, відповідно до якого позивач має право обирати з декількох суд, до якого йому зручніше звернутися. Виключна підсудність — підсудність, за якої позов підлягає розгляду в суді, чітко визначеному в ЦПК, а саме у ст. 114 ЦПК. При конкуренції даного виду підсудності з іншими видами підсудності перевага завжди надається виключній підсудності. Відповідно до ч. 1 ст. 114 ЦПК позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або його основної частини. При цьому згідно з ч. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Словосполучення ≪з приводу≫ необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності мають поширюватися на будь-які спори, в яких об'єктом спірного матеріального правовідношення є нерухоме майно, у тому числі про визнання права власності, права користування, про виділ частки, встановлення порядку користування, витребування нерухомого майна з чужого незаконного користування, усунення недоліків за договором будівельного підряду та ін. 3. Наслідки порушення правил підсудності. Порядок передачі справи з одного суду до іншого Питання підсудності вирішується на момент пред'явлення позову. Наслідки порушення правил підсудності залежать від стадії, на якій вони виявлені. Якщо порушення правил підсудності виявлено суддею під час вирішення питання про відкриття провадження у справі, остання разом з доданими до неї матеріалами повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала (ст. 115 ЦПК, п. 4 ч. З ст. 121 ЦПК). Відповідно до ч. 5 ст. 121 ЦПК повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, які стали підставою для повернення заяви, тобто якщо позивач звернеться до ≪належного≫ суду. У разі якщо недодержання правил підсудності виявлено після відкриття провадження у справі, однак до початку судового розгляду, суд зобов'язаний передати справу на розгляд іншого суду, якому підсудна дана справа (п. 2 ч. 1 ст. 116 ЦПК). Якщо непідсудність справи суду з'ясується після початку розгляду справи по суті, то справа не може бути передана до іншого суду. ЦПК України не передбачає наслідків такого порушення. Ураховуючи те, що статті 205, 207 ЦПК України містять вичерпний перелік підстав для закриття провадження у справі та залишення заяви без розгляду, де відсутня така підстава, як непідсудність справи суду, то відповідно суд зобов'язаний розглянути справу і винести рішення. Ураховуючи, що Конституція України не закріплює правило про ≪належний суд≫, а воно випливаєзізмісту п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і прецедентно!' практики Європейського суду з прав людини, тобто є конвенційним, порушення правил підсудності може бути підставою для скасування винесеного судового рішення лише у тому випадку, якщо це призвело до неправильного вирішення спору (ч. З ст. 309, ч. 2 ст. 338 ЦПК). Зміна підсудності вже після того, як було відкрито провадження у справі з додержанням правил підсудності, не є підставою ані для скасування ухвали про відкриття провадження у справі, ані для передачі справи до суду, якому справа стала підсудна. Стаття 116 ЦПК передбачає випадки, коли справа може бути передана з одного суду до іншого. Перелік таких випадків є вичерпним. Отже, суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо: 1) до початку розгляду справи по суті задоволено клопотання відповідача, зареєстроване місце проживання або перебування якого раніше не було відоме, тобто позовна заява була подана відповідно до ч. 9 ст. 110 ЦПК за правилами альтернативної підсудності, про передачу справи за місцем його проживання (перебування). Про задоволення ухвали суддя виносить відповідну ухвалу. Передача справи на розгляд іншого суду за такою підставою можлива лише за ініціативою відповідача. В протилежному випадку може бути порушено правило щодо ≪належного суду≫ в контексті законного складу суду та принцип незалежності суддів та підкорення їх лише закону. 2) після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було подано з порушенням правил підсудності, тобто з порушенням правил загальної, альтернативної, договірної, виключної підсудності чи підсудності вимог, пов'язаних між собою. Аналогічне положення містилося й у ч. З ст. 132 ЦПК 1963 р. 3) після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи. Така ситуація можлива, якщо задоволені клопотання про відводи (самовідводи) всім суддям місцевого суду, у тому числі, якщо справа розглядалася в цьому суді неодноразово. Відповідно до ч. З ст. 23 ЦПК відвід повинен бути заявлений до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами. Заявляти відвід (самовідвід) після цього дозволяється лише у випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) стало відомо після початку з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами. З наведеного випливає, що передача справи на розгляд іншого суду можлива на будь- якій стадії її розгляду; 4) ліквідовано суд, який розглядав справу. Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 19 Закону України ≪Про судоустрій та статус суддів≫ від 07.02.2002 р. № 2453-ІУ суди загальної юрисдикції ліквідуються Президентом України відповідно до цього Закону за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Підставами для ліквідації суду є зміна визначеної цим Законом системи судів, потреба поліпшити доступність правосуддя або зміна адміністративно-територіального устрою. Якщо підставами для передачі справи з одного суду до іншого є неможливість утворення нового складу суду для розгляду справи внаслідок задоволення відводів (самовідводів) або ліквідація суду, справа передається до найбільш територіально наближеного місцевого суду загальної юрисдикції. Під останнім слід розуміти суд у сусідній адміністративно-територіальній одиниці. Він визначається на розсуд суду, який виносить ухвалу про передачу справи. Про передачу справи на розгляд іншого суду або відмову у передачі справи в інший суд виноситься мотивована ухвала. При цьому відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 293 ЦПК ухвала про передачу справи на розгляд іншого суду може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення. Ухвала про відмову в передачі справи до іншого суду окремо від рішення оскаржена бути не може. Відповідно до ч. З ст. 116 ЦПК справа передається до іншого суду після закінчення строку, встановленого ст. 294 ЦПК України, на їїт оскарження, а в разі подання скарги — після залишення її без задоволення. Спори між: судами про підсудність не допускаються. Справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому ст. 116 ЦПК, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана (ст. 117 ЦПК). |
|
План. Завдання та принципи діяльності Конституційного Суду України.... Відповідно до ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання... |
Контрольна робота з предмету “Адміністративне право України” Відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та... |
|
До Шевченківського районного суду м. Києва громадянин України Відповідно до норм статті 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу... |
Група з розробки фінансових заходів протидії відмиванню коштів та... Юрисдикції, щодо яких FATF закликає своїх членів та інші юрисдикції застосувати контрзаходи з метою захисту міжнародної фінансової... |
|
Законами N 2875-IV 2875-15 Кодекс адміністративного судочинства України визначає повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції,... |
Закону України "Про судовий збір" В Україні відповідно до вимог Закону України "Про судовий збір" від 08 липня 2011 року №3674-VI в Україні застосовуються наступні... |
|
Законодавства Цим Законом регулюються відносини щодо забезпечення доступу до судових рішень (рішень, судових наказів, постанов, вироків, ухвал),... |
Законне представництво у суді Характеристика Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійснеииі правосуддя" від 1... |
|
Р І ШЕНН Я Відповідно до Конституції України, керуючись Законом України „Про місцеве самоврядування в Україні”, Бюджетним кодексом України,... |
Синельниківської міської ради Відповідно до Конституції України, Бюджетного кодексу України, керуючись статтею 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в... |