|
|
Скачати 2.79 Mb.
|
Часткову цивільну дієздатність мають фізичні особи, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа). Вони мають право: 1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість; 2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду. Неповну цивільну дієздатність мають фізичні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа), які мають право: 1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; 2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; 3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; 4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування. За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права. Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його прийняття. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається. 3. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі. У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність. Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун. За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року. На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою. Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах. За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою. Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. 4. Сучасне суспільство неможливо уявити без таких його учасників, як колективні утворення, об’єднання громадян у різноманітні спілки, товариства і т. ін. з метою досягнення того чи іншого суспільно корисного результату. Саме вони забезпечують високу результативність людської діяльності в економічній сфері. Правовою формою такого об’єднання осіб для участі в цивільному (економічному) обороті є юридична особа. Проте будь-яке об’єднання громадян ще не є юридичною особою. У цивільному праві юридичною особою визнається організація, створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна, яка наділяється правоздатністю і може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді (Цивільний кодекс України, далі — ЦКУ). Юридична особа може бути створена однією особою, якщо це не заборонено законом щодо конкретного виду юридичних осіб. Вона має певні додаткові ознаки (юридична адреса, печатка, рахунок у банку тощо), індивідуалізована в цивільному обороті та наділена правоздатністю. Як суб’єкт цивільного права юридична особа характеризується певними ознаками, відсутність хоча б однієї з яких у характеристиці певної організації ставить під сумнів можливість визнання за нею статусу юридичної особи. До цих ознак належать: — організаційна єдність. Юридична особа має свою структуру, яка включає певні елементи. Всі елементи у цій структурі діють як єдине ціле для того, щоб досягти єдиної мети. Структура та організаційна єдність закріплені в документі, на основі якого діє конкретна юридична особа (статуті, установчому договорі, положенні). Наприклад, науково-дослідний інститут включає дирекцію, відділ кадрів, бухгалтерію, економічний відділ, наукові відділи, відділи інформаційно-технічного забезпечення та господарський відділ. Кожен з цих елементів виконує свої, чітко визначені функції, однак усі разом вони діють для досягнення єдиних цілей, визначених у положенні про цей інститут; — наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має майно, яке є матеріальною основою її діяльності. Це майно належить юридичній особі на праві власності або на праві повного господарського відання (державні підприємства) чи оперативного управління (державні установи, організації). Це майно виокремлене в суспільному майні, відмежоване від іншого: майна членів трудового колективу цієї юридичної особи, її засновників, майна інших юридичних осіб, держави тощо; — самостійність та участь у цивільному обороті від свого імені. Юридична особа виступає в цивільних правовідносинах, укладає різноманітні угоди як окремий суб’єкт від свого імені, а не від імені своїх засновників чи органу, що її створив. Для цього вона наділена певними засобами індивідуалізації: найменування, юридична адреса, рахунок у банку. Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму, характер її діяльності. Юридична особа, крім повного, може мати скорочене найменування. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, повинна мати фірмове найменування (фірму), яке зазначається в установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. У разі зміни свого найменування юридична особа, крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов’язана помістити оголошення про це в друкованих органах, в яких публікуються дані про її державну реєстрацію, та сповістити про це всіх осіб, з якими вона перебуває у договірних відносинах. Вона не вправі використовувати найменування іншої юридичної особи; — здатність нести самостійну майнову відповідальність. Юридична особа як самостійний суб’єкт несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями всім належним їй майном. Засновники (учасники) не несуть відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями засновників (учасників), якщо це не передбачено законодавством або установчими документами юридичної особи; — здатність виступати позивачем та відповідачем в суді. Юридична особа є самостійним учасником і всі свої права та обов’язки здійснює як право- і дієздатний суб’єкт, у тому числі захищає порушені права та інтереси і відповідає за виконання своїх зобов’язань, виступає стороною в судовому процесі як позивач або відповідач. Статусу юридичної особи відведено в ЦКУ окремий підрозділ «Юридична особа», в якому докладно виписано як загальні положення щодо всіх юридичних осіб, так і положення, що стосуються їх конкретних видів, у тому числі різноманітних господарських товариств. Як будь-який суб’єкт цивільних правовідносин юридична особа наділена правоздатністю та дієздатністю, тобто здатністю мати цивільні права та обов’язки та набувати їх для себе своїми діями. З моменту введення в дію нового ЦКУ юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Це означає, що юридичні особи наділені загальною правоздатністю. Однак таке положення юридичних осіб існувало не завжди. Протягом тривалого часу у правовій системі України юридичні особи були наділені так званою спеціальною правоздатністю — відповідно до встановлених цілей діяльності. Це означало, що юридична особа могла виконувати лише такі дії, укладати лише такі угоди, які не суперечать цілям, визначеним у статуті чи положенні про неї. Тому на практиці засновники юридичної особи (підприємства) були вимушені штучно закріплювати в установчих документах якомога ширше коло повноважень, якнайповніший перелік видів діяльності, що входять до її цілей. Якщо ж юридична особа порушувала це правило, укладала угоду, яка виходить за межі визначених цілей, то така угода була недійсною і не призводила до тих правових наслідків, яких прагнули сторони, що її укладали. Слід відмітити, що така спеціальна правоздатність юридичних осіб була притаманна багатьом правовим системам світу, а не лише Україні. Разом з тим, в останні роки спостерігається тенденція до розширення можливостей юридичних осіб, визнання за ними загальної правоздатності, відповідно до якої вони можуть укладати будь-які правомірні угоди. Таке положення і знайшло своє відображення в новому Цивільному кодексі України. Окремими видами діяльності, перелік яких визначається законом, юридична особа може займатися після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення (затвердження її статуту або положення, видання компетентним органом постанови про її утворення, державної реєстрації) і припиняється з моменту внесення запису до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи. Правоздатність і дієздатність юридичної особи збігаються за обсягом та у часі. Юридична особа набуває для себе цивільних прав та обов’язків через свої органи, які утворюються і діють відповідно до закону та установчого документа. У деяких встановлених законом випадках юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків через своїх учасників. Орган або особа, яка за законом чи установчими документами юридичної особи виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Розрізняють вищі органи юридичної особи та органи управління. Вищим органом, який може вирішувати будь-які питання, є загальні збори засновників (власників майна). Органи управління є одноособові (директор, генеральний директор, президент, керуючий і т. ін.) та колегіальні (дирекція, рада директорів, правління). На деяких видах підприємств діють спостережні ради. Утворення юридичної особи може відбуватися з ініціативи як організацій, так і окремих громадян, що є власниками майна, на основі якого утворюється ця юридична особа, або розпоряджаються ним на законних підставах. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками). Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Всі юридичні особи підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб. До цього реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування (фірмове найменування), місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, якщо цього вимагає закон. Державна реєстрація юридичних осіб проводиться відповідними компетентними державними органами залежно від виду юридичної особи. Так, суб’єкти підприємницької діяльності реєструються виконавчими комітетами районних (міських) рад депутатів або районними державними адміністраціями; громадські організації, політичні партії — органами юстиції, комерційні банки — НБУ і т. д. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації за іншими мотивами (недоцільність тощо), а також зволікання з її проведенням не допускаються і можуть бути оскаржені в суді. Розрізняють кілька способів утворення юридичних осіб: розпорядчий — юридична особа виникає на підставі прийняття власником майна чи уповноваженим ним органом розпорядчого акта та затвердження статуту (положення) про неї. У такий спосіб утворюються, наприклад, державні підприємства; дозвільний — для виникнення юридичної особи необхідно попередньо отримати дозвіл (згоду) відповідного компетентного органу. У такий спосіб утворюються, зокрема, комерційні банки (необхідна згода Національного банку України); нормативно-явочний — юридична особа виникає на основі загального дозволу держави, який закріплено в нормативно-правовому акті (законі), якщо певні суб’єкти виявляють ініціативу і реєструють її у відповідних органах. У такий спосіб виникають, наприклад, кооперативи, громадські організації та об’єднання. У деяких випадках процедура утворення юридичної особи поєднує ознаки кількох з названих способів. Юридична особа припиняється в результаті передачі всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або в результаті ліквідації. Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов’язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, комісію щодо припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія, ліквідатор тощо) та встановлюють порядок і строки припинення. Виконання функцій такої комісії може бути покладено на орган управління юридичної особи. З моменту призначення відповідної комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія від імені юридичної особи, яка припиняється, виступає у суді. Вона ж поміщає в друкованих органах повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення вимог її кредиторами. Цей строк не може бути меншим двох місяців з моменту публікації повідомлення про припинення юридичної особи. Комісія вживає всіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово сповіщає їх про припинення юридичної особи. Реорганізація або ліквідація чи інший спосіб припинення юридичної особи може відбуватися за рішенням органів, що зазначені в її установчих документах або в законодавчих актах. Ліквідація юридичної особи означає припинення її діяльності без переходу прав і обов’язків до інших осіб (без правонаступництва). Ліквідація відбувається за рішенням власника майна або органу, що утворив її, або за рішенням суду. Підставою для ліквідації є також банкрутство юридичної особи-підприємства, прийняття рішення про заборону її діяльності внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, визнання недійсними установчих актів про її створення та інші підстави, передбачені законом. Реорганізація юридичної особи означає припинення її діяльності з передачею майна, прав та обов’язків іншій юридичній особі (з правонаступництвом). Реорганізація юридичної особи здійснюється за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а в передбачених законом випадках — за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Реорганізація може відбуватися шляхом: злиття (кілька юридичних осіб об’єднуються в одну і припиняють своє існування як окремих суб’єктів); приєднання (одна юридична особа вливається в іншу, яка існує вже в ширшому масштабі, а перша припиняє існування); поділу (одна юридична особа припиняється, а на її основі виникає кілька нових юридичних осіб, кожна з яких перейняла певну частку майна, справ, прав та обов’язків першої юридичної особи). Формою реорганізації є перетворення (на основі юридичної особи виникає нова, яка має іншу структуру, інші цілі, інший предмет діяльності, але переймає майнову основу діяльності старої, її права та обов’язки), коли практично має місце зміна організаційно-правової форми юридичної особи. Перетворення юридичної особи не має наслідком її припинення. Ще однією з форм реорганізації є виокремлення: зі складу юридичної особи, яка продовжує своє існування, виділяється нова організація, що також має статус юридичної особи). У такому разі припинення діяльності юридичної особи також не відбувається. Юридична особа може відкривати свої філії та представництва. Це сприяє розширенню сфери її діяльності. Філії та представництва не є новими самостійними юридичними особами, а лише структурно відособленими частинами тієї юридичної особи, що їх утворила. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза місцем її знаходження та здійснює всі або частину її функцій. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза місцем її знаходження та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій і представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Відомості про відкриті філії та представництва мають бути внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. Розподіл юридичних осіб на види здійснюється за різними класифікаційними ознаками. Залежно від порядку їх створення та цілей розрізняють юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів у зазначеному вище порядку. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим способом органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим та органом місцевого самоврядування. Залежно від форми власності, на якій вони засновані, юридичні особи поділяються на приватні та державні. Окремо виокремлюють іноземні юридичні особи, міжнародні організації та об’єднання. Відповідно до нового ЦКУ залежно від організаційно-правової форми юридичних осіб поділяють на товариства та установи. Разом з тим, юридичні особи можуть створюватися і в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. Вони поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Установою є організація без членів, створена однією або кількома особами (засновниками) шляхом об’єднання (виділення) майна, для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються спеціальними законами. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути організовані тільки як господарські товариства (акціонерне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, повне товариство та командитне товариство) або виробничі кооперативи. Непідприємницькими товариствами вважаються товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян, політичні партії, релігійні організації тощо) та установи можуть, поряд з основною діяльністю, займатися підприємницькою діяльністю, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Окремої уваги заслуговують господарські товариства, якими визнаються юридичні особи з поділеним на частки учасників статутним (складеним) капіталом. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства. Акціонерне (АТ) — це товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства. Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) — це засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки визначених статутом розмірів, учасники якого не відповідають за його зобов’язаннями і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах вартості внесених ними вкладів. Повне товариство (ПТ) — це товариство, учасники якого (повні учасники) відповідно до укладеного між ними договору займаються підприємницькою діяльністю від імені товариства і відповідають за його зобов’язаннями всім майном, що їм належить. Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) — це засноване однією або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом, учасники якого несуть субсидіарну відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном в однаковому для всіх розмірі, кратному до вартості внесених ними вкладів, який визначається статутом. Командитне товариство (КТ) — це товариство, в якому поряд з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов’язаннями товариства всім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників, командитистів), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства. Виробничим кооперативом визнається добровільне об’єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній власній трудовій участі та об’єднанні його членами майнових пайових внесків. Члени виробничого кооперативу несуть за зобов’язаннями кооперативу субсидіарну відповідальність у розмірах та порядку, передбачених законом і статутом кооперативу. Законом та статутом кооперативу може бути передбачена участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також інших осіб. 5. Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали. Договір можна визначити як угоду двох або декількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним. Договір вважається дійсним за дотримання таких умов: законності дії; волевиявлення сторін; дотримання встановленої законом форми договору; право- та дієздатності сторін. Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить законові. Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, установлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами. Прийнято розрізняти істотні, звичайні та випадкові умови договору. Згідно зі ст. 153 ЦК України договір уважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнено згоди з усіх істотних умов. Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однією зі сторін повинно бути досягнено згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк). Крім істотних умов, у договорі можуть бути умови звичайні й випадкові. До звичайних умов відносять ті, які самі по собі передбачаються, скажімо, місце виконання договору. Ці умови не обов'язково повинні бути включені до договору. Якщо їх не включено до договору, то діє загальна норма Цивільного кодексу. Якщо ж сторони забажають установити інше місце виконання договору, то це має бути обумовлено в договорі. Випадковими визнаються такі умови договору, які зазвичай у договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Наприклад, винагорода повіреному в договорі доручення за виконання доручених йому дій не передбачається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повірений має право вимагати її виплати. Отже, і випадкова умова, якщо вона включена до договору, має бути виконана. У договорі може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб. Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, заповіт, відмова від прийняття спадщини, видача довіреності на вчинення певних дій тощо). Договори, в яких виявлено волю двох осіб, називаються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, постачання, підряду, оренди і т. ін.). Договори, в яких бере участь більше двох осіб, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів, шкіл і под.). Розрізняють договори реальні й консенсуальні. Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід уважати укладеним не з моменту угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей). Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо). За формою договори можуть бути усними й письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені. За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що її укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори були укладені в певній формі. Якщо для договору не встановлено певної форми, він вважається укладеним, поки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом. Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо інше не встановлено законом (приміром, договір купівлі-продажу за готівку). Проста письмова форма застосовується за укладення між собою договорів державними, кооперативними і громадськими організаціями, а також договорів цих організацій з громадянами, крім договорів, що виконуються під час їх укладання. У простій письмовій формі укладаються й інші договори громадян між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон (скажімо, договір майнового найму (оренди) між громадянами на строк більше одного року). Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов'язкове у випадках, передбачених законом. Так укладається договір купівлі-продажу жилого будинку та деякі інші. Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне за собою нечинність договору лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі. Договір уважається укладеним, коли сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, а угоду належним чином оформили. У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозиція укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції (акцепт). Цивільний кодекс України визначає, з якого моменту договір уважається укладеним. Коли пропозицію укласти договір зроблено усно без зазначення строку для відповіді, договір уважається укладеним, якщо друга сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї пропозиції. Якщо таку пропозицію зроблено в письмовій формі, договір уважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержано протягом нормально необхідного для цього часу. Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили, тобто момент, з якого договір уважається укладеним, про що прямо зазначають у договорі - договір набирає чинності з такого дня місяця і року. В інших випадках момент укладення договору визначає закон. Так, договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, але юридичної сили він набирає лише з моменту його реєстрації в місцевих органах управління. Момент набрання договором чинності має важливе значення, оскільки з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки - перехід права власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін. Лекція № 7 |
|
Поняття, походження держави. Функції та форми держави Поняття і види форми правління, форми державного устрою і форми державно-правового режиму |
1. Поняття, предмет і методи теорії держави та права 9 Тема Походження держави та права 11 П.І., Стрельник О. Л., Гончаров А. В. Навчально-методичні матеріали з курсу “Теорія держави та права” для студентів та курсантів... |
|
Тема: Основи теорії держави Терміни: суспільство, суспільно-економічна формація, політика, влада, держава, суверенітет, функції держави, механізм держави, державний... |
Основні концепції походження держави Бога, то вона має право на існування і є непорушною. У філософії теологічну концепцію походження держави створив один із найвидатніших... |
|
Навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030202... ФІЛОСОФІЯ ДЕРЖАВИ: ПОХОДЖЕННЯ, СОЦІАЛЬНА СУТНІСТЬ, ФОРМА ДЕРЖАВИ, ФУНКЦІОНУВАННЯ ДЕРЖАВИ, УПРАВЛІННЯ ТА ВЛАДА |
ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ Основні закономірності та причини виникнення держави. Основні теорії походження держави |
|
З курсу „Теорії держави і права” Поняття, основні принципи правової держави. Шляхи формування правової держави в Україні |
Питання з дисципліни „Політологія” на 2012/13 навчальний рік. Доцент Шуляк С. В Політичне вчення Арістотеля: походження та сутність держави, форми державного устрою |
|
Г лава держави Глава держави Держави — це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, яка посідає формально найвище місце в системі органів... |
План Вступ Теорія держави і права в системі суспільних та юридичних... Теоретичне осмислення й усвідомлення цих проблем – необхідна умова наукового управління суспільними процесами. Саме життя висунуло... |