ПРАВОВА ДЕРЖАВА в контексті новітнього українського досвіду КИЇВ ПАРЛАМЕНТСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО 1999 ББК 67. 9 (4 УКР) 400 3-16

Скачати 4.68 Mb.

Назва	ПРАВОВА ДЕРЖАВА в контексті новітнього українського досвіду КИЇВ ПАРЛАМЕНТСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО 1999 ББК 67. 9 (4 УКР) 400 3-16
Сторінка	6/32
Дата	19.03.2013
Розмір	4.68 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Право > Документи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 32

30

31

Конкретні аспекти детермінованості закону волею народу не піддавались спеціалізованому аналізу.

Поєднання народної волі і владних державно-правових велінь призводить, безумовно, до визнання цих велінь правовими. Мною поділяється така точка зору. Але потрібно враховувати, що такий збіг в історії цивілізації є дуже рідкісним. Він є моментом у діалектичному співіснуванні, взаємодії цієї дійсної волі з приписами закону і досягається в умовах розвинутої демократії за наявності ефективних механізмів врахування громадської думки, інтересів і потреб усіх суспільних прошарків. Однак досить часто відбувається викривлення інтересу широкого народного загалу в праві. Свідченням тому є найближча історія людства, історія нашого власного народу. На «дійсному законі», «об'єктивній обумовленості» базувалися величезні спекуляції і підміни. Усі жорстокості диктатури, геноцид власного народу, практичне уярмлення селянства, придушення будь-якої ініціативи в економічній сфері і жорстке адміністрування, розширення впливу держави на майже всі соціальні відносини — все це пояснювалося магічними соціальними закономірностями, які могли відкритися лише вибраним.

Фупкціопув'лния правових регуляторів у суспільстві доводить, що найчастіше до рівня закону піднімалась не воля народних мас, а воля бюрократичної верхівки держави, яка шляхом узурпування влади здобувала можливість нав'язувати суспільству свою модель соціальної регуляції.

Нормативістське розуміння правотворення розглядає його як суто державну, законодавчу діяльність, як процес закріплення у законі волі народу і цим, власне, обмежуючи процес иравотворення. Воно передбачає лише висхідний зв'язок — сприйняття цієї волі державою, але не передбачає зворотного зв'язку — сприйняття народом закріпленої у законі волі як саме правових норм, визнання їх такими, що мають реалізовуватись за допомогою властивих праву механізмів (юридичної процедури, юридичних засобів та ін.). І як наслідок, народ в усіх тлумаченнях процесу об'єктивації правових норм не виступає суб'єктом такої об'єктивації, тому що за таким підходом об'єктивація завершується прийняттям законодавчого акту загальнообов'язкового характеру. Звідси й помилкове, на наш погляд, враження про незалежність «об'єктивованих» таким чином законодавчих актів від окремої особи, суспільних груп тощо. Насправді у цьому випадку можна говорити не про незалежність процесу правотворення, а про його відірваність від народу, здійснення його бюрократизованою нелегітимною владою, яка не узгоджує свої рішення з виборцями, коли парод в цілому і кожен виборець зокрема не має можливості висловитися з приводу цих рішень, а самих демократичних механізмів і процедур апробації державних рішень не існує. Та у цьому випадку, як вже підкреслювалось, говорити про право немає сенсу.

Для того, щоб чіткіше простежити вплив на формування права народного волевиявлення і держави, спробуємо розглянути це питання через призму процесу правотворення.

Процес правотворення: від ідеї до правової норми. Вихідним елементом права є правова ідея. Владні веління не виникають нізвідки. Уявлення про належне, про напрями людської поведінки, про бажану спрямованість людських діянь можуть іти з різних боків: суспільних спільнот, владних суспільних інститутів, окремої особи.

У початковому вигляді вони є лише правовими ідеями, судженнями про належне, що існують на рівні окремих індивідуумів, ще не схваленими суспільною думкою. Це те явище, яке визначається у теорії права як індивідуальна чи групова правосвідомість, що може ніколи й не здобути загального визнання та існуватиме як індивідуальне розуміння належного або соціальні вимоги окремої особи чи спільноти. Однак ті ідеї, які є прийнятними (або визнаними як такі, що потребують обов'язкового додержування) для всього суспільства, набувають суспільної ваги, суспільного визнання, тим самим об'єктивуючись у цьому суспільстві.

Сформування правил належного, норм поведінки у суспільстві означає створення ключового елементу права. Вже самі по собі такі правила містять можливості для втілення, оскільки грунтуються на узгодженій автономній волі. Але для визнання права недостатньо лише гіпотетичної можливості реалізації належного, яке міститься в нормі.

Правова ідея стає правилом належного в суспільстві завдяки його здатності забезпечити через відповідні механізми реалізацію цієї ідеї (тобто має існувати відповідна система органів охорони права, у тому числі й примусової реалізації). Поза цими механізмами реалізації право немислиме. Саме цим і відрізняється правова ідея від будь-яких інших суспільних ідей. Норми поведінки, які виробляються у суспільстві і підтримуються ним, реалізуються за допомогою суспільних владних інститутів, які створюються й функціонують для цієї мети.

Особливості процесу правотворення в значній мірі залежать від того, хто є носієм правових ідей і які суб'єкти здійснюють їх опосередкування. Якщо правові ідеї здобувають визнання на суспільному рівні, поза державно-владними інституціями і забезпечуються відповідними правовими механізмами реалізації, процес творення права завершується визнанням їх правилами належного, правовими нормами, реальними засобами регуляції поведінки. Такий процес творення права є найбільш органічним, оскільки повно й точно відображає волевиявлення суспільства, але й найменш поширеним, тому що суспільство поза політично організованою формою співжиття, якою є держава, насилу справляється з регулюванням поведінки його членів. Зрештою, воно обов'язково продукує більш організовану форму свого співжитття, тобто державу. З точки зору процесу правотворення, держава є в ньому проміжною ланкою, яка значно ускладнює процес правотворення.

З виникненням держави, створенням її атрибутів з'являються передумови для реалізації волі тих, хто здійснює владу. Держава набуває спроможності втілювати такий суспільний та державний устрій, яким його бачать її представники. Потреба у відстоюванні їх інтересів призводить до виникнення відповідного ідеологічного підґрунтя, яким нерідко стає ідея про те, що суверен, чи та ж держава, є провідниками

32

З - 91308

33

«вищих сил», наділеними здатністю визначати уклад суспільного життя, людську поведінку, а то й саме мислення. Відбуваються спроби монополізації процесу творення права. Правові ідеї однієї особи або окремих спільнот визнаються, закріплюються у державних нормативних приписах і реалізуються у державній практиці в тій мірі, в якій відповідають інтересам «власть імущих», а також в якій носії цих ідей спроможні вплинути на процес регламентації і впровадження їх у життя. Це досить часто призводить до викривлення справжньої волі громадян. Цілком зрозуміло, що невідповідність ідей меншості ідеям, потребам і інтересам переважної більшості не перетворює їх у правові норми і вони залишаються лише приписами держави, ідеологічними чинниками державної політики, позбавленими правового характеру. Ось чому державна влада, яка претендує на вираження в правовій системі загальносуспільного інтересу, не повинна стверджувати остаточний характер своїх правових приписів. Така остаточність може надаватись цим приписам лише самим суспільством через їх визнання, свідоме додержання, підтримку. Тим самим, і громадяни, і суспільство в цілому, і держава, і суди (в процесі правозастосування і вирішення спорів) — усі беруть посильну участь у процесі правотворення. Але останнє слово залишається за суспільством, народом як джерелом влади, джерелом права і фундатором держави.

Сьогодні в результаті ускладнення соціальних взаємозв'язків відбувається посилення впливу держави на процеси соціальної регуляції. Таке посилення здійснюється і за допомогою правових регуляторів. Надмірна регламентація суспільних відносин призводить до ускладнення реалізації прав громадян, зниженая соціальних можливостей самореа-лізації особи.

На Заході протягом останніх десятиліть посилився опір етатизації права, розширенню державно-владної регламентації суспільних відносин, відбувається пошук нової моделі соціального регулювання, побудованого на саморегулюванні суспільства¹. Наріжним каменем такої нової моделі саморегулювання може стати, на наш погляд, нове бачення процесу правотворення, яке, не відкидаючи активної ролі держави, головну роль в ньому відводить особі та суспільству. Не випадково західна традиція права грунтується на похідному характері права від суспільства. Це відбивається на відповідній переакцентації в понятті права, розумінні його не як корпусу правил, що походять від статутів і рішень судів і відображають волю законодавця, а як процесу, в якому правила мають зміст в контексті інститутів і процедур, цінностей і способу мислення. Таким чином, до джерел права відноситься не тільки воля законодавця, а й розум і совість суспільства, його звичаї та звички².

Квазіправо і паралельні правові системи. Правомірність розуміння правотворення як процесу об'єктивації у суспільстві правових

ідей підтверджується плюралізмом (множинністю) правових систем та існуванням квазіправа у суспільстві.

Визнавши об'єктивацію правових ідей у запропонованому нами розумінні, ми повинні сказати, що на рівні суспільства в цілому здобувають визнання ідеї, які відповідають інтересам більшості членів суспільства, а не певного класу.

Такі загальнонаціональні ідеї існують у багатьох суспільствах. Більшість з них грунтується на загальнолюдських цінностях, тому вони складають серцевину усіх правових систем (на цьому тримається й міжнародне право). Але багато ідей не сприймаються усім суспільством, а стають здобутком окремих його груп, класів, прошарків, спільнот тощо¹, отримуючи визнання і підтримку у відповідному суспільному середовищі. Якою може бути оцінка таких норм? З точки зору марксистсько-ленінського (читай — і нормативістського) розуміння права така оцінка є негативною — це не є правові норми, оскільки не виходять від держави, не санкціоновані нею, не опираються на публічну (державну) владу. Такі норми можуть бути визнані лише корпоративними, але аж ніяк не правовими.

Проте з такою відповіддю можна не погодитися. Вона грунтується, з одного боку, на спотвореному розумінні сутності держави не як суспільного договору між людьми, що передбачає врахування думки кожного учасника цього договору, а як політико-територіальної організації класового суспільства і відповідної диктатури пануючого класу, як засобу підтримання свого панування над іншими класами (ми не будемо вдаватися до деталізації, оскільки це питання вимагає окремого розгляду). А з іншого — на абсолютизації і нав'язуванні волі, ідей, устремлінь одного класу — усім іншим членам суспільства, або ж на спекуляції удаваною волею всього народу. Оскільки з усіх питань, врегульованих правом, загальнонародної волі просто не існує (як і загальнонародного переконання), то ми знову повертаємося до волі класу чи якоїсь групи суспільства.

Задовільна відповідь вбачається такою: об'єктивація правил належного, норм поведінки може бути здійснена безпосередньо (поза державою) у суспільстві в цілому чи в його окремій частині.

Це означає, що теоретично у суспільстві можливе існування не однієї, а багатьох правових систем. Такий висновок, досить звичний для західного правознавця, який визначає, що у суспільстві можлива одночасна наявність багатьох юрисдикцій, для марксизму — «вартий жалю», оскільки він заперечує існування в одному й тому ж суспільстві навіть двох, тим більше — кількох нормативних систем права².

Паралельними правовими системами, які діють в позадержавних формах та є самодостатніми регуляторами для багатьох видів суспільних відносин, можна вважати сакральне право, яке існувало та існує в багатьох суспільствах, а також звичаєве право. Можна вдатися й до

'Див.: Эволюция современного буржуазного государства и права. - К., 1991, -С. 6-194.

² Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. - М., 1994. - С. 28,

¹ Аналіз формування права у найпростіших людських спільнотах див.: Хорт X. Л. А.
Концепція права. - К., 1998. - С. 94-101.

² Див.: Туманов В. А. Буржуазная правовая идеология,- М., 1971. - С 343.

34

35

прикладу функціонування права в єврейських общинах на територіях багатьох країн¹.

Відсутність тих чи інших складових права перетворює відповідні нормативні регулятори у квазіправо, неповноцінне право з точки зору не його ідейного змісту, прогресивності чи реакційності, а його компонентів.

Таке квазіправо ми спостерігаємо не тільки і не стільки у злочинному середовищі (хоча такі приклади в юридичній літературі найбільш поширені)², воно може сформуватися й серед окремих національних меншин, діяти в межах того чи іншого класу тощо, І не зважати на нього неможливо. Чим більше спотворюються і не відповідають інтересам і потребам її громадян сутність і характер держави, тим більшого поширення набувають паралельні та квазіправові системи і тим більше вони витісняють юридичне «право», яке перестає бути правом через втрату легітимації, тобто визнання і підтримки у суспільстві. Це право відбиває волю тих спільнот, у яких воно існує. Більше того, досить часто офіційні уявлення про право (які походять від держави, її органів та носіїв державної влади) неспроможні ані ідейно, ані силою замінити подібне право. Історії відомі випадки, коли право усувалося лише шляхом знищення його носіїв. Так сталося і в результаті Великої Жовтневої соціалістичної революції, коли право буржуазії було знищене разом з самим класом буржуазії.

Звичайно, найбільш могутньою є правова система тих соціальних груп чи класів, які здійснюють владу і в інтересах яких ця влада здійснюється. Усі інші правові системи знаходяться в такому співвідношенні з правовою системою, підтримуваною державою, в якому (це вже підкреслювалося) її носії здатні захистити свої права і реалізувати свій інтерес при існуючій державній владі.

Об'єктивація і легітимація права. Об'єктивація права, правових норм у суспільстві, як випливає з вищезазначеного, розглядається як процес формування волі більшості населення, набуття правовими ідеями незалежного від конкретної особи характеру. З цієї точки зору об'єктивація розкриває зв'язок права з особою і суспільством.

Якщо процес правотворення розглядати з аксеологічної точки зору і способів такої об'єктивації, то він може бути визначений як легітимація права. Цим політологічним терміном традиційно позначається процедура суспільного визнання певної дії, діючої особи факту, а у політиці — його визнання і виправдання³. Є всі підстави застосовувати цей термін лпя позначення завершального етапу процесу правотворення.

В процесі легітимації відображаються найбільш глобальні розбіжності між правом і свавіллям. Якщо уявлення про належне не будуть визнані, підтримані суспільством, його членами, це означає, що вони не є правовими, оскільки суперечать волі носія права — народу. Донедавна в юридичній літературі питання про об'єктивацію, а тим більше

¹ Див.; Менахем Э. Еврейское право. - Иерусалим, 1989. - Ч. 1. - С 3.

² Правова система України: теорія і практика. - К_м 1993. - С 65-67,

³ Политология : Энциклопедический словарь. - M._t 1993. - С. 151.

про легітимацію правових норм не порушувалось. Лише останнім часом з'явилися роботи, в яких висвітлюється проблема визнання суспільством державних приписів, самого закону. Цікавою є позиція у цьому питанні Р. Лівшиця, який позитивне сприйняття закону членами суспільства називає наданням йому легітимності, яка, в свою чергу, має дві сторони: формальну і змістовну¹.

Формальна легітимність означає прийняття закону відповідним органом і в установленому порядку. Змістовної легітимності закон набуває у випадку підтримки його вимог народом і реалізації цих вимог у реальному житті. Змістовна легітимність визначається як легальність². Якщо досягається збіг формальної легітимності і легальності закону, то проблема легітимності не виникає. Розбіжність між фор-^ мальною легітимністю і легальністю закону базується на розрізненні права і закону. Легальним має бути визнаний лише правовий закон, тобто закон, який фіксує правову ідею — справедливості, свободи, прав людини. З професійної, юридичної точки зору змістовна легітимність полягає у відповідності закону ідеї права³.

В цілому можна підтримати спробу Р. Лівшиця пояснити залежність законності державних приписів від їх позитивного сприйняття громадською думкою. Але у цьому контексті виникає кілька питань. Легітимація є політичним явищем, а не юридичим процесом набуття юридичних ознак тим чи іншим політичним явищем, владою, політичним рішенням. У процесі легітимації відбувається ствердження, пояснення, виправдовування чи спеціальне обгрунтування державних приписів (закону) шляхом звернення апеляції до вищих і абсолютних цінностей, почуттів, історії народу тощо. Легітимність зовсім не означає юридично оформленої законності. Вона не нав'язується за допомогою примусу, а виникає з певної однорідності моральних установок, традицій, уявлень тощо⁴.

На жаль, Р. Лівшиць не устоює на цій позиції і, визначаючи умовою легітимності закону відповідність його ідеї права, за точку відліку бере відповідність його конституції.

І відповідність ідеї права, і відповідність конституції, на наш no-^v гляд, можуть бути лише окремими складовими процесу легітимації закону. Важлива роль у цьому процесі належить, як зазначалося, легітимності самої влади, загальній правовій культурі населення, його ціннісній орієнтації, традиціям тощо. Тут змішуються також поняття легітимності і легальності закону, І це не лише термінологічна неточність; легальність у перекладі з латинської (Legalis) означає законність, отже, є певне тавтологічне тлумачення — «законність закону». Легітимація може і не відбутися у випадку, якщо закон формально не суперечить

¹ Лившиц Р. З, О легитимности закона // Теория права : новые идеи : Сб. статей. -
М, 1995.- Вып. 4. - С. 18-19.

² Там само. - С. 19-20.

³ Власть : Очерки современной политической философии Запада / В. В. Мшве-
ниернадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др .- М., 1989. - С. 49.

⁴ Политология : Энциклопедический словарь. - С. 151-153.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 32

Схожі:

1. УКПМ це форма сучасної укр літературної мови, специфіку якої зумовлюють... Зв'язок з правовими дисциплінами — укр мова пов'язана з такими сферами: судочинство та нотаріат, юридична документація, правнича...	Підручник з предмету "ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ" Декларації про держ суверенітет Укр 18. 12. 1990 Земельний кодекс УРСР, де земля, її надра, повітряний простір, ресурси, що знаход...
Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава Стаття Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава	Рейтинг: Швеція правова держава №1
ПРОЕКТ Концепція розвитку домену. УКР Україні в рамках процедури інтернаціоналізованих доменних імен (IDN), є загальнодоступним ресурсом спільного користування. Адміністрування...	План Україна як правова держава: принцип обмеження влади конституцією... Україна як правова держава: принцип обмеження влади конституцією та законами, принцип поділу влади
Розділ I ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ Стаття Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава	Розділ I ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ Стаття Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава
ББК 67. 9 (4УКР) 400. 5я43 В 41 України; М. Ф. Рибачук, доктор філософських наук, професор; В.І. Співак, заслужений юрист України; Л. А. Татарні-кова, заслужений...	Василь Дрозд Дивокрай Тернопіль 2007 ББК 84 (4 Укр.) 5 Д 75 Заліщицьке Наддністров’я, що здавна приваблює неспокійних мандрівників. Неповторна краса Дністровського каньйону, Червоноградського...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання