ПРАВОВА ДЕРЖАВА в контексті новітнього українського досвіду КИЇВ ПАРЛАМЕНТСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО 1999 ББК 67. 9 (4 УКР) 400 3-16

Скачати 4.68 Mb.

Назва	ПРАВОВА ДЕРЖАВА в контексті новітнього українського досвіду КИЇВ ПАРЛАМЕНТСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО 1999 ББК 67. 9 (4 УКР) 400 3-16
Сторінка	5/32
Дата	19.03.2013
Розмір	4.68 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Право > Документи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 32

24

25

існують правові норми, які містяться в Корані (священній книзі), сунні (збірнику адатів, тобто традицій), іджмі (поєднанні традиції, звичаю і практики), а також у кийасах (судженнях по аналогії). Ці норми теж об'єктивуються (легітимуються) у суспільстві. Відмінними є лише способи їх об'єктивації (легітимації), які витікають із суспільної ваги та призначення джерел, в яких вони містяться. Якщо, наприклад, Коран визнаний суспільством через те, що є священною книгою всієї релігії ісламу, то іджма легітимована як угода мусульманського суспільства, складена докторами ісламу¹. Функціонує також система органів охорони права з властивими їй особливостями, щоправда, досить незвичними для сучасних європейців, хоча в історії європейських общин можна знайти аналоги. Так, виконання судового вироку родичем потерпілого, що часто застосовується в ісламському праві², характерне для багатьох древніх общин, про що вже згадувалося.

Те ж можна сказати й про індуське право, яке є правом індуської общини. Його норми містяться у книгах — шастрах (законодавство і прецеденти не є джерелами права). Усі книги легітимовані суспільством, але авторитет норм, які в них містяться, грунтується не на звичаї, а на повазі до творців — мудреців давніх часів, яким відкрилося бачення суспільного порядку³. Хоча при цьому не відкидається й необхідність підтримки (легітимації) норм індуського права суспільством. Згідно із законами Ману і Яджнавалк'я потрібно відмовитися від додержування правила поведінки, якщо суспільство його не сприймає⁴.

Особливі відмінності характерні для права Китаю, єврейського права, права Японії та деяких інших правових систем. Але у кожній правовій системі, в праві кожного суспільства можна вичленити власне норми права і соціальні атрибути права (інститути розсуджування, осуду), які відрізняють право від інших соціальних регуляторів поведінки людей.

Існує певне непорозуміння, пов'язане з уявленням про формальну визначеність права. На думку прихильників нормативістського розуміння права, така риса притаманна лише нормам, що містяться у нормативно-правових актах. Скажімо, критиці піддаються норми звичаєвого права з огляду на їх формальну невизначеність, письмову нефіксованість, неоднакове тлумачення тощо. Вони справді не позбавлені таких недоліків. Але робити висновок про їх неправовий характер лише на цій підставі не можна. Арістотель у своїй «Політиці» зазначав, що закони, які грунтуються на звичаї, мають більше значення і стосуються більш важливих справ, ніж закони писані, тож якщо якась правляча особа і здається більш надійною, ніж писані закони, то вона ні в якому випадку не є такою у порівнянні з законами, заснованими на звичаї³. Розвиваючи цю думку, Гегель писав: «Навіть звичаєве право —

оскільки лише звірі мають закон у вигляді інстинкту і лише люди володіють ним за звичкою — містить момент, який полягає в тому, що воно існує як думка і що його знають. Відмінність норм звичаєвого права від законів полягає лише у тому, що знання цих законів права суб'єктивне і випадкове, тому вони для себе менше визначені і всезагальність думки в них помутнена, до того ж знання права в тому чи іншому його аспекті, та й взагалі, є лише випадкове надбання небагатьох»*.

Право існувало в неписьмових формах досить довгий період. Лише зі створенням писемності правові норми продовжили життя в письмових актах (правдах, закогіах, зерцалах тощо), хоча досить часто письмова й неписьмова форми права йдуть паралельно й донині.

Цікаво простежити цей процес на прикладі кодифікації звичаєвого права в країнах Африки — і з точки зору ЇЇ, як більш пізньої, і такої, на якій позначились вплив традиційних принципів суспільного регулювання та рівень писемності народів Африки. Більшість кодексів та інших кодифікованих актів африканських країн створені шляхом запису традиційних правових звичаїв, що склалися у глибокій древності та існували до кодифікації в усній формі. З метою їх встановлення нерідко створювались правові комісії, які складалися із знавців традиційного права та суддів, проводились опитування інформаторів — знавців місцевих звичаїв, використовувалися судова практика, опис правових норм в етнографічних працях, записки місіонерів, мандрівників. Подібні свідоцтва — інколи єдині письмові документи доколоніального минулого, і тому вони набувають особливої цінності. В епоху європейської колонізації у багатьох районах Африки руйнувались царства, гинули міста і центри торгівлі, занепадала попередня структура суспільства. Записки мандрівників зберігають безцінні дані про життя зниклих цивілізацій і, зокрема, про створені ними правові системи².

Доцільно наголосити, що в основі розуміння соціальної регуляції у суспільстві лежить буття людей, усвідомлене, детерміноване умовами співжиття (зіткненням їх інтересів і потреб, необхідністю упорядкування цих інтересів і потреб). Тим самим соціальна регуляція кардинально відрізняється від простої причинності руху матерії неживої природи, саморегуляції та наявності лише первинних елементів психіки у тваринному світі. Зіткнення інтересів і потреб людей ще на самих ранніх стадіях розвитку суспільства викликали потребу правової регуляції, упорядкування поведінки людей, оскільки інші соціальні регулятори не могли виконати функцію належного регулювання.

Логіка формування права, правових норм з точки зору впливу свідомості на цей процес полягає у тому, що ідеї поведінки людей у суспільстві виникають на рівні індивідуальної свідомості, здобуваючи згодом поширення у суспільстві і визнання як загальнообов'язкових (нормативних). Таким чином вони об'єктивуються (визнаються,

¹ Див; Давид Р. Основные правовые системы современности. - С, 382-389.

² Всеукраинские ведомости, - 1996. - 13 февраля.

³ Давид Р. Основные правовые системы современности. - С. 408-409.

⁴ Там само. - С. 410.

⁵ Аристотель. Сочинения : В 4 т. - М, 1983. - Т. 4. - С. 482.

¹ Гегель Г. В. Ф. Философия права. - С. 63.

² Синицына И. Е. Обычай и обычное право, в современной Африке : История изу
чения. Кодексы обычного права. - М., 1978. - С. 108.

26

27

сприймаються) суспільством вже як правові норми, тобто норми, яким мають слідувати всі члени суспільства. Сили і дієвості таким нормам надають наявні у суспільстві інститути розсуджування поведінки людей.

Таке уявлення про право, правові норми призводить до висновку про можливість додержавного і позадержавного існування права, плюралізму правових систем у суспільстві, визнання суспільства рушійною силою права, суб'єктом його творення.

Проведений розгляд соціальних атрибутів права дає можливість перейти до аналізу процесу творення правових норм, їх об'єктивації і легітимації.

3. Об'єктивація в праві

як складова частина правотворення

Суб'єктивне та об'єктивне в праві. Проблема суб'єктивного та об'єктивного в праві, хоч і перебуває предметом уважного вивчення правознавцями протягом кількох останніх десятиріч, ще далеко не вичерпана. Більше того, зміна акцептів у визначенні права дає досить підстав для повернення до цієї теми.

У юридичній літературі при вивченні співвідношення суб'єктивного і об'єктивного в праві увага традиційно зосереджувалась на з'ясуванні питання щодо ступеню залежності права від людей (або конкретної особи).

Фундаментом для цих узагальнень було одне з ключових висловлювань марксизму щодо природи законодавчої діяльності. К. Маркс стверджував, що законодавець «повинен дивитись на себе як на дослідника природи. Він не робить законів, він не винаходить їх, а тільки формулює, він виражає в свідомих позитивних законах внутрішні закони духовних відносин. Ми повинні були б кинути докір законодавцеві в безмежному свавіллі, якби він підмінив сутність справи своїми вигадками»¹.

Наведена думка, при досить чіткій визначеності, дала, однак, підстави для численних дискусій. Вони стали, по суті, продовженням у новій площині одвічного спору щодо первинності чи вторинності буття і свідомості (реальних відносин та їх відображення свідомістю). К. Марксом цей спір, як випливає з наведеної цитати, вирішується на користь реальних суспільних відносин. Люди ці відносини заднім числом конструюють, уявляють, зміцнюють і справджують людські зв'язки, які вже склалися².

У юридичній літературі радянського періоду на цій основі сформувалися дві позиції.

Прихильники першої, досить категоричної, вважали, що право іс-нує незалежно від людини, виникає з фактичної взаємодії людей, повторюваність якої і утворює загальноприйняту «норму», «правило»¹. Другої — що правова норма є елементом суспільної свідомості, продуктом спеціалізованої ідеологічної діяльності².

Перша точка зору є буквальним тлумаченням тези «Маніфесту Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, вона відмовляє законодавцеві у будь-якій творчості.

Думка про самостійне існування права виникла у суспільній свідомості ще у давнину та існувала на перших етапах людської цивілізації. Вона, по суті, відтворює позицію історичної школи права до часів Р. Ієрінга, який перший обгрунтував активну роль держави у право-творениі. Прийнятне пояснення такому розумінню права, на наш погляд, полягає не лише в глибокій повазі до норм, вироблених попередніми поколіннями, до «звичаїв предків», а в тому, що на первісних етапах виникнення держави переважала стійка уява про незалежність права як соціального феномена відносно держави, про необумовле-ність права державою, визнання додержавного періоду його існування. І тому, навіть з появою держави, довгий час жодному суверену не дозволялося створювати власні правові норми або ж взагалі втручатися у процес правозастосування. Ми бачимо це на прикладах функціонування римської правової системи, діяльності преторів (перегрінського і цивільного), спостерігаємо на межі середньовіччя, коли влада не брала на себе функції щодо розвитку правової системи, а право не ототожнювалось із наказами суверена³. Однак зі зміцненням держави, посиленням впливу державних органів на правотворчість та судочинство таке розуміння права втратило реальне підґрунтя.

Послідовнішими, з огляду на сучасний процес правотворення, є представники другої точки зору. Право, зазначає М. ї. Козюбра, об'єктивне в каузально-генетичному розумінні (як закономірний результат об'єктивних соціальних процесів), об'єктивне за своєю основою (як таке, що виникло на базі суспільно-історичної практики), об'єктивне у розумінні об'єктивності змісту, який віддзеркалюється в правових нормах. Право суб'єктивне в гносеологічному плані (як продукт усвідомленого суспільного буття). Разом з тим, підкреслює той же автор, характеристика правових норм як продукту суспільної свідомості не означає їх ототожнення з цією свідомістю. Втілюючись у нормативних актах, ідеальні зразки поведінки набувають нових властивостей, відносної самостійності щодо ідеальної свідомості, особливої форми буття, а разом з цим — регулятивних властивостей⁴. Цієї точки зору дотримується більшість правознавців, оскільки вона сприяє поясненню свідо-

28

¹ Маркс К, Енгельс Ф. Твори : В ЗО т.- Т. 1. - С. 154

² Там само. - Т. 3. - С. 211.

¹ Дробницкий О. Г. Понятие морали. - М, 1974. - С. 237.

² Козюбра Н. И. Социалистическое право и общественное сознание. — К., 1979. -
С. 36-37.

^:^J Див.: Давид Р. Основные правовые системы современности. - С. 63.

⁴ Козюбра Н. И, Социалистическое право и общественное сознание. — С. 34—37.

29

мого характеру правотворчого процесу, впливу законодавця на процес формування норм людської поведінки.

Викладене можна розглянути більш конкретизовано таким чином. Дії законодавця визнаються детермінованими величезним спектром обставин; він повинен враховувати те, що закон має виражати загальні інтереси і потреби суспільства, які є породженням даного матеріального способу виробництва¹. З іншого боку, оскільки закон має закріплювати волю та інтереси людей, то правотворчість, таким чином, є формою державного керівництва суспільством, що завершує процес формування права і відображає соціальні фактори цього процесу у вигляді піднесення волі класів, які стоять при владі, в загальнообов'язкові правила поведінки — правові норми².

Що ж означає для законодавця така детермінованість його дій і як ця детермінованість виявляється у конкретній діяльності?

Досить характерною щодо цього є позиція Л. С Явича, який наголошує, що мова йде не просто про те, що позитивний (юридичний) закон не може себе утверджувати замість об'єктивної закономірності, а й про те, що сама законодавча функція неодмінно включає в себе теоретичне освоєння дійсності, волю в її «теоретичній енергії». Теоретичний компонент включає тут відкриття і формулювання «дійсного закону»³.

Для того, щоб норма стала правовою, вона має бути матеріально детермінованою, не протиставлятись об'єктивним закономірностям, відображати не просто типову поведінку, а саме таку, яка становить зміст особливих відносин, а їх сторони повинні мати відповідні права і обов'язки, які об'єктивно вимагають офіційного визнання⁴.

Правотворення, таким чином, завершується державними настановами. А об'єктивне право стає нічим іншим, як сукупністю загальних норм, сферою рішень і дій у межах закону, який передбачає юридичні обов'язки та відповідальність за їх невиконання⁵. Л. Явич говорить з цього приводу, що термін об'єктивне щодо права означає, що юридичні норми здобувають свою об'єктивацію в державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремого індивіда; термін суб'єктивне вказує, що мова йде про право, яке належить суб'єкту — учаснику суспільних відносин, про його наявні юридично визнані можливості, якими він може користуватися за своїм розсудом⁶. І, нарешті, формулює остаточний висновок: законодавець не творить право, а займається нормо-творчою діяльністю, творить закони⁷.

Така точка зору Л. С Явича, який був одним з небагатьох, хто спробував модифікувати нормативістське поняття права, повернула його на ті ж нормативістські позиції. Проте його аргументація існу-

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 6. - С 259.

² Научные основы советского правотворчества. - М., 1981. - С. 7.

³ Явич Л. С. Сущность права. - Л., 1985. - С. 117.
^А Там само. - С. 117-118.

⁵ Там само. - С. 119.

⁶ Там само. - С. 95,

⁷ Там само. - С. 121.

вання правовідносин, які фактично склалися до їх офіційного визнання¹, міркування про зв'язок права з правопорядком, правосвідомістю, справедливістю, правами та обов'язками суб'єктів правовідносин, про детермінованість права реальними суспільними відносинами виявилися досить ґрунтовними і просунули праворозуміння значно вперед.

Гегель зазначає, що позитивність права полягає у його наявності^ в об'єктивному бутті, тобто визначене для усвідомлення думкою і відоме як те, що є і що визнане правом, як закон². З гегелевим розумінням позитивності можна погодитись лише частково, оскільки в кінце- вому підсумку позитивність права ототожнюється з данністю закону. Але данність права існує поза данністю закону. І нехай ця данність Тууде менш формально визначеною, менш очевидно всезагальною, але від цього соціальна цінність права не зникне. І навпаки, данність закону, який не відображає волі широкого загалу, не надасть йому регулятивної сили. Це буде формальна данність, абстрактна загальнообов'язковість і удавана позитивність.

Нормативістське трактування процесу правотворення є водночас ^v істинним і викривленим, вінцем правової думки — і однією з найвели-чезиіших містифікацій у розумінні права. І ось чому. Те, що законодавець творить закони, не потребує підтвердження. Але який його вплив на право, на правові норми? Якщо він не творить право, то як воно створюється? Відповіді на ці питання дає аналіз складових права і умов його формування, про які йшлося вище, тобто наявність правових норм — моделей поведінки, що об'єктивовані (легітимовані) у суспільстві як правові, та його соціальних атрибутів — суспільних (чи державних) інститутів розсуджування, інших механізмів їх реалізації.

Ключовим, фундаментальним критерієм істинного процесу правотворення, а відповідно і правового характеру закону, є те, що закон має відповідати волі та інтересам народу. Але дана теза не декларативна. Ця воля, ці інтереси є детермінантами правового характеру закону через детермінованість волею народу суспільної і державної влади. Таке твердження не суперечить нормативістській школі права, представники якої визнають, як зазначалося, вслід за К. Марксом і Ф. Енгельсом, детермінованість закону цією волею та інтересами. Але при цьому вони впадають в серйозне протиріччя, визнаючи, з. одного боку, таку детермінованість, з іншого — припускаючи можливість неправового закону, а з третього — ототожнюючи закон із правом.

Ця суперечність не усувається визнанням неправовими лише тих положень закону, які не виконуються на практиці через явну застарілість, декларативність, тому що ознаки неправового вишукуються лише у сфері технічного викладу закону, технології законотворчості, а не у сфері обумовленості закону народною волею. Останнє ніколи не підлягало сумніву, але було лише ідеологічним прикриттям сутності держави (декларованої як загальнонародної, як держави трудящих і т. ін.).

¹ Явич Л. С. Сущность права.- С. 116.

² Гегель Г. Я. Ф, Философия права. - С. 247,

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 32

Схожі:

1. УКПМ це форма сучасної укр літературної мови, специфіку якої зумовлюють... Зв'язок з правовими дисциплінами — укр мова пов'язана з такими сферами: судочинство та нотаріат, юридична документація, правнича...	Підручник з предмету "ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ" Декларації про держ суверенітет Укр 18. 12. 1990 Земельний кодекс УРСР, де земля, її надра, повітряний простір, ресурси, що знаход...
Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава Стаття Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава	Рейтинг: Швеція правова держава №1
ПРОЕКТ Концепція розвитку домену. УКР Україні в рамках процедури інтернаціоналізованих доменних імен (IDN), є загальнодоступним ресурсом спільного користування. Адміністрування...	План Україна як правова держава: принцип обмеження влади конституцією... Україна як правова держава: принцип обмеження влади конституцією та законами, принцип поділу влади
Розділ I ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ Стаття Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава	Розділ I ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ Стаття Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава
ББК 67. 9 (4УКР) 400. 5я43 В 41 України; М. Ф. Рибачук, доктор філософських наук, професор; В.І. Співак, заслужений юрист України; Л. А. Татарні-кова, заслужений...	Василь Дрозд Дивокрай Тернопіль 2007 ББК 84 (4 Укр.) 5 Д 75 Заліщицьке Наддністров’я, що здавна приваблює неспокійних мандрівників. Неповторна краса Дністровського каньйону, Червоноградського...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання