|
|
Скачати 400.95 Kb.
|
Європеїзація України наприкінці XVIІІ ст. – на початку ХХ ст. Унаслідок ліквідації наприкінці ХVІІІ ст. автономії, Україна зазнала різкого повороту у геополітичному напрямку: була відірвана від Заходу й обернена обличчям на північ, за висловом М.С. Грушевського, «ткнута носом у глухий кут великоросійської культури й життя». Водночас, що стосується європеїзації публічного управління, то її четверта, п’ята та шоста хвилі, як зазначалося, були спільними з процесами російської модернізації і пов’язані відповідно з реформами Петра І та його наступників, реформами 60-х рр. ХІХ ст. Олександра ІІ та реформами 1900-х рр., зокрема П. Столипіна. Характеризуючи особливості цього процесу, слід відзначити, що початок європеїзації Росії був покладений Петром І, метою політики якого, як наголошував А. Тойнбі, було перетворення Російської імперії з православної світової держави на одну з локальних держав західної цивілізації. Перед Петром І стояло складне стратегічне завдання: наблизити громадянський і воєнний устрій Росії до західного рівня і стандарту тих часів і ввести Росію до західної спільноти як рівноправного члена, зберігши при цьому її політичну незалежність і культурну автономію у світі, де західний спосіб життя набув певної структурної визначеності. Це був перший приклад експерименту в напрямі добровільної самовестернізації держави зі східною суспільною системою. Саме з петровським періодом реформ російські західники пов’язували початок формування російської нації, створюючи такий наратив національної ідентичності, що вписує Росію та росіян у конгломерат європейських народів та європейську історію. Для західників «нація» ставала необхідною ознакою прогресу в формуванні громадянського суспільства. У відповідності з В.Г. Белінським, формування нації можливе тільки у міру «звільнення» народу від його «природної безпосередності», тобто через модернізацію та раціональну освіту європейського типу. Процес виходу з «природної безпосередності» починався, на думку західників, з реформ Петра I. Початком російської нації, таким чином є Петровський період, коли Росія із запізненням вписується в хід світової та європейської історії і прогресу. Основний зміст трансформаційних змін полягав у створенні «регулярної» держави, яка будувала б свої відносини з суспільством на основі закону, а також у політико-правовому структуруванні станів. Структурні основи управління державою були закладені з використанням досвіду західноєвропейського камералізму, форм бюрократичного управління, яке склалося на той час у Європі. Діяльність установ базувалася на нормативно-законодавчих актах, які запроваджували раціональні принципи управління: колегіальність, підпорядкованість, розмежування адміністративних, фінансових, військових і судових функцій, контроль за посадовцями. У тісній єдності з системою органів державної влади перебувала державна служба, яка виокремилась у самостійний рід занять. Домінанта модернізації, задана Петром І зберігала свою актуальність до середини ХІХ ст. Проте, європеїзація була більшою мірою поверхневою, їй піддалися лише зовнішні форми державних установ. Причому вона супроводжувалася поглибленням розходжень у політичному і соціально-економічному ладі. Поява світської держави, світської освіти і культури, підприємництва і елементів ринкових відносин формувало нову особистість, з іншою ментальністю, з’являлась європейські (прозахідно) орієнтована частина суспільства. У підсумку почався цивілізаційний розкол російського суспільства. Західний уклад репрезентували власники, які працювали на ринок, і європейські освічена частина населення. Але, західний уклад мав сильні східні риси. Насамперед мова йде про дуже високу роль держави і слабке громадянське суспільство. Справа в тому, що російський абсолютизм суттєво відрізнявся від європейського за соціально-економічною основою: європейський спирався на третій стан – буржуазію, обрав шлях капіталістичного розвитку; соціальною основою російського абсолютизму було дворянство і селянство. І якщо в Європі рівновага між дворянством і буржуазією надавала можливість державній владі мати певну самостійність по відношенню до суспільства, то слабкість в Росії третього стану, повільний розвиток громадянського суспільства, слабкий розвиток товарно-грошових відносин посилювало роль держави. Тому, якщо на Заході прогрес промисловості супроводжувався неперервним рухом до правової держави, то в Росії економічний розвиток відбувався на фоні посилюючого деспотизму верховної влади й при поширенні кріпосницьких відносин, практично віджитих на Заході. Подальший процес європеїзації був пов’язаний з реформами Катерини ІІ та Олександра І, основоположні принципи яких визначалися ідеями освіченого абсолютизму. «Установлення про управління губерніями Всеросійської імперії» 1775 р. визначало основні напрями реформи місцевого управління і виходило з принципу «поділу влад», тому губернські та повітові установи вперше засновувалися на поділові адміністративних, судових і фінансових функцій. Реформи Олександра І в ідеалі мали завершити будівництво тієї адміністративної споруди, яку почала зводити Катерина ІІ, встановити ту політичну систему, до якої вона прагнула, тобто закріпити необмежену, централізовану, бюрократичну, підзаконну монархію. Об’єктивний сенс цієї реформи полягав у тому, щоб замінити систему особистих доручень, що заглиблювалася своїми коріннями до феодальної вотчини, системою установ з чітко окресленими функціями і визначеним порядком діловодства, звітності і контролю. З метою зміцнення вищого і центрального державного апарату, тіснішого зв’язку місцевих і станових установ з центром, посилення одноначальності в керівництві державою для підвищення особистої відповідальності чиновників усіх рангів і прискорення проходження справ та вирішення питань застарілі колегії у 1802 р. замінювались новими вищими виконавчими органами на європейський зразок – міністерствами. В основу організації кожного міністерства покладався принцип одноначальності. У результаті на зміну променевій системі управління з її підпорядкованістю губернаторів і воєвод, місцевих установ кожній колегії окремо у певних питаннях, що панувала у XVIII ст., прийшло галузеве управління з лінійною системою відомчого підпорядкування кожної установи певному міністерству. Структура влади, таким чином, у підсумку реформ Катерини ІІ та Олександра І організаційно і функціонально наблизилась до європейської. Реформа державного управління поставила на порядок денний питання створення системи підготовки європейськи освічених чиновників. Завдання надання загальної і спеціальної освітньої підготовки чиновників цивільної служби покладається на мережу створених у ході освітньої реформи 1803 – 1804 рр. університетів та гімназій, зокрема, на відкритий у 1805 р. Харківський, а в 1834 р. – Київський університети. Саме, університети перетворювалися на основне джерело підготовки освічених управлінців до початку ХХ ст., оскільки Статут 1804 р. визначав їх головним завданням підготовку «юнацтва до вступу в різні звання державної служби». Студенти, які успішно закінчували курс університету, отримували ступінь дійсного студента, що давало право на чин XIV класу. Якщо студент на випускних іспитах показував високі знання, то йому присвоювався ступінь кандидата, який надавав право на чин ХІІ класу. Таким чином, в Росії був здійснений перехід до німецької моделі підготовки державних службовців. П’ята хвиля була пов’язана з реформами 60 – 70-х рр. ХІХ ст., які передбачали поглиблений варіант модернізації і переслідували мету забезпечити єдність суспільства на європейській основі і здійснювались одночасно у всіх сферах: в суспільно-політичній, соціально-економічній, духовно-культурній. Скасування кріпосного права у 1861 р. прискорило промисловий розвиток України. Наприкінці ХІХ ст. вона посіла одне з перших місць в імперії щодо промислового розвитку, коли буквально за декілька років виникли цілі галузі промисловості. Розпочавши зі скасування кріпацтва уряд вдався і до інших модернізаційних заходів: земської, судової реформ тощо. Важливе значення мала земська реформа 1864 р., оскільки із появою земств було започатковано процес відділення публічної влади від державної. Запровадження місцевого самоврядування стало колосальним кроком вперед у справі європеїзації країни. Хоча його можливості були обмежені суто соціальними питаннями, воно стало важливим етапом становлення громадянського суспільства західного типу, оскільки всестановість представництва в органах місцевого самоврядування ламало корпоративність суспільства, а часткова децентралізація, передача частини владних функцій від державного апарату органам самоврядування вивільняли суспільство з-під контролю держави на місцевому рівні, давали свободу громадській ініціативі, формували нову громадянську свідомість. Істотні зміни внесла судова реформа, найбільш послідовна з реформ, проведена на підставі Судових статутів 1864 р. Вона проголошувала демократичні принципи судоустрою і судочинства: колишній становий, повністю залежний від адміністрації суд було замінено судом, який базувався на демократичних принципах. Проголошувалася виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незмінність суддів і незалежність судів від адміністрації, рівність усіх перед законом, гласність і публічність засідань суду, усність. Засновувалась незалежна адвокатура, нотаріат, була проведена реорганізація прокуратури. Прокурорский нагляд керував слідством, виступав обвинувачем в суді, стежив за виконанням вироку. У результаті реформи було відокремлено судову систему від виконавчої влади, запроваджено статути кримінального і цивільного судочинства, закріплено змагальність судового процесу. Запровадження гласного безстанового суду фактично обмежувало самодержавство. Це був перший елемент поділу влади, реалізований у Росії. Проте, слід відзначити, що хоча розвиток західного укладу йшов динамічно, але був деформований. Він розвивався під жорстким контролем деспотичної держави, реформувалися лише окремі галузі життя, шляхом часткового запровадження досвіду західних країн силовими методами. Не було відповідного механізму розв’язання соціально-класових суперечностей, тобто західного типу суспільної організації. У підсумку суперечності заганялися всередину шляхом репресій, контрою, придушення особистості. Швидкий розвиток західного укладу вів до формування громадянського суспільства, горизонтальних зв’язків, появи політичних течій і партій, об’єднань за професіями. Все це вимагало змін як у правовій базі, так і системі влади. До цієї групи суперечностей відноситься і прагнення народів (Фінляндія, Польща, Україна) до автономії чи незалежного розвитку. Певним чином ці суперечності розраховував усунути П. Столипін у ході шостої хвилі модернізації у 1900-х рр., але зазнав невдачі. Перша російська революція примусили царя Миколу ІІ оголосити 17 жовтня 1905 р. Маніфест «Про удосконалення державного порядку», в якому декларувалися громадянські свободи слова, друку, недоторканості особи, совісті, зборів і союзів, запроваджувалась законодавча Державна дума з характерними рисами європейських парламентів. Приблизно п’ята частина депутатів Думи обиралася від українських губерній. Запровадження Думи із законодавчими функціями вимагало реформування вищих органів виконавчої влади, тому відповідно до указу «Про заходи щодо зміцнення єдності в діяльності міністерств і головних управлінь» від 19 жовтня 1905 р. Рада міністрів реорганізовувалась на постійну вищу урядову установу, яка мала «спрямовувати й об’єднувати дії головних начальників відомств з предметів законодавства і вищого державного управління». Реформи державного устрою означали встановлення в Росії перехідної форми правління від абсолютної до дуалістичної монархії. Але демократичні інститути в Росії могли набути стійкості і розвинутися лише за умови руйнування корпоративності. Столипінський варіант модернізації передбачав розпад найбільш масової корпоративної структури – селянської общини. Формування розвинутої верстви дрібних власників могло забезпечити дійсний перехід до поділу влади і парламентаризму. П. Столипін вважав, що руйнування селянської общини і перехід до фермерського господарства відкриє шлях для комплексу перетворень в інших сферах: соціальній (страхування робітників на випадок втрати ними працездатності), суспільно-політичній (недоторканість особи, громадянська рівноправність та ін.), національного устрою, освітньої (поширення грамотності і розвиток освіти), медичного обслуговування тощо. Було оголошено про підготовку законопроектів про свободу віросповідання, про громадянську рівноправність, про державне страхування, про реформу місцевого самоврядування (яке з 1911 р. було поширено також і на Правобережну Україну), про реформу середньої і вищої школи. Успішна реалізація цього варіанта модернізації дала б змогу подолати небезпечний розкол суспільства, кардинально змінити цивілізаційну парадигму в суспільстві на західну. Не завершилась успіхом в силу історичних обставин і спроба спрямувати розвиток України в інше цивілізаційне русло під час Української революції 1917 – 1921 рр. Проте, як писав відомий український історик І. Лисяк-Рудницький, «немає сорому в тому, щоб бути переможеними у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть сили наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі». Дійсно, головні документи Центральної Ради – її Універсали, Конституція УНР свідчать про бажання побудувати державу на засадах справжнього народоправства та соціальних гарантій населенню, що визначається як головна мета нині діючого Основного Закону. Так, у ІІІ Універсалі Центральної Ради – першому самостійному державно-правовому документі української демократії початку ХХ ст. – закріплювалися такі основні положення, як: конституційна спрямованість, розширення і закріплення місцевого самоврядування, утвердження демократичних прав і свобод тощо. Подальший розвиток ці ідеї отримали в ІV Універсалі, зокрема, він стверджував, що джерелом влади є народ України (тобто закріплював принцип народного суверенітету). Конституція Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 р. готувалася на зразок демократичних конституцій Європи та США. Їх досвід конституційного законодавства опрацювала конституційна комісія на чолі професором М. Грушевським. В основу побудови структури вищих органів держави покладався принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Найвища законодавча влада, згідно з Конституцією, вручалася Всенародним Зборам, які обиралися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування на три роки. Лише Всенародні Збори мали право приймати закони. Право законодавчої ініціативи належало Президії Всенародних Зборів, партійним фракціям, групам депутатів (не менше 30 осіб), Раді Народних Міністрів, органам місцевого самоврядування, які об’єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості не менше 100 тис. осіб. Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, що формувалася головою Всенародних Зборів, а склад і програма уряду затверджувалися парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність. Судову владу здійснював Генеральний суд, який обирався Всенародними Зборами на п’ять років. Судочинство оголошувалося усним і гласним, усі громадяни, незалежно від посад, – рівними перед судом і перед законом. Місцевими органами влади й управління ставали виборні Ради та управи – у громадах (сільських і міських), волостях, землях, яким «належить єдина безпосередня місцева влада: міністри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки». Якщо Конституція 1918 р. визначала Україну як класичну парламентську республіку, то в проекті «Основного державного закону Української Народної Республіки», підготовленому за часів Директорії, мова йшла про побудову президентсько-парламентської республіки, оскільки законодавчу владу здійснював однопалатний парламент – Державна Рада, а виконавчу – Голова держави та Рада міністрів. З 1991 р. розпочалася нова хвиля європеїзації України, безпосередньо пов’язана з проголошенням незалежною Україною курсу на європейську інтеграцію, яка в культурно-цивілізаційному аспекті являє собою шлях до активізації взаємообміну між українською і західноєвропейською гуманістичною культурами і одночасне становлення України як інтегрованої частини глобального суспільства, так і національної держави. |
| Виховна година (День ветеранів праці, людей похилого віку) Добрий день, наші почесні гості люди старшого покоління досвідчені, мудрі, добрі. Другий місяць осені починається з особливої дати.... |
Проект Концепція... Ради Європи, зокрема Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи щодо розвитку місцевої демократії з метою визначення засад... |
| 22 січня День Соборності України Це свято відзначаємо щороку в день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки й Західно-Української Народної... |
1 Міжнародний день музики Всесвітній вегетаріанський день Міжнародний... Сиявуша Імрана оглу Мамедзаде (1935), азербайджанського письменника, перекладача творів українських письменників |
| ТВОРЧІ МАНДРИ УЧАСНИКІВ ПРОЕКТУ З МАПУВАННЯ КУЛЬТУРНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ Романюк, голова офісу Ради Європи в Україні Владімір Рістовські, Генеральний Консул Республіки Польща у Луцьку Марек Мартінек, заступник... |
Продовження роботи другої сесії Академії лідерства в рамках Ради Європи «Посилення інституційної спроможності органів місцевого самоврядування в Україні», що фінансується урядом Данії і Швейцарською... |
| Тема: Країни Західної Європи Позначте на контурній карті Європи кордони та столиці країн, які входять до «великої сімки» |
Тема: Країни Західної Європи Позначте на контурній карті Європи кордони та столиці країн, які входять до «великої сімки» |
| ДЕНЬ СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА Федишин «Лише у нас на Україні», Н. Май «Мамина сорочка», «Пісня про тата», мелодія скрипки та гітари, мелодія Шопена, М. Скорик... |
Регіональних мов або мов меншин Держави члени Ради Європи, які підписали цю Хартію, враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого |