|
|
Скачати 1.45 Mb.
|
|
Давньогрецька культурна традиція розроблена концепцією „людини розумної” (Homo sapiens), яка утверджує думку про відмінність людини і тварини за ознакою розумності (раціоналістична парадигма). Принципово нове осмислення людини властиве християнству. Особистість трактується як божественне начало. Християнство вважає людину безумовною цінністю. Натуралістичні, позитивістські, прагматичні вчення розглядають „людину діяльну” (homo faber), ігноруючи сутнісну відмінність між людиною і твариною. Усі психічні й духовні феномени укорінені у відчуттях, інстинктах. (О. Конт, Г. Спенсер) Антропологічна версія визначає людину як істоту прагнучу. Розум вона розцінює як глухий кут еволюції, наслідок втрати „волі до життя”. Соціальний дарвінізм, расово-антропологічний напрям, сучасна соціобіологія – на передній план висувають зумовленість соціального життя людини біологічними чинниками, людину вважають типовим представником тваринного світу. Теорія соціального прогресу (А. Тюрго, Ж. Кондорсе, І. Кант, О. Конт) – соціальний прогрес людства є продуктом розумового розвитку і діяльності людини, залежить від її інтелектуальної основи. Прихильники психологічного напряму в західній соціології XIX ст. (Г. Леон, В. Парето) у соціальній дії та поведінці особистості вбачають перевагу нелогічних вчинків, які виступають в цих концепціях результатом чуттєвого стану людини, продуктом ірраціонального психічного процесу. Соціологія фрейдизму вважає інстинкти, потяги і бажання початком і основою життя індивіда. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох основних інстинктів – сексуального та агресивного, які є рушіями прогресу, визначаючи діяльність різних соціальних груп, народів і держав. Ці погляди продовжуються у сучасному неофрейдизмі (Е. Фромм), який приділяє увагу соціальному в людині, розглядаючи ставлення індивіда до світу і собі подібних.
Найважливішим критерієм аналізу особистості є потреби – внутрішні стимули її активності, те, що забезпечує її існування і самозбереження. Базові потреби розташовуються згідно з принципом ієрархії (Абрахам – Харолд Маслоу):
Перші дві групи потреб Маслоу вважав первинним, інші – набутими. Потреби також класифікують на:
Тісно пов’язаний з потребою інтерес, який є усвідомленням потреб. Потреби і інтереси виступають об’єктивною стороною діяльності й поведінки особи. Разом вони є основою ціннісного ставлення особистості для дослідження регуляторів соціальної поведінки. Цінність – суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надає їм визначальних соціальних рис. Сукупність індивідуальних і суспільних особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті. Ціннісні орієнтації – соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею. Цінності орієнтації виступають як соціальні настанови людини, регулюють її поведінку. Соціальні настанови – соціально визначені загальні орієнтації особистості, які відображають можливості особи діяти відповідно до об’єкта дії. Людину як суб’єкта окреслюють мотиви, які характеризують її ставлення до інтересів і ціннісних орієнтацій. Мотиви – усвідомлена потреба особистості - суб’єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності. Мотиви класифікуються на матеріальні, духовні, економічні, соціальні, ідеологічні, релігійні. У системах мотивів виділяють домінуючі або периферійні, провідні або другорядні тощо. Соціальні відносини особистості виявляються в її діяльності й поведінці як її соціальні якості. Соціальна якість людини – сукупність взаємопов’язаних елементів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії особистості з іншими людьми у конкретних історичних умовах. До соціальної якості людини входять: соціально визначена мета її діяльності; виконувані нею соціальні статуси і соціальні ролі; очікування щодо цих статусів і ролей; норми і цінності, якими вони керуються в процесі діяльності; система знаків, яку використовує; сукупність знань, що дають змогу виконувати прийняті на себе ролі та орієнтуватися в навколишньому світі; рівень освіти і спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень. Кожна людина має власні ідеї., мету, думки і почуття. Ці індивідуальні якості визначають зміст і характер її поведінки. Однак для соціології істотне значення мають не індивідуальні, а соціальні думки і почуття людей, що виявляються в їхніх діях. Підстави для соціальної типологізації особистостей можуть бути найрізноманітніші, в тому числі системи потреб, соціальних інтересів, ціннісних орієнтацій тощо. Найважливіші з них – статус і роль в системі соціальних відносин. Соціальний тип особистості – результат взаємодії історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей людини як істоти соціальної. Типи особистості:
Інша типологія особистості побудована на уявній трикомпонентній структурі: гармонійний, традиційний, технократичний та неадаптований тип. Найважливіші компоненти структури особистості - пам’ять, культура і діяльність. Пам’ять – система знань, засвоєних особистістю в процесі її життєдіяльності. Культура особистості – сукупність соціальних норм і цінностей, якими вона керується в процесі практичної діяльності. Діяльність – цілеспрямований вплив суб’єкта на об’єкт. Структурні елементи особистості, взаємодіючи і розвиваючись, утворюють систему. Результатом цієї взаємодії є переконання – стандарт, за допомогою якого людина виявляє свої соціальні якості. Ці стандарти називають ще стереотипами (тривалі, повторювані). На підставі того, як індивід стає елементом соціальної організації, інтегрується в суспільство, визначається спроможність соціальної організації впливати на особистість (соціалізувати її), а також її здатність піддаватися впливу інших людей.
Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості.
Агентами соціалізації є сім’я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно-виховні, референтні групи. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Для соціалізації молоді і зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє „Я” особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості. З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації.: - імітація – усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів; - ідентифікація – засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних; - почуття сорому і провини – негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки. Думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Особистість - об’єкт і суб’єкт соціальних відносин.
Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основні етапи соціалізації:
„Критичні періоди” соціалізації
Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Це може бути зумовлено ізоляцією людини. У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації – докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосовуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. 4. З’ясування місця і ролі особистості в соціальній системі можливе через розкриття поняття „соціальний статус”. „Соціальний статус особистості – це її позиція в соціальній системі, пов’язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання” . За Р. Мертоном „статусний набор” становить:
Соціальні статуси поділяються на привласнені, або одержані незалежно від суб’єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, професійно-кваліфікаційний рівень). Соціальна роль – типова поведінка людини, пов’язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища. Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, „рольовий набір”. На думку Т. Парсонса соціальні ролі характеризують:
Соціальний статус і соціальна роль є основними поняттями рольових теорій особистості. Рольові теорії особистості (Дж. Мід, Р. Мертон) – визнають залежність соціальної ролі людини як істоти соціальної від очікувань інших людей, пов’язаних з їх розумінням соціального статусу конкретної особи. Роль соціології полягає у виявленні передконфліктних і передстресових ситуацій або підстав для цього, а також у пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей і полягає роль соціології. Теорії соціальної установки. Розглядають особистість як результат дії настанов, впливів, тиску. Диспозиційна теорія саморегуляції соціальної поведінки особистості. У неї знаходять подальший розвиток вихідні положення теорії соціальної установки. Базовим у ній є поняття „диспозиції особистості”. Диспозиція особистості – схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та певної поведінки в цих умовах. Диспозиції поділяються на:
Структурно диспозиції містять три компоненти :
Теорії референтної групи. Референтна група – соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав у минулому, належить у конкретний час, прагне належати в майбутньому. Референтними групами можуть бути різні соціальні спільноти: сім’я, клас, релігійні громади, виробничі кооперативи, політичні партії тощо. У регуляції життєдіяльності особистості важливу роль відіграють норми (правило, взірець) як засоби соціальної регуляції та контролю діяльності суб’єктів. Ж. Піаже та Р. Мертон, аналізуючи соціальну адаптацію особистості, дійшли висновку, що це – двосторонній процес, результат зустрічної активності суб’єкта і соціального середовища. Рівень свободи соціальної активності людини залежить від типу суспільства, кожен з яких по – різному обмежує свободу вибору. Але навіть за тоталітарних, авторитарних режимів людина намагається виявляти активність у реалізації мети. Соціальна активність особистості – системна соціальна якість, у якій виражається та реалізується глибина і повнота зв’язків особистості із соціумом, рівень перетворене Ії на суб’єкт суспільних відносин. Основними критеріями активності особистості є спрямованість на певні інтереси, потреби, цінності; особливості їх прийняття і реалізації. Показником активності особистості є життєвий контроль. Життєва позиція особистості як соціальний феномен характеризує людину як суб’єкта певного способу життя, дає змогу зафіксувати специфічні особливості й спрямованість діяльності окремої людини, певної спільноти у різноманітних сферах життя – у сім’ї, на роботі, в громадській діяльності, щодо використання вільного часу. Життєвий шлях особистості є детермінованим суспільством і вільним вибором людини, процесом поетапного залучення її до суспільних відносин, послідовної зміни способів життєдіяльності, пов’язаних із самореалізацією та самоутвердженням. Контрольні тести
а) людина розумна; б) людина діяльна; в) людина прагнуча. 2. Людину як істоту прагнучу визначає: а) теорія соціального прогресу; б) антропологічна версія; в) соціобіологія. 3. Початком і основою життя індивіда соціологія фрейдизму вважає: а) розум; б)потреби людини; в) інстинкти, потяги і бажання. 4. Базові потреби особистості розташовуються згідно з принципом ієрархії таким чином: а) фізіологічні та сексуальні, екзистенціальні, соціальні, престижні, духовні; б) фізіологічні та сексуальні, духовні, екзистенціальні, престижні, соціальні; в) фізіологічні та сексуальні, екзистенціальні, духовні, престижні, соціальними. 5. Виберіть соціальні потреби: а) одяг, житло; б) їжа, житло; в) необхідність трудової діяльності, потреби духовної культури. 6. Соціологія виділяє такі типи особистості: а) ідеальний, нормативний, модальний; б) ідеальний, неідеальний, нормативний; в) ідеальний, неідеальний, модальний. 7. Найважливішими компонентами структури особистості є: а) пам’ять і діяльність; б) пам’ять і культура; в) пам’ять, культура і діяльність. 8. Інтеріоризація – це: а) усвідомлені спроби копіювати і наслідувати поведінку інших людей; б) формування внутрішньої структури людської психіки; в) засвоєння поведінки, соціальних цінностей і норм інших людей (батьків) як свої; 9. Процес, зворотний соціалізації, називається: а) десоціалізація; б) ресоціалізація; в) асоціалізація. 10. Типова поведінка людини, пов’язана з її соціальним статусом характеризується як: а) соціальна роль; б) диспозиція особистості; в) адаптація. Теми рефератів 1Соціалізація – стрижень соціального життя. 2.Референтна група та її місце в житті сучасної людини. 3.Соціальна адаптація та її об’єктивні й суб’єктивні виміри. 4.Рольові теорії особистості. Тема 3.1. Соціальні відносини та соціальні конфлікти. Теорії соціального конфлікту. План:
Основою соціальних відносин є соціальні зв’язки, які об’єднують індивідів, групи та інші елементи суспільства у функціональне ціле. Ядром їх є відносини рівності та нерівності, поза як розкривають взаємини між людьми, які перебувають на різних соціальних позиціях. Оскільки відносини абсолютної рівності неможливі, провідними виступають відносини соціальної нерівності. Характер соціальної нерівності у системі соціальних відносин визначають:
Вищою стадією розвитку суперечностей у системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів суспільства є соціальний конфлікт. Соціальний конфлікт (лат. Conflictus – сутичка) – зіткнення двох або більше сил, спрямованих на забезпечення своїх інтересів в умовах протидії. Учасниками соціального конфлікту можуть бути індивіди, групи, спільноти, здатні створювати конфлікту ситуацію, впливати на її розвиток, поведінку учасників. Виділяють такі стадії соціального конфлікту:
Конфліктологи розглядають такі способи подолання конфліктів:
Співробітництво вважається єдиною конструктивною можливістю подолання конфліктної ситуації. Існують різноманітні класифікації соціальних конфліктів:
Конфлікти бувають агоністичні (примиримі) й антагоністичні (непримиримі). Кожен з основних типів конфліктів перебирає на себе особливості системи, у якій вони виникають і відбуваються. Соціально-економічний конфлікт. Виникає внаслідок незадоволення існуючим економічним становищем, погіршення порівняно із звичним рівнем споживання й життя (реальний конфлікт потреб), гіршим станом, вищим порівняно з іншими соціальними групами (конфлікт інтересів). Національно-етнічний конфлікт. Спричиняється проблемами державного суверенітету, вирішенням територіально-статусних питань, міжклановими суперечками тощо. Політичний конфлікт. Пов’язаний зі свідомо регульованими цілями, спрямованими на перерозподіл влади. Для цього має бути сформована нова політична еліта. Конфлікти ресурсів. Причиною їх є обмеженість ресурсів (економічних, матеріальних та ін.), що існує практично завжди. Конфлікти цілей. Вони виникають, коли сторони, що виникають одне й те саме завдання, займають різні позиції, переслідують свої цілі. Конфлікти цінностей. Спричиняють їх певні цінності різних індивідів та соціальних груп щодо значущих аспектів соціального життя. Конфлікти комунікацій. Передумовою їх є або недостатня передача інформації, або її викривлення. Беручи за основу рівень конфліктуючих сторін, конфлікти класифікують на:
2. Конфлікт є складним за структурою соціальним явищем, його елементи тісно взаємодіють між собою. До найважливіших із них належать: 1. Сторони, що конфліктують. В конфлікті беруть участь щонайменше дві сторони. У конфлікті можуть бути задіяні провокатори, співчуваючи, консультанти, посередники. 2. Зона конфліктної взаємодії. Конфлікт виникає лише за наявності предмета суперечки, який зумовлює зону взаємодії його учасників. Зона конфлікту є дуже рухомою, може розширюватися та звужуватися. 3. Уявлення про ситуацію. Кожний із конфлікт антів має власне уявлення про всі обставини, що спровокували та супроводжують конфлікт. Це створює додаткові підстави для непорозумінь. 4. Причини, мотиви. Кількість їх може бути необмеженою. Іноді вони є відкритими, іноді прихованими, усвідомленими або навпаки. Мотиви конфліктів конкретизуються у цілях, переслідуваних їх учасниками. 5. Умови, за яких відбувається конфлікт. Як правило, вони бувають політичними, економічними, культурними, психологічними, тощо. Їх з’ясування дає змогу розглядати конфлікт як реальну соціальну ситуацію. 6. Дії. За конфліктної ситуації дії кожної із сторін заважають іншій досягти мети й оцінюються як ворожі. Здебільшого вони проявляються в: - створенні прямих або побічних перешкод для реалізації планів та намірів однієї зі сторін; - невиконанні іншою стороною своїх обов’язків та зобов’язань; - загарбанні або утриманні того, що, на думку цієї сторони, належить саме їй; - нанесенні прямої чи побічної шкоди майну чи репутації; - фізичному насильстві; - погрозах та інших діях, що змушують протилежну сторону діяти всупереч своєї волі та обов’язкам; - діях, що принижують гідність людини, соціальної спільноти. Тактика поведінки у конфліктній ситуації може бути жорстокою, нейтральною, м’якою. У практичній реалізації вона передбачає:
7. Наслідки. Можуть бути як позитивні, так і негативні, що залежить не лише від правомірності домагань, але й від перипетій боротьби. Механізм соціального конфлікту містить декілька стадій:
Позитивні функції конфлікту:
Негативні функції конфліктів:
До основних причин виникнення конфліктів належать:
Типологія конфліктів Конфлікти розрізняються масштабом, типом, причинами, наслідками, складом учасників, тривалістю, засобами урегулювання. За складом конфліктуючих сторін конфлікти бувають:
Класифікація:
За джерелом конфліктної енергії поділяються на: - структурні (їх спричиняють суперечності щодо завдань, які вирішують сторони (наприклад, між бухгалтерією та іншими підрозділами); - інноваційні (будь-яка інновація порушує усталений ритм, традиції, звички, певною мірою торкається інтересів багатьох співробітників, що може спричинити конфлікт); - позиційні (стосуються визначення першості, значущості, лідерства, аутсайдерства, локалізовані у сфері символічного визнання (хто є важливішим?); - справедливості (виникають на підставі розходжень щодо оцінок трудового внеску, розподілу матеріальних, моральних винагород тощо); - суперництво з приводу ресурсів (традиційним для організацій; у конфлікт переростає тоді, коли виконавці, між якими розподіляється певний ресурс, ставлять у залежність від його отримання виконання власних службових обов’язків);
4. Міжгрупові конфлікти. До між групових конфліктів здебільшого призводять:
До простих конфліктів відносять:
До складних форм соціальних конфліктів належить:
5. Щодо сутності соціальних конфліктів у соціологічній науці склалося дві точки зору. Одна з них (К. Марксом) виходить з того, що конфлікт – це тимчасовий стан суспільства, організації, який може бути подоланий різноманітними засобами. За другою (Р. Дарнедорф, Л. Козер), конфлікт – це нормальний стан, об’єктивна риса соціальних систем, зумовлена суперечливою природою суспільного життя, результат опору відносинам владарюванням і підкорення. Першим звернув свій погляд на соціальний конфлікт Аристотель. Як соціальне явище конфлікт був уперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М Вебера, Г.Зімлим. К. Маркс застосував конфліктологічну парадигму до всього історичного розвитку, розглядаючи його як боротьбу класів. Підхід до вивчення конфліктів у теорії К. Маркса був однобічним і обмеженим. Він бачив лише один варіант розв’язання конфлікту – соціальний вибух і революцію. М. Вебер головний конфлікт сучасного йому суспільства вбачав у боротьбі між політичними партіями, які репрезентують інтереси громадськості та бюрократією. Г. Німмель вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. Чим гостріший конфлікт, тим згуртованішими є групи, що конфліктують; чим менша гострота конфлікту, тим імовірніше, що він виконує інтегруючу функцію у суспільстві; чим частіші конфлікти й менша їх гострота, тим імовірніше, що учасники конфліктуючих груп можуть позбутися ворожнечі й підтримати систему, виробивши норми врегулювання конфлікту. На відміну від К. Маркса, Г. Німмель вважав, що конфлікт не тільки може бути врегульований мирними засобами, а й стати засобом розвитку суспільства. Із сучасних вчених найчастіше вдаються до проблеми соціології конфлікту Л. Козер, Р. Дарендорф, К.-Е. Боулдінг. Л. Козер у праці „Функції соціального конфлікту” всі різновиди конфлікту типізував на внутрішні та зовнішні, виокремлюючи у кожному з них соціально-позитивні, які ведуть до розвитку системи, та деструктивні конфлікти, що загрожують її існуванню. Демократичні, гнучкі суспільства небезуспішно намагаються використати конфлікти собі на користь, оскільки толерантне ставлення до них дає змогу соціальній системі перетворити їх на засіб самооптимізації. Р. Дарендорф у своїй теорії „конфліктної моделі суспільства” розглядав конфлікт всюдисущим, оскільки кожне суспільство спирається на примушування одних його елементів іншими. Особливості суспільств він вбачав у різному ставленні до конфліктів з боку влади. Сам конфлікт долає три стадії розвитку: 1. Формування квазігруп з власними інтересами та готовністю до самозахисту. 2. Організація квазігруп в угруповання, усвідомлення ними власних глибинних інтересів. 3. Безпосереднє зіткнення соціальних груп (класів, націй, політичних партій тощо). К.-Е. Боулдінг у своїй праці „Конфлікт та захист: загальна теорія” стверджував, що конфлікт є невід’ємним елементом суспільного життя. Конфлікт є ситуацією, за якої сторони розуміють несумісність власних позицій та намагаються випередити одна одну в своїх діях. I. Запитання для роздумів, самоперевірки, повторення
II. Виберіть правильну відповідь: 1. Думка про те, що конфлікт є тимчасовим станом суспільства, вихід з якого – революція належить: а) К. Марксу; б) Р. Дарендорфу; в) Л. Козеру. 2. В чому вбачав головний конфлікт сучасного суспільства М. Вебер?: а) у боротьбі між політичними партіями та бюрократією; б) у боротьбі між політичними партіями та законодавчою владою; в) у боротьбі між бюрократією та законодавчою владою. 3. Конфлікт – засіб розвитку суспільства – це думка: а) М. Вебера; б) Г. Зіммеля; в) К. Маркса. 4. У конфлікті беруть участь щонайменше: а) дві сторони; б) три сторони; в) чотири сторони. 5. У конфлікті можуть бути задіяні: а) підбурювачі, консультанти, посередники; б) провокатори, співчуваючі, консультанти, посередники; в) підбурювачі, співчуваючі, консультанти, посередники. 6. Першою сутичкою конфліктантів, зав’язуванням конфлікту є: а) кульмінація; б) ескалація; в) інцидент. 7. Вища точка конфлікту, коли напруга виражається у вибуховому акті, має назву: а) кульмінація; б) ескалація; в) інцидент. 8. Конфлікт між „хочу” та „хочу” є: а) моральним; б) рольовим; в) мотиваційним. 9. Конфлікт між „хочу” та „треба” є: а) мотиваційним; б) моральним; в) адаптаційним. 10. Конфлікт між „можу” та „можу” є: а) адаптаційним; б) конфліктом нереалізованого бажання; в) конфліктом неадекватної самооцінки. III. Сформулюйте визначення поняття:
IY.Напишіть реферат на одну із запропонованих тем
Рекомендована література
|
|||||||||||||||||||||||||
| Конспект тем винесених на самостійне опрацювання студентами ТЕМА 1 Процес диференціації наук діалектично пов'язаний з їх інтеграцією. Це сприяло тому, що сформувавшись в самостійну науку, економічний... |
Методичні рекомендації для студентів факультету заочного навчання|відокремлення|... Окремі розділи|посібника| посібника можуть бути використані також студентами стаціонара при вивченні тем, винесених для самостійної... |
| МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ “ІСТОРІЯ РОСІЇ” Вміщені плани семінарських занять, теми та завдання індивідуальних робіт з з дисципліни “Історія Росії” (ІХ – поч. ХХ ст.) та методичні... |
Уроках української мови Методичні рекомендації підготувала ... |
| МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВИКОНАННЯ НАУКОВИХ РОБІТ СТУДЕНТАМИ Методичні рекомендації щодо виконання наукових робіт студентами ОКР бакалавра, спеціаліста та магістра / Укладачі Козачишина О. Л.,... |
Методичні рекомендації для самостійного вивчення тем з дисципліни... «Економіка підприємства», 03050901 «Бухгалтерський облік», 03050801 «Фінанси і кредит» |
| Методичні рекомендації до вивчення тем Тема 1 Основні терміни: перші туристичні фірми і агентства, «Підприємство для громадських подорожей в усі країни світу», «Екскурсійний вісник»,... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ РОЗДІЛУ для студентів усіх спеціальностей... Політологія. Суб`єкти політики та способи політичної діяльності [Текст]: Методичні рекомендації до вивчення розділу для студентів... |
| Методичні рекомендації з дисципліни «Комерційне кредитування» Методичні рекомендації з дисципліни «Комерційне кредитування» призначені для надання допомоги студентам в засвоєнні предмету та в... |
Методичні рекомендації та дидактичні матеріали щодо формування комунікативної... З'ясувати, скільки уроків відводитися на вивчення теми; чи велася робота над даною темою раніше; який новий лексичний і граматичний... |