Реферат студентки ІІ курсу спеціальність «Українська мова та література»


Скачати 293.77 Kb.
НазваРеферат студентки ІІ курсу спеціальність «Українська мова та література»
Сторінка1/2
Дата09.02.2014
Розмір293.77 Kb.
ТипРеферат
bibl.com.ua > Література > Реферат
  1   2
Міністерство освіти і науки України

Маріупольський державний гуманітарний університет

Кафедра української філології

Історична проза Євгена Гребінки

Реферат

студентки ІІ курсу

спеціальність

«Українська мова

та література»

Мухіної Світлани


Маріуполь 2009


ПЛАН
Вступ

  1. Ідейно-художня своєрідність прозових творів Є. Гребінки у контексті декабристської літератури, історичної белетристики Г. Квітки-Основ’яненка та поетичного доробку Т Шевченка

  2. Твори періоду 30—40-х років

  3. Аналіз історичного роману «Чайковский» 60—70-х років

  4. Порівняльна характеристика повісті «Нежинский полковник Золотаренко» і роману «Чайковский»

Висновки

Список використаної літератури

Вступ
За усталеними уявленнями романтизм на Україні першої половини ХIХ ст. розвивався в опозицiї не стiльки до класицизму, що на українському ґрунтi не дав високохудожнiх зразків), скiльки до поширеної бурлескної традицiї. З одного боку, це й справдi так. Заперечення смiхотворення окреслилося майже одночасно в українському сентименталiзмi (повiсть «Маруся» Г. Квiтки-Основ’яненка, видана в 1834 р.) i романтизмi (вiрш Л. Боровиковського з кiнця 1820-х рокiв). Необхiднiсть подолати бурлеск у змалюваннi українського національного характеру усвiдомив i Євген Гребiнка. В рецензiї на другу книжку «Малороссийских повестей» Г. Квiтки-Основ’яненка вiн писав: «...Стоит прочесть «Историю Малороссии», вникнуть в характеры ее героев, прислушаться к ее песням, чтобы убедиться, что народ с таким железным характером, с такими глубокими чувствами может и не смеяться» У романтичнiй лiрицi українською мовою Гребiнка прагнув висловити душевнi переживання особистостi. У таких росiйськомовних творах, як поема «Богдан» (1839), повiсті «Кулик», «Злой человек», «Приключения синей ассигнации», «Верное лекарство», «Лука Прохорович», «Записки студента», «Доктор», «Нежинский полковник Золотаренео (Историческая быль)» i особливо роман «Чайковский» (1843), письменник зображає характер українського народу передусiм як героїчний, який водночас здатний на глибокi i нiжнi iнтимнi почуття.

З другого боку, сучаснi дослідники, схиляючись до абсолютизацiї антитези «бурлеск — романтизм», не завжди враховують, що українськi письменники, органiчно включенi в загальноросiйський лiтературний процес, долали разом з російськими романтиками класицистичнi iнспiрацiї з боку вiтчизняних i захiдноєвропейських митцiв. Та й у росiйськомовнiй творчостi деаких ухраїнських художникiв слова (наприклад, iсторичнiй белетристицi Г. Квiтки-Основ’яненка), яка, будучи тiсно пов’язана з iсторiєю та культурою країни, належить двом братнiм лiтературам — росiйськiй та українськiй, класицистичнi постулати знайшли сноє вiдображення. З усього просвiтительсько-класицистичного iдейнохудожнього комплексу український романтизм у своєму прогресивному спрямуванні переборював насамперед iдею держави як «освiченої монархії», висуваючи на переднiй план «iдею народу». Особливо показова щодо цього прозова спадщина українських романтикiв. Зокрема, внаслiдок закономiрного в розвитку української лiтератури вiдходу і вiд спрощеного розуміння національного характеру як простодушно-гумористичного (а вiдтак і зображення його переважно в бурлескному стилі, i вiд пов’язування iсторичної долi народу з просвітительсько-раціоналістичною ідеєю «освiченого абсолютизму», що в письменницькiй практиці знаходила сноє художнє втiлеиня крiзь призму класицистичного типу творчостi, з’явилися історико-романтичнi твори Є. Гребiнки — повiсть «Нежинский полковник Золотаренко» та роман «Чайковский».

Розглянемо їхню iдейно-художню своєрiднiсть у контекстi декабристської лiтератури, iсторичної белетристики Г. Квiтки-Основ’яненка та поетичного доробку Т. Шевченна.


1. Ідейно-художня своєрідність прозових творів Є. Гребінки у контексті декабристської літератури, історичної белетристики Г. Квітки-Основ’яненка та поетичного доробку Т Шевченка
Письменники-декабристи продовжили класицистичну традицiю громадянського спрамувания мистецтва, звiльнивши патрiотичну патетику вiд ідеї «освiченого абсолютизму» та оспiвування почуття монаршого обов’язку. Натомiсть було висунуто iдею служiння батькiвщинi як суспiльству, що уявлялося їм в iдеалi буржуазною республiкою або конституцiйною монархiєю. Так переосмислену патрiотичну лiнію просвiтительського класицизму декабристи синтезували в своїй творчостi з революцiйним романтизмом. В історичному минулому та фольклорі дворянськi революцiонери цiкавилися не самобутньою епохою, конкретними конфлiктами й намiрами протиборствуючих сил, а виступами проти тиранii взагалi, вираженням «республiкан сяких» iдеалів та устремлiнь (навiть тi з декабристiв, якi в таємному товаристві посiдали помiрковану позицiю, не йдучи далi вимоги конституцiйної монархiї, у лiтературнiй практиці висловлювали тираноборчі ідеї). Цим і зумовлена специфiка iнтерпретацiї козаччини в художньому доробку декабристiв: її зображення пiдпорядковувалось агiтацiйнiй, соцiально-дидактичнiй метi. Героїчне козацьке минуле Ухраїни стало для письменникiв-декабристiв мiсцем i часом художньої дiї, благодатним для розгортання власних революційно-полiтичних гасел. Показовий роман Ф. Глiнки. «Зиновий Богдан Хмельницький, или Освобожденная Малороссия» (1819): в образi головного героя пiдкреслюються насамперед патрiотизм і волелюбнiсть, але змалюванню його психологiї й поведiнки бракує належної соцiально-iсторичноої зумовленостi. Вiдводячи визначальну роль в iсторiї героїчнiй особистостi, автор відмовляється од широкого зображення народних мас.

Г. Квiтка-Основ’яненко у своїх історикобелетристичних нарисах («Головатый», «О слободских полках») та iсторичних повiстях («Основание Харькова», «Татарские набеги», «1812 год в провинции») виступив послiдовником просвiтительсько-рацiоналiстичної доктрини «освiченої монархії». Цей письменник-просвiтитель вважав, на противагу романтикам, що iсторiя як стихiйний процес позбавлена самоцінності того чи iншого внутрiшнього сенсу і тiльки ідея «освiченої монархії», виступаючи упорядковуючим стрижнем, недає їй необхiдної доцiльностi.

Квiтка нiколи не iдеалiзував старовину, до чого схилялися романтики. Згiдно з його поглядами, висловленими в авторських коментарях до зображуваного, нацiонально-iсторичний колорит — це тiльки «дивина», гiдна поетичної насолоди. Особливе в кiнцевому пiдсумку пiдпягає пiдпорядкуванню загальному, однаковому. Письменник у рядi художньо-iсторичних творiв зробив спробу розв’язати одни з найважливіших питань доби переходу вiд Просвiтництва до романтизму: як спiввiдноситься ідея загальних для всiх народiв історичних законiв, єдностi свiтового суспiльного процесу з iдеєю цiнностi нацiональної своєрiдностi, права народiв на самобутнiй розвиток? Яке спiввiдношення нтернацiонального й нацiонального?

Квiтка стоїть на загальнодемократичних просвiтительських засадах, якi М. Карамзiн сформулював так «Шлях освiти або просвiти один для народiв; усі воин йдуть ним услiд один за одним». Це потвердження єдностi свiтового суспiльно-iсторичного процесу його універсальної, а не етноцентричної перспективи було, безумовно, позитивним. Однак на той час без дiалектичного врахування нацiональної специфіки, права кожного народу на вільний розвиток воно означало, по суті, відмову од революцiйно-визвольної боротьби. А романтизм, поглиблюючи iдею про унiверсальний характер зв’язку людини зі свiтом, разом з сим привернув увагу суспільної думки до конкретної-історичного буття народiв. Власне, ще пре романтик Й.-Г. Гердер, нiмецький мислитель i фольклорист, уперше заговорив про те, що неперехiдна ціннiсть iсторичних епох полягає в їхній неповторності, а нацiональних культур — у їхній самобутностi. Саме в епоху переходу від Просвітництва до романтизму iнтенсивно здiйснювався закономірний рух людського мислення від антропологічного розумiння людини до трактування її крiзь призму нацiонально-iсторичних умов. Найвизначнішi європейські письменники першої половини ХIХ ст. і серед них — Шевченко, засвоюючи досвід просвiтительства й романтизму, ставали на шлях стихійно-дiалектичного осмислення співвідношення iнтернацiонального й нацiонального.

Згідно з Квітчиною авторською позицiєю, прямо вираженою в його прозi, iсторичний прогрес полягає в унормуваниі суспільного життя, розвитку просвiти, загальнокультурному поступі цивiлiзації, змiцненнi вітчизни й абсолютизму.

Разом з тим об’єктивно — розвитком художньої ідеї, «інтонаційною сферою» — iсторико-белетристичні твори письменника і виражали загальнодержавний патрiотизм, і сприяли зростанню національної самосвiдомості, породжували думки про важливiсть етнічної своєрiдності, про iсторичне право народу на самобутній розвиток.

Як i в «малороссийских повестях», так i в художньо-iсторичнiй прозі Квiтки головна увага приділена представникам з народу, у творах з’являється «руссоїстська» ідея цінностi «природного стану». Цi преромантичнi настрої об’єктивно суперечили просвiтительському рацiоналiзмовi, незважаючи на те, що письменник намагався поєднати думку про моральну перевагу «низів» над «верхами» з ідеєю «освіченого» суспільства.

Заперечуючи iсторичне минуле як добу невпорядкованості, стихії i навiть певною мірою дикості в суспiльному житті, Квiтка-митець усе ж виявляє преромантичну естетизацію його — минуле стає джерелом натхнення, уявляється гідним художнього зображення. У письменника з’являсться переконання, що майстерне вiдтворення в літературi неповторних історичних часів здатне викликати естетичну насолоду в читача. Услiд за Гоголем та iншими романтиками Квiтка до певної міри сприймає естетичне ставлення до історичного минулого, пов’язуючи це ставлення з раціоналстичною доктриною «освiченої монархії». Щоправда, в цьому плані автор «Головатого» зробив крок назад порiвняно з письменниками-декабристами, які рішуче виступили проти самодержавної тиранії й пропагували республіканськi ідеї, зате він звернув більшу увагу на місцевий колорит i національний характер.

Згадані повiсть і роман Є. Гребiнки складають його iсторичну прозу. Написані на матеріалi з часів козацтва, вони створенi почасти під впливом історичних повістей, белетристичних нарисів Г. Квітки-Основ’яненка i передусiм «Головатого», якого, до речі, саме Гребiнка передав 1839 року в журнал «Отечественные записки». Разом з тим Гребінка бiльшою мірою, нiж Квітка, сприйняв пафос і поетику літератури вiтчизняного романтизму. Про це свiдчать, зокрема, лiтературні алюзії в його творах. Так, «историческую біль» відкриває епіграф з вiрша «Бандурист» Л. Боровиковського. А в романі «Чайковский» уже багатьом роздiлам передують епіграфи з романтичної поезії Шенченка й Жуковського, романтичних поем Пушкіна, преромантичних віршованих творів С. Писаревського та П. Гулака-Артемовського, а також виданих істориком А. Скальковським «Усних розповiдей бувшого запорожця Микити Корж» (1842).

Щоправда, некритичний пiдхід до «несамовитого романтизм» повiстей О. Бестужева, О. Марлінського, а також поверхове сприйняття романтичних поем Пушкіна привели Гребiнку-митця до мелодраматизму й афектацiї. Бiльш плiдним виявився вплив «українських» повiстей Гоголя, української романтичної поезії, насамперед Шевченка.

Сюжет повiстi запозичений автором з рукописного списку відомого iсторико-літературного трактату «История русов». Історія для Гребінки тільки тло, на якому розгортаються подiї приватного життя героя. Iсторичний конфлікт — звільнення Росії та Білорусії від польсько-шляхетського поневолення — ще не утворює пiд пером автора сюжетної лінії. «Историческая быль», по суті, перетворюється на розповідь про помсту поляка Франтішека «наказному гетьману» Золотаренку за те, що той роз’єднав його з коханою — сестрою гетьмана Любкою. Повість прикметна аксесуарами поетики «несамовитого романтизму»: юнак i дiвчина з ворогуючих таборів, нагнітання таємничостi, жахів, закляття, пророцтва, трагічний фінал тощо.

Здобутком Гребінки стало розумiння залежності життя окремих iндивiдiв од iсторичних подiй.


2. Твори періоду 30—40-х років.

Від другої половини 30-х рр. Гребiнка починає звертатися переважно до нового, реалiстичного, методу. Естетичнi принципи натуральної школи поступово втiлюються в його кращих повiстях і оповіданнях, позначених увагою до психологiї героїв, їхнього внутрішнього свiту в безпосередньому зв’язку з соцiальним середовищем, поєднанням типових рис із iндивiдуальними, iдеєю позастанової цінності людської особистостi. Осмислюючи й усвiдомлюючи життєві спостереження, плiдно використовуючи досвiд Гоголя, Гребінка порушує у своїх творах ряд актуальних проблем часу: правдиво відтворює типові риси помiщицького побуту, безправнiсть кріпаків («Кулик», «Злой человек», «Приключения синей ассигнации») зажерливiсть, користолюбство столичного й провiнцiйного чиновництва («Верное лекарство» та iн.), виявляє поглиблений інтерес до «маленької людини», й пiдневiльного становища в тогочасному суспiльствi («Лука Прохорович», «Записки студента», «Доктор» та iн.). Цi твори, написанi в рiзнi роки, переконливо свідчили про те, що письменник усе впевненiше йшов до “гоголівського напряму” в лiтературi. Проте це сходження до натуральної школи не означало, що iдейно-естетичний поступ Гребiнки й у 40-х роках вiдбувався без жодних ускладнень. Так, вiдсутнiсть глибоких iдей, проблем, надуманiсть зображуваних подiй характернi, наприклад, для таких доволi примiтивних i посереднiх його оповідань як «Искатель счастья», «Маскарадный случай», «Калиф на час» та інші , розрахованих на невибагливого читача.

Особливе мiсце у прозовому доробку Гребiнки займас повiсть «Кулик» (1841), присвячена найпекучiшому питанню — крiпосництву, яке безжалiсно топтало особистiсть людини-трудiвника. Майстерно відтворює тут автор контраст мiж нелюдським середовищем і його жертвами. В сатирично-гротескних тонах постають перед читачем помiщики Медведєв i Чурбинський, бездушнi й лицемiрнi, егоїстичнi й пiдлi самодури, безглузда сварка мiж якими згубно позначається на долi їхнiх крiпакiв. З щирою симпатiєю реалiстичними засобами Гребiнка змальовує багатий внутрiшнiй свiт своїх героїв iз демократичних низiв — чесних, благородних, морально чистих, безмежно відданих одне одному. Їхнє кохання вище, сильнiше за поміщицькі примхи («А я все та же, все так же люблю тебя. Чем они злее, тем больше я люблю тебя», — впевнено говорить Маша Петруші, кидаючи по сутi, тим самим виклик ненависним панам-кровопивцям); вони виявляють рiшучу волю в боротьбi за своє щастя, але неспроможнi захистити право на нього й iдуть із життя змученими, але не скореними.

Повiсть «Кулик» за iдейно-естетичними якостями була кращим зразком тогочасної реалiстичної прози. Як вiдзначали сучасники, вона засвiдчила те, що обдарування цього автора мiцнiє i гуманне начало починає в його повiстях переважати над комiчним елементом... Особливо вiдзначали те, шо автор умiв змалювати своїх героїв вiрними дiйсностi, тобто людьми нижчого класу i в той же час «людьми», i збудити до них спiвчу-ття, не ставлячи їх на ходулi фальшивої та нудної iдеалiзацiї. Повiсть «Кулик» — безперечне досягнення Гребiнки-прозаїка.

Значний iнтерес становлять твори Гребiнки, позначенi увагою до «маленької людини», її гiркої долi. З перших рокiв перебування в Петербурзi молодий Гребiнка збагачується знаннями «жестокой действительности», зокрема жалюгідним iснуванням чиновника-рiзночинця (вiн i сам деякий час служив чиновником) у свiтi егоїстичного користолюбства, знайомиться з творчим досвiдом автора «Петербурзьких повiстей» — Гоголя, який стає для нього вчителем реалiстичного бачення й вiдображення «подлого столичного мира». Не випадково, мабуть, Гребiнка одне з перших своїх оповiдань «Лука Прохорович» (1838) присвячує саме темi «маленької людини». Обравши для свого твору нескладний сюжет — полювання за лотерейним бiлетом, на який випав великий виграш, автор зумiв правдиво показати бездушний чиновницький побут, окреслити низку характерних типiв «чорнильних» бiдолах, насамперед Луки Прохоровича. При цьому Гребiнка не подає широких характеристик образiв, а обмежується окремими, але досить влучними реалiстичними штрихами. Уже з перших рядкiв оповiдання до певної мiри наголошується на типовостi головного героя, який мешкає не в «блестящих» районах столицi, а на її бiдняцькiй Петербурзькiй сторонi. Вiн, зауважує автор, «слыл лише великим мастером чинить перья». Такими ж покiрливими i безмовними виступають i колеги Луки Прохоровича — «чиновник з великим червоним носом», «апелъсиноподiбний чиновник», «чиновник з мушкою». Психологiчно влучною деталлю окреслений i портрет хабарника «з безбарвними, як старi двугривеннi, очима» тошо. Зображенi Гребiнкою чиновники нижчих рангiв завжди вважали себе винними перед владою колезького асесора; вони духовно спустошенi, нужденнi, у жодного з них за душею немає нi гроша. І тому кожен iз них за будь-яку цiну прагне заволодiти «скарбом» — лотерейним квитком куховарки (Лука Прохорович, примiром, не вагаючись, одружується з нею, а чиновник-пройдисвiт Семен Семенович — iз дочкою купця Арбузина, вважаючи її власником щасливого квитка); врештi всі пошилися в дурнi й залишилися нi з чим.

Великою популярнiстю свого часу користувалися Гребiнчинi «Записки студента» (1841), якi в багатьох моментах мають автобiографiчний характер; особливо це стосується першої частини повiстi. Дитинство героя твору Якова Івановича, його навчання в лiцеї, перебування на вiйськовiй службi, приїзд до Петербурга тощо значною мiрою нагадують факти бiографії самого Гребiнки. Проте перед нами не виклад бiографii автора, а оригiнальний художнiй твiр, написаний у формi щоденника, в якому постають типовi характери, реальнi обставини тогочасної дiйсностi (до речi, всi iншi подiї Гребiнка подає й оцiнює через сприйнятгя головного героя). Сам Гребiнка визнавав наявнiстъ у цьому творi певної автобiографiчностi, але категорично заперечував трактування його як спогадiв про своє життя. У «Записках студента», писав Гребiнка в листi до свого товарища М. Новицького (травень 1841 р.), я «не представлял ни себя, ни кого другого, а развивал идею, каким образом молодой человек, с пылкими чувствами вступая в свет, мало-помалу разочаровывается и, будучи неспособен приноровиться к свету, часто падает под его ударами..” [7, 608].

У повiстi Гребiнка продовжує розробляти тему «маленької людини», iдею придушення людської особистостi в умовах самодержавно-бюрократичного режиму. В «3аписках студента», як i в «Петербурзьких повiстях» Гоголя, — конфлiкт мрii з дiйснiстю. Сповнений творчих сил i енергй Якiв Іванович поривається до пiвнiчної столицi з метою «с пользой употребить свои знания» («Долг чести зовет меня — я должен служить отечеству»). Але потрапивши туди, вiн, як i, примiром, гоголiвський Пiскарьов iз «Невського проспекту», одразу ж стикається з «гадкой действительностью». Романтичнi iлюзії героїв (як, зрештою, дещо ранiше i самих письменникiв) поступово руйнуються. Ескiзно, хоча й переконливо, в iронiчних тонах змальовує Гребiнка короткочасну службу Якова Івановича в канцелярії одного з департаментiв, де той змушений щоденно переписувати нуднi папери та ще й терпiти незаслуженi докори начальника, який називав його «вольнодумцем» (Якiв Іванович завжди виправляв у паперах букву ъ, а скорочений вираз «выс. поч.» розшифровував не «высокопочитанием», а тiльки «высокопочтением». Не догодив Якiв Iванович i власниковi пансiону Лисицину, людинi черствiй i нiкчемнiй. Байдужий чиновницький Петербург не прийняв скромного провiнцiала, не визнав чесного трудiвника — йому, хворому й голодному, дала притулок проста праля Онисія Карпівна у якої вiн i дожив останнi днi свого жигггя. Приречений на смерть, Якiв Іванович остаточно усвiдомлює всю iлюзорнiсть своїх юнацьких мрiй («И все исчезло, прошло как сон, как разлетается от ветра позолоченная гора облаков... Сам лежу без куска хлеба, одолжен существованием милостыне от бедной солдатской вдовы!..»). Вiдтворюючи страшну трагедiю «маленької» безправної людини-трудiвника, Гребiнка наголошував на її соцiальнiй типовостi.

Реалiстичними мазками зображує Гребiнка й чиновницьке оточення свого героя. З одного боку, — нужденне iснування канцелярських писарiв, яке викликає у автора почуття жалю, а з iншого — егоїстичне й морально спустошене паразитичне життя панської верхiвки показано у в’їдливо гротескних барвах. У сатиричному свiтлi зображенi в «3аписках студента» й окремi характернi риси помiщицького побуту. Туг, як i в столицi, неподiльно панують жорстокiсть, зажерливiсть, бездушнiсть, носiями яких виступають помiщики Сутяговський, Щука-Окуневський, лихвар Іванов, що оббирають i обдирають нещасного Якова Iвановича, обманними шляхами прибираючи до своїх рук його батькiвський маєток.

У «Записках студента» немало майстерно виписаних життєвих ситуацiй, динамiчних дiалогiв, портретних персонажiв. Виразними штрихами змальовує Гребiнка, наприклад, Сутяговського (недаремно й село його називається Грабуново). Наголошуючи на лицемiрствi й хижацькiй натурi цього помiшика, письменник порiвнює його з павуком, що повiльно «оплiтає фатальним павутинням свою жертву, випиває з не кров i преспокiйно повертається у свою засаду». Загалом досконало користується автор i таким засобом художньої виразностi, як пейзаж. Показовим є, примiром, зображення осiннього ранку, «славнозвiснi ожеледi» на початку повiстi; воно увиразнює загальну сумну тональнiсть епiзоду, в якому йдеться про похорон головного героя твору.

Ще чiткiше розлад мiж високою мрiєю i мерзенною дiйснiстю показав Гребiнка у повiстi «Доктор» (1844). У центрi твору — трагiчна iсторiя житгя людини нiжно й чуйно душi, чесного трудiвника, що прагнув, як i Якiв Iванович, бути корисним суспiльству. Але талановитий лiкар Iван Тарасович не в змозi захистити свої свiтлi поривання, право на особисте щастя у свiтi, де панує дух гендлярства й наживи. Вiн зазнає образ вiд чиновномiщанських «существователей». Використовуючи рiзнi афери, Івана Тарасовича як добру й довiрливу особу одружують з гулящою Юлiєю, а потiм з її ж допомогою грабують. Вiн намагається шукати справедливостi, але свiт можновладцiв непереборний. Врештi вiн спивається i замерзає на вулицi з томиком «Корнелія Непота» на грудях, подарованим ще в дитинстві йому вчителем.

Розробляючи тему моральної переваги «маленької людини» над бездушним середовищем, i загибелi в умовах соцiальної несправедливостi, Гребiнка доволi рельєфно, засобами гострої iронії, каламбуру, гiперболи виводить галерею користолюбцiв як життєво достовiрних характерiв, розкриває їхню групову психологiю хижакiв i паразитiв. Критичне осмислення дiйсності в повiстi дало змогу письменниковi, як зазначив С. Зубков, подати зло не одвiчною внутрiшньою суттю кожгої людини, яка тiльки чекає слушних умов для вияву, а як породження суспільної несправедливостi.

Велике враження справила повiсть Гребiнки на А. Чехова. Ведучи мову про необхiдність перевидання кращих творiв минулих рокiв, той у листi до І. Горбунова-Посадова писав 1898 р: «Чи не вiзьмете ви на себе обов’язок прочитати старого письменника Гребiнку? Колись я читав його з задоволенням, пригадується зворушливе оповiдання «Доктор», яке, менi здається, варто б видати».

1847 р. на сторiнках «Санкт-Петербургских ведомостей» надруковано одну з останнiх повiстей Гребiнки — «Приключения синей ассигнации», в якiй викривальний пафос, сатиричнi тенденцi порiвняно з попереднiми творами виявилися набагато виразнiше. За iдейним задумом i композицiйною побудовою повiсть очевидно перегукувалася з «Мертвими душами» М. Гоголя. Як поїздки Чичикова з метою купiвлi мертвих душ дали можливiсть Гоголю очима свого героя оглянути майже всю Росiю й показати в усiй багатогранностi суспiльне життя, так i суб’єктивiно авторська розповiдь синьої асигнацiї, що протягом багатьох рокiв переходила з рук у руки (з атласного помiщицького гаманця за пазуху його коханки, з кишенi «неголеного гладкого чоловiка» до господаря корчми, з портфеля губернського секретаря в iменинному тортi до його начальника, з рук збіднiлої мiщанки до залiзної скринi старого скнари i т. iн.) дала можливiсть Гребiнцi на цей раз змалювати широку картину непривабливо миколаївської дiйсностi, викрити антигуманну сутнiсть зображуваних характерiв.

Персонажi Гребiнки вiдзначаються помiтно виявленою iндивiдуальною своєрiднiстю у темпераментi, у ставленнi до людей i самих себе, в зовнiшньому портретi, мовi. Все це сприяє глибокому вiдтворенню соцiальної та психологiчної характеристики героїв. Один за одним постають перед читачем брутальний i розбещений помiщик Хома Хомич, жалюгiдний скнара Канчукевич, нахаба i гультяй Подмьоткiн, спритний шахрай Прпбиткевич та iн. За всiх індивідуальних вiдмiн Гребiнчиних образiв провiнцiйних «существователей» ріднить психологiя паразитизму, духовне оскудiння і спустошеність, вiдсутнiсть будь-яких громадянських iнтересiв. Зрештою кожен із них, як i всi разом, є викiнченим вявленням рiзних сторiн i тенденнцiй соцiального виродження, деградацiї iснуючого суспiльства.

У виразному сатирично-саркастичному свiтлi постає перед читачем один iз центральних персонажiв повiстi — Канчукечич. Створюючи його виразний iндивiдуалiзований образ, Гребiнка на переднiй план висуває у перебiльшено-згущенiй конкретизацiї властивi йому найхарактернишi негативнi риси — зажерливiсть, безмежну скнарість, душевну черствiсть, жорстокий егоїзм. В образi Канчукевича чимало спiльного з гоголiвським Плюшкiним, у якому Гоголь вбачав, як зауважує Н. Крутiкова, доведення до крайньої межi тих тенденнцiй здирства, тiєї бездушностi, якi властивi свiтовi коробочок i собакевичів. Канчукевич уособлює все найпотворнiше, шо було характерним для Хоми Хомича, Прибиткевича та iн. За кiлька десятиліть він зумiв нагромадити величезний капiтал, лихварюючи й оббираючи кожного, хто потрапляв йому пiд руку, навiть найбiднiших міщан.

Володіючи незлiченним багатством, цей потворний раб золота втратив найелементарнiшу людянiсть; вiн змушує свого сина ходити в лахмітті, бiгати босонiж у холодну погоду та iн. Автор пiдкреслює , що скупiсть Канчукевича пояснюється жадобою помсти колишнього небагатого вчителя жорстокому «гладкому помiщиковi», який занапастив його молодi лiта (скнарiсть же Плюшкiна мала інше походження). Обравши хибний шлях для помсти, Канчукевич сам опинився пiд владою грошей i почав дiяти методами зажерливих хижаків. Гребiнка одним iз перших (не без досвiду Гоголя) відчув вплив соцiальних умов, зокрема економiчних, на дiяльнiсть людини, її характер i спробував вiдтворити це (зрозумiло, не з такою художньою майстернiстю, як це робив Гоголь) на прикладi Канчукевича.

Цiлком закономiрним i свiдомим було звернення Гребiнки в другій половинi 40-х рокiв до фiзiологiчного нарису, в жанрi якого написано «Петербургская сторона», «Фактор» (1845), «Провинциал в столице» (1848) та iн. Побудованi на безпосереднiх спостереженнях автора, ці твори рельєфно, без прикрас розкривали окремi типові сторони здичавiлого нiкчемного дворянського свiту, всю непривабливість частин мiста, де «живуть десятки тисяч бiдних, але чесних трудівників» («Петербургская сторона»). Схвально вiдгукнувся про цей нарис М. Некрасов; за його словами, Гребiнка «дуже дотепно виставив народонаселення Петербурзької сторони, цiєї далекої провiнцiї, цього повiтового мiстечка серед розкiшної столицi Росiї»[9, 148]. Показово, що саме Некрасов залучив Гребiнку до спiвробiтництва у щойно заснованому «Современнике», де було опублiковано останню прижиттєву повiсть Гребiнки «Сила Кондратьев», у якiй зображено дiлка-буржуа.
  1   2

Схожі:

Реферат студентки ІІІ курсу денної форми навчання спеціальність «Українська мова та література»
Україною. І треба сказати, що більшість цих людей чесно служила українській нації й багато з них ґрунтовно прислужилися українській...
Н73 Новий довідник: Українська мова. Українська література. — К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. т— 864 с
М. Радишевсъка — старший учитель, учитель-методист, відмінник народної освіти (автор розділу «Українська мова»)
Особливості роботи за підручником «Українська мова. 2 клас» (автор...
Віту, вирішення життєво важливих завдань)» (Програма, с. 10), уможливлює зміст навчально-методичного комплекту, до якого входять:...
Бордюг Марія Миколаївна Особисті дані
З 2010 року КНУ ім. Шевченка, спеціальність «японська мова, література та переклад»
План: Предмет і завдання курсу "Ділова українська мова". Українська...
Функціональні стилі мовлення. Художній і розмовний стилі, жанри, мета і сфера спілкування, мовні засоби
Розкрийте поняття літературної мови та літературної норми. Визначте...
Українська мова – слов’янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує
РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА з дисципліни Історія української літератури...
Мета курсу. Дати студентам наукові знання історії, особливостей розвитку новітньої української літератури, починаючи з 20-х років...
Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на...
Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на матеріалі творчості Олеся Гончара) // Українська мова та література...
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
Основи культури мовлення: Методичні вказівки з курсу „Українська мова” для студентів І курсу економічного факультету / упор. Л. М. Кулакевич....
Intel® Навчання для майбутнього
Гречанюк С. День повернення М. Хвильового // Українська мова і література в школі. – 1987. – №12. – С. 17-26
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка