Історія Культури

Скачати 4.64 Mb.

Назва	Історія Культури
Сторінка	8/19
Дата	14.03.2013
Розмір	4.64 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Культура > Документи

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 19

Культурний рух Просвітительства був започаткований в Англії у другій половині XVII ст., де під впливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї «епохи Просвітительства». В усіх країнах Європи розвиток культури у XVIII ст. тією чи іншою мірою проходив під знаком ідей Просвітительства. Проте найчисленніший, осяяний талантами загін просвітителів сформувався у Франції в XVIII ст. Саме звідси, несучи на собі відбиток французького генія, ідеї Просвітительства поширились по всій Європі. Під їх впливом відбувся розвиток революційного руху в Західній Європі, що залишило величезний слід у світовій культурі.

В історичній зміні культурних епох Просвітительство привертає увагу напруженою концентрацією ідей у занадто стислому часовому просторі, в основному XVIII ст. Панівною ідеєю Просвітительства є розум, його здатність пізнати сутність речей і явищ. Мислячий розум став єдиним мірилом усього сущого на землі.

Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітительства, поширилися у світі, стали частиною його надбання. Під їх впливом в Україні епоха Просвітительства характерна для часу з кінця XVIII до середини XIX ст. У цей період розвиток української культури, її стан та головні культуротворчі завдання багато в чому зумовлені соціально-політичними подіями другої половини XVIII ст. Втрачалися рештки української державності. Україна перетворювалася у провінцію двох великих імперій з деякими етнографічними особливостями. Це призвело до того, що ренесансно-барокова (козацька) культура занепадала, породивши барокове розмаїття та перехід до рококових і класичних форм.

8.1. Зарубіжна культура епохи Просвітительства

Вже у XVII ст. соціально-економічний і політичний розвиток європейських держав, незважаючи на своєрідність обраного кожною шляху, набув характеру загального процесу, єдиного за своїми тенденціями й спрямуваннями. Процес генезису продуктивних сил в Англії та Голландії внаслідок успішних буржуазних революцій набуває незворотно-го характеру. Він стає визначальним чинником у подальшому розвитку Європи. Ознаками останньої фази загальної кризи феодалізму стало ї схиляння перед досвідом і людською думкою та раціоналістичне світобачення, що прийшло на зміну теологічному. Раціоналізм як філософ- ] ський напрям, згідно з яким розум вважали основою пізнання й ; поведінки людини, став чи не головним джерелом ідеологи Просвітительства.

Отже, панівною ідеєю Просвітительства був розум. Відповідно до цього змінився традиційний погляд на людину. На думку просвітителів, всесвітній розум накреслив параметри людського існування. Вони кваліфікували людину як істоту політичну, а суспільство — як співтовариство таких істот. Добробут людства просвітителі ставили в пряму залежність від розуміння й виконання вимог закону, намагаючись спрямувати інтелектуальні зусилля у відповідному напрямі.

Філософія. Зневірившись у проголошеній християнством любові до кожного, маса людей знаходить духовну компенсацію в ідеї прав людини. Концептуально її сформував основоположник вільнодумства XVIII ст., вчитель французьких матеріалістів, англійський філософ Дж. Локк (1632—1704). Згідно з його трактуванням «природного стану» людини і «природного» закону, надані від природи життя людині, свобода й набута працею власність потребують постійного захисту, подбати про який людина добровільно й свідомо доручає державній владі. Якщо остання не спроможна створити нормальні умови для існування й саморозвитку особи, люди змушені замінити політичний устрій. Так обґрунтовувалась потреба буржуазних революцій, апогеєм яких стала Велика французька революція.

Локкова філософія здорового людського глузду спиралася на результати чуттєвого досвіду й тому протистояла поширеним у Просвітительстві суто раціоналістичним концепціям. Сенсуалізм Локка підготував грунт для маГеріалізму Дені Дідро (1713—1/84). Інші французькі фі-лософи-матеріалісти Етьєнн Кондільяк (1715—1780), Клод Гель-вецій (1715 — 1771) та інші підхопили його думку про потребу підкріплення розуму відчуттями й емоціями, особливо коли людина поставлена перед вибором.

Особливе місце серед французьких мислителів XVIII ст. посідає за своїми класовими позиціями ранній комуніст Жан Мельє (1664— 1729). У залишеному ним єдиному творі «Заповіт» він піддав гострій критиці не лише суспільні відносини феодальної Франції, а й основи класового суспільства в цілому. Проте Мельє виступав не лише проти феодального гніту. Він заперечував також приватну власність, вважаючи її початком усіх соціальних лих. Лише із знищенням приватної власності людство позбудеться злиднів, тиранії і війн. У «Заповіті» зображені риси ідеального ладу, основою якого є загальна власність і обов'язкова для всіх праця. Комунізм Мельє має утопічний характер. Щоб здійснити революцію і створити нове суспільство, досить, за його задумом, лише просвітити народ.

Передовий мислитель Франції Шарль Монтеск'є (1689—1755) у своїх творах «Перські листи», «Роздуми про причини величі і падіння римлян», «Про дух законів» виступає проти феодалізму і необмеженої монархії. Він був прихильником конституційної монархії, хоч теоретично віддавав перевагу республіці, яку, на його думку, можна здійснити лише в малих країнах. Політичні погляди Монтеск'є, зокрема його вчення про розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади між незалежними, але контролюючими одна одну інстанціями, мали прогресивний характер. Вони були спрямовані проти феодально-абсолютистських порядків. Поміркованість поглядів Монтеск'є, тісно пов'язаного з чиновництвом, відбилась у його схильності до компромісу з феодальною монархією.

Найвидатнішим вожаком поміркованого крила французького Просвітительства був Франсуа Вольтер (1694—1778). Його величезний талант знайшов вираження у різноманітних літературних, філософських, історичних творах, блискучих за формою, насичених ненавистю до феодальної держави і релігійного фанатизму. До кінця життя він боровся за знищення кріпосництва і духовного рабства. З його філософських творів найвидатнішими є «Філософські листи», «Основи філософії Ньютона», «Філософський словник», «Метафізичний трактат». Як історик він найбільше відомий своїми працями «Доба Людовіка XIV», «Досвід про нрави і дух народів». Остання праця є справжнім маніфестом просвітительської історіографії XVIII ст. Як і іншим просвітителям, Вольтеру притаманний ідеалізм у розумінні історії. Вбачаючи основний зміст історичного процесу в боротьбі з невігластом і фанатизмом, він відводить значну роль зростанню освіти.

Новий етап у розвитку французького Просвітительства XVIII ст. знаменував своєю творчістю Жан Жак Руссо (1712—1778), ідеолог революційної дрібної буржуазії. Його ідеї, висловлені у творах «Юлія, або Нова Елоїза», «Сповідь», «Мрії любителя самотніх прогулянок», «Міркування про походження й причини нерівності між людьми», «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» здобули особливе місце серед ідеологів Просвітительства. Виступаючи проти соціальної нерівності, деспотизму і рабства, визнаючи законною боротьбу народних мас проти монархії, Руссо спростовує як злочинне будь-яке насильство над природою і особою. У своєму романі-трактаті «Еміль», присвяченому проблемам виховання, Руссо визначає його як спосіб розвинути в людині надані їй природою основи здоров'я і моральності.

Отже, одним з основних напрямів філософських. соціально-політичних шукань просвітителів стає проблема виховання, їхній громадський пафос реалізується у заклику до створення в суспільстві умов, сприятливих для формування цілісної, не роздертої суперечностями істоти. Цьому

віддають свої зусилля найвидатніші представники Просвітительства, їхні твори стають програмою соціальних перетворень, знаряддям формування нового типу особи, іншого способу мислення.

Яскраве свідчення того — «Словник, чи Енциклопедія наук, мистецтв і ремесел» у 28 томах, що видавався у Франції за редакцією Дідро з 1751 по 1772 р. і був подією загальноєвропейського масштабу. Відображаючи тогочасний рівень знань, «Енциклопедія» об'єднала навколо себе опозицію феодальному режимові, захисників суверенної людської особи, її свобод: д'Аламбера, Монтеск'є, Вольтера, Руссо, Гольбаха, Тюрго, Кене, Кондорсе, Бюффена та ін. Проникаючи у всі сфери соціальної дійсності Франції переконливо і авторитетно, «Енциклопедія» закликала до об'єктивного дослідження природи й суспільства всупереч релігійному ставленню до реального світу. «Енциклопедія» так чи інакше підтримувала нові принципи, що вносились у педагогічну науку з позицій просвітительського погляду на формування людини: ідеї вирішального впливу середовища, природної рівності здібностей, вимоги реальної освіти.

26 серпня 1789 р. Установчі збори Франції ухвалили «Декларацію прав людини і громадянина», яка, грунтуючись на ідеях просвітителів, виголошувала, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах, що природними і незаперечними правами людини є «свобода, власність, безпека і опір гнобленню», що верховну владу санкціонує народ, що всім громадянам, незалежно від походження, має бути доступною будь-яка посада. Проголошувалася свобода особи, слова, думки, совісті та друку.

Музика. Висока хвиля суспільного руху у Франції, що привела до революції 1789 р., ознаменувалася характерними змінами у всіх видах мистецтва. Останнє через епоху бароко й «старого» класицизму прийшло спочатку до ряду нових «проміжних» течій, а потім до революційного класицизму XVIII ст. Найбільш чутливою до змін виявилася музика, засвоївши драматизм тематики, бурхливі пристрасті, динамічний розвиток думки, різні контрасти. В результаті народжуються великі циклічні форми, опери, ораторії.

Творча індивідуальність більшості майстрів того часу складалася в надрах бароко. Бароковими були образи й колізії опер, які створив німецький композитор і органіст Георг Фрідріх Гендель (1685 — 1759), його інструментальна музика. Проте сила фантазії, почуттів, зри-мість образів у поєднанні з епічною величчю і героїчним оптимізмом зрілого етапу його творчості створили класичну врівноваженість концепції цілого, нехарактерну для бароко. Цього б не сталося, якби композитор не поселився з 1712 р. в Англії, де опинився в атмосфері, наповненій англійським революційним рухом, що спонукала до пошуку відповідних сюжетів. Для Генделя таким матеріалом стала Біблія, сюжети якої визначили тематику близько ЗО його монументальних ораторій.

Стиль бароко поглиблює, розвиває і переробляє Иоганн Себастьян Бах (1685—1750). Він практично створює власний стиль, наповнюючи свої численні твори гуманістичними ідеями, живими образами, жанровими епізодами. Апогеєм творчості Баха стають євангельські легенди («Страсті за Іоанном», «Страсті за Матфієм»), які наближаються до людей життєвістю своїх страждань. У цій музиці відчувалося все: і хода Христа, що йшов на смерть, і плач Петра, гнів, острах та каяття натовпу, і біль. Проте над усім стояла краса духовного подвигу.

Стилем передового мистецтва, що склалося в революційний час, був
стиль віденських класиків, тією чи іншою мірою пов'язаних з Просвіти
тельством. Раннім представником цієї школи, без сумніву, був Крістоф
Віллібальд Глюк (1714—1787), який представляє передовий, просвіти
тельський класицизм XVIII ст₀ з його громадським пафосом, героїкою,
ідейно насиченими образами. Його мистецтво стикується з трактуван
ням у живопису античних сюжетів і характерів напередодні Великої
французької революції.

Зовсім іншим за характером творчості є Иозєф Гайдн (1732— |$09), який приніс у музику світосприйняття австрійського селянина. Його мистецтво позначене яскравим колоритом, витонченою жанровістю, поетизацією природи, соковитим сприйняттям побуту, добротою та лукавством, а симфонії й ораторії філософськи узагальнюють основні міркування автора про сенс життя.

У стилі класицизму, що піднявся в революційну епоху, розвивав свою творчість Вольфі-анг Амадей Моцарт (1756—1791). Його музика глибше відображала життєві суперечності, її основний зміст — людська драма, зіткнення людських характерів, розкриття психології боротьби, боротьби заради утвердження гуманістичного ідеалу.

Ці принципи проклали шлях музичному романтизмові, який яскраво виявив Людвігван Бетховен (1770—1827). Музичні шедеври Бетховена пронизані ідеями Великої французької революції. Його симфонії, увертюри, сонати пройняті героїкою й демократизмом. Висока ідейність і усвідомлення суспільного обов'язку — характерні риси творчої індивідуальності композитора. Усе це пов'язувало віденську школу з класицизмом більше, ніж з будь-якими іншими стилями XVIII ст.

Образотворче мистецтво. Художнє життя Європи періоду Просвітительства також розвивалося під сильним впливом ідей, що народилися в Англії і остаточно сформувалися як ідейний рух у Франції. Вона ж стає лідером у цьому і на численні десятиліття зберігає своє значення культурного центру Західної Європи й законодавця художніх нововведень. Тому аналіз мистецтва епохи Просвітительства є передусім розглядом французької художньої спадщини.

Грунтом, на якому пізніше зійшли паростки Просвітительства, було мистецтво рококо. Найпослідовніше природа цього стилю виявилася в живопису Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж. О. Фрагонара.

На полотнах Жана-Антуана Ватто (1684—1721) життя розгортається як театральна дія. Основною темою стають галантні святкування, які зображуються з вишуканою грацією.

Фривольність, відверто плотська насолода життям розкривається в образах Франсуа Буше (1703—1770), який усіх зображуваних богинь бачить аристократками — парижанками.

Жан Онорє Фрагонар (1732—1806) збагачує загальну тенденцію введенням еротичних сцен, реалістичною манерою зображення, точністю деталей, багатством фантазій.

У пошуках ідеалу людини, яка б відповідала новим реаліям епохи, відбувається активне звернення до таких понять, як духовна природа, довершеність, краса. В єдину концепцію їх об'єднав німецький історик мистецтва Иоган Іоахіль Вінкельман (1717—1768), який став яскравим представником естетики Просвітительства. Боротьба Вінкельмана проти придворного мистецтва й меценатства за героїчний зміст і демократизм велася з позицій віри в перемогу благородного і прекрасного в людині. Не випадково його ідеї були так палко зустрінуті вели-кими німецькими просвітителями Г. Е. Лессінгом, И. Г. Гердером, И. В. Гете, швидко поширились за межами Німеччини. Вінкельман започаткував буржуазно-революційний класицизм кінця XVIII ст., що дав життя «Марсельєзі» Руже де Ліля

Жак Луї Давід (1748—1825) був втіленням ідеального художника часів Великої французької революції. Його полотно «Клятва Го-раціїв», яке, прославляючи подвиг давньоримських братів-героїв, насправді апелювало до сучасників, закликаючи їх на боротьбу, було програмним твором революції.

З початком революції Давід стає організатором художнього життя Франції, проводить роботу щодо націоналізації творів мистецтва, перетворення Лувра на музей, відкриття бібліотек і архівів для народу, оформлення масових свят. У виконаній на замовлення конвенту «Смерті Марата» художник не лише надав меморіального характеру суворому класичному стилеві, а й виявив неабиякі можливості реалізму, що пізніше визначив долі багатьох талановитих представників французького і світового живопису.

Література. Дух Просвітительства в усій складності його принципів повно та різнобічне розкрився у літературі. Жоден із представлених нею напрямів (класицизм, реалізм, сентименталізм) не міг стати єдиним виразником свого часу, відображаючи його по-своєму. Та всіх їх поєднувало прагнення наблизити літературу до життя, зробити її дійовим чинником формування суспільної моралі. Тому вона мала відкрито публіцистичний, пропагандистський характер, несла високі громадянські ідеали, пафос ствердження позитивного героя. Вольтер, Дідро, Руссо, Бомарше, Лессінг, молоді Гете й Шіллер, Річардсон, Філдінг, Смолетт, Шерідан та інші уособлювали це у своїй творчості. Серед жанрів, у яких вони працювали, провідну роль відігравали сатиричний і сімейно-побутовий роман, «роман виховання», філософська повість, сатирике-моралістичне есе, драма, особливо міщанська.

Однак поряд з живописом вражала новим підходом до зображення людини проза («Робінзон Крузо» Даиіеля Дєфо (1660—1731), «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» Лоренса Стерна (1713— 1768), «Юлія, або Нова Елоїза» Ж. Ж, Руссо). Ці просвітительські романи, як й інші твори («Манон Леско» П'єра-Амбоаза Прево (1697— 1763), «Небезпечні зв'язки» Шодерло де Лакло (1741—1803), своїми окремими гранями поєднувалися із загальним напрямом суспільних ідей, проникненням у психологію людини, в людське добро і зло, готували художні відкриття сентименталізму, критичного реалізму.

Театр. На службу Просвітительства був поставлений театр. Писали для демократичного глядача, зі сцени виносили вирок феодальному світові Г. Філдінг, П. Бомарше, К. Гольдоні, В. Шіллер. Вихваляючи енергію, цілеспрямованість, могутність людини нової епохи, вони разом з тим не ідеалізували буржуа, не цуралися навіть злої пародії. Ось чому великого розквіту досягла комедія, а відкриттям XVIII ст. стала міщанська драма. Остання була відповіддю на процес демократизації театру. Новаторською напередодні революції стає драма, яка утвердила центральним героєм просту людину.

XVIII ст. було винятково важливим для розвитку реалізму. Вимоги життєвої правди, глибокого пізнання людської природи знаходили вирішення в різних жанрах, у різних акторів. Показова у цьому плані полеміка Д. Дідро з апологетами класицизму відносно романтичної поезії. Обстоюючи природність і простоту сценічного мистецтва, він вважав за необхідне зображати особу в її соціальному контексті. Принципові питання естетики просвітительського реалізму порушив Генрі Лес-сінг (1729—1784) у «Лаооконі» та «Гамбурзькій драматургії». Вбачаючи в класицизмі прояв стоїчно-рабської свідомості, повну відмову від індивідуального під тиском розуму, почуття обов'язку, він вимагає гармонійного поєднання особистих і громадських інтересів, показу всієї гами людських почуттів: «Герої на сцені, — писав Лессінг, — повинні виявити свої почуття, виражати відкрито свої страждання й не заважати вияву природних нахилів».

Отже, відповідаючи загальним сподіванням на справедливе суспільство, Велика французька революція провела межу між минулим і майбутнім, прискоривши хід історії. Великі мислителі, які у Шранції провадили в маси ідеї революції, що наближалася, самі виступали вкрай революційне. Ніяких авторитетів вони не визнавали. Релігія, розуміння природи, суспільство, державний порядок — усе було піддано нещадній критиці; все повинно було стати перед судом розуму: або виправдати своє існування, або відмовитися від нього. Єдиним мірилом усього існуючого став розум.
8.2. Українське національне відродження

Діяльність представників просвітительського руху сприяла тому, що Просвітительство увійшло до скарбниці світової культури своєрідною і невід'ємною частиною. Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітительства, поширились у світі, зокрема й в Україні. Вони збага-тили нове українське культурне і національне відродження.

У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.

Основними чинниками українського відродження XIX ст. були ідеї Просвітительства та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Неперевершену роль в обгрунтуванні та поширенні цих ідей у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, в тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалась усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало стремління спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості і національної сили.

Дослідження української історії. У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відігравало відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього. Вивчення минулого посилювалося ще й тим, щоб спростовувати твердження ряду російських істориків (В. Татищев, М. Карамзін, М. Ломоносов) щодо існування української нації і що Малоросія — споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури. Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому, як підсвідомий протест проти русифікації, наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історією українського народу.

Щоб прислужити рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирачами були Андріян Чепа (1760—1822) і Григорій Полетика (1725—1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркович (1776— 1804) почав складати енциклопедію українознавства. Встиг видати лише перший том під назвою «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798), в якій містяться короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Полетика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором «Історії Русів».

Перші спроби синтезованого викладу історії України зробив Дмитро Бантиш-Каменський (1737—1814), який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну «Історію Малої Росії», і Микола Маркевич (1804—1860), котрий у 1842—1843 pp. видав п'ятитомну «Історію Малоросії».

Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник «Руської трійці» Яків Головацький (1814—1888). У збірці «Вінок русинам на обжинки» він умістив матеріали з історії та етнографії, українські народні пісні Галичини, Буковини й Закарпаття, з позицій слов янофільства пропагував ідею єдності українського народу з іншими слов'янськими народами.

Значний вплив на зростання національної свідомості справив історичний трактат невідомого автора «Історії Русів», що вийшов з друку в 1846 р. Цей твір прославляє козацьке минуле, його героїв, Б. Хмельницького, непокірного П. Полуботка, який повстав проти Петра І. Автор убачав в українцях окремий від росіян народ, закликав надати йому самоврядування і документально переконував, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємицею Київської Русі. Автор твору виступає як палкий прибічник правди й справедливості, противник тиранії та рабства. І це не було чимось винятковим. Погляди, висловлені автором твору в першій половині XIX ст., були властиві широкому колу інтелігенції. На «Історії Русів» виховувалися сотні українських патріотів, і вплив її позначився на творчості М. Марковича, Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка. Не випадково дослідник О. Оглоблін назвав цю книгу «Декларацією прав України».

Дослідження фольклору. Крім історії українського народу велике захоплення молодих дворян-інтелігентів викликало вивчення фольклору, селянських звичаїв, традицій, пісень тощо.

Такій зацікавленості народним буттям української інтелігенції сприяли ідеї, які висловив німецький філософ і письменник-просвітитель Иоганн Гердер (1744—1803), що поступово просочилися і в Україну. Оскільки основною передумовою повнокровної і животворної культури є природність, стверджував він, тому слід відкинути так звану «високу культуру» імперських дворів та аристократії и звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої, справжньої та самобутньої культури простих людей. І дійсно, саме в куль-турі українського села, тобто в традиційній народній культурі, прибічни-ки Гердера вбачали гарант збереження національної культури, адже в умовах капіталізації і бездержавності національна культура в містах України XIX ст. підлягала русифікації і була змушена ховатися від поліцейського і цензорського бюрократичного ока у селах і хуторах. При цьому слід підкреслити й те, що одна з найхарактерніших особливостей українців — народу в основному селянського — крилась в їхньому багатому й живому фольклорі, і насамперед у героїчному епосі — достовірних документах самобутнього славного минулого. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості.

Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь Микола Цєртєлев (1790—1869), котрий попри своє грузинське походження та російське виховання працював в Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. він опублікував у Петербурзі збірник «Опыт собрания старинных малороссийских песней», що дав початок українській фольклористиці. У передмові М. Цертелєв зазна-чив, що ці пісні відбивають геній і дух народу, чисту мораль, якою завжди славились малороси. Ним опубліковані також зразки українських дум, записаних на Полтавщині, у тому числі думи про національно-визвольну війну в Україні 1648—1654 pp.

Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконав Михай- ло Максимович (1804—1873) — видатний український вчений-природознавець, історик, фольклорист, письменник. Народився на Черкащині в родині збіднілого дворянина. Після закінчення Московського університету працював там викладачем ботаніки, завідуючим ботсадом, потім професором. Почесний член Московського, Петербурзького, Київського та Новоросійського в Одесі університетів, багатьох наукових товариств. Він автор трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). Вже сама передмова до збірки «Малоросійські пісні», зазначав історик Д. Дорошенко, «звучить як літературний маніфест, і справді, для свого покоління вона мала значення маніфесту, вона була прапором, на якому було написано магічне слово для тих часів: «народність».

М. Максимович — автор однієї з перших у Росії «Истории древней русской словесности» (1839). Випускав альманах «Денница»,

«Киевлянин», «Украинец», які донесли до нас не лише багатство укра
їнського фольклору, а й засвідчили народність української мови, її
історичні витоки та глибини історичної минувшини України. Макси
мович чи не перший вивів українську фольклористику на рівень науко
вого пізнання.

Український професор Московського університету Йосип Бодян-ський (1808—1877) присвятив свою кандидатську дисертацію порівнянню російських та українських народних пісень. Узагальнюючи матеріал, він робить висновок: «...яка велика різниця існує між Північчю і Півднем, і наскільки різні народи там живуть»*.

Вивчення народного фольклору давало можливість українській інтелігенції зробити ширші висновки щодо розвитку національної свідомості, становлення нації.

Українська мова і література. Найважливішим компонентом нації, засобом спілкування людей є мова. Тому окремі представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої (тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців.

Отже, посилення уваги до рідної мови, зіставлення її з іншими слов'янськими сприяли її піднесенню, спростували усталений ще в середині XVIII ст. погляд на українську мову як на діалект російської, не придатний для літературної обробки.

Певне цим пояснюється поява в 1818 р. «Граматики малороссийского наречия», яку написав Олексій Павловський (1773—?), першої друкованої граматики української мови. В 1823 р. з'явився невеликий український словник, який склав Іван Войцехович.

Вирішальним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літератури, які створювались нею. Провідне місцеву становленні української мови та літератури дошевченківської доби належить творчості Івана Петровича Котляревського (1769—1838). Його поема «Енеїда», герої якої розмовляють влучною й барвистою українською мовою, була першим твором, написаним мовою селян і міщан. Публікація перших трьох частин «Енеїди» в 1798 р. знаменувала появу української мови як літературної, заснованої на живій мові народу, його усному фольклорі, а також початок сучасної української літератури. Велике захоплення серед дворянства Слобожанщини викликали і п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» (1838) і «Мос-каль-чарівник» (1841), в яких відбито високі духовні якості народу. Заслугою Котляревського є не лише те, що він першим писав українською мовою, а й те, що його твори були творами високого літературного гатунку. Тому не випадково його називають «батьком сучасної української літератури».

Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики, більшість яких була пов'язана з новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський (1790—1865), ГригорійКвітка-Основ'яненко (1778—1843), Євген Гребінка (1812— 1848), Левко Боровиковський (1806—1889), Амвросій Метлинсь-кий (1814—1870) і, особливо, Микола Костомаров (1817—1885) — у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник. Ці та інші діячі української культури в своїх працях виробляють концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу. Прилучившись до фольклорних джерел української культури, вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Улюбленою темою харківських письменників була козаччина та визвольна боротьба, яку змальовували у типових для романтиків барвах, наповнюючи літературу нечуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтикам вдалося утвердити в літературі чудову мелодійну пісенну українську мову і довести її здатність передавати найтонші почуття і найскладніші думки.

Зростання національної свідомості відбувалося і на західноукраїнських землях. У 30-х роках XIX ст. «народними будителями» виступили тут молоді ідеалістично настроєні і захоплені ідеями Гердера львівські семінаристи, їх лідер Маркіян Шашкевич (1811—1843) та його товариші Яків Головацький (1814—1888) та Іван Вагилевич (1811 — 1866) утворили знамениту «Руську трійцю», яка своєю плідною діяльністю пробуджувала національну свідомість українців Австро-Угорської імперії. Метою цієї організації було піднести український діалект до рівня літературної мови, що, на думку її членів, відкривало би селянству доступ до знань, полегшувало б їх долю.

Під впливом революції 1848 р. у Львові галицькою інтелігенцією було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію, що виборювала крайову автономію для українців у Габсбур-зькій монархії. В 1848 р. було проведено з'їзд інтелігенції «Собор руських учених», у.Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури, засновано літературно-наукове товариство «Га-лицько-Руська Матиця». Іншою важливою подією «весни народів» став вихід 15 травня 1848 р. першого українського тижневика «Зоря Галицька», що започаткував появу української преси в Галичині.

Отже, перші дослідження української історії, фольклору, мови і літератури були першим пробудженням сучасної української свідомості і забезпечили їй міцні підвалини, бо не може бути щось більш нагальним для нації, яка народжується, ніж потреба знайти свої історичні витоки і культурне підґрунтя. Саме цим і займалися українці, шукаючи таким чином основу своєї самобутності. Проте головним рушієм національного відродження стало те, що ідеї нового духовного і національного пробудження, започатковані українською інтелігенцією в кінці XVIII — початку XIX ст., знайшли втілення та творче продовження в спадщині великого українського поета, художника, мислителя, революційного демократа Тараса Григоровича Шевченка (1814—186І). Вже його перші друковані твори вразили сучасників вибухом поетичної сили, красою мови, могутністю образу та думки, палкою любов'ю до знедоленого народу. І український народ і над Дніпром, і в Галичині підхопив поезію свого генія і в ній усвідомив себе як рівного серед рівних духовно, хоча і скутого фізично. Т. Шевченко, як зазначав М. Костомаров, воскресив народ, покликав його до нового життя, бо він був «обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ його ніби обрав співати замість себе»*. Народна пісня стає лірикою Шевченка, а лірика Шевченка стає народною піснею. І не дивно, що більшість ліричних поезій Шевченка стали піснями, музику яким найчастіше надавав сам народ. Дійсно, важко знайти іншу людину, поезія та особистість якої такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив наш Тарас.

Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала його перша збірка українських поезій «Кобзар», що вийшла друком у 1840 р. її палко привітали як українські, так і російські критики, назвавши геніальним твором. «Ся маленька книжечка, — писав І. Франко, — відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією висло-

ву. У нш українська мова досягла літературної неперевершеності. Поет спростував твердження російського критика В. Бєлінського та інших, котрі вважали, що мова українських селян не здатна передавати витончені думки й почуття. Звертаючись з цього приводу до Бєлінського, Шевченко писав:

Теплий кожух, тільки шкода — Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите.

Шевченко спростував також погляди його сучасника — українця Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці зможуть здобути літературну славу лише в контексті російської літератури.

Ці спростування думок русофілів були великим науковим досягненням видатного поета, доказом того, що барвисто-чиста, кришталево-витончена, співоча і разом з тим дотепна українська мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок і що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову як засіб досягнення величі. Поезія Шевченка фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців, вона їх зцілила, відродила й утвердила.

Син селянина-кріпака, внук гайдамаки, сам кріпак, він, як ніхто інший, знав злидні своїх «знедолених братів» і наче біблейський пророк гучно таврував кріпацтво та самодержавство, національне гноблення й імперське загарбництво. Шевченко з ненавистю ставиться до Петра І, називаючи його «тираном» і «катом». Не краще його ставлення і до Катерини II. У відповідь на вихваляння цих самодержавців О. Пушкіним Шевченко писав:

Тепер же я знаю:

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову-сиротину.

Кати! Кати! Людоїди!

З безмірного вболівання, з безмірної любові до свого знедоленого краю поет шле виклик не тільки царям і царятам, а й самому Богу:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю!

Однак націоналізм Шевченка не був шовіністично обмеженим. З безмежною любов'ю поет звертається і до українця, і до росіянина, і до чеха, і д< І поляка, і до казаха, і до киргиза, і до волелюбних синів Кавказу й Чорної Африки. Його «Борітеся — поборете» було полум'яним закликом, звертанням до всіх народів, що виборюють свою свободу і незалежність. Він залишив для нас. майбутніх поколінь, невмираючу науку любові до України, поєднану з повагою до інших народів.

Поезія великого співця України (деякі його твори були настільки бунтарськими, що їх не публікували аж до 1905 р.) підносила і розширювала самосвідомість українського народу, стверджуючи не тільки його етнічну та культурну самобутність, своєрідність історичного Ігіляху, а й його невід'ємне право жити в «сім'ї вольній, новій». Шевченківський «Кобзар» був і є для усіх українських поколінь вічно свіжим джерелом самопізнання і натхнення.

8.3. Культура України в умовах колонізаторської політики царату

Значні імпульси від літературно-громадського руху шевченковоі доби дістала й освіта. У Лівобережній Україні, поки зберігала свою силу автономія, значного розвитку досягла культура в цілому та освіта зокрема. На початок другої половини XVIII ст. тільки в семи полках з десяти тут існувало 866 початкових шкіл з трирічним навчанням, де викладали основи читання та письма. Знаменною подією для цих шкіл стало видання українських підручників — «Граматки» П. Куліша, «Української абетки» М. Гатцука, «Домашньої науки» К. Шейков-ського, «Букваря южнорусского» Т. Шевченка.

На початку XIX ст. крім російських початкових шкіл продовжували існувати «дяківські» школи, що утримувались на кошти батьків, але кількість їх порівняно з другою половиною XVIII ст. значно зменшилась. У 1804 р. у губернських та деяких повітових містах відкриваються гімназії з чотирирічним навчанням, в інших повітових — дворічні «повітові школи». У кінці 50-х років XIX ст. за ініціативою студентів Київського університету, зокрема М. Драгоманова, шириться просвітительський рух — так звані недільні школи для народу. Проте згодом вони були заборонені царським урядом, який вбачав у них небезпеку поширення «обурливих ідей».

Осередками середньої освіти стали колегіуми, що діяли в Чернігові, Переяславі та Харкові. До відкриття Харківського університету головним центром освіти в Слобідській Україні був Харківський колегіум, організований за зразком Київської академії. Більшість професорів колегіуму були вихованцями Києво-Могилянської академії. Деякий час тут викладав відомий український ,філософ Г. Сковорода. З 1768 р. у колегіумі запроваджено нові класи: математики, географії, рисунку, артилерії, геодезії, що відповідало новим потребам.

Проте з другої половини XVIII ст. освіта, як і вся українська культура, почала поступово занепадати. Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, влити його у великоруську націю. Тому дедалі жорстокіше переслідувалася українська культура, заборони на все українське були фронтальними. Багата, соковита, пісенна українська мова оголошувалась «малороссийским наречием». З 1721 р. набуло чинності царське розпорядження про заборону друкованого слова в Україні. У знаряддя русифікації українського народу була перетворена і церква, Що століттями виступала центром і рушієм освіти в Україні. Пізніше, у зв'язку й закріпаченням селян і колоніально-русифікаторською політикою царизму, майже нанівець було зведено початкову освіту. За даними загальноросійського перепису 1897 р., кількість неграмотних в'У країні] становила 83,6 %.

Щодо освіти на західноукраїнських землях, школи тут були під значним впливом католицької церкви. У Галичині існували п'яти- і шестикласні середні школи, де в основному панували латинська і польська мови. Вважалося, що ні українська, ні церковнослов'янська мови непридатні для занять. І тільки в 1874 р. дозволено навчання в цих класах гімназії українською мовою.

На Буковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст. У 1808 р. відкрито гімназію в Чернівцях, а в 1828 р. — семінарію для підготовки вчителів. У всіх цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання.

Впродовж другої половини XVIII ст. українське шляхетство при кожній нагоді ставило питання про заснування університету «по примеру находящихся в иностранных государствах». Однак усі його освітні проекти, на жаль, так і залишилися на папері.

/ тільки в 1805 р. було відкрито університет у Харкові. На відміну від інших російських університетів, які засновано за ініціативою і підтримкою царського уряду, Харківський університет відкрито за бажанням місцевого населення і на його пожертвування.

6 жовтня 1833 р. Микола І підписав указ про утворення Київського університету. В указі, зокрема, зазначалося, що «після переведення Волинського ліцею з Кременця до Києва перетворити оний у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням і на твердих основах, переважно для мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній». Така ідея, очевидно, вперше зародилася після польського повстання 1830 р., коли російський уряд з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні впровадив на повну силу політику русифікації. Саме в 1831 р. Микола І запропонував реорганізувати освіту на українських-землях із переведенням усього навчання на російську мову. 25 грудня 1833 р. було затверджено статут і штати нового університету, а 15 липня 1834 р. відбувся «публічний акт відкриття» його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 р. відкрито медичний факультет, а в 1850 р. філософський факультет поділено на два: істерико-філологічний та фізико -математичний. У 1834 р. в університеті навчався лише 61 студент, з яких на філософському факультеті — 27. Першим ректором був 30-річний М. Максимович, відомий енциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований в 1865 р.

Складною була доля Львівського університету, заснованого в 1661 р. з латинською мовою викладання. В 1805 р. його було перетворено на ліцей, а в 1817 р. — знову на університет. У 1849 р. В університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький, і лише в 1894 р. — кафедру історії України, яку посів М. Грушевський.

На Буковині університет засновано в 1875 р. в Чернівцях з німецькою мовою навчання, але були й кафедри української мови і літератури, церковнослов'янської мови та практичного богослов'я.

У першій половині XIX ст. подальшого розвитку набули філософія, політекономія, технічні та природничі науки. Науковими і освітніми центрами у цей час були Харківський і Київський університети, які зібрали навколо себе кращі наукові сили. Так, науковці Харківського університету свою увагу спрямували на вивчення свого краю і на піднесення його економічного і культурного рівня, а також до німецької ідеалістичної філософії. Серед науковців Харківського університету було чимало тих, хто ввійшов в історію українського відродження. Серед них — один з ініціаторів і засновників університету Василь Каразін (1773—1842), який очолював філотехнічне товариство для поширення досягнень науки і техніки та сприяння розвитку економіки України.

Вихованець, а потім і професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський (1812—1880) із захопленням працював над дослідженням української народної творчості і побутової старовини, наслідком якого було видання української народної поезії «Запорожская Старина» (1833—1838) в шести книгах. Ним видано також великий збірник українських народних пісень «Собрание памятников украинской народной поэзии», складений у 1826 р. У 1838 р. він видає «Украинский Сборник», де було вміщено «Наталку Полтавку» і «Москаля-чарівника» Котляревського, якого в 1837 р. відвідав і мав з ним розмову про історію України і про збереження пам'яток української народності.

За ініціативою літературних і наукових сил університету видаються місцеві журнали і альманахи, книжки і збірки. За перше десятиліття існування університету (1805—1815) було видано 210 книжок, що становить 50 % усіх видань Російської імперії на той час. З них 90 прань належить професорам, 16 — студентам.

Незважаючи на посилену русифікацію та утиски академічної свободи, в Харківському університеті були помітні ухили до українознавста. При університеті було створено історико-філологічне товариство, яке поставило своїм завданням розвиток і поширення історичних знань і збереження творів та пам'яток старовини. Значний внесок у розвиток загального мовознавства, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови зробив випускник і професор університету Олександр Потебня (1835—1891).

Важливу роль у розвитку культури і науки, поширенні освіти відіграв і Київський університет. З його заснуванням інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до Києва. В першій половині XIX ст. тут працювали вихованці Харківського університету М. Дяченко і О. Дяченко, які розробляли питання диференційованого та інтеграль-' ного обчислення. Помітний слід у розвитку проблем механіки та гідравліки залишив І. Рахманінов. Значні зрушення у розвитку фізичних досліджень пов'язані з іменами вчених Є. Кнорра і М. Тализіна. Під керівництвом Кнорра було засновано метеорологічну обсерваторію. Розвиток хімічної науки в університеті пов'язаний з діяльністю Г. Фонбе-рга, який створив хімічну лабораторію. У цей час в університеті розпочалися перші дослідження в географії та геології. Значний внесок у розвиток ботаніки зробив Р. Траутфеттер. Під його керівництвом за планом В. Беретті у 1841 р. було закладено університетський ботанічний сад.

Перші вчені-медики університету були учнями і послідовниками М. Пирогова. Особлива заслуга в розвитку його наукових ідей належить В. Караваеву — одному із засновників вітчизняної офтальмології.

Проте патріархом науки був Михайло Олександрович Максимович

(1804—1873). Його праці, зокрема в галузі історії та філології, сприяли згодом зародженню історико-філологічної школи Київського університету, яка дала українській науці таких видатних учених, як В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський, Д. Багалій, М. Дашкевич, М. Грушев-ський та ін. Вони й продовжили передові історичні традиції М. Максимовича у вивченні української минувшини і передавали їх своїм учням.

Значні здобутки М. Максимовича і в дослідженні української мови. У працях, написаних у 1827—1863 pp., він науково довів, що українська мова — це дійсно самостійна мова; до мов західне- та східнослов'янських вона ближча, ніж до мови московської, від якої дуже відрізняється. Самі українці — давні автохтони в своєму краю, де живуть вони від Дунаю до Дону; мова українська зачалася ще в доісторичну добу. Максимович перший докладно подав усі найвиразніші прикмети української мови.

У першій половині XIX ст. наукові дослідження провадились також у_ численних наукових товариствах, які ставили своєю метою вивчати минуле України — її археологію, історію, культуру. В 1835 р. при Київському навчальному окрузі засновано Тимчасовий комітет для дослідження старовини, а в 1843 р. замість нього відкрито Тимчасову комісію для розбору давніх актів. Вона підготувала і видала значну кількість історичних матеріалів у фундаментальному виданні — «Архив Юго-Западной России». Було видано також ряд літописів та збірників документів.

Плідно працювало й Одеське товариство історії і старожитностей, засноване в 1839 р., члени якого досліджували пам'ятки грецької колонізації Чорномор'я, скіфів, Запоріжжя. Аналогічні товариства створювались і у наступні роки в ряді інших міст України. Наслідком їх діяльності стали сотні томів різних видань, у тому числі копії документів, оригінали яких загинули під час Жовтневого перевороту 1917 р.

Крім того, багато українських учених у першій половині ХІХ ст. працювали в інших університетах та наукових й освітніх закладах. Світової слави здобув Л/. Остроградський (180J —1862), один із засновників петербурзької математичної школи. Його іменем названо деякі математичні формули. Філософ П. Юркевич (1826—1874) був академіком Російської, Чеської, Паризької академій наук.

Театр. На переломі XVIII і XIX ст. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст. став справжнім професійним театром. Історично, після шкільного, з'явився вже наприкінці XVIII ст. новий тип українського театру у формі так званого кріпосного театру. Останній був своєрідним переходом від шкільного до світського театру.

Серед кріпацьких театрів на Україні відомими були театри поміщика Трощинського в селі Кибинці (керували ним Василь Гоголь, батько Миколи Гоголя, та В. Капніст) і кобиляцького маршала Гавриленка у селі Озерках, де виступав навіть Михайло Щепкін. Мали свої кріпосні театри деякі польські вельможі на Правобережній Україні.

Справжнім зачатком професійного міського театру у той час стали аматорські вистави, з яких спочатку виник харківський, а згодом полтавський театри. У /789 р. був збудований перший постійний театр у Харкові, а в 1803 р. — у Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та в інших містах. Однак працювали в них не постійні, а мандрівні групи зі своїм репертуаром. Це були переробки з російської мови п'єс, написаних у Київській академії у XVIII ст. Вони ставились поряд з російськими класичними трагедіями.

Започаткував нову українську драматургію І. Котляревський, який написав п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Вони були поставлені Котляревським у Полтавському театрі в 1819 р. Від них почалася нова ера українського світського театру. З українських п'єс першої половини XIX ст. найкращими були «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка і «Назар Стодоля» Т. Шевченка.

Одночасно з розвитком української драматургії та формуванням театру постають кадри українських акторів. Найкращими з них були Михайло Щепкін (1788-1863) і Карпо Соленик (1811-1851). Перший з них походив з кріпаків (у 1821 р. його викупили полтавці), на початку своєї діяльності (1808—1822) грав переважно в Україні (Харків, Полтава, Київ), а з 1822 р. постійно виступав у Москві. М. Щепкін створив незабутні образи Виборного в «Наталці Полтавці», Чупруна в «Москалі-чарівнику», Стецька в «Сватанні на Гончарівці». Як новатор у театральному мистецтві, він перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Принцип сценічного реалізму на українській сцені далі розвинув Карпо Соленик, який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі. Від М. Щепкіна і К. Соленика починається в історії українського сценічного мистецтва реальне відтворення образу української людини, зокрема селянина. У Харкові, Полтаві і Катеринославі працювали знаменитий тогочасний актор Іван Дресінг (1791 —1888), а також небіж поета Петра Гулака-Артемовського — Семен Гулак-Артемовський (1813—1873). Останній був оперним співаком і композитором, близьким приятелем Т. Шевченка.

Архітектура. Національно-культурний гніт, в якому жила Україна, значною мірою позначився на архітектурі. Замість вільної мистецької творчості з'являються нові будівлі, побудовані за російськими проектами, які не відповідали мистецьким стилям України. В 1801 р. російський Синод видає заборону будувати будь-які церкви українського типу. Останньою монументальною спорудою українського типу була Троїцька церква Мотринського монастиря на Чернігівщині, побудована в 1801 р.

Проте українська творчість не згасає, пристосовуючи шаблонні
російські проекти до свого смаку. На зміну класичному з початком
XIX ст. приходить стиль ампір (від фр. empire — імперія) з нахилом
до монументальних форм римського вигляду. Церковні будови в стилі
ампір були відомі переважно на Полтавщині і Слобожанщині, їхні фор
ми розвивалися на тих самих зразках класицизму, відомих у другій
половині XVIII ст. Такими були церкви в Хоролі, Ромнах, Лубнах, Пирятині і Прилуках. Стиль ампір повинен був поступитися українським будівничим традиціям, зокрема в будові малих будівель, провінційних палат, галерейок, ґанків, що мали своєрідні українські прикмети.

У першій половині ХІХ ст. при новому адміністративному поділі України в стилі ампір збудовано більшість державних будівель Полтави, Чернігова, Києва, Одеси. Досить поширеним був тип зовсім округ- лих споруд (ротонд), ампірових форм з колонадою або без неї. Такими е Кукавка на Поділлі (проект В. Трощинського), церква Різдва на Подолі в Києві, Вознесенська церква Фролівського монастиря в Києві, церква Гошівського монастиря в Галичині, а також Аскольдова могила в Києві. В стилі ампіру споруджено «Пам'ятник самоврядування Києва» (1802, архітектор А. Меленський).

Найбільш плідні українські архітектори цієї доби — Петро Ярославський (1750—1810) з Харкова та Андрій Меленський (1766—1833) з Києва. Перший з них побудував ряд будівель на Харківщині та Херсонщині. А. Меленський спроектував і перебудував велику кількість будов Києва, у тому числі Будинок театру, бурсу Київської академії. Він також виконав проект відбудови Десятинної церкви, який був відхилений владою. А. Меленському належить також проектування і будівництво ротонди «Аскольдова могила», будівель Флорівського монастиря на Подолі в Києві і дерев'яної будівлі театру в Києві (не збереглася).

У Львові в 20—30-х роках XIX ст. у стилі ампір побудовано так звану Губернаторську палату, або Намісництво (на Підваллі), бібліотеку Оссолінських, бібліотеку та музей Баворовських, Львівську ратушу (1835 р.), Народний дім на вулиці Рутовського, вартівню на площі св. Духа і десяток житлових будинків.

Одеса теж має ряд житлових будівель, виконаних у цьому стилі, їх проектували французькі та італійські архітектори. З українських відзначився Андрій Шостак. У 1837—1842 pp. тут було споруджено знамениті сходи, що ведуть з одеського порту на Приморський бульвар. На півокруглій площі споруджено пам'ятник Рішельє, що його виконав скульптор Іван Мартос, за походженням українець.

Остання стадія класичності припала на першу половину XIX ст. Вона позначена особливою лаконічністю і чіткістю архітектурних форм. Таким є головний корпус Київського університету, який звів у 1837— 1842 pp. визначний архітектор Вікентій Беретті(1781—1842), що викладав архітектуру в Київському університеті.

Скульптура. Набагато складнішим був розвиток української скульптури кінця XVIII ст. — першої половини XIX ст., яка перебувала цілком під впливом класицизму і була підпорядкована завданням місто -вого будівництва і декоративного оздоблення споруд. У першій чверті XIX ст. ампір почав характеризуватися зменшенням декораційної скульптури (рококо). На зміну цьому стилеві приходить і започаткований у Відні так званий бідомаєр, що переважав у другій чверті XIX ст.

Скульптура в Україні цього періоду не могла розвиватися самобутньо, тому процес розвитку української скульптури слід простежувати на працях українських майстрів столиці імперії. Першим з них був Михайло Козловський(\153—\8()2), який творив у стилі рококо і залишив після себе ряд статуеток і класичний пам'ятник О. Суворову в Петербурзі. Найвидатнішим скульптором Російської імперії того часу був Іван Мартос (1754—1835), який народився на Чернігівщині. Він став професором, а потім ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсторічний період своєї творчості залишив багато скульптурних праць у бронзі, мармурі та велику кількість надгробників. Під впливом І. Марто-са творив скульптор українського роду Кость Климченко (1816— 1841), що майже все своє життя провів у Римі.

У І853 р. в Києві на мальовничому березі Дніпра споруджено пам'ятник князю Володимиру Великому. Виконав його російський скульптор німецького походження П. К. Клодт за проектом скульптора В. І. Демут-Малиновського та архітектора К. Тона.

Живопис. В українському образотворчому мистецтві у першій половині XIX ст. виступали окремі митці, серед яких ще не було великих талантів. Це було пов'язано з тим, що після смерті В. Боровиковського у 1825 р. малярство російської імперії занепадає. Після деякого застою як реакція проти класичності починає формуватися схильність до реалізму. Цей рух започаткував Олексій Венецианов (1780—1847), учень Боровиковського. Середина XIX ст. характеризується творчістю основоположника реалізму в українському малярстві Тараса Шевченка та його послідовників А. Жемчужникова, К. Трутовського та ін. їх творчість була значним внеском в українську мистецьку культуру.

Найкращим представником українського образотворчого мистецтва 1840—1860 pp. був Тарас Шевченко (1814—1861). Його мистецький талант проявився у різних галузях малярства: портретному, жанровому, пейзажному і релігійному. Крім того, Шевченко пробував свої сили в скульптурі та гравюрі. За гравюри Тарас Шевченко дістав титул академіка. Високо цінуються також його малюнки олівцем, тушшю, сепією і аквареллю.

Першою жанровою картиною Шевченка був «Хлопчик-жебрак ділиться милостинею з собакою під парканом» 1839 р., за яку йому було присуджено срібну медаль. На початку 40-х років молодий митець працює над темами з історії України, з життя народу, його побуту. У цей час написані «Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина». У 1843 р. Шевченко подорожує по Україні і збирає великий матеріал в етюдах, малюнках, ескізах. Він задумує видати серію офортів під назвою «Живописна Україна», в якій хотів показати історичне минуле, побут і звичаї народу. Шість офортів на історико-побутову тематику («Видубицький монастир», «Дари в Чигирині», «Судна рада» тощо), написаних у 1844 р., відзначаються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою. На відміну від своїх попередників Шевченко не ідеалізує Україну, а змальовує її реалістичною, зокрема показує закріпачене зубожіле село.

Тарас Шевченко виявив себе справжнім майстром портрета. Це видно передусім з його власного автопортрета (1840—1841) і з портретів Маєвської, Горленко, Кейкутової, Аизогуба, написаних у 1843—1847 pp.

Після закінчення Академії в 1845 р. Шевченко приїжджає до Києва і тут, працюючи в Археографічній комісії з вивчення пам'яток старовини, знову має нагоду побувати в селах і містах України і виконати різноманітні рисунки, етюди, ескізи для своїх майбутніх творів. Однак арешт перервав мистецькі плани Тараса Шевченка.

Отже, творчість Т. Г. Шевченка є новим етапом в історії українського образотворчого мистецтва. Вона надихнула багато українських та російських митців на нові творчі здобутки у другій половині XIX — початку XX ст.

Музичне мистецтво. Високий рівень розвитку музично-пісенної творчості забезпечувала поетична і музична обдарованість українського народу. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. у побуті були поширені землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні пісні тощо. Дуже популярними були пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої», «Ой, одна я, одна», «Заповіт», пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Із свого середовища народ висунув талановитих співців-кобзарів, лірників (Андрій Шут, Остап Вересай). Дуже популярними були авторські твори, що згодом у народі ставали безіменними: «Там, де Ятрань круто в'ється», «Чи я в лузі не калина була», «Дівчино, рибчино, серденько моє» та ін.

Пісенним талантом українців захоплювалися у Петербурзі, де при царському дворі існувала капела хлопчиків. Навесні 1838 р. М. Глинка перебував на Україні з метою набору співаків. Він відвідав Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Качанівку і відібрав 19 хлопчиків і двох дорослих чоловіків для зарахування до капели. Серед них був С. Гулак-Артемовський, який згодом став автором першої української національної опери.

Високого рівня майстерності досягай партесні (багатоголосі) співи. Із великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії та ін. Проте, незважаючи на давні історичні традиції хорового співу в Україні, у першій половині XIX ст. його розвиток гальмувався антинаціональною політикою адміністрації, що віддавала перевагу іноземним творам.

У Галичині, що знаходилася під Австрією, в першій половині XIX ст. ссрормувались сприятливі умови для розвитку музичної культури. Перші виразні прояви музичного життя вийшли з духовенства. Саме в стінах духовної семінарії виховувалися майбутні музиканти.

Так, в 1829 р. при дворі єпископа Івана Снігуровича в Перемишлі був заснований постійний церковний хор, яким керував диригент і композитор чеського походження А.Нанке. Основу репертуару становили передусім твори Д. Бортнянського. З цього хору вийшли композитори, які створили так звану Перемиську школу. Найпершими її представниками стали Михайло Вербицький (1815—1870) та Іван Лаврівський (1822—1873), які в 40-х роках XIX ст. репрезентували західноукраїнську музику. Крім церковної музики вони писали також твори для чоловічого хору. М. Вербицький склав музику на слова Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна», яка стала згодом українським національним гімном, і до «Заповіту» Т.Г.Шевченка, який також у перші роки після смерті поета співали як національний гімн. М.Вербицький також є автором 12 оркестрових творів і рапсодій. Служби Божої та інших церковних співів.

Іван Лаврівський писав свої твори насамперед для церковного вжитку. Втім окрім кількох композицій для чоловічого хору залишив і дві опери. Обидва композитори, хоча не мали вищої музичної освіти і писали вокальну музику, за словами М. Грінченка, «...винесли свою рідну мелодію на світ Божий, одягли її в культурне вбрання і показали, що наша музика варта того, щоб її культивувати».

У цей же час подальшого розвитку набували всі види і форми української культури. Проте на перешкоді цьому розвитку у Східній Україні стояла колоніальна політика царської Росії, яка проголосила українську мову й українську націю взагалі поза законом. Значних обмежень українська мова зазнавала і в Правобережній Україні та в Закарпатті.

Проте знесилена фізично та понівечена духовно українська культура, спираючись на могутні народні традиції, морально-етичні і духовні цінності народу, вижила, зберегла національну ідею. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, її успадкували прогресивні культурні діячі XIX ст. у своїх пошуках найбільш вагомих засобів збереження і піднесення національної самосвідомості та національної культури. Ідея незалежності, прагнення до суверенності були підвалиною відродження України XX ст.

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 19

Схожі:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ... Дисципліна «Історія української культури» в системі підготовки сучасного фахівця вищої категорії. Предмет, об’єкт, основні проблеми,...	Питання до іспиту з курсу «Історія української культури» Трипільці: археологічна культура чи цивілізація. Проблеми витоків української культури
Питання до іспиту «Історія української культури»	Для підготовки до іспиту з навчальної дисципліни «Історія української культури»
Про вивчення курсів духовно-морального спрямування у 2008-2009 навчальному році України надає батькам право вибору вивчення дітьми курсів духовно-морального спрямування. Серед них: „Етика”, “Християнська етика”,...	Тема 1 Особливості української ментальності Предмет, завдання, об’єкт, основні проблеми, що вивчає курс «Історія української культури»
Курс «Історія української культури» є нормативною дисципліною бакалаврської... Курс «Історія української культури» є нормативною дисципліною бакалаврської підготовки й вивчається протягом одного семестру першого...	ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ПИТАННЯ ДЛЯ ІСПИТУ Умови культурного розвитку українських земель в складі Великого Князівства Литовського (сер. XIV сер. XVI ст.)
1. Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні... Ого поселення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території,...	ПРОГРАМА для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України Авторські права на текст програми «Історія України. Всесвітня історія, 5–12 кл.» належать Міністерству освіти і науки України та...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання