|
|
Скачати 2.5 Mb.
|
Моральність і нова євангелізація 106. Євангелізація – це наймогутніший, найбільш хвилюючий виклик, перед яким стоїть Церква від самого початку. Насправді цей виклик походить не лише від соціального та культурного контексту, в якому Церква перебуває в ході історії, а з наказу Воскреслого Христа, який визначив саму причину існування Церкви: „Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню” (Мк. 16, 15). Однак історичний момент, у якому тепер живемо, є великим закликом до „нової євангелізації”, тобто проголошенням Євангелії, яка є завжди новою і завжди приносить новину; євангелізації, яку треба проводити з „новою ревністю, новими методами й зі застосуванням нових способів вираження”166. Наслідками дехристиянізації, яка важко відбивається на цілих народах і спільнотах, колись багатих на віру і християнське життя, є не лише втрата віри або відокремлення її від щоденного життя, але й занепад чи затьмарення морального відчуття. Це відбувається і через втрату розуміння оригінальності євангельської моралі, і внаслідок занепаду фундаментальних принципів та етичних цінностей загалом. Сьогоднішнє поширення тенденцій суб’єктивізму, утилітаризму та релятивізму виявляє себе не просто як прагматична постава або зразки поведінки, а скорше як підхід, що має теоретичну основу та претендує на повну культурну та соціальну легітимність. 107. Євангелізація, а отже, й „нова євангелізація”, зобов’язує також до проголошення і представлення моральності. Сам Ісус, проголошуючи Боже Царство та його спасительну любов, закликає людей до віри та навернення (пор. Мк. 1, 15). А коли Петро, разом з іншими апостолами, проголошує воскресіння з мертвих Ісуса з Назарета, то говорить про необхідність жити новим життям, якщо хтось хоче бути учнем Воскреслого (пор. Ді. 2, 37-41; 3, 17-20). Так, як це відбувається в проголошенні правд віри, і навіть ще більше – у представленні основ і змісту хритиянської моральності, нова євангелізація покаже свою автентичність і місійну силу тоді, коли реалізовуватиметься не лише дар проголошення Слова, але також життя у Слові. Особливо життя у святості, краса якого, покірно і часто непомітно, виявляється в багатьох, хто належить до Народу Божого. Ця святість – найпростіший і найпривабливіший шлях, яким можна безпосередньо осягнути красу правди, відчути визвольну силу Божої любові та цінність безумовної вірності всім вимогам Господнього закону, навіть у найважчих ситуаціях. З цієї причини Церква, як мудрий учитель моральності, завжди запрошувала віруючих шукати й знаходити у святих мужів і дів, а понад усе в Пречистій Богородиці, „повній ласки” і „Пресвятій”, зразок, силу та радість, що є необхідними для життя, узгодженого з Божими Заповідями та Євангельськими Блаженствами. Життя святих як віддзеркалення доброти Бога – Того, хто „один тільки добрий”, – є не лише правдивим визнанням віри й заохоченням розділяти її з іншими, але також прославленням Бога та Його безмежної святості. Життя у святості приводить до повного вираження та реалізації потрійного і водночас єдиного munus propheticum, sacerdotale et regale (пророчого, священичого та царського уряду), котрий кожен християнин отримує як дар, народжуючись знову „з води і Духа” (Йо. 3, 5) у Хрещенні. Його моральне життя має цінність „духовного поклоніння” (Рм. 12, 1; пор. Флп. 3, 3), беручи початок у невичерпному джерелі святості та прослави Бога в Таїнствах, а особливо Євхаристії, та живлячись ним. Розділяючи жертву Хреста, християнин бере участь у Христовій самовідданій любові, наповнений та озброєний цією любов’ю у своєму житті, усіх думках і вчинках. Також очевидним та ефективним у моральному житті є царське служіння християнина: чим більше хтось, з допомогою благодаті, підкоряється новому законові Святого Духа, тим більше зростає у свободі, до якої покликаний, служачи в правді, любові та справедливості. 108. Джерелом нової євангелізації та нового морального життя, яке вона пропонує і пробуджує, приносячи плоди святості й місійний ентузіазм, є Дух Христа– начало і міць плідного служіння Матері Церкви. Папа Павло VI нагадує нам: „Неможливо здійснювати євангелізацію без дії Святого Духа”167. Христовий Дух, сприйнятий покірним і слухняним серцем віруючого, приносить розквіт християнського морального життя та свідчення святості посеред великого розмаїття покликань, дарів, відповідальностей, умов та життєвих ситуацій. Висловлюючи правдиву віру Церкви, Новатіан показав, що Святий Дух є Тим, „хто скріплює серця та думки учнів, хто виявляє євангельські тайни, проливаючи світло на божественні речі. Скріплені цим даром, християни не боялися ні тюрем, ні кайданів задля імені Господнього; насправді вони навіть перемагали владу та страждання цього світу, озброєні й скріплені в Дусі, зберігаючи в собі дари, котрими цей Дух обдаровує Церкву й посилає, ніби діаманти, Христовій Нареченій. Бо це він кличе у Церкві пророків, навчає вчителів, скеровує мови, зцілює та здійснює чуда, сповнює великі діла, дарує вміння розрізняти духів, призначає владу, надихає радою, творить та уділяє дари благодаті. У такий спосіб Він усюди й у всьому чинить досконалою і сповненою Господню Церкву”168. У такому живому контексті нової євангелізації, спрямованої до пробудження та зміцнення „віри, чинної любов’ю” (пор. Гл. 5, 6), а також з огляду на дію Святого Духа, ми тепер можемо зрозуміти, яку роль у Церкві – спільноті віруючих – відіграють богословські роздуми на тему морального життя, а також можемо говорити про місію та відповідальність богословів-моралістів. Служіння богословів-моралістів 109. Ціла Церква покликана євангелізувати, і свідчити про життя віри покликана ціла Церква, яка стала учасницею munus propheticum, пророчого служіння Господа Ісуса, коли отримала дар Його Духа. Завдяки постійній присутності Духа Правди в Церкві (пор. Йо. 14, 16-17), „ціла спільнота вірних, що отримали помазання від Святого Духа (пор. 1 Йо. 2, 20. 27), не може помилятися у вірі, і цю свою особливу прикмету проявляє через надприроднє відчуття віри цілого народу, коли, «починаючи з Єпископів і до останнього з мирян», висловлює універсальну узгодженість у справах віри та моралі”169. Щоб здійснювати провадити свою пророчу місію, Церкві слід постійно відновлювати або „оживлювати” власне життя у вірі (пор. 2 Тм. 1, 6), передовсім через щораз глибші роздуми над змістом самої віри, ведені під впливом Святого Духа. Саме цій „вірі, яка шукає зрозуміння”, конкретно служить „покликання” богослова в Церкві: „Посеред покликань, які Дух розбуджує в Церкві, є покликання богослова. Його роллю є в особливий спосіб розвивати глибше розуміння Божого Слова, яке міститься в натхненному Святому Письмі та передане живою Традицією Церкви. Він здійснює це разом з Учительським Урядом Церкви, на який покладена відповідальність зберігати депозит віри. За своєю природою віра прагне до зрозуміння, бо вона об’являє людині правду про її призначення та шлях до його досягнення. Навіть якщо вираження словами Об’явленої правди словами перевищує наші можливості і якщо наші поняття безсилі перед її безмірною величчю (пор. Еф. 3, 19). Однак об’явлена правда живить розум, який є Божим даром, даним для пізнання правди, щоб він міг увійти в її світло і, завдяки цьому, певною мірою зрозуміти те, в що вірить. Богословська наука відповідає на запрошення правди, оскільки бажає зрозуміти віру. Цим вона допомагає Божому народові виконувати апостольську заповідь (пор. 1 Пт. 3, 15), даючи відповідь кожному, хто вимагає звіту про вашу надію”170. Основним у визначенні самої суті богослов’я і, відповідно, у виконанні притаманної йому місії є розуміти своє глибоке й живе поєднання з Церквою, її таїнством, її життям та місією: „Богослов’я є церковною наукою, тому що зростає в Церкві та впливає на Церкву. (...) Служить Церкві і тому має почувати себе активно діяльним у її місії, особливо в місії пророчій”171. За своєю природою і динамікою правдиве богослов’я може дозрівати й розвиватися лише в повній та відповідальній участі в житті Церкви та в „приналежності” до Церкви як „спільноти віри”. У свою чергу, плоди богословських пошуків і глибшого розуміння перетворюються в джерело збагачення Церкви та її життя віри. 110. Усе, що було сказано про богослов’я загалом, також слід обов’язково сказати і про „моральне богослов’я”, яке є окремою ділянкою наукових роздумів про Євангелію як дар та заповідь нового життя, про життя „по правді та в любові” (пор. Еф. 4, 15), про життя Церкви у святості, просвітлене правдою про добро, що приводить до досконалості. Учительський Уряд Церкви уповноважений не лише у сфері віри, але також, що невіддільно від неї, у сфері моралі. Його завданням є „за допомогою суджень, нормативних для сумління вірних, розрізняти вчинки, які самі в собі узгоджуються з вимогами віри, сприяючи їхньому прояву у житті, від тих, які, навпаки, через своє внутрішнє зло несумісні з цими вимогами”172. Проголошуючи Божі заповіді та Христову любов, Учительський Уряд також навчає вірних про певні особливі правила та вимоги, щоб вони приймали їх сумлінням як морально зобов’язуючі. Крім того, Учительський Уряд виконує важливе завдання виявляти пильність, застерігаючи вірних перед можливими помилками, навіть не явними, коли їхнє сумління не спроможне визнати правильності і правдивості моральних норм, яких навчає Учительський Уряд. Тут слід розглянути особливе завдання тих, хто вповноважений своїми законними душпастирями навчати морального богослов’я у семінаріях та на богословських факультетах. Вони мають важливий обов’язок навчати вірних, особливо майбутніх душпастирів, про всі заповіді та практичні норми, що їх авторитетно проголошує Церква173. Бачачи можливі обмеження людських аргументів, які застосовує Вчительський Уряд, богослови-моралісти покликані розвивати глибше розуміння підстав, що лежать в основі приписів, яких він навчає, і пояснювати чинність та зобов’язуючу природу правил, які він пропонує, показуючи їх взаємозв’язок та поєднання з остаточною метою людини174. Богослови-моралісти підсилюють науку Церкви й дають у своєму служінні приклад лояльного підходу, як зовнішнього, так внутрішнього, до навчання Уряду у сферах догми та моральності175. Глибоким завданням богословів, які співпрацюють з єрархією Вчительського Уряду, є повніше вияснити біблійні основи, етичне значення та антропологічні мотиви, які становлять основу проголошуваного Церквою морального вчення та погляду на людину. 111. Служіння, до якого покликані богослови-моралісти, сьогодні є надзвичайно важливим, і не лише в церковному житті та місії, але й для людського суспільства та культури. Працюючи в близькій та живій єдності з біблійним і догматичним богослов’ям, теологи-моралісти у своїх наукових роздумах мають наголошувати на „динамічному аспекті моральності, тобто присвятити особливу увагу відповіді, що її людина повинна дати на Божий заклик у процесі її зростання в любові, перебуваючи в спільноті спасіння. У цей спосіб моральне богослов’я здобуде внутрішній духовний вимір, відповідаючи на потребу повного розвитку „imago Dei”, присутнього в людині, відповідаючи на закони духовного розвитку, описані в християнському аскетичному та містичному богослов’ї176. Звичайно, моральне богослов’я та його навчання зустрічається сьогодні особливими труднощами. Оскільки необхідним наслідком моральності Церкви є нормативний вимір, моральне богослов’я не може бути звужене лише до системи знань, що діють виключно в контексті гуманітарних наук. Останні розглядають явище моральності як історичний та соціальний факт. Моральне ж богослов’я, хоч і потребує використання гуманітарних та природничих наук, усе ж не спирається на результати формальних емпіричних досліджень чи лише феноменологічного сприйняття. Насправді відношення гуманітарних наук до морального богослов’я повинно завжди визначатися на основі первинних питань: Що є добром, а що злом? Що потрібно робити, щоб мати вічне життя? 112. Отже, богослов-мораліст повинен ретельно розрізняти контекст сьогоднішньої переважної наукової і технічної культури, яка наражена на небезпеки релятивізму, прагматизму та позитивізму. З богословського погляду моральні принципи не залежать від історичного моменту, в якому їх відкрили. Більш того, факт, що самі віруючі не йдуть за наукою Вчительського Уряду або помилково розуміють як морально правильну поведінку, котру їхні душпастирі визначають як протилежну до Божого Закону, не може бути правомірним аргументом, щоб заперечити правди моральних норм, яких навчає Церква. Формулювання моральних принципів не належить до компетенції формально емпіричних методів. Моральне богослов’я не заперечує чинності таких методів, але водночас не завужує свій світогляд до них; визнаючи вірність надприродній суті віри, воно передовсім і понад усе бере до уваги духовний вимір людського серця та його покликання до Божественної любові. Фактично, коли гуманітарні науки, як усі експериментальні науки, розвивають емпіричну та статистичну концепцію „нормальності”, віра вчить, що цього роду нормальність містить у собі сліди первородного падіння людини, її відходу від первинного стану, тобто є вражена гріхом. Лише християнська віра вказує людині шлях, щоб повернутися „до початків” (пор. Мт. 19, 8), – шлях, який інколи дуже відрізняється від емпіричної нормальності. У цьому значенні гуманітарні науки, незважаючи на велику кількість накопичених знань, не можуть бути визнані найважливішими показниками для моральних норм. Повну правду про людину та її моральне життя виявляє Євангелія і таким чином просвітлює та застерігає грішників, проголошуючи їм милосердя Бога, який постійно діє, щоб захистити їх від втрати надії на те, що вони спроможні пізнати Божий Закон і жити ним, а також від неправдивого переконання, що вони без заслуги можуть спастися. Бог також нагадує грішникам про радість прощення, бо тільки воно може дати їм силу побачити в моральному законі визволяючу правду, благодать надії, дорогу життя. 113. Навчання моральної доктрини вимагає свідомого прийняття інтелектуальних, духовних і душпастирських обов’язків. Тому богослови-моралісти, які навчають доктрини Церкви, мають важливий обов’язок виховувати у вірних здатність до морального розпізнання, щоб вони прямували до правдивого добра та з довірою зверталися по допомогу до Божої благодаті. Якщо обмін думками і суперечність поглядів можуть бути нормальним виявом громадського життя в системі представницької демократії, то моральна наука, звісна річ, ніяк не може залежати лише від процесуальної етики, бо зміст морального вчення абсолютно не залежить від правил і форм демократичного розгляду. Офіційно виражена незгода [з Учительським Урядом Церкви] у формі ретельно заранжованих протестів та полемік у засобах масової інформації суперечить церковній єдності та правильному розумінню єрархічного устрою Божого народу. Опозиція до вчення душпастирів Церкви не може бути легальним висловом чи християнської свободи, чи різноманітності дарів Духа. Коли це відбувається, церковні душпастирі зобов’язані діяти відповідно до своєї апостольської місії, наполягаючи на тому, що слід пошанувати право вірних пізнавати католицьку доктрину в її чистоті й цілісності: „Ніколи не заперечуючи, що він також належить до Божого народу, богослов повинен бути повним поваги до них, подаючи науку, яка в жодний спосіб не шкодить доктрині віри”177. Наша відповідальність як душпастирів 114. ІІ Ватиканський Собор нагадує нам, що відповідальність за віру та життя віри Божого народу лежить особливо на душпастирях Церкви: „Серед принципових завдань єпископів найбільшу перевагу має проповідування Євангелії. Тому що єпископи є вісниками віри, які приводять до Христа нових учнів, вони є правдивими учителями, уповноваженими авторитетом Христа, які проповідують людям віру, доручену їм, щоб вони перебували в ній і втілювали її. Вони виявляють цю віру в світлі Святого Духа, приймаючи із скарбів Об’явлення «нове і старе» (пор. Мт. 13, 52); вони допомагають їм приносити плоди, застерігаючи від помилок, які загрожують їхній пастві (пор. 2 Тм. 4, 1-4)”178. Наш спільний обов’язок і, понад те, наша спільна благодать як пастирів і єпископів Церкви, – навчати вірних того, що провадить їх до Бога, так, як колись Ісус навчав юнака в Євангелії. Відповідаючи на питання: „Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?”, Ісус спрямовує його до Бога-Творця, Господа Завіту. Він нагадує йому моральні заповіді, вже об’явлені в Старому Завіті, і вказує на їхній дух та глибинне значення, запрошуючи юнака йти за Ним в убогості, покорі і любові: „Приходь і йди за мною!”. Ця правда Його науки підтверджена Хрестом та Христовою Кров’ю: у Святому Дусі вона стала новим законом Церкви та кожного християнина. Цю „відповідь” на питання про моральність Ісус доручив нам, Пастирям Церкви, в особливий спосіб: ми покликані зробити її предметом нашого навчання, сповнюючи свій munus propheticum. Водночас, наша відповідальність як душпастирів щодо християнської моральної науки повинна також бути частиною munus sacerdotale: це відбувається тоді, коли ми уділяємо вірним дари Благодаті й освячення, щоб вони були здатні коритися Божому святому законові, і коли наші постійні та повні довіри молитви підтримують віруючих у їхньому зусиллі бути вірними вимогам віри та жити згідно з Євангелією (пор. Кол. 1, 9-12). Християнське моральне вчення має бути, особливо сьогодні, однією з основних сфер душпастирської відповідальності, виконуючи наше munus regale. 115. Це фактично вперше Вчительський Уряд Церкви детально викладає фундаментальні елементи вчення, представляючи принципи для душпастирського розпізнання, необхідні в складних і навіть критичних практичних ситуаціях та в умовах культурних змін. У світлі Об’явлення та постійного навчання Церкви, особливо ІІ Ватиканського Собору, я коротко пригадав суттєві характеристики свободи та основні цінності, пов’язані з гідністю особи і правдивістю її вчинків, щоб у послуху моральному законові можна було пізнати благодать і знак нашого усиновлення у Єдинородному Сині Ісусі Христі (пор. Еф. 1, 4-6). Власне, ця енцикліка оцінює певні напрямки сучасного морального богослов’я. Тепер передаю цю оцінку вам, бажаючи пояснити й допомогти в нашій спільній праці розпізнання, прислухаючись до слів Господа, який довірив Петрові завдання скріплювати своїх братів (пор. Лк. 22, 32). Кожен із нас знає, яким важливим є вчення, що представляє центральні теми цієї енцикліки, підтверджене сьогодні авторитетом Наслідника Петра. Кожен із нас бачить, яке велике значення – і не лише для окремих осіб, а й для цілого суспільства – має чергове підтвердження універсальності та незмінності моральних заповідей, особливо тих, які забороняють завжди й без винятку внутрішньо злі акти. Визнаючи ці заповіді, серце християнина і наша душпастирська любов прислухаються до поклику Того, хто „перший полюбив нас” (1 Йо. 4, 19). Бог вимагає від нас, щоб ми були святими, як Він святий (пор. Лев. 19, 2), щоб ми були в Христі досконалими, як Він досконалий (пор. Мт. 5, 48). В основі непохитних вимог цієї заповіді лежить безмежна й милосердна Божа любов (пор. Лк. 6, 36), а її метою є провадити нас у Христовій Благодаті на дорогу повноти життя, якою належить іти Дітям Божим. 116. Як єпископи ми зобов’язані дбати про правдиве передання Божого Слова. Мої Співбрати в Єпископстві, слідкувати за тим, щоб це моральне вчення вірно передавалося, і вживати відповідних заходів, щоб охоронити вірних від кожної доктрини і теорії, протилежної до цієї, – це частина нашої душпастирської місії. У виконанні цього завдання нам допомагають богослови, однак богословські погляди не є ні правилом, ні нормою нашого вчення. Його авторитет, зміцнений допомогою Святого Духа та оснований на єдності cum Petro ed sub Petro, випливає з нашої вірності католицькій вірі, отриманій від апостолів. Як єпископи ми маємо важливий особистий обов’язок дбати про те, щоб у наших єпархіях проповідувалась „здорове навчання” (1 Тм. 1, 10) віри і моралі. Особлива відповідальність лежить на єпископах стосовно католицьких інституцій. Чи це організації для душпастирської опіки над сім’ями та соціальної праці, чи інституції, призначенням яких є освіта або піклування про здоров’я, єпископи можуть канонічно засновувати й визнавати такі структури, надаючи їм певні завдання. Однак єпископи ніколи не є звільненими від власних обов’язків. Їм належить, спільно з Апостольською Столицею, як надавати титул „католицький” церковним освітнім закладам179, університетам180, оздоровчим та юридичним службам, так і, у разі розбіжності їх діяльності з цим титулом, позбавляти його. 117. У серці кожного християнина, у найдальших глибинах кожної особи завжди відлунює питання, яке задав Ісусові молодий юнак у Євангелії: „Учителю, що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?” (Мт. 19, 16). Однак кожен потребує звернутися з цим питанням до доброго Вчителя, тому що лише Він єдиний може дати відповідь у повноті правди, у всіх ситуаціях, у найрізноманітніших обставинах. А коли християни задають йому питання, що тривожить їхнє сумління, Господь відповідає словами Нового Завіту, які Він доручив своїй Церкві. Подібно, як говорить про себе апостол Павло, ми також послані „благовістити, і то не мудрістю слова, щоб хрест Христа не став безуспішним” (1 Кор. 1, 17). Тому відповідь Церкви на питання людини полягає в мудрості та владі Розп’ятого Христа – Правди, яка дарує себе. Коли люди задають Церкві питання, що турбують їхнє сумління, коли вірні в Церкві звертаються до своїх єпископів і душпастирів, у відповіді Церкви звучить голос Ісуса Христа, голос правди про добро і зло. У словах, які промовляє Церква, в глибинах душі кожної людини відлунює голос Бога, який „один є Добрим” (пор. Мт. 19, 17), єдиний „є любов” (1 Йо. 4, 8.16). Через помазання Святим Духом ці лагідні, проте вимогливі слова стають світлом і життям для людини. Апостол Павло запрошує нас бути відважними, „здібність бо наша від Бога. Він нас зробив здібними слугами Нового Завіту, не з букви, а з духу... Господь же – Дух, а де Господній Дух, там воля. Ми ж усі, мов дзеркало, відкритим обличчям відзеркалюємо Господню славу й преображуємось у його образ, від слави у славу, згідно з діянням господнього Духа” (2 Кор. 3, 5-6. 17-18). Закінчення |
|
27 листопада пройшла акція “Голодомор 32-33 це геноцид. Пам’ятаємо!” Україні”. Панахиду біля Національного меморіалу жертв голодоморів відправили патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет, Патріарх... |
Політичне вчення Марсилія Падуанського Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270—1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву... |
|
Церкви ми зустрічаємо назву книги «Апостол», як сукупність всіх апостольських писань? Хто із святих отців та учителів древньої Церкви конкретно свідчить про достовірність книги Діянь святих апостолів? |
Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ... |
|
Реформація в Німеччині В ХУІ ст відбулися події, які підірвали основи християнської церкви. Ці події ввійшли в історію під назвою Реформація – від лат.... |
Вчення Фоми Аквінського про державу Фома Аквінський (Аквінат) (1225—1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його... |
|
Протистояння Української Православної Церкви світовій глобалізаціїї на сучасному етапі До питання розвитку й існування Української Церкви взагалі. Особливої уваги набуває проблема збереження і розвитку релігії та традицій... |
Парафія св. Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату Від імені Парафії св. Апостола Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату пересилаємо нашу чергову... |
|
Про вивчення курсів духовно-морального спрямування у 2008-2009 навчальному році України надає батькам право вибору вивчення дітьми курсів духовно-морального спрямування. Серед них: „Етика”, “Християнська етика”,... |
Актуальність вибраної теми «Формування професійної компетенції учнів... «Формування професійної компетенції учнів в період виробничого навчання|вчення| і виробничої практики», і необхідність її розробки... |