Голодомор 1932 – 1933 рр.
Голод 1932-1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вона носить до сьогодні. Кинув він і чорну тінь на методи й досягнення радянської системи.
Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931 р.». Як указують Р. Конквест і Б. Кравченко, врожай 1932 р. лише на 12 % був меншим середнього показника 1926-1930 рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним з метою підкорення українського селянства.
Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». За пом'якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» каралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель.
Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли лишати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій, один партійний активіст так пояснював мотиви, що тоді керували ним: «Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразеології».
Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів комуністичної партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянського автора, «першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство». Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: «У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи. Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар, і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства».
Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»
Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу (роздратований результати перепису 1937 р., що виявив страхітливо високу смертність, Сталін наказав розстріляти керівників програми перепису). Радянські архівні матеріали, що стосуються сталінської доби, залишаються в основному недоступними. Тому важко остаточно визначити кількість померлих з голоду. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні коливається в межах 7-10 млн. чоловік. У той час як в Україні й особливо в південно-східній її частині та на Північному Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю особливість, було те, що згідно з першим п'ятирічним планом «Україна ... мала служити колосальною лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-технічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу». Про значення України для радянських економістів-плановиків писалося в передовій статті «Правди» від 7 січня 1933 р. під заголовком «Україна – вирішальний фактор зернозаготівель». Відтак перед республікою ставилися непомірне великі вимоги. Як показав Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27 % загальносоюзного врожаю зернових, проте, виконувала аж 38 % плану зернозаготівель. Б. Кравченко стверджує, що українським колгоспникам платили вдвоє менше, ніж російським.
З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, комуністичний режим здійснював свою політику – з усіма її страхітливими наслідками – швидшими темпами, ніж в інших республіках. Як писав Василь Гроссман, радянський прозаїк і колишній партійний активіст: «Було ясно, що Москва покладає на Україну великі сподівання. А результатом стало те, що найбільший гнів вона спрямувала проти України. Нам казали, що на Україні приватновласницькі інстинкти сильніші, ніж в Російській республіці. І справді, на Україні справи йшли набагато гірше, ніж у нас».
Інші вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення українського націоналізму. Зрозуміло, що пов'язаність націоналізму з селянством не оминуло пильності радянського керівництва. Сталін казав, що «селянське питання було основою, квінтесенцією національного питання... По суті, національне питання є селянським питанням». У 1930 р. провідна українська комуністична газета далі розвинула це ототожнення, заявивши: «спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб ... знищити соціальну базу українського націоналізму – індивідуальне селянське господарство». Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він свідомо дозволяв голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині його імперії.
Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідомості. Ще до зовсім недавнього часу радянська позиція зводилася до заперечення самого факту голоду. Якби стали відомими всі масштаби трагедії, то, цілком очевидно, це завдало б серйозної шкоди тому образові країни, що його прагнула створити Москва як у себе вдома, так і за кордоном. Тому влада довго забороняла відкрито говорити про голод в СРСР.
Хоч деякі газети на Заході повідомляли громадськість про голод, тут теж замовчувалися його страхітливі масштаби. Багатьом на Заході важко було повірити, що в той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від чужоземної допомоги, на Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно обставлені режимом подорожі по СРСР, такі світила західноєвропейської культури, як Джордж Бернард Шоу та колишній прем'єр Франції Едуард Еріо, поверталися, захоплено оповідаючи про радянські досягнення, про задоволених і ситих селян. Підлещуючись до Сталіна, московський кореспондент газети «Нью-Йорк Таймс» Уолтер Дуранті неодноразово в своїх статтях заперечував існування голоду (хоч у приватних розмовах допускав, що від голоду, можливо, загинуло 10 млн. чоловік). «За глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з СРСР у 1932 р. Дуранті нагородили Пулітцерівською премією.
Хоч західні уряди й знали про голод, їхня позиція в цій справі була подібною до викладеної в одному документі Британського міністерства закордонних справ: «Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Україні, аналогічної тій, що з'являлася в пресі... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ним». До того ж багато західних інтелектуалів у період Великої депресії виявляли сильні прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особливо в питанні про голод. Як зауважив Р. Конквест, «ганебним було не те, що вони виправдовували дії Рад, а те, що вони навіть чути про них не хотіли, що вони не бажали подивитися фактам в обличчя».
Отже, голодомор в Україні був штучним, спланованим сталінським керівництвом злочином проти українського народу. Безпосередня політична відповідальність за це лежить на Й. Сталіні, В. Молотові, С. Косіорі, П. Постишеві, М. Хатаєвичі, Л. Кагановичі та інших комуністичних ватажках СРСР.
За останніми даними українських істориків під час голодомору 1932 – 1933 рр. загинуло близько 10 млн. чоловік. 26 листопада 2006 р. на пропозицію третього Президента України В. Ющенка Верховна Рада України визнала голодомор 1932 – 1933 рр. геноцидом українського народу.
Апеляційний суд Києва назвав організаторів Голодомору 1932-1933 рр. Історичну справедливість відновленою. 22 травня 2009 р. було порушено кримінальну справу за фактом Голодомору, а в переддень Старого Нового року, 13 січня 2010 р., українське судочинство підтвердило: на наших теренах було здійснено страшний злочин. Багатьох здивувала швидкість роботи суду. Мовляв, рішення прийняли всього за два дні. Тодішній Голова СБУ В. Наливайченко пояснює це співпрацею СБУ з Генпрокуратурою: вони подали на розгляд суддям справу, ретельно опрацьовану, отже, ознайомлення з нею не вимагало надто багато часу. Суддя зачитував рішення упродовж двох із половиною годин. А потім наголосив, що це справа епохальна, громадського значення. Утім є чимало спекуляцій на цій темі, тому громадськості варто звернути увагу на три моменти. По-перше, ця кримінальна справа має суто правовий вимір, а не політичний. По-друге, висновки досудового слідства оцінені прискіпливо, і вони базуються на глибокому матеріалі. Потретє, і душі жертв, і народ давно чекали на відповідний висновок у цій справі.
Текст рішення насичений фактами. Суддя перелічив основні механізми здійснення злочину й обставини штучного голоду, а також основні документи − накази, вказівки, інструкції з датами. Скажімо, розпорядження про зміцнення і збільшення до 3000 осіб прикордонної охорони на кордоні з Білоруссю. Деякі регіони України в час Голодомору були перепідпорядковані безпосередньо Москві, приміром, Донбас. За наказами з Москви, запроваджено нові штатні одиниці в органах ДПУ − окремі «уповноважені з економічної роботи». А в усіх українських колгоспах, радгоспах та МТС засновано політвідділи. Усіх селян «брали під контроль» для боротьби з «контрреволюційними проявами». З Москви йшли інструкції щодо налагодження «агентурно-оперативної роботи на селі». Спеціально запроваджені «трійки» в районах − без суду і слідства розстрілювали «саботажників».
За невиконання надмірних хлібозаготівельних «норм» із селян вимагали «штрафи». Озброєні загони здійснювали постійно обшуки, забирали будьяке зерно, навіть посівне та насіння городини, всю їжу, одяг. Є документи, як у селян відбирали майно, житло, землю. Є розпорядження не видавати колгоспникам їжу у дні, коли вони не виходять на роботу. Зокрема, у вихідні. Побиття, розстріли, арешти, депортації, заслання, ув’язнення у концтаборах, блокада населених пунктів − такими способами людей відмежовували від продуктів харчування.
У рядах партії виявляли осіб, які не виконують наказів та намагаються допомагати вмираючим, − їх виселяли на північ у концтабори. Слухняних забезпечували пайками. Активісти годувалися відібраним в односельців... Подано дані про вантажені зерном кораблі, що виходили з Миколаївського порту − понад 900 тисяч тонн − на Італію, Єгипет, Грецію, Францію. З Херсонського порту − на Північну Америку та Голландію... Жахають розпорядження Охматдиту − ховати трупи дітей-підкидьків, не поодинці, а в масових ямах... Під час розслідування підтверджена спланована заміна етнічного складу населення України: через «доприселення» і переселення на хлібні українські терени десятків тисяч осіб з Росії.
Під час слідства СБУ замовила відповідні експертизи інститутам Національної академії наук. Більшість висновків надійшло наприкінці 2009 року. Судова комплексна експертиза 28 грудня 2009 року підтвердила, що скоєно злочин за статтею 442− «навмисне позбавлення жителів сільської місцевості України (більшість українців на той час були селянами) умов для виживання». 26 жовтня 2009 року був наданий висновок судовомедичної експертизи. 18 грудня − судовопсихологічної експертизи, що засвідчила: внаслідок пережитого голоду відбувався злам психіки, що спричиняло самогубства, людоїдство. Віддалені наслідки: трансгенетичне передавання наступним поколінням зниження інстинкту самозбереження, релігійних та моральних почуттів.
Досудовим слідством установлено 875 місць масових поховань. На підставі слідства, доказів, висновків експертиз суд констатував: орган досудового слідства довів злочинність цих осіб. Не мають зворотної дії у часі злочини проти миру та безпеки людства. Конвенція ООН «Про незастосування терміну давності до злочинів проти людяності», ратифікована в Україні у березні 2008 року.
Ідеологічне забезпечення, планування, керування здійснювалося з центру СРСР, з Москви. Ідеолог, замовник, організатор масового вбивства − Йосип Сталін. А перелічені керівники УРСР належали до керівних органів СРСР. Установлено намір Сталіна — знищити частину української нації і таким чином не допустити побудови незалежної Української держави. Українська нація як державотворча могла застосувати право на самовизначення і виходу з СРСР. Утім представники інших національностей, що проживали на українських теренах, також постраждали під час скоєння злочину.
Судове рішення не поставило крапку над розслідуванням злочину та подоланням його наслідків в українському суспільстві. За словами доктора історичних наук, автора і викладача курсу «Геноциди ХХ століття» у Києво-Могилянській академії Владислава Гриневича, історичні дослідження триватимуть. На брифінгу голова СБУ Валентин Наливайченко заявив, що робота української спецслужби також не завершується. Зокрема за допомогою Міністерства закордонних справ передаються запити в міжнародні інстанції з метою з’ясувати, кому і за яких обставин СРСР продавав збіжжя з України. СБУ має намір звернутися до судді за дозволом на опублікування доказової бази «справи Голодомору».
|