На сцені стоїть вікно, на яке спадає гілка яблуні в цвіту. Звучить пісня Надії Шостак «Сину,сину, ангел мій» Далі від вікна стільчик, на якому сидить жінка і пряде. Заходить інша жінка

На сцені стоїть вікно, на яке спадає гілка яблуні в цвіту. Звучить пісня Надії Шостак «Сину,сину, ангел мій» Далі від вікна стільчик, на якому сидить жінка і пряде. Заходить інша жінка.

1.-Ой, Одарко, ти сьогодні щось дуже рано встала. Щось може лихе сталось?

2.- Та ні, слава Богу, все добре. Та щось серце ниє і болить. Відчуває щось недобре. Мав син приїхати… та щось немає.

1.-Діти, діти. Постійно у власних турботах, а до батьків їм немає діла.

2.-Та ні. Він приїздив щотижня, бо як був живий чоловік, то син бував рідше, а зараз не лишає мене одну.

1.-А в мене так склалася доля, що сина виховувала одна. Батьківської науки не спізнав. Одружився і забувся , що в селі живе жінка, яка дала йому життя і виховала

На сцену виходить син(хлопець і читає вірш «Моїй матері» Віктора Геращенка)

Виглядай мене, мамо, із далеких доріг.
Знай, що пізно чи рано я вернусь на поріг.
Обійму міцно-міцно горем згорблений стан,
Задивлюсь в твої очі, розцілую вуста.
Жаль, що зцілить не зможу
Ран глибоких душі.
Про одне тебе прошу – ти себе бережи.
Виглядай мене, мамо, болем серце не край.
Я на крилах нестимусь у наш сонячний рай.
Через хащі і морок, перешкоди й біду –
Все здолаю, все зможу, а до тебе прийду.
Чебрецеве повітря, споришеві стежки,
Я до вас першим вітром прилечу навпрошки.
Чую пісню дитинства з дорогого села,
Звідкіля мене доля у світи повела.
В снах вже маряться квіти у дворі під вікном,
Добротою повиті й материнським теплом.
Оживе біла хата, скресне піснею гай,
Тільки б ти не хворіла… Вже лечу – зустрічай.(разом із сином виходить мати)

До другої жінки ніхто не виходить, але чути голос читця(вірш «Все, як і раніше, все, як і колись…» і тиху журливу мелодію

Чепурна хатинка на кутку одна, В яблуневiм цвiтi тихо потопа I вже лiтня жiнка сидить бiля вiкна, Вдивляючись в дорогу, на краю села. Чом так тихо стало у подвiр`ї тiм? Чом не чути смiху, де подiвся вiн? Гомiн, радiсть, крики, пicня i слова... Не питайте люди, - туди прийшла бiда. Все, як i pанiше, все, як i колись... Образи на стiнах не перевелись I самотня жiнка у хатинi тiй, Б"є чолом додолу, молиться святiй.(жінка стає на коліна і молиться) »Свята Матiр Божа, - мати промовля, - Храни моїх дiток, я i так одна, Даруй менi зустрiч ще хоча би раз, А тодi вже може, помирати час...» "Отче наш" читає, а душа болить, (лягає на ліжко, встає, підбігає до вікна, Бiль не вiдпускає, по ночах не спить,( вдивляється у далеч) Вранцi пiдбiгає, до свого вiкна, Вдивляючись в дорогу на краю села. Ходить по подвiр`ї, мов журавка та, (виходить за вікно, сумно дивиться А садок батькiвський в цвiтi потопа вдаль, торкається гілочки і Гiлочок торкнеться, як дитячих рук, стоїть в задумі) Нема в свiтi гiрше материнських мук. Ходить по городi, ходить по травi, Роси ноги мочать, серце у журбi. I не висихають сльози у очах, Материнськi руки тремтять наче птах. В мами бiля хати троянда розквiта, (потім схиляється до троянди, Мати бiля неї, мов коло дитя. доглядає її, як дитя, і промовляє) То води принесе, вирвe бур`яни Дивлячись на квiти мовить: "Де ж вони? Чи не заблукали у чужiм краю? Чи живi, здоровi, чим допоможу? А чи не забули свiй батькiвський дiм? А чи хоч згадають, хто чекає в нiм?» Чепурна хатинка на кутку одна, (жінка повертається до вікна, В яблуневiм цвiтi тихо потопа. сідає на ліжко і гірко плаче) I вже лiтня жiнка сидить бiля вiкна, Вдивляючись в дорогу на краю села. Все, як i pанiше, все, як i колись, Образи на стiнах не перевелись I самотня жiнка у хатинi тiй, Б`є чолом додолу, молиться святiй

Голос читця.

Жіноча доля – то рушник взірчастий,

І чорне в ньому , і яскраве вишиття,

Минають роки- та воно не блякне,

Бо в ньому сила й тяга до життя!

(виходить жінка (3)з рушниками , сідає і вишиває)

Жіноча доля – пісня журавлина,

Висока і дзвінка, але журлива

І гірко плаче , як її почує (чути плач дитини)

Осінній дощ, той що між хмар ночує.

(виходить жінка(4) і сідає до колиски з дитям, чути плач дитини)

Жінка з дитиною. Отак  і  я  свою  жіночу  долю
Не  захистила  від  журби  та  болю.  
Якось  у  дощову  осінню  днину
Привів  мій  чоловік  нову  дружину.  

Він  цілував  кохану  при  малечі,
Сказавши  нам  збирати  свої  речі.
Ховала  я  свій  розпач  у  долонях,  
І  плакала  маленька  наша  доня.  

Візьму  за  руку  я  свою  дитину
І  дім,  що  був  моїм,  навік  покину,
А  за  порогом  дощ  почне  відразу
З  душі  змивати  біль,  гірку  образу.

Ще  сонечко  для  нас  засяє,  доню,
Розвеселить  жіночу  нашу  долю.
Прощати  зради  нас  життя  навчає,
Та  тільки  Бог  такого  не  прощає.

Жінка з вишиванням підходить до жінки з дитиною, яка, взявши дитя ,хоче йти). Жіноча доля - це любов,
А жінка в світ приходить для любові.
Любити маму - поки ще мала,
Любити ляльку - тільки підросла,
А коли вперше вийшла за поріг -
Любити небо і м'який моріг,
Дім батьківський і квіти чорноброві,
Бо жінка в світ приходить для любові!

(жінки йдуть, але назустріч їм виходитиь жінка(5) з шиттям і жінці (4)з дитиною говорить: «Нелегка ноша це- жіноча доля.

У неї смак солоної сльози.

(йде далі сідає на стільчик і шиє, розказуючи вірш П.Грабовського «Швачка»

Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…

Боже, чи довго тягти?

З раннього ранку до пізньої ніченьки

Голкою денно верти.

Кров висисає оте остогиджене,

Прокляте нишком шиття,

Що панення, вередливе зманіжене,

Виш вирне геть на сміття.

Де воно знатиме, що то за доленька-

Відшук черствого шматка,

Як за роботою вільна неволенька

Груди ураз дотика.

(розказавши вірш кидає шиття і йде зі сцени.).
На зміну цим жінкам виходять дівчата з п’єси М.Старицького «За двома зайцями».

(на сцені два дерева, під якими розміщено лавочку, а також вікно з гілочкою яблуні, яка цвіте)

Ідуть дві дівчини і Проня Прокопівна, а назустріч Голохвостий.

Проня. Голохвостий здається?

Голохвостий. Бон джур! Моє серце прозпалилдося, мов шипсі поки я дожидав мамзелю!

Проня. Мерси, мусью!(до подруг) Таки дожидався: я нарочито проманіжила.

Голохвостий. Рикомедуйте мене, пожалуста, бариням!

Проня. Разумєєтся. Єто Маї близькі приятельки й сусіди.

Голохвостий. Рекомендуюсь вам: Свирид Петрович Галахвастов.

Настя. Мені здається, що ми десь стрічалися.

Голохвостий. Рішительно. Міня вездє принімають, как сваво, значить без хвисона!

Проня. Там, вєрно, красовиць найшли порядошно!

Голохвостий. Што мінє краса? Натурально, перве дєло ум і обхожденіє: делікатні хранцюзькі маньори, штоб вийшов шик!

Проня. Разумєєтся, не мужицькі:фе! Мове жар!

Наталка(до Насті) Який він гарний!

Настя. Нічого собі; тільки штукований!

Наталка. А я вас сьогодні десь бачила.

Голохвостий. Я чоловік не очень-дуже посидющий: люблю у проходку з образованими людьми ходить. Ноги чоловіку, видите, для того й Адені, щоб бити ними землю; потому воний ростуть не з голови…

Наталка (до Насті) Який він розумний, та гострий ,як бритва!

Проня. А я ж вам казала, що перший кавалер!

Голохвостий. Чим же мінє баришень прекрасних поштувати? Позвольте канахветок!(виймає з кишені в піджаці)

Настя. Ач який ввічливий!

Наталка. Настояний хрант.(беруть цукерки)

Проня.( бере одну) Мінє так солодке обридло! Кожиного дня в нас удома ласощів єтих разних-хоч свиней годуй! Я ще більше люблю пальцини, нанаси…

Голохвостий. Сю минуту видно у вас , Проню Прокопівно, не простий, а образований скус!

Настя(до Наталки) Куди пак! Дома пироги з маком та вареники з урдою трощить, а тут пальцини!

Наталка. Це на нас критика.

Проня. Другим може необразованим што вгодно з губи плюнь, бо понятія нікотрого не імеють; а я в пенційонє все науки проізошла.

Голохвостий.Пердон, єй-богу, пердон! Потому в міня з язика , как з колеса в млинє, так што-небудь і ляпне!

Настя(до Наталки) Ходім додому, бо ця витрішкувата чапля почала з своїм пенційоном, як дурень з торбою…

Наталка. Це вона нам вибаває очі!

Настя. Приндя чортова!)до Проні) Добраніч вам!

Наталка. Ходім уже!

Голохвостий. Што ж баришні, так сей час домой? Ходьомте в проходку: при мєсяце такой шик!

Настя. Ні спасибі, вам, ходіть здорові самі вже!

Наталка ( до Проні). Прощайте, нам не затиняйте, а ми вам не мішаємо!

Проня. Не задавайтесь на крупу, бо в решеті дірка!

Наталка. Нічого , ваш кавалер позбирає, докласти вам воза!(Пішли)

Проня. Ач, копилять як губи! З міня тольки хворму беруть, а від них усєх гнилицями так і тхньоть!

Голохвостий. Ну й ловко ж ви їхз одбрили! Ех, Проня Прокопівно, розумеі ви,- без мила голите.

Проня. Якби мінє модніша публіка, то я б себя показала! А то з кем тут зайтись- необразованість одна! От тольки з вами й маєш приятность !

Голохвостий. Натурально, куди їм усім до вас? Всьо равно, што , приміром, взять,-Мусатов і хранцюзька помада.

Проня. Мерси.

Голохвостий. А в тіятрі любите?

Проня. Знаєте, акробати занятніші мінє: такії красиві мущини. Я було как пойду, то так і стривожуся за них, што цілу ноч не сплю!

Голохвостий. Так ви б у такому разє гулять виходили, то я б мог цілую ноч трудиться проходкою!

Проня.Ноччю? што ви? Страшно, щоб, бува, какой оказії не вийшло… ви мущина, а я баришня. Вот удньом так я люблю гулять у царському саду з книжкою безпремінно, бо так приязно під дубом романа читати.

Голохвостий. От тольки , Проню Прокопівно, про любов би лучче самим Романа завить.

Проня. Конєшно, занятніше, єжелі особливо кавалєр душка..

Голохвостий. Проню Прокопівно! Дозвольте спросить, какоє ви обо мнє понятіє держите?

Проня. Што ж єто ви допитуєтесь?

Мінє соромно…Я баришня. (набік) ага дочекалася- таки!

Голохвостий. Што ж, што баришня; єто нічаво, єто чистиє пустяки!

П р о н я. Я і понятія у цім нікоторого не імію...

Голохвостий. Єй-богу, не безпокойтесь!

П р о н я. Ви мінє такого жару вкидаєте, што я про­сто шарєю... Хіба не знаєте, як безневинній дівиці стидно...

Голохвостий. Коли без єтого никак нельзя обо-йтатьця: все равно прийдьотця...

П р о н я. Ах, не говоріть мінє про любов... І я до вас ужасть как,.. Тольки, будь ласка, не говоріть, пожалуста, про любов, потому єто шкандаль...

Голохвостий, Што ви? Я, значить, прошу вашу руку й серце.

П р о н я. Мерси!- Тольки тут ноччю... при мєсяцє... так мінє моторошно цеє слухати, аж серце тьопається... Ви завтра приходьте до нас предложеніє дєлать...

Голохвостий (цілує руку). Я тольки боюсь ро-дителів ваших, а то б давно зайшол...

П р о н я. Єжелі што я согласна, то вже небезпре-мєнно...

Голохвостий. Ви мінє как води цілющої на рани злили, моя зозулечко. (Цілує).

Проня. Ах, не можу! Тікать нужно! Приходьте ж завтра безпремєнно; я вас адрикамандую, а ви й пред­ложеніє зробите...

Голохвостий. Прийду, прийду, моя канахве-точко!

Проня. Душка! (Цілує хутко Голохвостого й бі­жить до хвіртки). Ламур! (Вибігає),

Голохвостий сам.

Голохвостий. Бон-бон! (Підскакує). Трам-тара-ра, ура! Наша взяла! Поздравляємо вас, Свириде Пе­тровичу! Виграли справу! Проня, значить, тут. (Показує кулак). Старі, правда, не спротивляться, потому поту­рають дочкє у всьом. Тольки ж і гидка! Ой, гидка! Да ще лізе цілуватися! Надо будеть купить доброго мила, штоб замивать після неї губи... Але зате ж все моє! От уджиґну! Годі вам, Свириде Петровичу, тепер зайцем бути,— буде, довольно! Можна будеть і самому зайців ловити, а особливо куріп'яточок..,, хррр... Хап — Хап — і єсть!

Галя (йде з кошиком, придивляється). От як ми опізнилися на старім городі з мамою, вже й розійшлися всі на нашім кутку... Ні, он хтось стоїть, чи не Степан? (Зближається, щоб трохи роздивитися).

Голохвостий (уздрівши). А, на ловця й звір бі­жить... (Підлітає). Ціп-ціп, куріпочко!

Галя. Ой, це чужий хтось! (Хоче тікати, але Голо­хвостий заступає дорогу).

Голохвостий (придивившись). Господи! Це ж та сама красунечка, що я коло Владимира бачив! От ці­понька! (До неї). Не тремтіть-бо; чого лякатися, моя зо­зулечко,— хіба з'їм?

Галя. От, їй-богу, коли не пустите, то калавур за­кричу й будошника покличу.

Голохвостий. Вигадайте! Тольки крикніть, то я такого наговорю, што зараз і в часть вас посадють.

Г а л я. За що? Що ви ґвалтуєте серед ночі, то я маю сидіти?

Голохвостий. Слухайте, серденько, не лемен­туйте, бо я тольки поговорити хотів з вами, моя зіроч­ко красна. Як повидів я вас коло Владимира, то з тієї ночі й пропадаю,— просто вхопили моє серце щипцями, гвоздком у голові сидите, хоч і бритви не бери в руки!

Г а л я. А справді, це той самий... Бачите: ганяли, га­няли там, та й тут переступаєте дорогу; сорому нема,— а ще панич!

Голохвостий. Да коли улюбльон, да так улюбльон, що хоч візьміть у руки піштолєта й простреліть тут грудь мою!

Галя. Так і повірили? Шукайте собі панночок!

Голохвостий. Да ви лучші за самих найкращих панночок; ви просто така ціпонька, що аж слина котить­ся,— вірте!

Галя. Хороша пороша, та не для вас!

Голохвостий (розпалюючись). Чого ж так — не для мене? Яка ти строга, нелюб'язна! Да в мене, голубочко моя, всякого добра — паровицями, да я озо­лочу тебе, брильянтами обсиплю на весь Київ...

Галя. Обсипайте кого іншого, а мені вашого зо­лота не треба.

Голохвостий. Да хіба я развє поганий? Приди­вись, пожалуста, первий хвисон.

Галя. То шо — що гарні!

Голохвостий (бере її за руки). Серденько, пуколько моя! Улюбись у мене, бо, їй-богу, застрелюсь отут зараз перед тобою, щоб тобі напасть зробити!

Галя. Ой, що ви кажете?

Голохвостий. Потому хоч ножицями перетни моє серце, то там тольки одна любов стримить...

Галя. Пустіть же, якщо любите, бо, боронь боже, хто здибає, то буде лихо...

Голохвостий. Ніхто не здибає! Куріпочко моя, (Обнімає).

Галя. Пустіть-бо! Так не годиться! Бач який! Пустіть, бо кричатиму!

Голохвостий (притискує ще більше). У-ух! Про­пав я! Пожар!

Виглядає Проня(уздрівши). А то що, Галька? З пани­чем? Ой лихо моє! Ой нещастя моє! От і встерегла! ( Галя з Голохвостим тікає)

Нелегка  ноша  це– жіноча  доля. У  неї  смак  солоної  сльози. Мов  у  тюрмі, хоч  ніби  і  на  волі... Молюся, дивлячись  на  образи і  все  питаю  Господа,  питаю: Навіщо,  Боже, нащо  так,  чому предрік  Ти  жінці у  Едемськім  Раї, Щоби  корилася  вона  йому? Чому  лиш  жінку Ти  скарав  так  тяжко  – вчинив  її  рабинею  раба... Вона  згрішила, так,  згрішила  важко, Але  ж  і  він  удався  до  гріха. Чому  Ти,  Боже, не  ділив  нарівно, Щоби  і  він  частину  мук  узяв?.. ...Прости,  мій  Боже, вибач,  мене  невірну. Ти  краще  знав  -  кому,  і  що  давав.

Голос читця. (грає тиха мелодія і кілька дівчаток завели танок)

Це ж та любов, що перша і остання!
Такої ще ні в кого не було!
До неї підступить не сміє зло!
Вона твоя, лишень твоя!
Тобі її на сотню років стане!
Це ж та любов, що перша і остання.

І відшумить весільний водограй.
Та знову - як же світу не радіти!
Коли народжуються в тебе діти!
І ночі всі недоспані — дарма,
Коли воно лепече вперше: "ма",
І ти свята, і в серці в тебе рай —
усіх годуєш, хоч сама голодна

І часом нерви стримати негодна

Та будеш захищати , як в бою

Оту сімейну каторгу свою.

Оце той борщ щоденний – це любов,

Сорочка чисто випрана-любов

І очі діточок ясні-любов.

Виходить син-воїн у формі солдата

Про матерів написано немало

Про серця вдачу і душі тепло,
Але про тебе, моя рідна мамо,
У пресі і рядочка не було,
Не гнівайся, така вже в тебе доля —
Про всіх же не напишеш матерів.
Ти все життя подарувала школі:
Кохання, вроду, солов'їний спів.
А як велике місто засипало,
Схилялася над зошитами ти...
Ти ще не знала, чий з них генерала,
А чий робітника, що піде у світи.
Для всіх була ти, наче рідна мати.
Як і мені, фантасту й пустуну,,.
Ти не сплакнула, ні. Як заревли гармати,
Коли я йшов від тебе на війну.
Мені на фронт ти у листах писала;
— Безстрашним будь в жорстокому бою.
В них моє серце завжди відчувало
Ласкаву ніжність і любов твою.
Де б я не був, я завжди був з тобою,
Супутнице, наставнице моя.
Я був солдатом армії героїв.
Хоч і Героя не одержав я,
Про матерів написано немало,
Про серця вдачу І душі тепло.
Але про тебе, моя рідна мамо,
У пресі і рядочка не було.

Виходять двоє ведучих.

В1Дівчинка, дівча, дівчина.

В2Жінка, жіночка, дружина.

В1Мама, матінка, матуся.

Я до тебе пригорнуся.

В2Ким ще в світі не була ти?

Все в житті переробила…

(Виходить жінка, а за нею біжать онуки і діти, грає спокійна мелодія або аве Марія)

Вірш Б.Олійника «Пісня про матір»

Старенька мати. Посіяла людям літа свої, літечка житом ,

Прибрала планету, послала стежкам споришу,

Навчила дітей ,як на світі по совісті жити,

Читець. Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.

Діти. -Куди ж це ви, мамо?-сполохано кинулись діти.

Онуки. -Куди ж ви бабусю?- онуки біжать до воріт.

Старенька жінка.-Та я недалечко.. де сонце лягає спочити.

Пора мені , діти… А ви вже без мене ростіть.

Діти.-Та як же без вас ми?..Та що ви намислили мамо?

Онуки.-А хто нас, бабусю, у сон поведе у казках?

Старенька жінка -А я вам лишаю всі райдуги із журавлями

І срібло на травах, і золото на колосках.

Діти. Онуки.- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,

Аби тільки ви чекали на нас край воріт.

Та ми переробим усю вашу вічну роботу,

Діти.Лишайтесь матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть.

Читець. Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,

Махнула рукою-злетіли увись рушники. (діти і онуки підіймають рушники, попід які

Мати. «Лишайтесь щасливі», -( читець)і стала замисленим полем проходить мати)

На цілу планету, на всі покоління й віки.

Пісня Таїсії Повалій «Мамо-мамочка»танець маленьких дівчаток

Виходять ведучі.

Бережіть материнське серце, бо воно, як воскова свічка,

То на гноті маленьке сонце, ніжне й тепле, але не вічне.
Коли спокій і радість у хаті, то горить воно рівно й тихо,

Як прикутая пташка крилата, стрепенеться, віщуючи лихо.
Затуліть теє серце ніжне од вітрів забуття і тривоги,

Каяття принесіть, хоч і пізнє, і утріть гіркі сльози знемоги.
Розсипа серце мами проміння та пелюстки долонь дитячих,

Тихо скапує нам на сумління , зазирає , мов совість у очі.

Вальс Веги танцюють дівчата