Anonymous male narrator, b. October 25, 1919, into a village of about 300 families in Valky (then Kolomak) district, Kharkiv region, into the family of a


Скачати 344.82 Kb.
НазваAnonymous male narrator, b. October 25, 1919, into a village of about 300 families in Valky (then Kolomak) district, Kharkiv region, into the family of a
Сторінка2/2
Дата23.03.2013
Розмір344.82 Kb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Військова справа > Документи
1   2
I mean, як називається той...?

Голос другої особи: Сажень, що міряли.

Від.: ...Сажень, то там стелі, ну а я вже ззаду, вони завжди мене боронили, як але були такі, що взагалі, хулігани, розумієте. Батьки не пильнували, і інакше дивилися на школу. Я вчився, може був один з найліпших в першій клясі. Наприклад, мій колега, недалеко жив. Я пішов у першу клясу, бо я був народжений в жовтні, 25-го. Отже, там всі ті хлопці, які були мого року, вони пішли, а батько затримав, каже, що на другий рік, ще замалий. В який спосіб, значить, воно напевно було б краще, але так він то зробив. Отже, то тепер так: я пішов в першу клясу, мій колега так само йде, тільки він не перейшов. Тепер, в другій клясі - ми ходили, в третій клясі - я перейшов, а він остався (сміється). Але матрос був. Він так мого росту, але того. Ну, і то одного разу ідуть то, то він нераз приходив до школи, тільки приходив битися. І вони там, як побили там одного, то знаєте, в той час, як зимою кіньми їздили, то, що летить від копита. Одному вдарили сюди, і другому з тих активістів; то пізніше вони штрафи дістали - батьки того й другого. Десь трьох чи чотирьох.

Пит.: Це комнезами з другими.;.

Від.: Ja, куркулі.

Пит.: Куркулі з комнезамами воювали.

Від.: Ja. Взагалі, наш народ в такий. що степ великий, місця є досить, і кожний сам собі: моя хата скраю, в той спосіб.

Голос з боку: Аби мені тільки було.

Пит.: Чи можна одне питання вставити на закінчення?

Від.: Прошу, дуже, прошу.

Пит.: Як то було, в вашому селі існувала церква? Чи взагалі була в Вашому селі церква?

Від.: Церкви не було. Отже, церква була в районі Коломаці. Було, щоб не збрехав, було четверо чи п'ятеро церков, що є й сьогодні пасивний, але мій дід, з п'ять кілометрів, ішов в суботу, вечеряв, там в когось ночував і аж на другий день приходив додому в обід, а я його зустрічав. А в нас було кролів багато і той отець Василевській каже, то в піст він ходив би з молитвою, і каже дід до батька каже: - Я не знаю, чи то мені говорити, чи я можу сказати, чи ні?

Каже: - Кажи.

Каже, що, каже що: - Якщо то так, каже, то як глибокий піст, і я в піст навіть не їм там тою ложкою, що я їм то скоромне. А отець Василевсцький замовив, шоб приготовили кроля.

Вони зробили. Я щось пам'ятаю, мабуть я сидів там у на лежанці. Правильно. Дуже дякую, лежанка. Я сидів там.

Пит.: А коли церкву, церкву закрили?

Від.: Отець поїв кроля, і той каже: - Ну знаєте, отче, то і то. А він каже: - Слухайте, в мене шлунок хворий, я не можу пісне їсти. І каже: - Ви не дивіться, що я роблю, я грішний, а ти роби то, що я кажу.

Пит.: Не пам'ятаєте, що зробили з церквами?

Від.: Отже, ті в районі, ті всі чотири церкви, бо то є біла церква, червона церква, жовта церква. Я думаю, що чотири церкви то в районі. І всі вони були закриті. Одна церква - зробили клуб, але ж то, я думаю, не пам'ятаю, бо то є район, я там не жив, бо фактично то є від залізної дороги, якихсь п'ятеро кілометрів. До церкви мене возили раз на рік, і взагалі то я не любив церкву. Від одного року привозять, душно стояти і то після того причастя, щось там французькі булочки їсиш, води немає, щоб пропити. І то від самого початку. Я не знаю, чому я є віруючий, я є православний, але поскільки-пооскільки розумієте. Церкву треба підтримувати, бо є одна річ, що бути, ніби, віруючим і так далі... Я маю свою систему. Треба, щоб душа була чиста. Треба бути чесним, розумієте, справедливим - то є найголівніше. То є моя релігія, а то що я там поставлю 20, свічок і кину може нераз міг би дозволити більше, але кидаю. Отже, то є моя релігія. Скільки я помагав. Я сюди в Америку приїхав - я родичів не маю, я ще ніколи ні від кого не просив, хоч мені було тяжко. Дитина народилася і так далі. Не винен ні одного цента. Скільки я помагав. Там у Пасау, в Німеччині, прийшов з РОА один українець, а другий росіянин. Один полтавський, а другий десь з Сибіру. Приходжу, а я спекулянт сильний був там коло УННРА. Приходить і сидять такечки-о. Я кажу - Що журитесь?

- Та що, каже, були на фармі, в фермера, і треба їхати на родіну.

Але я мав пару коней із дідом пів на пів. Той дід їздив, я трохи говорив по-німецькому, і там, щоб чим годувати кіньми. Той дід робив. Отже, я кажу, хлопці, чи ви вмієте їздити на конях? Він емігрант з Чехословаччини. Він мав пару коней. Я відразу поїхав туди. Кажу. - Шевченко, треба по-українському говорити, але по-російському, я так само добре говорив, як і він.

- Чи вам треба погонича?

- Ja.

Я кажу. - Є двоє хлопців і їх треба урятувати. Так візьмемо обох.

То після того вони дістали той сертифікат, нє, і дістали, значить, документи. То, як той, особливо там той, українець, то він більше не говорить багато, але той росіянин, то він завжди казав, що ти мій спаситель, ти є мій спаситепь. І вони виїхали обидва в Австралію.

Пит.: Ви казали, що коло Вас жили татари.

Від.: Ja, було пару родин. Значить, вони на станції урядували, там був буфет, розумієте. В який спосіб, чи то було державне, чи то було приватне, але вони значить, торгували. Татари політикою не займались, але я б сказав, що вони використовували не то що використовували, от наприклад, там лоша десь, чотири місяці, влетіло в борону, нє, зламало ногу. Ja, й вони дають троє рублів, і забирають. То steak-и. Отже, одна з них ходила в школу в нашій групі. Вона говорила мабуть по-українському.

Пит.: Це були приїжджі, це не були місцеві?

Від.: В нашім районі немає татарів.

Пит.: Чи були росіяни в Вашому районі?

Від.: Ні Вони десь приходили, то що "подработать,"

Пит.: Як селяни ставились до росіян?

Від.: Ворожнечі, я б сказав, не було. Може більше люди свідомі, інтелігенція - може думали якось інакше. О, в нас говорили, що то є кацап. Кацап є кацап. Перший раз ми пололи овес в радгоспі в якимсь, я думаю, в 31-ім році, або щось таке. Ну, дивлюся, то перший раз побачив тих-кацапів. Вони приїжджали копати буряки.

- О, это маленький хахольчик идёт.

Ну, а ми, в той спосіб, значить, відносно того антагонізму не було, я б сказав. Свідомості нам може так само, але, я був в армії, між іншим в Ленінграді, два роки. Були росіяни і українці. Щоб в тому відношенню. О, то той хохол, той є кацап: кожний знає, хто є хто. Ну, а тепер другий призов, ті старші, що кликали до армії, то були переважно росіяни, а на другій рік набрали самих українців. Ну, і ті вишколили тих молодих офіцерів, "младший состав." Ну, той бачить, що то сибіряки. Ну, і то, знаєш, командир ротити і молодші офіцери кажуть: - "Хотите хороших ребят? Ну, не понимай." (Сміється.)

А ті навмисне. А взагалі, той 19-ий вік, то було, знаєте, в полку судили може 10 людей і кінець-кінцем перестали судити, за дисципліну. Каже, що я служу 25 років - полковник каже - ще таких не бачив. Отой голод. Каже: - Що то за народ?

Каже: - Як захочуть, то потягнуть віз на гору, а як не захочуть, то з гори не поїде.

Пит.: Так про українців?

Від.: Ja. Впертість така. Між іншим я був трохи, як мене брали до армії, думаю, це думаю, де ж ви мене тепер бачите, що я є, бо я вже маю 18 років чи 19 років. Чому ви тоді не бачили, як я голодував? Тепер вам треба солдатів. Між іншим, я читав, що вони взагалі і в якісь інші частини не брали в армію тих, в кого померли в родині. Між іншим там був такий Зайцев. Він був, я не знаю, з Золочева. То є Харківської області. Він був з Золочева. То є Харківської області. Він був вірний, як собака, знаєте. Що я роблю, і він робе, бо я там трохи займався політикою, груповід. Значить, то робив лейтенант, то він все на мене. І для мене то було добре, бо я міг один день на тиждень, що я приготовлявся на пропаганду. Дітей і так щось і не ганяють там на полі. Отже, я роблю і Зайцев і він був комсомолець, але скільки ганяли його за то, штрафували.

Як у наших частинах посилали в партизани, коли він прощався, то він віддавав, що він мав. Правда, мені завжди батьки присилали гроші і він завжди пасся в мене, але віддав усе.

Але факт, що як почалася війна, я в партизанах не був, але то був полк. Мали йти партизанити, а там прорвалися німці й нас як кинули. Із мене зробили адютантом в комісара. Але шкода, що його ранили. Я його витяг із бою - то було другого чи третього дня, і в такий спосіб я його більше не бачив, а свою групу я привів із 60-ти з фронту, моїх кардрових привіз до полка і було підозрівання, то так буває, то, може не дуже цікаве. Але факт, що коли там окружили, я навіть не знаю, десь в вересні, бо то було друге окруження. Одне там десь з півночі, захід, нє озеро там є. А друге коло зробили сюди в сторону Білорусії, то Калинінська область. Отже, я був в розвідці цілий час, але він віддасть мене в СМЕРШ, бо він приїхав голодний, я не пішов, просто був не мав сили, і я нічого не приготовив їсти. Він був росіянин. Дуже відважний, і то просто голод, людина робиться як, як то...

Голос другої особи: Як варіят.

Від.: І я йшов, ішов за ним, а пізніше я не пішов і він вернувся й каже: -Чого ж ти не йшов?

Я. кажу: - Бо згубили.

- Голову згубиш.

Але то його перегоріло, і пізніше на другий день після того, як з тим своїм сержантом відносини попсувалися, я пішов у ліс, покинув рушницю, оставив пістоль, і сказав: - Good-bye, bye. Пішов по селах. Приходжу в одне село - повно солдатів. В уніформі всі. Тут і пілоти і артілерія і всякі. Отже, в той час уже ми не знали, що ми є окружені.

Ленінградська область є бідна і там взагалі, щоб я не знаю, може десь там роде хліб, але дуже мало, бо там є більше лісів і там де хата, там є кавалок землі і вони садять картоплю. Там є і баня на кожній садибі. Ну, в той спосіб, я прийшов варити. Запрошують, нє. Печуть картоплю, і ну і я там ночую тиждень, 10 днів. Прискоче, так як чорт такий, якийсь росіянин з Волги. Якийсь інженер. Як чорт такий худий, і я швидкий і якийсь інженер і каже: - Ребята, в плён не сдаваться.

Я кажу: - Чому?

Я вже був 16 днів коло Луги, той, каже: - Свині ті німці, зробили дротом коло річки, значить табір такий. В болоті, їсти не дають, і я, каже, втік і я йду додому до Волги. А Волга ніколи не була зайнята.

-А ты, а ты откуда?

Я кажу: - 3 України.

-То что ты тут сидиш, Украйна уже давно забрана. (Сміється.)

І він мені дав ідею. Бо то від Ленінграду до Харкова я б сказав, ... і то добре, що я знав географію добре. Я був на пошті, і там в такий поштовий вагон. То було спеціяльно вишколено. Я був добрий сортіровщик. І то потяг їде, я там працюю, в такий спосіб. Так що я прийшов на південь. Отже іду на південь. Іду сам. То є моя ідея. Якби я не був сам, я б ніколи не був би вдома і в Америці. Ішов один в уніформі. Зустрічають німці. Два солдати ззаду на мотоциклі. Говорить: - Ausweis.

Я кажу: - Десять кілометрів додому.

Ха ... і пішли. Ніч переспав у когось в хаті в тих росіянів і пішов. Другий раз їхали ті, то так само солдати. І ті мене не зачіпали. Ну, і я йду. Отже, іду значить селами, обідаю щодня, як замало дають - в друге, в другу хату - всі борщі близько до Білорусії. Я, значить, вирішив змінити свою шкіру, ті військові, дали мені щось, кацапський кожух такий, іду. Отже, іду, але уже почали дощі й то болото селами тяжкувате йти. Переходжу, ну, і вийшов. Житомирський шлях, шосе. Іде якась жінка. Я кусок шоце ішов. Каже: - Сідай!

То якась кобилка ледача, ну, я й підганяв аж до ночі. Вона поїхала де-де, я то там по шосе. Отже, зустрів колегу. Іде звідти, з Житомира. Я кажу - Звідки йдеш?

- З Житомира.

- Як?

Каже по соше, і я кажу: - Тебе ніхто не чіпав?

- Ні.

- А як, німці не чіпали?

- Ні.

Ну, і я по шосе. Ось, якийсь колега ішов. Чи я нагнав, бо я переважно сам ішов. Ми тільки заговорили - truck вскочив, і ausweis! Нема. І зразу на куз, і до комендатури. Приїхали, то є уже близько, а я думаю, Гомель або щось таке, то Білорусія, Вітебськ. Отже, там у районі побули, нам допитували. Якийсь чех перекладач, і взагалі там то той комендант, якийсь SS.

Вони допрошували. Питають: -Де ти був?

Кажу: -У в'язниці, але вони не повірили, і відразу на другий день чи на третій на truck-a, і в як я сказав те місто?

Голос другої особи: Гомель.

Від.: Ні, то друге.

Голос другої особи: Вітебськ.

Від.: Вітебськ. То був аеродром і багато було тих бараків військових. То був табір тих полонених. Як вони привезли відразу, як глянув. На воротах один забитий, другий забитий. Як я то побачив, то було страшне! Одні вже слабі, в коридорі там, торгівля, ті продають, той має махорку.

Отже, рано я вийшов. Команда, "Украинци, строиться!" Тисяч п'ять відразу "строиться." Вони взяли 200 людей, у бараки. Треба дерева для кухні. Ми несли. І то, що в уніформі поліцаї, у советській.

- Я взяв кусок дерева і я несу, а він тим, пліткою, до кожуха. Воно мені пекло і боліло.

Голос другої особи: Боліло в душі.

Від.: Ja. Ну то на другий день я приготовився на працю. Дістав порцію робочих. Отже, на третій день думаю, що я мушу втікати. Аж одного разу, в третій день, я думаю: - Строиться, украинцы, строиться!

Почали провіряти чи є пістолі. Жида впізнали. Я б не хотів бути ним. ТІ собака б'ють, де попало, бо то собаки рвуть, розумієте. Нарахували нас 2.500. Ведуть на Вітебськ, на станцію. Порожні вагони, і вони відкриті. Я як подивився, я сказав: - Нас будуть садити.

Ну, посадили. Іде перекладач. У нашій уніформі. Той комендант оголошує, що ми будем їхати. Куди? Вони не кажуть, але вже знають, що йдуть на Латвію чи в Естонію, чи щось таке, туди, де ті порти. Кажуть, що ми будемо їхати, але як ви будете втікати - будем стріляти з усіх боків. Я тільки подивився - там два пости. Бо я фактично не знаю в який спосіб. Були такі куркулі. Я знав тих, що були в Азії. Мене в районі знали, бо я робив на пошті, і був стахановцем. Пошту розносив. І вони дали мені мою ту, характеристику, розумієте. Я там робив щось шість місяців чи що, пізніше пішов в школу і знайшов уже на залізній дорозі.

Курси були. То було два роки, але нас випустили найкращих за шість місяців через те, що тоді в Польщі була війна, розумієте, і треба було робітників, бо тих людей взяли туди в Західню Україну й Білорусію, і робітників своїх. Значить, очевидно, що вони добрих комуністів не беруть так само, не посилають. Якшо ви думаєте, що то в Галичину посилали тих комуністів номер один, то є неправда. Брали останніх, бо я бачив по тій роботі, що в залізно-дорожній пошті. Посадили на цей потяг. Я тільки побачив ті пости. Один попереді, а другий аж із-заду. Про те, що я втечу, я був гарантований, але тільки я просив, може навіть молився, щоб той потяг не поїхав рано, щоб той потяг рушив, як починало темніти, щоб я від'їхав десь, я плямував десь 20 кілометрів від міста, і тоді треба втікати. І то сталося, то що я хотів.

Потяг рушився, а там ті болота ті, знаєте, то потяг ішов помало. Як виїхали, то від Вітебську відразу там кацапка мені дала рукавиці. Я там працював десь тиждень, а тоді в'язнів приїхало SS і забрало. Я не був вдома, то мене б також забрали. Так що вже женилися там вже загально, але я говорю сам за себе. Отже, то я на другий день пішов. Були рукавиці. Я подивися, потяг іде помало. Перекидаю ногу, а там переважно...

- Ну, на що ти будеш тікати? Та війна скінчиться і пізніше тебе відпустять.

Я кажу: - Ти чекай, коли скінчиться війна, то я хочу бути вдома цього року.

Я перекинув ногу і там ще лавка була внизу. На щастя, я навіть не бачив, бо я хотів стрибати такички. Я стрибнув і втікати. І значить від залізної дороги, а там була така посадка. То вже було темно і я думаю, щоб то сніг не замиляв, щоб не йшло на залізну дорогу. Я як розігнався, як пролетів туди і думав, що там провалля, якась яма величезна. Я впав і лежу. Тільки хвіст проходив - почали стріляти. Стріляють, стіляють, їхав. Лежав, може 10 хвилин, а серце то тьох-тьох-тьох, але я вільний. Через якийсь час виходжу на залізну дорогу, іде троє, й я з ними іду. Зійшли на село і там переночували. Кажу: - Знаєте що, колеги, тепер до поба...

-А що???

Я кажу: - Ні, я йду сам. І я пішов. Якраз була Двіна, велика річка. В однім селі мене перевезли, нє, і я пішов. І після того, то було страшне. По залізній дорозі не вільно йти, бо вже тоді були партизани. В лісі - партизани зловлять. На залізній дорозі - німці. То я йшов, аж поки мене там через Дніпро, я чуть не втопився.

То там один білорус. Якесь було свято і я йду селом. Якийсь росіянин в'язень там. Чи в'язень, чи ні - цивільний. Він мабуть, в когось працює, чи щось таке і каже: - Знаєш, ти йди в цю хату. Тут голова колгоспу, і він, каже, мав все, він тебе нагодує. Іди, сьогодні свято.

І я зайшов. То я вдома скільки не їв, то було, що то, я думаю, коли б не Покрова, або щось таке. Я їв, може, з 10-ох, 12-ох тарілок, розумієте, і я їв - значить, я не був голодний.

Пит.: Але смакувало?

Від.: Та смакувало. Чарку ще випив. Але найгірше було то щось що я ніколи не забуду, хоч і пройшло десь 40 років, чи скільки, на печі спав. А що жінка, мабуть, топила багато, було так гарячо, що я майже не спав, але подякував рано і пішов. І пішов до того, до того, що самі ті, лісництво, 10 кілометрів. Нема сел. І найбільше партизанів. Приходжу в одне село - в мене була така вірьовка, воно подібне до пістоля. Приходжу і кажу до хати і кажу: - Дай їсти.

Він каже: - А хто ти такий?

Я кажу: - Слухай, ти...

- Ти є арештований!

Я кажу: - То, то...

А він: - Ти є арештований!

Я - а то був поліцай - кажу: - Слухай, чому ти мене арештуєш?

- А ти що то маєш?

Я кажу - Ти маєш оружіе? Обшукай мене. Я хочу жити так само, як і ти і як би я мав зброю, я б з тобою інакше говорив би. Поза тим, такий самий, як і ти.

Правда він дав їсти і каже: - Слухай.

Я питаю: - Чи ти далеко Дніпра?

Він каже, що ЗО кілометрів.

Я кажу: - Чи по другій стороні Дніпра так само багато лісів, як тут?

-Ні, там є, каже, ліси, але там є більше полей.

Я кажу: - Як я можу найближче?

Він каже: - Оце залізна дорога проходе. Тут переліз є. Як ти перейдеш, ти будеш живий, бо там є пости. Там якраз був туман. Не знаю, наскільки він, але я пішов. Пішов, думаю, ну, що ж я буду? Вночі я не буду лазити, бо десь напорюся на щось. І я пішов. Забув те містечко, але пішов. Прийшов туди і то була баня коло Дніпра. То вже коло Дніпра. Я приходжу, іду понад Дніпром, бо я хотів далі йти. Каже, що будем гуляти. А він самогонку варе - білорус. Ну, і я там випив, і пізніше я кажу: - Я хочу туди в те містечко, щоб перевезли.

Він каже, що бери човна і їдь, чого ти будеш іти?

І я відразу сів на човна. Взяв велику лату і сідаю і як пустився, а то спортова така, я ніколи тим не їздив. І сюди-туди і вже мій зад у воді, і несе Дніпро. Я сюди. Бачу, я випив там може пів стакана, бо то є сильний самогон, а то відразу вискочило. І я помаленько, помаленько до берега, і несе. І не знаю скільки там, може там 20 метрів. Але дивлюся було дерево, бо то зробили проти танків, армію зробила. Обкопали, щоб вони не могли виїжджати з Дніпра, бо той берег на стіг. Але, бачу, що там щось є. Я думаю, що якесь дерево, або корінь, або щось таке, я не пам'ятаю, але помаленько, знаєте, щоб мене не минуло, бо той човен танцює. І я там схватив за корінь, думаю, не може бути, щоб було тут п'ять метрів глибини, бо корінь. Того човна пустив і почав. То швидко виліз, то болото. Перейшов і пізніше пішов. Став спиною до того, до Дніпра, щоб не зблудив, бо вітер в це вухо і пішов. І якраз прийшов отак: одна дорога туди, а друга сюди і я якраз тут на хрест прийшов. Значить, після того мені стало легше. Як я прийшов на Україну, то там я не голодував як у Білорусії і в Росії, на Україні я голодував, бо по залізній дорозі вже зовсім інший світ. Тих в'язнів ведуть десять, п'ять. От тільки я один ішов. І я як прийшов, увійшов уже в Чернігівську область, то я пішов. Прийдеш, села понад залізною дорогою. Кажуть люди: - Ідіть далі від села, там відійди п'ять кілометрів - тебе попросять, щоб ти то, а нас уже об'їли, немає що давати. Ну, то я вірив, але я пішов. То я якогось дня приморозив вуха. Бачу мої чоботи не дійдуть. І я там в однім місці переїхав, під'їжджав 100 кілометрів до Прилук. Там, де Бахмач, тютюн.

Пит.: Бахмач.

Від.: То Бахмач, то містечко де тютюнова фабрика?

Пит.: Прилуки.

Від.: Прилуки? Прилуки, а ще як?

Пит.: Я не знаю.

Від.: Той звідки Тарасенко?

Пит.: Ну, то Тарасенко з Полтавщини.

Від.: Ну, так. Але звідки? Прилуки.

Голос другої особи: Село Портянка, а район, я не знаю.

Від.: Я думаю, що то...

Голос другої особи: Прилуки.

Від.: Ну, я купив, я купив 10,15 чи 20 тих пачок махорки, і я не пам'ятаю, anyway, що то був Бахмач, Ромодан, а від Ромодана, мені здається, йшов по залізній дорозі і пізніше Решитілівка і так далі. Пішов на Полтаву, і я плянував, що я буду ночувати після Полтави, в Свинцях, але бачу, що може погода інша і я перейшов Полтаву-Північу.

Голос другої особи: Ну, так ото я не знаю, я в Полтаві не був, я тільки у війні переїхав.

Від.: Ну, я перейшов Полтаву з північної частини до східньої, бо там залізна дорога іде, одна залізна дорога іде, здається, до Харкова: Полтава, Кременчук, і так далі.

Від.: Anyway, то я перейшов цілу Полтаву і прийшов. Отже, я прийшов у Свинцінське, прошу, щоб переночувати. Каже, що ми є бідні, то.

Кажу, слухайте, візьміть, я не хочу їсти нічого. Я вам дам пачку махорки, нє, бо я буду взавтра дома, нє. Я переночував, встав рано. Сонце тільки починало сходити, і я пішов.

Іду, обганяю, приходжу в свою станція Коломак, і бачу, що ті люди, яких я знаю, сам іду навпростець. Приходжу через роз'їзд, хтось робить. Приходжу, треба пройти лісом може, десь block-ів два, три, там хтось снопи збирає. Кажу: - Семен, чи чи мої батьки живуть?

Каже: - Живуть.

Кажу: - Як вони?

Добре, вони мають все.

Я підскочив, подякував. То вже пів кілометра додому чи кілометер від станції. Ідю, іду, так, так хутір, там колгоспу не було, бо батько в Люботині робив і то я так само іду, а там сусідка стоїть, а батько й мачуха ріжуть ті, дрова. Сусідка стоїть і каже, то є ваш чоловік, що іде, а то знаєте, як то по- слов'янському: - "Не гавкай." Бо батько був там старостою на тому, то і вони завжди посилали, бо вони дозвояли, щоб хтось дозволив, бо то вже уряд був. Я підходжу, кажу. - Чи я можу в вас переночувати?

А батько, і в сльози. Я прийшов до хати, поїв, і я цілий день може не їв, як з'їв там, випив чарку, ліг спати. Крутюся. Встаю рано - не вірю, що я вдома. Знаєте, не вірю. Батько каже, що спи, відпочивай. Я встав, поснідав, походив там. Пізніше через тиждень пішов туди в район, дістав пашпорт.

Пит.: Посвідку дали.

Від.: Ja.

Пит.: Такого села.

Від.: Ja, то був уже паспорт по-українському. У нас був фольксдойч, і він був перекладачем у районі й почав мене сватати, щоб я був тим, що є в поліцї? Хто є?

Пит.: Ну, та ще в поліцї...

Від.: Ні той що допитує.

Пит.: Я на знаю.

Від.: Що допитують.

Пит.: Ну, то допитувати кожний може.

Від.: Ні, когось арештованого, довіря. Допитують.

Голос другої особи: Ну, ну, ну.

Від.: Anyway, батько каже: - Ну?

Каже: - Ти там не підеш, пізніше 15-го лютого вже 43-го року пішли червоні знову. І я відразу, як тільки оголосили, що мобілізація, а в нас стояв лейтенант мінометний взвод, і каже, почав говорити, каже, що: - Ти кадровий так, каже, знаєш, що. Був політрук у нас на квартирі той старший лейтенант. Каже: - Знаєш що, ти, ви добрі люди.

Каже: - Ти будь зі мною.

Ти йди в мою батарею, каже: - Ти будеш, будеш ще...

Пит.: Покараний.

Від.: Каже: - Будеш вдома, можеш побути ще два, три дні, то буде цивільний уряд, і то смерш прийде, буде допитувати. Я тебе не питаю, хто ти, хто що ти робиш, що ти робив, коли ти прийшов, але ті будуть, ідіоти.

Голос другої особи: Питатися.

Від.: І я пішов. Пізніше я воював. Наступ на Полтаву, там, де Іскрівка та там, де половина українців, половина циганів. І після того почали відступати. Уже в розвідці їздив - три, чотири рази, розумієте. Відступився на свій двір, лишив кобилу, бо вона вже підбилася. І то молода. І після того відступив до того, до Мурахва, і сказав: - Bye-bye.

Пит.: Ну, то на цьому закінчимо. Ну, то щиро дякую Вам за ці інформації.
1   2

Схожі:

Anonymous female narrator, b. 1908 in Chorbivka, a village of 300...
Від.: Я не скажу вам; я знаю, що 300 дворів було. А ось людей, я не скажу Вам, не знаю
Anonymous male narrator, b. 1918 in a village of about 100 families...
Пит.: Чи Ви можете сказати село, район, і область де Ви народилися? Якщо Ви не хочете, то не мусите
Anonymous male narrator, b. 1915, in a village of 1000 households...
Від.: До революції батько мав вісім десятин і після революції мав неповних п'ять
Anonymous male narrator b. 1918 in a village of 529 families and...
Бід.: На Україні, Київщина, Корсун'щина. Славне місто Корсунь, де Богдан Хмельницький зробив велику поразку князеві Потоцькому
Anonymous male narrator, b. 1917 in the village of Liakhivtsi, Andrushivka...
Від.: Там жив, там же значиться, я вчився в Житомирі, в автодорожному комбінаті — так званий технікум
Evdokiia Shkvarchenko (Skvar), b. 1908, Budenivka, a village of about...
Від.: От район —Бурочанський. Значить, село Будень, Вільшанськой області, Харківської губернії, Вільшанськрї області, район Дергачі....
Anonymous female narrator, b. July 10, 1910, in Sakhnovshchyna, a...
Питання: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть, в якому році Ви народилися
Anonymous male narrator, b. 1922 in Stavyshche, a district seat with...
Від.: Мій батько в банку працював, а мати працювала так як продавчиця в магазані
Anonymous female narrator, b. 1918, in the village of Andriivka,...
Від.: Дуже велике село; двоє церков було, дві сільради, три школи. Це дуже велике, я не знаю скільки, але дуже велике село
Semen Ovechko, b. September 25, 1925, Volodymyrivka, a village of...
Від: Запорізька область, Мелітопільський район, село Володимирівка. Пит: А чим займалися Ваші батьки
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка