Anonymous male narrator, b. 1910, on the outskirts of the town of Myrhorod, now a district seat, Poltava region, one of 8 children of a well-to-do peasant who


НазваAnonymous male narrator, b. 1910, on the outskirts of the town of Myrhorod, now a district seat, Poltava region, one of 8 children of a well-to-do peasant who
Сторінка6/6
Дата14.03.2013
Розмір0.62 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Військова справа > Документи
1   2   3   4   5   6

Пит.: А як виглядало в них, як Ви казали в місті, де бували?

Від.: Отже, знову те саме, так би мовити. Тож невеличке місто, так? Ті, що десь працювали, діставали харчі на картку. Хоч мізерні, але зокрема хліб, там приділ хліба був. Далі. Що це вже мешканці сільського оточення, кожний з них мав якийсь город. Щось придбав на тому городі – переважно картопля, буряк, капуста, морква – отаке, що на зиму можна зберігати. Так? Тепер, цієї категорії люди до них не відносилося оподаткування натурою, здавати державі, розумієте, хліб, зерно, картоплі чи щось. Отже, вони як щось собі приробили, придбали на невеликому городі біля хати там чи може, бували випадки, що службовцям, робітникам, значить, на місцях там держава давала кусочок землі, щоб він собі мав город, додаток до заробітку на прохарчування. То в них не відбирали. А в селян ходили забирали все буквально. Навіть ту останню хлібину взяли чи картоплю там.

Ото перед, це восени 32-го року, в час виконання хлібозаготівель. Повимітали, все відібрали. Чуєте, як я казав, того мого товариша шкільного, що помер рано, мати казала: –Дивися, який ми хліб печем.

То ще ж осінь, пізня вже осінь але ще осінь. Нема зими. Бо вона в колгоспі, вона селянка. До неї прийшли і забрали все. По селянах, по колгоспниках. Певно, що ті, що були в активі в колгоспному – розумієте? – чи там у цьому, як вони кажуть, сільському активі, тобто актив цієї сільради; ну, то в тих не були ж такі обшуки, а ось собі в звичайних селян, а особливо тих, кого не приймали до колгоспу, або хто не хотів іти в колгосп, то ті найбільше, власне, потерпіли. Загинуло їх найбільше. Знову ж, все таки, колгоспникам, що в колгоспі там працювали, щось було трохи. Щось, якась підтримка була. Найбільше загинули ці, власне, репресовані. Була велика кількість населення, яких не приймали ніби за соціяльним аргументом до колгоспів. Знову це були люди, ну якби сказати, безпомічні може якісь. Отакі все таки молодці, як я, то що я буду сидіти там, плакати, чи що? Я взяв та й поїхав до Харкова. А якби в Харкові мені нічого не вдалося влаштуватися, я би поїхав чи на Кавказ чи на терен Росії. Дуже багато їхало. Знову туди в Середню Азію. Там Ташкент, розумієте? Туди багато їхало. Навіть на Далекий Схід заїжджали, скрізь, де тільки міг... Це ті, що встигли виїхати, поки не було вже замкнутий виїзд із України.

Ну, тепер знову ж проголошують, що там абсолютно ніякого голоду не було. Моя сестра їздила, щоб я не помилився. Чекайте, сюди десь до Волги, вище, чи до Нижнього Новгорода (теперішній Горький) чи щось таке, але вона розповідала, що багато їздило й в Москву, туди, на ті терени, і привозили звідти хліб. З України не було грошей, везли, знаєте, такі гарні вишивані сорочки, рушники, запаски, килими. Міняли. Але, знову, це на перших початках вдавалося людям проскочити, а тоді появилася дуже сильно стисла контроля. Відберуть у потязі все – і хліб, і то – і завернуть додому, їдь додому, в Україну, тобто на "место жительства". Туди, де та мешкаєш. Що може бути найлегше. А багато таки мужчин здорові чи що, їх затримали в дорозі й в концтабір відсилали. Як вони кажуть, почекайте: –"Праздношатающиеся".

Це ті, що не хочуть працювати, ухиляються від праці.

Пит.: То такий термін?

Від.: По-російському "праздно" означає святковий. Бездільники. Бездільник по-українському можна сказати. "Праздношатающийся". "Шататись" – означав плентатися.

Пит.: Чи відбився голод на здібність дітей до школи, до науки. Значить, скажім, вже три, чотири роки пізніше. Чи це мало якесь значення?

Від.: О мало, мало дуже. Значить, переважно це діти, які були недоживлювані в той час, то вони, найпростіші б сказати – вони гірше вчилися, їм то тяжче давалася наука. Ось як я пригадую це. В одній школі, де я вчив, в моїй клясі були такі. Одного дуже добре пигадую – Колісник. Прізвище учня. А другого, навпаки, пригадую ім'я, Семен. І один, і другий по різному, той був більший, Колісник. І ще такий веснянкуватий. Мав оці веснянки все. А цей нижчий ростом і все, й дуже такий вразливий чи що. То коли йому там мову українську і російську, значить, вчив в цій клясі. То коли я даю завдання якесь, розумієте, і потім ще учні приходять, перевіряється – так? – він зробить – розумієте? – і той і другий, а коли відповідає, дуже часто в нього, як кажуть, не вистачає сили, енергії чи інтелекту пояснити, дати відповідь. І тоді заламується буквально, і, значить, той, спиниться. Порівнюючи до тих дітей, що не пережили голоду, він, як кажуть, що в нього такий "lapse in mamory" отакий занепад думки, пам'яти. А то в однім місці то я пригадую дівчат. То було багато дівчат. Вже були, розумієте, дівчата по 14 років. Це ж голод минув, скажем, тоді може їм було по 12, по 13, а тепер вже по 14,15, то вони страшно обурювалися, поводилися страшно. Кидали книжки, не хотіли вчитися, їх скоро так із школи виеліміновували й потім їх десь давали до праці. Вони пам'ятали, чому вони сироти. А вони так, розумієте, навіть прізвища не знали. І вона не знала звідки й де вона, хто її батьки.

Пит.: Так ж говорити про Вашу околицю, то яку частину населення, скажім, вивезли, яка частина вимерла з голоду? Так, щоб сказати, яка втрата населення була за ті п'ять років?

Від.: Отже, це мені дуже й дуже тяжко сказати. Просто я поняття не маю, бо, скажім, як брати Миргород, так. Я не був вже там, а Харків взагалі не піддавався, як кажуть, такому обліку на око. Але загально, то я би таки казав, що 10-15%. Отак мені здавться: 10-15%.

Пит.: Чи бажаєте ще щось додати до цього, що вже...

Від.: Та хто зна, може вже й вичерпав. Мене то дуже вразило й в мене такий обрив стався. Перервалося, як кажуть – але мені неприємно, та ще й при свідках. Мені так колись було в Ютиці. Й, який то рік, що там згадувала, я був щось там читав своє. Не витримав.

А оту боршуру, взагалі, Гарвард мусив би мати. Я зараз гляну, в мене скрізь часто переповідаю.

Пит.: Чи був у Вас збройний спротив колективізації чи взагалі повстання?

Від.: Щодо збройного спротиву не конкретно чи безпосередньо проти колкетивізації, але були випадки, про які я згадую і в своїм романі "Золотий дощ". Наприклад, у Миргороді, в 35-му році, в 10 годин вечора, ще навіть добре не стемніло, на вулиці Гоголя – центральна, голівна вулиця — вбито було голови районного НКВД. Андрій Кваша називався. Хто вбив? Петро Лимар. Обох їх я добре знав, бо з обома пас колись корови. Це є факт незаперечний. Я тоді був у сестри. Вже вчителював. У відпустку заїхав, побув в неї трохи. В неї був на мешканні такий на прізвище Василь Білик. Теж, мабуть, з таких, як я. Працював у тому державному млині. В десятій годині – але комсомолець – прибігає й скоро передягаеться в звичайний одяг і встиг моїй сестрі сказати: – Квашу вбив Лимар.

Цей епізод і використав у своєму романі "Золотий дощ" в розділі "Мамай Другий". Далі. Коли кінчив я вчительські курси, нас чотирьох послали в Охтирський район. Два вчителі мови й літератури, два вчителі історії. На курси вчителів історії приймали тільки членів комсомолу або кандидатів у члени партії. І ті два партійні трималися окремо від нас, а нас двоє безпартійних отак собі разом. Приїжджаєм ми в Охтирку. Ночуємо в так званому селянському будинку. На ті обставини це ніби будинок для заїжджих, або готель. Світла нема, ліжка двоповерхові, такі примітивні, з дерева збиті, соломяні матраси. Ми собі помаленьку розмовляємо. Чуємо, обзивається до нас. На верхньому поверсі цих ліжок. Розмовляли вони між собою, а потім до нас обізвалися. Чоловік і жінка. Виявляється, вони вчителі, приїхали на районову вчительську конференцію. Ну й знайомимося, хоч у темряві. І кажем: – Ми є вчителі з Харкова. Недавно кінчили курси, послали нас в Охтирський район. Маєм бути теж на цій конференції, на яку Ви приїхали. Нас цікавить, у яке село варто брати призначення.

Багато не вияснюю, бо це питання зрозуміле. В якому селі ліпша школа, менше потерпіла від голоду і так далі. Вони нам кажуть: – У села над Ворсклою не беріть призначення. Зокрема Хухря, Яблуневе.

– Чому? – питаємо.

– Бо там, каже, ви самі втечете, або вас уб'ють.

– Як це – уб'ють?

Каже: – Там ще й досі голова сільради чи голова колгоспу може той бути, якого люди приймуть, тобто примирятися з його позицією. Якщо присланий із Харкова чи звідки, то довго не втримається. Його вб'ють.

Відомі випадки – по лісах гуртувалася, не дуже масова, може індивідуальна, може невеличкими групами, втікачі зі заслання, молодь, які також провадили месницькі, такі відплатні акції. Оцей Петро Лимар, із Миргороду, з бідної родини, багатодітні батьки. Він був у родині найменший. У десь 20-их роках уплутався, ув'язався в групу таких самих, як він, що займалися злодійством, обкрадали селян. І раз, в другий раз зловили, нарешті його засудили до концтабору. Кажуть, ніби він відбував покарання на будові Біломорського каналу. Коли повернувся звідти, він почав виявляти протирежимні акції. Просто чинив такі відплатницькі, пімстливі акти вбивства. Убив там голову сільради, а там, розумієте, представника з району. Його переховували селяни в себе на хуторах. І нарешті його якось зловила міліція. Його судили в Полтаві. Брали свідків. У свідки брата одного, другого, щоб устійнити, ідентифікувати, чи це він, розумієте? І хоч брати неохоче йшли на те, все рівно його засудили до розстрілу. Він на суді говорив: він є Петро Лимар. Не вигадував якихось прізвищ. Останнє за процедурою судового процесу в тій системі, значить, дається останнє слово засудженому. Передбачають завши, що в останньому слові – покаяння й прохання помилування. Петро Лимар заявив, що: – Я, каже, не лякаюся, бо я, каже, відплату чинив за тих, хто нарід мордував. Ви мене, – бо прокурор вже ніби вирок був винесений: розстріл –розстрілювати не будете.

По дорозі зі суду він пробує втікати, його супроводжували з цими собаками, і про спробі втікати. Він намагався перескочити через паркан і там повис, але собаки його вхопили за ногу й його там на тому паркані застрілили. Ось такі випадки індувідуальних відплат були багато.

Під Харковом я учителював. Серед дня заходять до селян в хату й вимагають: – Дай харчі, дай гроші.

Хлопці з лісу. Але то не були організовані, а такі відрухові, розумієте. Я б не сказав, що то була отаманія. А то, може в окремих випадках просто відчайдушність. Отака, каже, все одно – пан чи пропав. Отакі випадки були.

Далі. Час голоду. На залізничній станції між Полтавою і Києвом, станція Гоголево, стояли вагони зі зерном. Селяни довідалася про це. Витворилася велика процесія, хід. Отак собі йшли, один хтось, другий, третій. Назбиралася ціла група людей зі сіл Хомутець, Зубівка, Білики, Почапці – на станцію з торбинками, з платками, з мішками дістати хлібу. Поки вони дійшли на цю станцію – вже на них чекав паротяг із озброєнням кулеметним і їх всіх було розстріляно. Я про це теж згадую в своїй книжці. Отже, я цьому випадку не був свідком, але під час німецької окупації цей випадок був опублікований в газеті. Про нього писав Іван Кузьменко, його ім'я і прізвище. Він помер. Він трошки практикував журналістику. Навіть писав поезії. І він зібрав відомості від селян і про це написав. Місцеве населення тих околиць, від багатьох я сам чув про це, що то був дійсний випадок нападу селян на станції Гоголево на вагони зі зерном.

Пит.: А взагалі в пресі часів німецької окупації чи є багато про такі речі?

Від.: Було дуже багато. Ось, наприклад, недалеко від цієї станції Гоголя, або ще серед населення казали Гоголівська станція, є хутір Киви, Кивин хутір – так називається. Там взагалі хутори. Ось Марченкове, де нафту знайшли, розумієте, і що тепер, як їхати з Полтави на Київ, то цей хутір буде ліворуч. Рельєф такий горбуватий, як утих місцевостях кажуть, гора. Піднесення. Долина кінчилася, тоді піднесення. На отій горі кілька могил від давніх часів. Не досліджені, не знаю, звідки ті могили. Але дуже добре пригадую, що було.

Першого ж року, в 42-му році, під час німецької окупації, з околишних сіл зібралися люди й на одній із тих, що найбільша могила, поставили величезний хрест і відправили Богослуження в пам'ять померлих з голоду. І цей хрест стояв аж поки повернулася знову радянська влада і кажуть, його, значить, повалила, а тих, кого виявили, хто це робив, знищили. Були виарештувані, так вони ніколи додому не повернулися.

Ще це не до голоду відноситься, але характерна деталь. У Миргороді був такий собі, як кажуть, народній талант – музика. Назвали його Піщенко Сашко. Піщенко. Ніби від слова "пісок" – Піщенко. Сашко – значить Олександер. Гарно грав на скрипці. Отак, ж кажуть, зі себе. Він ніяких нот не знав, нічого. І був першоклясним музикантом на весіллях сільських. Десь у 30-их роках, коли отут промайнуло в нашій пресі свідчення Шостаковича про розстріли й винищення кобзарів, отоді й він був арештований, вивезений з Миргорода й ніколи не вернувся. Про це під час німецької окупації, як я був вдома, про це дуже докладно розповіді чув. Людина з найбіднішого покоління – соціяльного стану. Пролетар із пролетарів. Його дід і батько були безземельні, займалися тільки ремеслом і, скажем, мати його й батько займалися тим ремеслом, яке оспівано в народній пісні, що Леонтович поклав до музики: – Діду, мій, дударику, ти ж, було, селом ідеш, ти ж, було, у дуду граєш.

А він оці щітки нав'язані носив селом продавати, а грав у дуду, щоб чули, що він іде й виходили купувати. Оце був промисел батька та матері Сашка. Був розстріляний.

За кобзаря Іван Кужнерик коротко можу сказатти, що він був прийнятий до Спілки письменників і там ще й щось відзначений і так далі, а він був отаким, що ходив по хатах, співав і не раз і я, будучи школярем, слухав його. Він живий, але кажуть, що ото власне десь тоді, коли були винищені оці народні музики, співаки, скрипарі, бубнисти, бандуристи, лірники — все, тоді вони решту зпробованих прийняли до Спілки українських радянських письменників, секція музикантів народних. Оце те, що, так би мовити, теж варто, щоб десь було занотовано.

Пит.: Дякую!

Від.: Прошу!
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Anonymous female narrator, b. July 10, 1910, in Sakhnovshchyna, a...
Питання: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть, в якому році Ви народилися
Anonymous female narrator, b. January 2, 1907, in Lokhvytsia, a district...
Пит.: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися
Anonymous male narrator, b. 1922 in Stavyshche, a district seat with...
Від.: Мій батько в банку працював, а мати працювала так як продавчиця в магазані
Paraskevia Wolynsky, b. October 9, 1923, second of 3 children of...
Від.: Я народилася 9-го жовтня 1923-го року в містечку Нові Санжари Полтавської області
Anonymous male narrator, b. 1909 in Illintsi, a district seat in...
Від.: Про революцію я не пам'ятаю, бо ще тоді був молодий. Про револіюцію, але тільки я пам'ятаю за голод на Україні, який був
Anonymous male narrator, b. Feb. 2, 1914, in Mykolaiv region, now...
Схоже тут помилка, скоріше, має бути "бити білих, поки не почервоніють, а червоних, поки вони не побіліють" прим перекладача. Він...
Anonymous female narrator, b. 1916, Korchivka, Cherniakhiv district,...
Від.: Мав 13 дітей, вісім десятин. Це такий був фармер. Але мій тато наймав в других
Anonymous female narrator, b. May 7, 1904, one of five children,...

Anonymous female narrator, b. 1908 in Chorbivka, a village of 300...
Від.: Я не скажу вам; я знаю, що 300 дворів було. А ось людей, я не скажу Вам, не знаю
Anonymous female narrator, b. December 19, 1917, in Velyka Bahachka...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка