Anonymous male narrator, b. 1910, on the outskirts of the town of Myrhorod, now a district seat, Poltava region, one of 8 children of a well-to-do peasant who


НазваAnonymous male narrator, b. 1910, on the outskirts of the town of Myrhorod, now a district seat, Poltava region, one of 8 children of a well-to-do peasant who
Сторінка4/6
Дата14.03.2013
Розмір0.62 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Військова справа > Документи
1   2   3   4   5   6

Пит.: Поза тим не було, скажім, "живої церкви"?

Від.: Чути було. Тільки чув щось таке.

Пит.: Але там у Вас?

Від.: У нас ні. Чули щось. Чув, щось там говорили, якась "жива церква", так? Що хтось її вигадав, що то не церква, а то таке, балаган якийсь. Отаке. Були залишки так званої старорежимної церкви, тобто, де відправа велася на церковно-спов'янській мові. Був десь недалеко. Зараз поняття не маю, але знаю село Козельщина й біля Козельщини монастир. Так і називали – Козельський монастир. То були деякі дуже вперті, чи як там назвати їх, що їхали в той монастир на Богоспуження, бо там по слов'янському відправляють, по-церковно- слов'янському. Але очевидно монастир був у короткому часі закритий, ліквідований, і ці потягнення чи прив'язаність до старорежимної церкви скоро зникли.

Пит.: А так чи можна сказати, що народ, широко, так сказати, маси народу підтримували рух за українізацію церкви?

Від.: Дуже, абсолютно дуже. Я ж кажу, буквально одиниці, які ото хотіли поїхати у Козельщину, і це переважно такі міщухи, міщани. Селяни наші – та де, таж це наше. А ще кажу, так як там у Ліску цей Симон, а чи тут Базилевський, умів сказати проповідь гарно, були дуже добре освічені, талановиті, здібні, а хор як співав! О, та де, та то відразу! То, як би сказати, не те, що там проценту якогось шукати, 95 чи 99, а просто сказати, тільки то, що похід за українізацію – категорично! Тільки й того, що була поділилася – автокефальна й автономна. А то одиниці, капля в морі, що ще казали: – Е, таж то, мов, колись, це ж наші діди, і нам так належиться молитися по-церковно-слов'янському.

Очевидно, ця булдовська, або автономна, яка між ними була різниця, бо Липківський.

Булдовського автономісти, вони тільки вважали себе за пріоритет чи за зверхність, вище, що вони, мов, канонічні, правдивої висвяти. А ось, мов, литовці, автокефалісти –самосвяти. Ну, то ж відомо, яким чином відродилася, автокефальна церква за рукоположенням, як перше ще єпископи висвячувалися. Я в тому не бачу жодної, як кажуть, жодного ґанжу, бо ж звідкись мусили перші взятися. А як українська церква була ліквідована Росією, то мусила відродитися в якийсь спосіб, коли іншої не було, Липківський цілком правильно зробив. Тільки ж Липківський ніколи не мав наміру від себе починати нову українську церкву і так звані наші соборноправні й Григорій, і тепер там той Колісник, чи ще хтось, в тому числі цей священик Биковець, що в Дітройті. Вони дуже й дуже помиляються. Я це їм нераз підкреслював отак в розмові, бо я добре знайомий з Биковцем. Кажу: – Ви робите з Липківського Липківщину.

То був перший ступінь, змушена обставинами. Далі не можна було. Іншого не можна. Або, значить, як кажуть, не трать, куме, сили і спускайся на дно – церкви української не може бути, бо ніхто не хоче нам висвятити, або дати єпископа канонічного. І Липківський правильно зробив. І від цього наша віра, на мій погляд, українська, добре, додають ще –православна, абсолютно нічого не потерпіла, бо наша віра, віра й церква – дві різні речі. Церква – це інституція віри, релігійної категорії, а віра наша Христова в безпосередньо від Божої благодаті, як то можна говорити, об'явленої нам на київських горах Андрієм Первозванним, апостолом Христовим. Ось як треба розуміти. А це вже, це вже є інституція. Це справа людських рук і святости більшої не шукайте в канонічних. Святість є, полягає більше в тому, наскільки ти є вірним, глибоко вірним, бо немає ліпшої чи гіршої віри, але є своя або чужа. А для нас своя – це рідна віра, яку відродив. Це, так би мовити, кусочок богословії моєї.

Пит.: А так казали, що Ваш приятель – син автокефального священика, разом з Вами був у Харкові.

Від.: Так, його прізвище Кійченко. Олексій Кійченко. Це священик, який був 10 років відсидів на Соловках за автокефальну церкву, а потім повернувся. Тільки вже не повернувся додому, а в Середню Азію, здається в Алму Ату. А там його син старший працював. То він до сина туди виїхав, бо хто повернувся додому, то ще раз вислали.

Пит.: Так казали, хтось доніс на того сина.

Від.: На мене доніс і на нього цілком інший. Я про нього не хочу говорити, то ліпше.

Пит.: А які контакти Ви мали з рідним селом, з домом після того, як виїхали в 26-му році?

Від.: Виїхав я в 31-му році, в грудні, перед Різдвом. А то був вдома.

Пит.: Ви були вдома?

Від.: Так, весь час вдома. Тільки я в той, кажу, в 26-му році, то брат, ото як кінчив військову службу, то так і не пішов на Донбас, а я був вдома, тільки справа в тому, я був змушений заробляти собі пролетарське, так зване соціяльне. Хочу додати. Я згадував: Василь Дмитрович Омельченко, організатор і директор краєзнавчого музею в Миргороді. Якщо йде мова, чи тільки селяни вмирали від голоду, то треба сказати – ні. Взагалі люди, які не мали забезпечення чи допомоги сторонньої якоїсь. Отже, в 33-му році й помер Василь Дмитрович Омельченко. Він для мене пам'ятний тим, що коли, як мене викинули зі школи, то я ходив до краєзнавчого гуртку при музею і там, як кажуть, мав перший свій університет. Ви хочете, то я Вам напишу. Але я пішов від батька, бо я вже того часу орієнтувався трохи в законах чи принаймні старші люди мені скажуть, й коли мене викинули зі школи, я був активним у гуртку краєзнавчому при музею. Директор музею Василь Дмитрович Омельченко. А він таким, як ми, помагав. Порадами і все. Каже: – Мусиш прожити два роки окремо, не в батька, тоді ти може дістанешся десь, вчитися, чи на працю.

І я так зробив, розумієте. Отже, я виїхав у 31-му році, у грудні місяці, перед Різдвом, до Харкова.

Харків мій починається, по суті, від січня 32-го року. Тоді я виїхав у Харків. І ото спочатку я дуже тяжко було дістатися на працю, бо не мав посвідки. Куди не підеш – довідку про соціяльний стан. Немає. Написав до сестри: – Пришли мені довідку.

Вона пішла – не дали. Тоді я хитрую, кажу: – Піди візьми метрику.

Розумієте? Бо це ж, мов, не довідка про соціяльний стан. Ну, й що – вислала. То він, розумієте, взяв на метріці, на цьому друкованому блянку, який виповнили, чи що, написав зверху: "Батько розкуркулений". Що робити? А я не вмів дуже багато фальшувати. Дуже мудро підійшов до цього. Узяв, та те місце й замазав чорнилом Таким густим. Там переважно було з того, олівця роблено. Тоді думаю, піду до нотаря візьму з цього копію. Добре йде. Виповнили мені копію, все. Тоді каже та секретарка: – Ото віконечко, йдіть до нотаря на підпис і він поставить печатку.

Я подаю йому, а він там сидів біля столу, сидів, а тоді повертається назад, дав мені й каже: – Ти, каже, щось там замазав.

І не засвідчив, холера, тієї посвідки.

Як кажуть, ото прислів'я, не пускай природи в двері, то вона лізе в вікно. Так я в який спосіб пішов. Там де я вже мешкав (бо я спочатку у бараках мешкав для всіх робітників, а потім, оце ж тут, оцей, що донос на нас зробив. А його батько був партієць у Харкові. І дуже протегований. І ми в його кімнатці вдвох жили. Ми йому платили за це. Він, значить, користав. І на паливо на зиму вистачало, ще й собі трохи грошей мав. Коли оголошена паспортизація, то він же зараз повідомив міліцію про нас обох, що ми розкуркулені. Чи розкуркулений, а то син священика, що був засланий на Соповки на 10 років. От скандал. Але це мешкання було в жилкооп, називається. Житловий кооператив чи житлова кооператива. І управдом був дуже добрий чоловік. І ця єврейка що я кажу, мені ото порадою помагала. Вона мене навчила, каже, піди в жилкооп до того управдома, хай він тобі випише з книги отієї домоуправління, де прописку робить, скаже, там і тепер мусиш бути зареєстрований, прописаний. Без прописки не пустять ночувати ні в готелі, ніде. Отже, ну я пішов до нього, а в нього сестра була старша, така дуже добра жінка, хвора на легені, на туберкульозу. Та й каже, я забув ім'я – чи Гриша, чи Вася, каже, брат її. Я пішов до неї спочатку. А вона йому каже: – Слухай, ну скажімо, Гриша, та зроби йому, каже. Він добрий хлопець.

А той узяв виписав мені виписку, що такий то й такий прописаний в домовій книзі, і дата народження – день, місяць, рік – і все. І я тоді пішов з цим. Питає, документ про народження, а метрику – мені ж той написав, що батько розкуркупений. І так виходить.

Пит.: Ви бачили, як відбувалася, скажім, колективізація?

Від.: Отже, я був у цей час у Харкові. Щодо колективізації, то в мене буде так: або з начитання "Поднятая целина" Шолохова, або розповіді post facto пізнішим часом. Але загально вона була така сама скрізь: примус – оце перше, куди мій батько попав оце, так звані експортники, потім 10%-ники. Десять процентів селян ніби заможних – тих куркулів і так далі, то все baloney, бо ж кожний мав гектар – радяньску норму землі на особу. Звідки ж він міг бути багатий, як всю батьківську чи дідівську спадщину забрала влада? Радянська влада забрала. Земля була державна, це – декрет 18-го року Леніна.

Пит.: Чи, по Вашому, в селі природньо існували якісь конфлікти, соціяпьні розподілення?

Від.: Соціяльні конфлікти – вони могли бути як пережиток, знаєте, колись були заможні й бідні. Так, були ж і наймити, а чому ж і ні? Це ще наслідок тієї кріпаччини, розумієте. Ну, зрештою, як говорити про куркулів і некуркулів, так Кропивницький Марко не вигадав же з пальця у своїй драмі, що називається "Глитай, або ж павук". Але це глитайство, чи що, це я би вважав скорше явище, хоч і на базі соціяльній, тобто, маєтковій, майновій, але чисто морально-етичного порядку. Є людина бідна, але добра, так? Альтруїст. А є людина багата, а страшний егоїст, розумієте. То вже інша справа. Ну, але совєти то витворювали, оцей конфлікт, оцю конфронтацію навмисне. Це так звана їхня аранжована Сталіном клясова боротьба. Щоби була боротьба – справді її не було. А влада вела боротьбу проти селян. І в цій боротьбі конфронтувала одну частину проти другої. В такому сенсі.

Ну й якщо я там перед цим згадував так званих експертів-совєтологів, чи там знавців совєтської дійсности, то ще одну річ хотів би пригадати. Відома Сталіна праця, остання його праця, "Економічні проблеми соціялізму в СССР". Брошуркового формата. Це, по суті, зібрана дискусія наукового підручника Історії партії, який Сталін заплянував видати після Другої світової війни й в передмові говориться, що він був настільною книгою для наших молодих товаришів у інших країнах.

Значить, було завдання витворити таку, чи написати й видати, політграмоту, настільну книгу для молодих комуністів. Щоб далі вести обробку коміністичної ідеології, бо ж експансія Радянського Союзу пішла вже на цілу Східню Европу, так? І навколо проектів, які були написані кількома авторами, велося обговорення, і в заключенні Сталін пише. Чуєте, що він пише? Про колективізацію, або маючи на увазі колективізацію, каже: – Були такі марксисти, що сталі за експропріяцію дрібного власника.

Мудра сталінська соціяльно-економічна формула, яка звучить на звичайній мові про знищення господаря в сільському господарстві, зокрема в Україні ж. Розумієте? Отого куркуля нацькованого і він каже, що це була дуже велика помилка. Каже: – Ех ви, горе-марксисти. Він то ввів таку формулу, заключує.

Ця брошурка в мене є. Я її купив, як приїхав до Америки перший рік. Це було в 49-му році, в Бостоні. Там книгарня така якась малесенька, продавалася. Зайшов – продаються газети радянські, брошурки. І глянув – "Економічні проблеми соціялізму в СРСР", Сталін. І я її купив. То надзвичайно цікава праця. І я припускаю – падіння Сталіна сталося через ту брошуру. Як ви його читаєте – вона невеличка, сконденсована – то таким стилем, знаєте, як то Сталін писав, ніби афористичним. Висновки напрошуються, перечитаєте, що в СССР до соціялізму так далеко, як народне прислів'я каже: –Як куцому до зайця.

Ще не одна генерація зійде в могилу, а до соціялізму ще таки не буде близько. І не випадково Молотов, ота їхня трійка, так звана антипартійна група – Маленков, Каганович, Молотов. Вискочив там на якомусь пленумі Молотов, та й каже: – Ніякого соціялізму в СРСР не збудовано.

Чи в мене є свідки, що з тим соціялізмом крутили, як циган сонцем, і Хрущов, і Брежнєв, і Андропов. І науковий, і справжній, і дійсний, і реальний, і по суті, то в все baloney. А як читаєте ви Сталіна, до соціялізму справді таки далеко – як куцому до зайця. І ця брошурка дуже цікава.

Пит.: Треба буде прочитати.

Від.: Я декому так звертав увагу на це, бо це не мій фах. Мій фах є література. Я хочу добру книжку написати – роман чи що. О, а це так побічно мене втягує.

Пит.: А може перейдім тепер якраз до справи, до голоду.

Від.: До справи голоду? Так, прошу. Питайте.

Пит.: Так Ви в Харкові від січня 32-го, можна сказати.

Від.: Так. Ага, було Ваше питання, як часто я бував вдома, так? Отже, в 34-му році, ото як я дістав пашпорт, розумієте? В 33-му році, десь під кінець літа, то я зараз же кинувся в науку, до школи. Уже шільний рік скрізь почався, розумієте? І я спізнився, бо перед тим не міг подавати заяву про вступ, не маю документ. Тоді знайомого отакого мав, учився, студент. Учився в педінституті. У Харківському педагогічному інституті, на другому курсі, й каже мені, така й така справа. І копи я від нього довідався, то я зараз. Він дав мені адресу. І я зараз же вніс заяву. Приймають на ці курси, не закінченою вищою освітою. В мене її нема, або принаймні документи нема. Що робити? Але в них великий недобор контингенту. Кажуть, складай екзамени. Як складеш, витримаєш – приймаємо. Я витримав екзамен і мене прийняли. Отже навчаючися на цих курсах. Це були три семестри, так? Щоби ми до початку шкільного року, в 34-му році вже кінчили науку й дістали дипломи, свідоцтва. Викладач мови й літератур української й російської в середній школі. Ну, там переважно це десятирічка. То ж навчаючися на цих курсах, через кожні три місяці я мав тиждень вакацій. І я поїхав у Миргород до сестри, розумієте? Там замужем мої сестри були. Отже, я в 32-му році молодий ще хлопець, тягне й товариша, з яким, ото кажучи, на дзвіницю лазили чи корови пасли, побачитися. І от пішов до такого. Він помер. Він зламав собі ногу й підкинулася йому туберкульоза кістки й він помер. Так, що я його можу назвати, скажімо, Олексій Гаряджа. І його мати місить в діжі, хліб пекти. І каже мені: – Дивися, з чого ми хліб печемо.

Ну, я не дуже весело на ті речі дивився й мав відвагу там заглядати, але вона показує, з чого хліб пече. Трошки щось подобіє муки. Подібність муки, борошна. А то: лупина з картоплі, обрізки якісь там з усього того, що колись свиням, каже вона, давали, а тепер ми, каже, їмо. І ото воно все було зварене, і тепер вона його замішує. Як вона уже то місила, то поняття не маю, чи вона там давала дріжджі, чи воно бродило, чи ні, але, каже, оце з цього ми печем хліб. Коли то було? Листопад 32-го року. Голод уже почався. В якому сенсі? Ще може не падали люди голодні по вулицях, чи що, але вже їли, доїдали решту. Про товщ не було й мови. Розумієте? Бо десь у кого якась там курка чи щось ще було, то-то берегли вже, розумієте, під десятьми замками ховали. Бо вже і крадіжі і інше було.

Далі. Друга семестрова перерва на цих курсах була рано – у березні. Й знову їхав до сестри. У Миргороді відомий був млин (його німці спалили, коли відступали під час Другої світової війни, чи висадили, вибухнув). А то був млин. Великий, ж фабрика. На цілий район. Бувший власник Виноградов. Окремо помол пшеничний, житний, потім вироб пшона і крупів гречаних. Триста рублів мішок. Там називали на ті обставини – лантух. Це приблизно, якщо зерно, то 100 кілограм входило. Мішок лупини з проса продавався на базарі за 300 рублів. Це лупина, яка навіть добре не горить. Хто знає, що таке просо і як його обробляти, виходить те пшоно, розумієте, а та лупина, то в нас воно навіть не кожний господар давав її тваринам його їсти. Чого люди – то я поняття не маю. Я не уявляю, щоб там була якась пожива. А тільки може ілюзію поживи витворювала. Як то робили? Товкли його в ступі. Знову ж ото підмішували там картоплі, отакого трохи, може й муки, і пекли. І ось такий хліб пекла моя сестра. Вона вже померла. Вона вже не живе, розумієте? Тоді вона пекла такий хліб. Я все ж таки приїхав з Харкова, я привіз зі собою двоє хлібини, бо на цих курсах ми діставали хліб по категорії – ця картка на хліб – "А". Літера "А". Це кілограм хлібу діставали робітники в тяжкій індустрії, на гарячій роботі, шкідливій. І нам, як майбутнім учтелям давали цю категорію "А". Мабуть тому, щоб ми могли вчити.

Щоб їдучи до Харкова, вона мені каже, сестра: – Візьми цього хлібу зі собою.

Я кажу –Я ліпше цілу дорогу буду голодний, але не хочу.

– Ну, та візьми!

Я собі взяв та, знаєте, воно таке – купи не держиться. Таке о, ніби тяжко порівняти. Розміром в діяметрі як тепер оці cake-и в нас тут в Америці печуть ті отакі інчів, стільки, ну, шість чи що в діяметрі. Низеньке так, бо в нас, як пекли хліб, то підноситься, може три інчі, такий пляцок.

Тепер оця знову, згадаю її. Що помогла мені пашпорт дістати. А я все заходив там, в одну таку, чайну. Чаю пити. Який то був чай? Горяча вода. Свої там хлібу чи чогось принесеш на книжку. А там вже один жив, немав умов жодних якихось там харчуватися. І вона туди часто заходила. Каже мені: – А де це ти був?

Ну, вона звертається до мене: – Ви. Де це Ви були, каже, що цілий тиждень Вас не бачили?

Я кажу отак, де я був. А вона тоді почала тихенько з мене все вилугувати: а що, а як. Кажу, голод тяжкий.

– А що люди їдять?

Ну, а я просто мав до неї довір'я. Бо все ж таки вона мені велику річ прислужилася. Кажу, знаєте що? Як хочете, так я Вам покажу, принесу завтра. – Принеси!

І я взяв четвертину тієї хлібини. Воно таке маленьке, завернув у газету, приніс їй. Вона так і вхопила обома руками. Відломила трохи та в рот, на зуб. А воно тріщить під зубами. І тілько одно: зразу ж вона заховала, знаєте, в цю жіночу торбинку, отут, це жінки мають. Зразу заховала. Тільки одне, що я від неї почув, каже: – Ну, я їм покажу! – каже.

Значить, вона десь мала показати цей хліб. Мабуть, там десь відбуваються в них розмови, чи що, й хтось заперечує. Отакий, значить, це, так би мовити, практично така деталь.

Ну, моя сестра ще тоді, крім того всього, мала що їсти, бо в неї ще було в погребі своя картопля, буряки, а поза всім чоловік її працював механіком у МТС, хоч того, що він там діставав і не вистачало й вона в такий спосіб додавала оце. Я не знаю, як вона їла його. Поняття не маю, для чого. Я їй просто кажу: – Нащо ти печеш?

А вона каже: – Ну, та ж гарячі та, каже, з водою до супу, в гарячу воду так воно, каже, можна їсти.

А оце другий приклад, третій приклад. Чекайте. Ага, характерний. У 34-му році, я уже вчителював. Вакації вчительські, так? Я згадував Канів, що я був там із тим професором Симоном Шаховським Там випадкова зустріч і розмова про акладеміка Білецького. Отже, я там захворів на малярію. Купався в Дніпрі й одного дня, днів чотири я побув там, на могилі, якщо не більше, в Канові там. А ото серед дня почув – тепмература. Я скоро ж узяв квиток на пароплав, вгору по Дніпрі до Кременчука, з Кременчука залізницею до сестри. В гарячці, температура. В мене горить усе. Друга сестра в мене була така завзята трохи. До лікаря. Ну куди до лікаря. Поліклініка є, так? Я туди пішов. Отже, ніби, що я ото й втік із дому й все й все. Але в ті страшні часи на мене дуже ніхто не заглядав. Поза тим я дуже був обережний. Не дуже показувався десь, чи говорив. Хоч, кажу серед сусідів і скрізь була добра опінія так як і за мого батька, і за всю родину, а я був тоді, що – школяр, винуватий не був. Отже, я пішов до клініки. Більше, або, скажімо, так заокруглено, майже на кілометер черги. Хворі не стоять, а лежать на хіднику. Покотом лежать малярійно хворі. Я як глянув, а я все ще таки на ногах ходжу. Розумієте? А то сот дві людей в черзі. І я повернув назад. На другий день сестра моя. А там у Миргороді був артилерійський полк. Мав постій. Отже, і при полку й був лікар. І вона якось до цього полкового лікаря повела мене. Я йому заплатив за візиту 300 рублів. Не думайте, що я мішаю цифру, числа, і мішок шулухи просяної 300 і це 300. Але то так було. В мене були гроші. Я не кажу багато, не багато, бо я в школі працював дві зміни, розумієте. За два місяці отримав вакаційні гроші або, там називали, відпускні. Та й, зрештою, людина хвора, горить. Спалює гарячка, температура. Що там гроші буду шкодувати чи боятися. Ну й що, він констатував – малярія. Написав рецепт – хінін. Знаєте? Я до аптеки. Аптекар взяв, почитав і сміється. А там я ходив, кажу, бо хто мене пам'ятав, як я малим, молодим хлопцем оце ж все ж таки яких ось хай років п'ятеро пройшло, або більше. Людей вимішали, порозбігалися, пороз'їжджалися, й нові були такі що, ну, коротше, прочитав він та й сміється. Каже: – Де, каже, той хінін?

Ну й що робити? Я приходжу додому і ця старша сестра, в якої я мешкав, вона каже:

– Я тебе лікуватиму так як люди лікуються.

– Як?

– Купіль із полиню.

Вона приготовила, я двічі скупався, і як руками забрали. По цей день нема малярії. Отже, оце мої такі навідини.

Також, поза втратою українського населення, або населення в Україні, внаслідок голоду, треба мати на ввазі все таки теж велика смертність була внаслідок малярії.
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Anonymous female narrator, b. July 10, 1910, in Sakhnovshchyna, a...
Питання: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть, в якому році Ви народилися
Anonymous female narrator, b. January 2, 1907, in Lokhvytsia, a district...
Пит.: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися
Anonymous male narrator, b. 1922 in Stavyshche, a district seat with...
Від.: Мій батько в банку працював, а мати працювала так як продавчиця в магазані
Paraskevia Wolynsky, b. October 9, 1923, second of 3 children of...
Від.: Я народилася 9-го жовтня 1923-го року в містечку Нові Санжари Полтавської області
Anonymous male narrator, b. 1909 in Illintsi, a district seat in...
Від.: Про революцію я не пам'ятаю, бо ще тоді був молодий. Про револіюцію, але тільки я пам'ятаю за голод на Україні, який був
Anonymous male narrator, b. Feb. 2, 1914, in Mykolaiv region, now...
Схоже тут помилка, скоріше, має бути "бити білих, поки не почервоніють, а червоних, поки вони не побіліють" прим перекладача. Він...
Anonymous female narrator, b. 1916, Korchivka, Cherniakhiv district,...
Від.: Мав 13 дітей, вісім десятин. Це такий був фармер. Але мій тато наймав в других
Anonymous female narrator, b. May 7, 1904, one of five children,...

Anonymous female narrator, b. 1908 in Chorbivka, a village of 300...
Від.: Я не скажу вам; я знаю, що 300 дворів було. А ось людей, я не скажу Вам, не знаю
Anonymous female narrator, b. December 19, 1917, in Velyka Bahachka...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка