|
|
Скачати 0.49 Mb.
|
| Історія села Шишківці Керівники: Вівчарук О.Д., Вівчарук І.І. Творча група: Грінка Л.М., Гуменюк М.В., Літун Л.А., Вівчарук В.І. Історична довідка Археологічні розкопки на території Шишківців Село Шишківці розташоване у північно-східній частині Прут-Дністровського міжріччя на відстані 42 км від обласного центру м. Чернівці та 18 км від районного центру м. Кіцмань. Територія села була заселена з давніх-давен. На його території виявлено археологічні пам'ятки ІІ-І тисячоліть до н.е. На лівому березі потоку, який протікає на північній окраїні села в урочищі Южин виявлено поселення бронзового віку датованого II тис. до н.е.[1] За 2 км від села в урочищі Москалів жолоб знайдено поселення раннього залізного віку X- VIII ст. до н.е. Недалеко від нього знайдено сліди давньоруського поселення ХІІ-ХШ ст. [2] В 1959 - 1961 роках проводилися археологічні розкопки під керівництвом Винокура за Руткою в урочищі Мар'янка. Тут було виявлено поселення черняхівської культури ІІІ- ІV ст. н.е. Поселення займало ділянку довжиною 1200 м на 120 м. Воно знаходилося на березі потоку який зараз має назву Рутка (поле це має таку ж назву). Це поселення знаходиться на північному заході від села Шишківці приблизно за 2,5 км. В поселенні було розкопано чотири житла, різні за розміром (від 4 – 6 м шириною до 6-8 м довжиною). В житлах виявлено печі-кам'янки та залишки від вогнищ, викладених каменем-плитняком, а також залишки глиняного посуду. Цікавою виявилася знахідна в основі одної із печей. Це була ритуальна знахідка - горщик прикритий мискою, а всередині знаходилася коротка коса. Ця знахідка у наших предків означала достаток і добробут у домі і мала магічну силу. Досить цікавим для археологів може бути урочище Городище, яке знаходиться поруч села. Місце урочища досить захищене природно і знаходиться на березі річки Совиці. Тепер там розкопані ставки. Старожили розповідали, що колись там видно було своєрідні вали та і назва Городище свідчить про те, що тут могло бути поселення часів Київської Русі. Цікавим є факт, що коли діти розкопували криничку, то вони знайшли залишки розбитого посуду. Вони цьому не надали значення, бо це були шестикласники, і залишки кераміки закопали в землю. В іншому кутку села, який має назву Тополі, Фалібога Василь під час копання шанців для фундаменту знайшов рештки кераміки. Ці рештки кераміки Сапожнік Любов Василівна, будучи студенткою істфаку Чернівецького державного університету, принесла в університет, де фахівці визначили, що це залишки кераміки часів Київської Русі. Зараз всі ці місця, за винятком Городища, знаходяться під полями та приватними городами, багато років розорюються. Всі ці факти свідчать про те, що на території мого села з давніх-давен проживали наші предки - носії різних археологічних культур. Заснування села Шишківці Вперше наше село згадується в документі від 5 червня 1521 року. Спочатку село знаходилося на лівому березі річки Совиці, але, через часті набіги монголо-татар, люди переселилися на правий берег, вкритий прадавнім лісом. Тут вони поселилися понад потічком у глибокій долині з назвою Говди. Про назву нашого села є кілька легенд. Одна із легенд стверджує, що долиною, понад Совицею було багато кущів калини, які вкривалися восени червоними кетягами, а в селі їх називала шишками калини. Інша легенда доносить до нас відомості про те, що місцевий поміщик наказував своїм селянам чіпляти до своїх шапок шишки. Ще інша назва походить від того, що в ялиновому лісі було багато шишок. Історики ж стверджують, що назва Шишківці походить від особового імені Шизко. На протязі Х-ХІV ст. Буковина, а разом із нею і Шишківці, входили до складу Київської Русі, після її розпаду – до складу Галицько-Волинської держави. Починаючи із 1240 року, Буковина зазнала монголо-татарського нашестя. Саме тоді, мабуть, жителі і переселилися на правий берег Совиці, який був вкритий лісом. Там вони знайшли природний захист від завойовників. З 1340 по 1349 роки наше село входило до складу Шипинської землі. Згодом Шишківці увійшли до складу Молдавського князівства, а після того, як Молдавське князівство стало васалом Османської імперії, воно зазнало гноблення від турків. Вже на початку ХVІ ст. більшість селян втратили право власності на землю і перетворились у феодально-залежних людей. Зростаючі феодальні повинності були зафіксовані у «Золотому хризові» (указі) молдавського воєводи Григоре Гіки від 1 січня 1766 року. Панщина зросла до 46 днів, зросли й грошові податки. Австрійський період (1774 – 1918 рр.) В 1774 році Буковина за Кючук-Кайнарджійським мирним договором між Росією і Туреччиною ввійшла до складу Австрійської імперії, а разом і з нею село Шишківці. Та покращення становища селян не відбулося. Селяни залишалися в кріпосній залежності і від старих і від нових гнобителів. Зміни у становищі селян відбулося аж під час революції 1848-1849 рр. у Австрійській імперії, яку називають «весною народів». Зважаючи на революційні події в Галичині та на Буковині, австрійський цісар змушений був спочатку скасувати кріпосне право в західноукраїнських землях. Місцева влада приховувала це від жителів села. Поміщик продовжував експлуатувати селян. Та все ж селяни дізналися про скасування панщини. А відбулося це так. Селяни жнивували на панському полі, яке межувало з полями села Стецева. В обідню пору зі сторони Стецеви до них підійшов чоловік, щоб напитися води ( ця криничка збереглася до наших днів). Поговорив із селянами, розпитав на чийому полі вони працюють, присів відпочити та й незамітно відійшов. Через деякий час чоловіки помітили під глечиком папір. Розгорнувши і прочитавши його, вони дізналися, що панщина уже давно скасована. Їхньому обуренню не було меж. Розгнівані селян стали вигукувати «Пали вози!» і підпалювати вози із збіжжям. За цим полем так і закріпилася назва Паливози. Та і скасування кріпосного права істотно не покращило життя селян. Вони зубожіли і, щоб хоч якось покращити матеріальне становище своїх сімей, змушені були шукати заробітків за межами села. Ходили на заробітки до панів у сусідні села Малятинці, Борівці. Згодом ішли працювати на цукровий завод у Кострижівці. Але і це не рятувало селян від злиденного життя. Тому в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли почалася масова трудова еміграція за океан, жителі села подалися шукати кращої долі та заробітків у далеку Канаду. Згідно церковної книги записів актів громадянського стану шишківської церкви першими громадянами Шишківців, які переселилися до Канади були: Фалібога Василь Михайлович, який поїхав у Канаду в 1889 році, Сербин Дмитро Степанович – 1890 р., Григірчик Василь – 1891 р., Руснак Григорій - 1891 р., Шупеня Василь Степанович – 1894 р., а з 1900 по 1914 роки в Канаду виїхало 45 жителів нашого села. Деяким там в чужині пощастило, вони заробили грошей, повернулися в село і купили по 4 -5 га поля, почали господарювати. Це такі жителі як Шупеня Василь Олексійович, Рихло Михайло Степанович та ін. Більшість із тих, хто виїхав в Канаду, там і залишились жити назавжди. Через це розпадалися сім'ї. Так Грушинський Григорій залишив в селі дружину і двох дочок і більше не повертався в село. Діти так і не побачили свого батька. Ще й зараз в селі пам’ятають пісні, які складали й співали шукаючи кращої долі на далекій чужині. В Канаді в провінції Альбота недалеко від міста Едмонтона наші односельці організували свою шишківську громаду, звели церкву і назвали її Шишківською. Там і тепер живуть внуки і правнуки перших поселенців із нашого краю, зберігаючи і продовжуючи традиції своєї батьківщини. В середині ХІХ ст. в Шишківцях була збудована перша школа. Вона була відкрита у 1854 році. Побудована школа була біля церкви. Там знаходився центр села і проходив шлях із Снятина до Заліщик. Тепер там знаходиться сільське кладовище. Єдиним свідком старої церкви, яка згоріла, залишився великий кам’яний хрест, що знаходиться на місці її вівтаря. Організатором, першим вчителем і директором цієї школи був Іван Мандачевський. Школа була чотирьохкласною і розміщувалась в маленькій двокімнатній хаті. Для директора громада села побудувала будинок, а для ведення господарства наділила йому 40 моргів поля. Згодом, на кошти парафіян, була збудована нова церква (1886 р.), яка працює і донині. Церква Різдва Пресвятої Богородиці А у 1903 році, біля церкви, постало і нове приміщення школи, на яку кошти збирало все село. Приміщення школи, збудоване 1903 року на кошти жителів села Вчителі займалися просвітницькою діяльністю. На початку ХХ ст. на Буковині почали створювати товариства «Сокіл» та «Січ». В 1908 році вчителями школи Пилипом Андрюком та Іваном Тотоєскулом був створений осередок товариства «Січ». Активними учасниками цього осередку були Рихло Іван Степанович, Рихло Михайло Семенович, Гулей Василь Григорович, Гулей Іван Павлович, Рихло Василь Олексійович та багато інших. Члени товариства вивчали протипожежну справу, займалися гімнастичними вправами, організовували танці, спортивні змагання. Перша світова війна 1 серпня 1914 року розпочалася Перша світова війна. Січовики разом із односельцями, були демобілізовані у австрійську армію. Австрійське командування боялося озброєних українців, тому їх було перекинуто на італійський фронт. Дуже багато шишківських солдат загинули на фронтах Першої світової війни, захищаючи інтереси чужої країни. Про події Першої світової війни вів записи в церковній книзі священик Георгій де Тевтул. Ось витяги із церковного літопису: 1914 рік «15/28 червня убиває сербський студент у Сараєві престолонаслідника Франца Фердинанда з Его Вел. Женою і сей учинок спонукав Австрію виповісти Сербії війну, в яку вмішуються одна держава за другою. Так виникла світова війна. Ще сего самого року 30/8 (12/9) надходять в село москалі». 1915 рік «Перед Великоднем уступають московські війська перед австріяками, однак не на довго, бо вже на Вознесеніє загощують наново до села і остають тут точно один місяць» 1916 рік «Зелені свята - знов у селі москалі. Умирає австрійський цісар Франц Йосип І і на престол вступає Карл І». 1917 рік «29/7 (11/8) уступають москалі перед німецько-австрійськими військами, завдають населенню при своїм відході немало страху. Летять шрапнелі понад селом і деякі розриваються понад хатами, спричиняючи шкоди. Триває перестрілка у селі. Перед вечером подаються австріяки назад та за пару годин надходять до села знову. Ніч тиха, село освічується ракетами. Люди в тривозі, без сну. Другий день чути гуркіт гармат за Ставчанами. Зареквізовані церковні дзвони австрійськими військами». 1918 рік «На Шуткову неділю погорів шишківський двір і 15 селянських хат. Поява іспанської ґріпи в селі. Розпадається Австрійська держава. Наступає короткотривала українська влада. Непевність особи і маєтку. Прихід румунів».[3] Георгій де Тевтул (протоієрей) З цих записів ми довідуємося, що в часи Першої світової війни багато шишківчан постраждало. Зі спогадів Фалібоги Домни Іванівни, 1908 р.н., відомо, що москалі, перебуваючи в селі, знущалися над дівчатами та жінками, які мусили ховатися на горищах та в ямах. Особливо боялися люди, коли в село заходили черкеси, так називали російських воїнів кавказької національності. Багато наших односельчан загинули у тій війні, інші залишились інвалідами. Село зазнало руйнувань. Багато воїнів потрапили в полон до москалів. До теперішніх часів у селі збереглися пісні, що їх складали дівчата, які втратили на війні своїх наречених, вдови, які втратили своїх чоловіків, матері, діти, які втратили своїх найдорожчих людей. У тій війні не одна стара мати позбулася сина. Ці та інші пісні співають учасниці фольклорно-етнографічного колективу «Світлиця», організованого вчителькою-пенсіонеркою Магдалиною Василівною Гулей. З цієї війни не повернулось в село 38 чоловіків. Їхні імена викарбувані на кам’яному хресті на цвинтарі. Щороку в неділю, на Трійцю, біля цього хреста збираються жителі села і вшановують пам'ять загиблих на війнах односельчан, а також і тих, хто помер в наші дні. Цікаво, що цей хрест встановлено на місці поховання загиблих австрійських солдатів, яких австрійська держава перепоховала в 30-х роках на меморіальному кладовищі у селі Звеняче Заставнівського району. Цей хрест у селі називають хрестом героїв. Щороку у вербну неділю до нього несуть освячену вербу (шутку), а у великодню суботу біля нього запалюють свічки. Так жителі села вшановують пам'ять про загиблих. Встановили цей хрест матері і вдови села. Ось що написано в книзі Магдалини Гулей про цю подію: «Ще в далекі п'ятдесяті роки минулого століття матері і вдови села збирали по копійчині на те, щоб увічнити пам'ять про полеглих у боях героїв. Задумали цей хрест дві жіночки Катерина Рихло (Михайлиха Горашева) і Параска Шупеня (Стасиха). Вони втратили на війні своїх синів. Разом з іншими матерями і вдовами села вирішили, щоб покласти цей хрест на цвинтарі, бо в ті часи ніхто би не дозволив покласти хрест серед села. Ті дві жіночки ходили пішки аж до Васловівців, знайшли такого чоловіка, що зробив той хрест вагою в одну тонну і 700 кг, але привезти було тяжко, бо ніхто не давав транспорту. Бригадир був комуністом і боявся догани, але сказав: «Я вас посилаю, щоби ви привезли з Горбасівки соломи на ферму, а ви як знаєте, так і робіть, щоб вас ніхто не бачив». Їздові мусили десь в долинах перечекати до вечора. Коли стемніло, вони завезли той хрест на цвинтар. Про це розповідав колишній їздовий Олексій Кривенчик. З церкви усі люди йдуть на цвинтар, чоловіки несуть процесію, і всі з церковними піснями рушають до того священного місця, де виступаючі поминають односельчан, що спочивають на цвинтарі. Церковний хор, жінки з фольклорно-етнографічного ансамблю «Світлиця» співають тужливі пісні про тих людей, тіла яких спочивають у високих братських могилах Європи. У церкві знаходяться списки полеглих у світових війнах, священики у своїх молитвах згадують імена тих вояків. За розпорядженням Чернівецької консисторії, від 30 березня 1922 року, священики кожної Святої неділі мали би згадувати у службі полеглих шишківчан у війні 1914 – 1918 років».[4] Фото "Хреста героїв" Наше село в роки першої румунської окупації (1918 – 1940 рр.) В результаті поразки у Першій світовій війні, в жовтні 1918 року Австро-Угорщина розпалася. На її теренах утворилися незалежні держави. Західні українці також забажали бути вільними і створити свою державу. 3 листопада 1918р. в Чернівцях на віче зібралося понад 10 тисяч його учасників з усієї Буковини. Буковинське віче рішуче висловилось за “вилучення австрійської частини української землі до України”. Але, уже 8-11 листопада 1918р. Північна Буковина була повністю окупована румунськими військами. Розпочалась румунська окупація краю. Спочатку в буковинських містах і селах окупанти розклеювали листівки і плакати, в яких проголошувалося, що вони принесли сюди благоденство і мир. А насправді вони встановили тут жорстокий окупаційний режим. В центрі села, на тому місці, де живе тепер сім'я В.П.Сапожніка була організована канцелярія села. Керували селом нотар Гаврило і секретар Євген. Тут же був створене жандармське відділення, де жило 10 жандармів, які суворо слідкували за порядками в селі. На окраїні села, біля дороги, що веде на Стецеву, в хаті єврея Хайма була створена прикордонна застава, в якій було 20 солдат, що охороняли кордон з Польщею на лінії від Хлівищ до Борівців. З перших же днів румуни стали чинити розправу над сільськими активістами, грабували населення, знущалися з нього, за найменшу провину жорстоко карали. Про те, як поводилися румунські прикордонники, або як їх називали граничери, і жандарми в селі свідчить такий запис в церковній книзі-ліпопису за 1925р. - ”12/ІІ с.р. застрілив один з граничерів місцеву 72 - річну жительку Параску Барбарюк”.[5] У надзвичайно тяжкому становищі перебувало селянство. Земля, з якої в основному жили селяни, опинилася в руках поміщиків та колоністів. Так, у пана Кобеля Жеміля (Шміла) Абрамовича було більше 120 га землі, 15 корів, 2 пари коней. Були заможні ґазди і серед жителів села. Так, у Літуна Юрія Васильовича було 15 га землі, Кривенчика Василя Яковича – 15 га, Германа Миколи Івановича – 13 га, Рихла Миколи Дументійовича – 10 га. Селяни середняки мали по 2-5 га землі. А поряд з цим в селі було багато селян, які зовсім не мали землі, або мали невеличкі наділи. Це такі жителі села, як Кияшко Степан Миколайович, Урсуляк Катерина Дмитрівна, Руснак Василь та його брати і сестра ( Микола,Євген,Мафта), Рудейчук Михайло Іванович, Федик Іван та багато інших. А мати Урсуляк Катерини Дмитрівни не мала навіть такого клаптика землі, де б могла побудувати хату.[6] |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ Завідувач підприємства громадського харчування належить до професійної групи "Керівники" |
ЗАТВЕРДЖУЮ Начальник управління капітального будівництва належить до професійної групи "Керівники" |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ Начальник планово-економічного відділу належить до професійної групи "Керівники" |
ЗАТВЕРДЖУЮ Загальні положення Начальник відділу кадрів належить до професійної групи «Керівники» |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ Загальні положення Начальник відділу збуту належить до професійної групи "Керівники" |
ЗАТВЕРДЖУЮ Загальні положення Начальник відділу кадрів належить до професійної групи «Керівники» |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ Загальні положення Начальник юридичного відділу належить до професійної групи «Керівники» |
ЗАТВЕРДЖУЮ Загальні положення Начальник відділу збуту (маркетингу) належить до професійної групи "Керівники" |
|
ПЛАНУВАННЯ І ЗАБУДОВА МІСЬКИХ І СІЛЬСЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ НДПІ містобудування д-р арх., проф. В. Ф. Макухін, д-р арх. Г.І. Фільваров керівники |
Відомості про авторів проекту Гуртківці позашкільного закладу, педагоги, керівники гуртків, учні 6-11кл загальноосвітніх шкіл, громадські природоохоронні, краєзнавчі... |