|
|
Скачати 55.37 Kb.
|
/ Ліна КостенкоРуан...А світ чадить. А світ уже не білий. А ти така, хоч прикладай до ран. Голубко Жанно, дух неозлобілий, - “Руан, Руан! Шкода тебе, Руан!” Руан, Руан... Така висока вежа. Красиве місто, що і говорить. Руан. Руан, на площі ж не пожежа, - Людину палять, бачиш, як горить? Ти бачиш, ти! Ти ніздрі роздуваєш, Ти товпишся. Ти в захваті закляк: Як мучиться !.. і корчиться !..буває ж ... І стогне, стогне! ...- а ти ж думав як? Це боляче. Це тяжко. Це смертельно. Для цеї муки тіло заслабе. Ну, кат – це кат, вогонь розвів ретельно. А хто, Руане, хто примушував тебе?! А втім, чого ж. Все так, на кожнім кроці. Останнє в світі враження Христа: Як той жовнір змочив ту губку в оцті І ткнув її розп’ятому в уста. Вітаю вас. Оплакую вас, люди. Горю вогнем у вашу темноту. Спасибі вам за наклепи й огуди, За галас ваш і вашу німоту. Не вирвуся. Прикручена, прикута. Обвуглююсь у пекло вогняне. А все – таки горять зі мною пута, Що до стовпа прив’язують мене. Прощайте, люди. Кланяйтесь горилам. Згорю, одмучусь і воскресну я. Та тільки буде пахнути горілим. Руан, Руан, твоє, Руан, ім’я! Ліна Костенко Ображений ТорквемадаЯ інквізитор. Ну, і що із того? Чи то такі вже злочини страшні? Я не хвалюся, віку золотого, Звичайно ж, не було і при мені. Ну, катував. Ну, навертав до лона. Палив багаття вищі голови. Я їх убив, ну, може півмільйона. Ану згадайте – скільки вбили ви? Володимир Дрозд Жертва диявола. (уривок з твору) Верховний інквізитор: -Я звинувачую тебе в тім, що ти продав свою душу дияволу і стоїш з на супроти царства Бога - отця і Бога - Духа святого... Роберто Граціано: - Отче! Я подав вашій милості положення, які є плодом тільки власного розуму та моєї совісті, і готовий присягати в тім на святому Євангелії... Верховний інквізитор: -Я, верховний інквізитор, попереджаю: тільки повне визнання своєї провини, щиросердна сповідь і щира готовність прийняти церковну покуту можуть урятувати твою душу і тіло. Роберто Граціано: - Отче! Мені немає в чім зізнаватися. Подаючи свої положення на ваш суд, я хотів лише добра людям та християнській вірі. Озирніться навколо, отче! Де терпимість і добрість, якими благословив землю Христос? Наша церква втратила найменшу повагу мирян. Люди бачать у ній церкву антихриста, не церкву Христову. Мені те болить, отче... Верховний інквізитор: - Я забороняю богохульствувати в цих освячених стінах! О, чому баряться громи небесні? Боже, доки триватиме твоє милостиве довготерпіння?! Роберто Граціано: - Отче, не накликайте громів небесних на безневинного! Моя єдина вина – моя совість. Я переконаний, що ніколи справедливість не захистилася злом, а добро - страшними муками. Мені відкрилися ріки крові! Наша церква захлинається кров’ю. У крові невинних – і мої руки, відколи я при святій службі. Візьміть мої руки і спаліть їх. Кров, кров, навколо – кров. ... Цієї ночі радник святої служби Юліус Мільк майже не спить. Виснажений, він нарешті пірнає в тривожне забуття і одразу ж чує під вікном знайомий шерхіт ніг та похоронну молитву. Нарешті почалося і ось-ось скінчиться... Нарешті процесія минає келію Юліуса Мілька і за вікном стихає скорботна молитва. Роберто спалюватимуть не в місті. Його повели на монастирський майдан – отець Франціско остерігається розголосу. ... Роберто сам винен... Але слів уже не потрібно – в широко розплющених очах прикутого до стовпа Роберто Граціано виблискують смолоскипи. Ченці шпурляють під ноги Роберто його книги. Отець Франціско палаючим смолоскипом благословляє хмиз. Вогонь гуготить і палає в обличчя єритика полум’ям та димом... ... Вогнище набухає, хапаючи жертву багряною пащекою. Г.Сенкевич. Крестоносцы. Он подъехал уже так близко, что мог бы достать незнакомца копьем; но тот, увидев рыцаря в великолепных доспехах, благожелательно улыбнулся и сказал: - Слава Иисусу Христу! - Во веки веков! - А что там, под горой, не княгиня ли мазовецкая со свитой? - Она самая. - Так это вы едете из Тынца? Однако ответа не последовало, потому что Збышко в это самое мгновение был так ошеломлен, что даже не расслышал вопроса. С минуту времени он стоял окаменелый, не веря собственным глазам, - в какой-нибудь сотне шагов от незнакомца он увидел десятка полтора всадников с рыцарем во главе, который ехал впереди их, закованный в блестящие латы, в белом суконном плаще с черным крестом и в стальном шлеме с пышным павлиньим чубом на гребне. - Крестоносец! - прошептал Збышко. При виде крестоносца Збышко подумал, что это бог, услышав его молитву, посылает ему в своем милосердии того самого немца, о котором он просил в Тынце, что надо воспользоваться милостью божией; не колеблясь поэтому ни единой минуты, не успев даже додумать до конца все эти мысли и прийти в себя от изумления, он пригнулся в седле, вытянул на высоте в пол конского уха копье и издав родовой клич: <�Грады! Грады!> - понесся во весь опор на крестоносца. Тот тоже изумился, придержал коня и, не хватаясь за копье, которое торчало у его ноги, воззрился на всадника, как бы недоумевая, неужели тот и в самом деле хочет напасть на него. - Наставляй копье! - кричал Збышко, вонзая в бока коню железные концы стремян. - Грады! Грады! Расстояние между Збышком и крестоносцем стало уменьшаться. Видя, что всадник и впрямь мчится на него, крестоносец вздыбил коня и схватился за оружие; казалось, копье Збышка вот-вот разлетится от удара в грудь рыцаря; но вдруг чья-то рука переломила его, как сухую тростинку, у самой руки Збышка, затем та же рука с такой страшной силой натянула поводья его коня, что тот всеми четырьмя копытами врылся в землю и стал как вкопанный. - Что ты делаешь, безумец? - раздался густой грозный голос. - Ты покушаешься на жизнь посла, ты оскорбляешь короля! Збышко взглянул на незнакомца и узнал в нем того самого великана, которого приняла за Вальгера свита княгини и испугались все ее придворные дамы. - Пусти меня на немца! Кто ты такой? - воскликнул Збышко, хватаясь за рукоять секиры. - Убери секиру! Ради всего святого! Убери секиру, говорю тебе, не то я сброшу тебя с коня! - еще более грозно закричал незнакомец. - Ты оскорбил его величество короля и будешь предан суду. ...И вот теперь Айвенго в одежде пилигрима тайком возвращается из крестового похода домой. Недалеко от отцовского поместья его догоняет отряд командора ордена храмовников Бриана де Буагильбера, который направляется на рыцарский турнир в Ашби де ля Зуш. Застигнутый в дороге непогодой, он решает просить у Седрика ночлега. Гостеприимный дом благородного тана открыт для всех, даже для еврея Исаака из Йорка, который присоединяется к гостям уже во время трапезы. Буагильбер, также побывавший в Палестине, хвастается за столом своими подвигами во имя гроба Господня. Пилигрим защищает честь Ричарда и его храбрых воинов и от имени Айвенго, уже однажды победившего храмовника на поединке, принимает вызов надменного командора на бой. Когда гости расходятся по своим комнатам, пилигрим советует Исааку незаметно покинуть дом Седрика — он слышал, как Буагильбер отдавал слугам приказ схватить еврея, лишь только он подальше отъедет от усадьбы. Проницательный Исаак, разглядевший под странническим одеянием юноши шпоры, в благодарность дает ему записку к родственнику-купцу, в которой просит одолжить пилигриму доспехи и боевого коня... |