Kyrylo Shtan’ko, b. March 29, 1913, Shtan’kiv khutir, Romny district, Sumy region, into wealthy peasant family with 180 desiatynas of land before revolution, 20


Скачати 321.25 Kb.
НазваKyrylo Shtan’ko, b. March 29, 1913, Shtan’kiv khutir, Romny district, Sumy region, into wealthy peasant family with 180 desiatynas of land before revolution, 20
Сторінка3/3
Дата02.04.2013
Розмір321.25 Kb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3

Пит.: І як Вам жилося на Уралі?

Від.: Привезли там, то бачите, це ж неможна так кілька тисяч, менше як 50% залишилося в живих, а то все вимерло. І було так, що обмерзли діти, обмерзали діти, бо ж то накрите палаткою, а бараки ми будували, то ж не вспіли збудувати, бо вже стало зимно. То діти обмерзали, було так, що матері вішали своїх дітей і самі вішалися з ними разом, бо вже неможна було дожити. Хто не мав дітей, то одне, а хто мав і попав із дітьми, то вже пропадав, то тяжко було. І я втікав звідтіля, і втік на центральну магістраль —Москва-Хабаровськ, і я знайшов вербовщика, лкий завербував мене до Хабаровська. І в Хабаровську я змінив прізвище, я був Завгородній і пішов в аеропорт, громадянська фльота, ж пілот. Пробув я там щось півтора року й „чорний ворон” відшукав мене там і заарештував. В Хабаровській в'язниці я просидів до рішення, срок мені дали 10 років, без переписки, як «чужоклясовий елемент” „зміняв прізвище” як вони говорили: — „Что он хотел пролезть в наш гражданский флот й советскую индустрию с тем, чтоби подривать мощь советськой власти.' Отже, на те, значить, мені закидали, що я змінив прізвище. Я змінив прізвище для того, що я молодий, я хотів вчитися, я хотів жити так, як і кожний, а мені неможна було. Лише шляхом оцим я міг зробити.

Пит.: А коли це було, в якому році?

Від.: Це було в 36-му десь, 35ниу, щось біля цього вже.

Пит.: А коли Ви повернулися до хутора?

Від.: До хутора? Я до хутора не вернувся. Коли вже зайшли німці, тоді можна було вже мені піти десь кудись вільно.

Пит.: Як Ви знали, що мама й брати померли?

Від.: У мене двоюрідна сестра була й одним із перших, що я взнав на станції, це колишній сусід Бондаренко, що то в тих 13-ти, про яких ми говорили — і він там був. Але він, бачите, такий, що він не думав, що це йому прийде, бо це ж не всіх там брали, а того беруть, а той ще каже: —А, то ще мене не беруть, то я ще —той мовчав. А коли вже до його прийшло, то вже тоді каже: —А чого ж мене? Ну, той, чоловік, Бондаренко його прізвище — я коли приїхав на станцію Ромни, бачу старенький чоловік ходить, але я його пам'ятаю.

Пит.: А це було коли?

Від.: В 39-му році. Я придивляюся ближче до нього, я впізнаю, що це той пан Бондаренко. Коли я підійшов до нього і став казать, що хто я е, я перше запитав: —Хто ви є, чи ви в Бондаренко? —Так, я е — так злякано якось він сказав, бо в тому житті, в радянській системі, то це хтось питав прізвище, то це вже щось мав бути страшне. Значить, він не вірив в те, що коли він мені сказав, що він в Бондаренко, а потім повертається до мене і каже: —А ти хто, сину, будеш? А я кажу: —Я в Кирило Штанько. —Кирилів син? Кажу —Так. —Кирило Кирилович? —Так, Кирило Кирилович. Він тоді зрозумів, що він колись казав, що, бачите: —Як і мого сина. Це мій покійний тато приглашав до Петлюри. А тепер, каже, бачите, от мається. На похороні він так докоряв. А тепер йому прийшлося так само, що значить отак. То він став, на плече мені схилився, плаче і каже: —Пробач мені, сину, що це так сталося, що я так сказав, бо я ж про це не знав, я був одурений тою владою, і я вірив у те. Питаю: —Де ж ваш син? Каже: —Забитий, забрало НКВД і розстріляло, нема його, а дружина з голоду померла. А він виховався ото біля станції, збирав там кусочки якісь, після тих НКВДистів, які обідали там, і то він вижив і тоді вже йому дали мітлу, то він замітав там станцію, був таким. І тоді він заплакав і ото він перший сказав: —Уже твоєї родини немає. Бо ж я не міг переписки ніякої мати, ні мама до мене, ні я до мами не мав права. Не мав права ніякого. Я вже пізніше, коли провів мене Бондаренко до сестри і сестра сказала де мій брат оцей, в Перехрестівці, в горілчаному заводі. І аж тоді, я знайшов брата й вже радий був, що я його маю. Але в цій війні пішов він в УПА і так я його не маю. І так я посилав за ним розшуки й ніде немає його, очевидна річ, що він загинув. Оцей останній, шостий брат, загинув в УПА.

Пит.: Чи Ви можете сказати скільки померло з голоду в Вашому хуторі?

Від.: Бачите, я ж уже й не знав тих людей, де вони розігнані. Із них, скільки я чув, то я знаю, що з Шевченкових родин, то там двоє залишилося аж у Білорусії десь, знайшли працю в Білорусії на торфорозробках, то вони там — Грицько і Мілка, так, Мілка, жіноче прізвище Мілка, Анатолій Шевченко —то там вони були. А дві сестри там ще в їх було і мама, то от не знаю де вони, мені невідомо що. Я тільки чув через мою двоюрідну сестру, що від Шевченків двоє залишилося живих у Білорусії. А вже Чорнобуки також десь загинули, також з голоду, а де й скільки й як —нікого я вже не бачив із оцього хутора, нікого —як я прийшов у Ромни зі заслання, нікого я не зустрів із живих, але чув про Шевченка Анатолія і Мілку, Мілу ту, що вони були в Білоруси на торфорозробках і то там вони: —На здоров'я!

Пит.: А як Ви були на засланні, чи Ви знали, що був голод на Україні?

Від.: Знав, знав, знав!

Пит.: А як Ви знали?

Від.: Бо нам привозили так звані „пополнения," бо там вимирали кожний день зимного часу. Нас було 600 осіб у баракові в одному, значить, дві лінії нарів таких, по 150 людей вгорі й внизу, по одній і другій стороні. Посередині печі такі бочки, де палилося, це посередині, оце цим огрівалося. Оце з цих 600 людей виносилося щоночі від 10 до 20 людей в зимний час. Викидали їх між бараки, бо барак другий стоїть, то між бараки. Тоді ЗІС, такий ЗІС був і їх вивозили до кар'єру, там де ми працювали. Повертали, задом він повертався, відчинявся цей задній борт і викидали їх туди, в той кар'єр, у глибину, а ми з підгір'я, де довбали каси ці на праці, що були, ми тачками засипали своїх товаришів. Це були ті, що 10 років без переписки присуджені. Це, що вони не мали вернутися вже —10 років без переписки це в абсолютно, вони не мали права вернутися. Бо ми виконували підгір'я. Видовбували, що ми так думали, ми угадували, бо там всякі були —інженери були, священики були, інтелігенція, всяка інтелігенція там була —ми догадувалися, що ми робимо — це були широкі там, де ті розвідочні літаки там підходили туди, для танків, для магазинів, для боєприпасів всяких, довбалося це в цих сопках, у цих підгір'ях. Оце те, що ми робили. Вони не хотіли, щоб хтось знав, що ми робили, бо ж я б, як прийшов би, я розкажу народові, або комусь з ким я працював — вони цього не хотіли. І цей елемент мусив знищений бути, бо це було для них тоді найстрашнішие —Петлюровство —це було найстрашніше для радянської системи. І прояви всякі націоналістичні, це було вороже для комунізму.

Пит.: Але як Ви знали, що був голод?

Від.: Привозили людей з в'язниць —Суми, Миргород, Харків і другі міста, з усяких міст з в'язниць привозили туди людей арештованих, яким присуджено по 10 років і ото ми тому знали. Навіть у нас вироблялося там —ми знали, що генерал Блюхер там, у цій страшній системі. Ми ж не мали права олівчика мати там, папірця, папірця кусочок ми не мали права мати, нічого ми не мали права для себе мати. Коли б там знайшли в мене — 2 на 4 ніби — такі були, оце мій номер, оце така ширина, оце один, другий. Як на моїм місці знайдуть олівець, мене зразу розстріляють. Оце вигонять до праці —оце треба ще не пропустити це —вигонять до праці, це ж страшні колода —я ще щоб не проминув це. Ага, оці трупи, жертви, ми власними тачками перекидали, на наших товаришів присипали, оце що ми бачили, що я бачив на своїх очах, на своїх власних очах. Оце так нарід ховали там. Потім, доходило так, що мав ось за місяць вийти, тобто 10 років кінчається, як вони кажуть, то вони посилають тих —от у цьому таборі, де 600 людей, і там є два чи п'ять, то їм дають бурки бурити шкалу й закладувати амонал, щоб зривати. І в той час сидить НКВДист з вибранцем, з цією машиною і придавлює, запалюються бурки там і це все в повітря йде, разом з цими людьми, що мали піти на волю ж наче за місяць. Слухайте, в отакий спосіб робили! Зима там ж не так як тут — 60 мінус. Ви вуста собі язиком обточили, вже вогкі в вас —вже змерзлися вуста. Вишиковують нас до праці в самі холодні дні, стоїмо в строях оцих по троє людей, значить 50 людей у лінії, значить 150, 50 три рази —150 є в цій колоні. — То стріляйте нас, ми вже не здібні до праці, ми пропадаєм, ми холонем, ми падаєм, ми не живем уже! —коли це закричали зі строю, почули, конвой почув, що це такі “анти," „анти," що стріляйте, ми не гідні вже далі працювати. І через кілька хвилин появився голова табору й ходе, й йде попри колону й вибирає що—десятого й в окрему колону, в окрему колону. Зібрали щось до 50 людей, брама відчинилася в північну частину табору, там де були тепляки собачі, там де мустровані собаки вогодовувапи для охорони концтабору й НКВДисти брали, бо там пограниччя вже було до Приамур'я — туди на кордон брали цих собак. І ось вам за кілька хвилин цей комісар, цей голова табору, під'їжджає, що-десятого викликають, зорганізовано 50 людей, брама відчинилася, знову закрили браму цю і дивимося через цю орогожу, через цю коключу — із тепляків собаки, як змії, нападали на цих людей — і то вони научені хватати отак людей —отже, і то вони всіх порвали на куски. І через кілька хвилин ви бачили трупи, тільки пара піднімалася з них на такому страшному морозі. Повертається він до нас і каже: — ,Ну, кто ешё, может кто ещё недоволен?" —І вже була тиша, тільки хто вже змерз, упав тут і через їх нас погнали на працю. Оце такі дні були, оце такі були страшні дні.

Пит.: Як довго Ви там були?

Від.: З 37-го, чотири роки, чотири роки. Нас перевозили сюди до Хабаровська, в Манчжоу-Го, так називали Бурят-Монгольська Народня республіка, це якраз біля Байкала. І в тих горах там також робили таку тунель —ото туди нас мали привезти, або туди їх привезли, а перед тим ми втікали з вагона. І через втечу. Значить, підірвали дах і через цю щилину втікали, бо там були нари такі —в вагонах такі були нари, дошки положені й то їх тільки два, дві нари, то ми ставили дві вертикально, дві дошки, двов товстих, а потім одним, або двома придавлювали дах і вона проривалася, бо там уже йржаві такі болтики були, то вже легко можна було його прорвати. І, як прорвали, забинтували його і вже через цю щилину ми вискакували. І то так ми втекли. І вже так я попав у Чіту й вже в Чіті мені доля сталася так, як у тій книжці написано —там буде докладно, бо я вже не пригадую точно. Був там такий голова НКВД Чітинського краю, який мене викликав, знайшов він мене, що хто я в, але я не думав, що це так станеться, і думав, що втікати, але пізніше я подумав, що не може бути, щоб він так прямо мене викликав, але він викликав тому, що він хотів мені помогти. Він каже, що він знав радянську владу ліпше, чим я, але коли мене вже звільнили, то він сказав: —Ні ти мене не знаєш, ні я тебе не знаю, на випадок чого. Розумієте? І я звідти отримав папери, що я відбув срок, але приїхав у місто Ромен і на другий же день я мусив іти на відмітку, бо в мене була така книжечка, а якою я мав відмічатися кожний тиждень, у суботу, в НКВД. І мені дали два і пів кілометра —тобто в промірі п'ять кілометрів, або в радіусі два і пів кілометра, оце я мав право, значить іти, більше ні. Так, що я не міг шукати тієї родини, але ми знали де —й брат знав де — значить, наша родина вже згинула. Але ми не мали можливості, бо це ж радянська система, ми ж не могли піти там і це зробити. Коли б же ми пішли там і почали розкопувати, то це ви знаєте, що б це було? Це е неможливо. А вже коли німці прийшли, ми пішли там і відпитали точно. Оця пані Коваль, то вона посадила кущик калини маленький там, і ви знаєте, та калина була там така вже, як під стелю, як ми прийшли, отака вже розрослася там, де похована наша родина. І то ми власними руками розгорнули землю, зложили в один гріб і то там же, з канави ми тільки винесли —воно отак тільки вище канави на тому цвинтарі —і ото там поховано. І над ними той хрест поставили, отакий дубовий, великий хрест, але ж його, як прийшли більшовики ж зразу, то його вже там не стало. Так же само не було на татові й на дідусеві там, на Ґудовицькій тій землі, там де це наше господарство було. І там поставили ми хрест, але ж і там його вже знали, що нема. Ну, і там вам ще щось там буде. Ага, вже й тут в Америку, як я приїхав, то мене знову спровоковано, що я неначе комуніст, що я неначе перший перейшов кордон в Чехо-Словаччину, а жінка прийшла з дітьми, що комуністи підвезли на кордон мою жінку з дітьми. Чуєте? В отакий спосіб осюди, до американського уряду, до еміграційного відділу, прислали отакі речі, що я є комуніст. То мене викликали, три роки я був під слідством —52-ий, 53-ий і 54-ий. Три роки я був під слідством і це три роки мене тягали й вже Верховний Суд відкинув це все й оправдав. А потім знову тут у Клівеланді викликали, 10 років тому назад, що я є убивник, що я ворог народу. Чуєте? Оце я знову тут переніс трагедію, від еміграційної служби. Отже, радянська система, Радянський Союз пересилає і використовує, розшукують, і вони оці брехні всі вірять. Це ж є ненормальна брехня, що ось е в цій газеті, в їхній газеті, в їх „Українські вісті," каже, що: —Бандерівці, націоналісти, вбивали всіх комуністів, а потім, як не стало комуністів, так жидів били. Отже, вони обробляють для того, щоб зробить спротив, той що зробили вони в тих 28-х і 30-х роках, вони ненавість роблять в національностях.

Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства?

Від.: Було, чув, але я не бачив, а чув. Мені, як я вернувся, то один розказував, що він на станції Бахмач купив м'ясо й знайшов жіночу цю частину. І він його із'їв. Його прізвище — він був у Ромнах — Мовчан, у Ромнах на залізній дорозі, таким технічним робітником. Надзвичайна людина така; ну, я йому вірю, бо я його знав, надзвичайно добра людина. Отже, він купив це м'ясо, й він його з'їв. Оце я так то знаю.

Пит.: Чи в Росії був голод також?

Від.: Ні, він не міг бути.

Пит.: Навіть ж була суцільна колективізація?

Від.: Де? В Росії? Та не було ніде там голоду ніякого! Не було голоду! Бо всі кордони українські були замкнені, ви не мали права купити квиток нікуди з України. Коли б вас командували, чи щось, то вам видається посвідка чи то сільрадою, чи райпарткомом, чи хто б то з тих вищих, хто він їде, де він їде, чого і дається тоді посвідка, але регулярно населення не мало права ніякого руху в той час. До потягу вони могли прийти. Бувало, що це я не знаю, але розказують, це моя сестра розказувала часто —у Ромнах, на станції, як тільки приближиться потяг на станцію, то плигають із вагонів зверху додому, бо тут НКВД їх арештовують, тих, що їдуть на дахах, то вони тікають десь у канави, а потім потяг перед тим як починав рухатися, то вони біжать, чіпляються знову й вилазять знову. І отак, отак проїжджали. Але, як приїдуть на кордон, уже туди, на російський кордон, то там потяг кожний перевіряється, ніхто ніколи не вийде, щоб привезти, чи щоб туди везти, нічого —все було замкнене, все було замкнене. Наскільки мені розказали про це, наскільки це я знаю, як мені моя сестра двоюрідна й також інші мені приятелі розказували про це, що виїхати й поїхати, щоб щось купити, чи то неможливо було. Хіба, що, як кажуть, „підмаже," це значить заплатить тому НКВДисту, чи НКВДистам, то його пустять там із клуньком борошна, чи щось таке, то тоді він може приїхати додому з тим клуньком і якось продовжить життя своїй родині. Але це треба було в такий спосіб лише.

Пит.: Це все, що я маю питати. Якщо Ви маєте щось додати, то будь ласка.

Від.: Ну, бачите, додовати можна багато до цього. Слухайте, ніколи неможна думати, що як дістати правду від людини. Людина може всяко сказати, обороняє свою власну психологію, може, й ідею, якою вона пропиталася. Я кажу отак, але є люди, які не можуть сказати інакше, вони кажуть так, як кажуть, преса сьогодні пише, от як пресе УРДП твердить, що це «відродження хвильовізму." Українське відродження, яке б то не було, каже, що тільки від їх починається. Панове, це ж неправда! Це ж чекіст, це ж я знаю, я ж знаю його практику, що творилося там, я ж знаю це все. Лк же він може мені сьогодні це сказати? Він мені бреше —я же не вірю. Я не маю права до нього сказати: —Та слухай, чоловіче, як же ти напишеш у пресу такими відповідальними словами? Він пропагує вас, а то так ще, як око на око побаче мене, то, як у Баунд Бруці побачив мене один, то каже до мене: —О, то ти націоналіст, ти ж бандерівець! Чуєте? Слухайте, ти, мов, бандерівець, а я, мов, комуніст, то не балакай про мене, мовчи — сам-на-сам. А як от у пресі, то він так оформлює, так уже обходить це, й в культурний спосіб він обробляє, але ж правди не хоче сказати. Отже, гній і тут. Чого ж вони, чого ж вони оправдують оте комуністичне, коли сьогодні Китай і той сказав: — Геть від Москви! То яка ж різниця, що це Фітіпьов сказав? Также сказав же й Тіто, не дарма, що він дружив із комунізмом, а він зробив таки національний югославський комунізм. Отже, чого Фітільов хоче, або хотів, а те продовжується сьогодні, значить, цими Гришками і подібними. Оце що я хотів додати.

Пит.: Ну, то дуже Вам дякую.

Від.: Та нема за що, нема за що. Я повинен до цього прилучитися.
1   2   3

Схожі:

Odarka Okopna, b. February 2, 1919 in Vovkivtsi, a khutir in Romny...
А прийшов голод, їсти не було що позабирали все, то вже в 1932-му році, я не пам'ятаю якого дня, але в грудні місяці, то за той місяць...
Anonymous female narrator, b. 1916, Korchivka, Cherniakhiv district,...
Від.: Мав 13 дітей, вісім десятин. Це такий був фармер. Але мій тато наймав в других
Anonymous female narrator, b. 1908 in Chorbivka, a village of 300...
Від.: Я не скажу вам; я знаю, що 300 дворів було. А ось людей, я не скажу Вам, не знаю
Halyna Bilovus (nee Sivak), b. 1927, Brahynivka, Petropavlivka district,...
Від.: Село моє є Брагинівка, район Петропавловський, Дніпропетровської області
Hryhorii Moroz, b. February 18, 1920, in the village of Mykolaivka,...
...
Evdokiia Shkvarchenko (Skvar), b. 1908, Budenivka, a village of about...
Від.: От район —Бурочанський. Значить, село Будень, Вільшанськой області, Харківської губернії, Вільшанськрї області, район Дергачі....
Village council), Amvrosiivka district, Donets'k region, into a relatively...
Він був і також Кривдишевського район і Чистяківський був район і Голодаївського був район, а потім вже по кінці вже став там російського...
Anonymous male narrator b. 1918 in a village of 529 families and...
Бід.: На Україні, Київщина, Корсун'щина. Славне місто Корсунь, де Богдан Хмельницький зробив велику поразку князеві Потоцькому
Oleksander Honcharenko, b. 1913 in Smila, now a district center in...

Anonymous female narrator, b. 1926 in the village of Novi Stupky,...
Уже від їжі померли, бо то вже було запізно давати. Я пам'ятаю, що після голоду багато людей потім довго лежало, бо не було кому...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка