Hryhorii Moroz, b. February 18, 1920, in the village of Mykolaivka, a settlement of 360 families in Buryn' district, Sumy region, the son of a peasant who had


Скачати 244.15 Kb.
НазваHryhorii Moroz, b. February 18, 1920, in the village of Mykolaivka, a settlement of 360 families in Buryn' district, Sumy region, the son of a peasant who had
Сторінка2/3
Дата24.04.2013
Розмір244.15 Kb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Література > Документи
1   2   3
Ja! Решта не йшла до колгоспу, так розповідати, що то вони накладали цим "індусам," які не йшли до колгоспу вже в 30-му році, землю давали десь де найгірше й найдальше, а цю біля села землю всю відрізали для колгоспу. Тепер оцим "індусам" заставляли робити, щоб вони за такий-то час, наприклад за тиждень, зорали, й приготовили, й посіяли таку-то культуру. То вони самі давали розпорядження. Господар нічого не мав до того спільного. Тепер, як господар працює день, приїжджає додому. Він тільки приїхав, а вже на нього дітвак там якийсь-то чекає і говорить, що розпишися, ти маєш прийти в сільраду, викликають. Ну ото він скоренько, там щось хватив-не вхватив, пішов туди. І це так не його тільки одного, то їх багато, й там ото збирається десяток, чи може два десятки й їх бувало, що по цілій ночі. Готова заява на кожного написана, і ото підпиши. Його тільки, щоб він підписав заяву й тоді він готовий, іди куди хочеш, то їх не обходить. Отже люди не хотіли. Винятки були, отже хто вже із нервів з тих вихлапався до того, але не міг, то тоді вже й заяву підпише та й піде, аби спокій мати. Інші цього не робили. Отже їх ніч потримають, на ранок іди й до праці. Маєш зробити, бо за те судитимуть, за те немає ніяких розговорів. І так їх тримали. Були навіть такі випадки, що приймали фізичні сили. Це наш сусід один Федот Каблучка. Тодішним часом він мав може 22, 25 років. Так, був жонатий, і його шваґер - його сестра була замужем - то їх отак покликали, трошки посували, били так, але не дуже так, а тоді замкнули в шкільний підвал - біля школи такий погреб був, підвал - і може кожну годину ходять у двері й стукають: - Ну що, ви вже надумали підписати заяву? Як надумали, ходіть і ідіть додому.

І так вони до самого рання тримали. Отже таких випадків було багато. Другий випадок був надзвичайно тяжкий. Це одного разу такий табун може з десяти осіб, чи скільки там ішло, до Сергія Мороза. Я ту родину знаю всю і навіть подвір'я їхнє. Коли побачили в вікно, що йдуть до них, чоловік узяв пішов, як ніби запитають, ну то вони повертаться та й підуть. А вони заходять, питають, де він є. Нема десь. А де він є? Ну жінка сказала: - В хліві.

Він бачив - вони йдуть. Він тоді пішов до сіна там нагорі. І несе, а вони якраз двері відкрили - він із сіном. І один активіст - українець, прізвище Петро написано, взяв дробовик і зразу його вистрілив. І попав. Той упав, а вони повернулися і Дубовик - прізвище - і пішли. Жінка покликала там ще когось з сусідів, унесли його в хату. Він полежав щось три, чи чотири дні й помер. Отже ніякої лікарської допомоги не було. Залишив ото жінку й четверо дітей. Оце так і є. Але таких випадків було - не смертельних - але фізичні сили приймали й заставляли до колгоспу, щоб сказати, що добровільно йшли, навіть я не знаю, чи 10% могло б піти. Так проходила колективізація.

Ну, можу сказати, що колгоспу в 30-му році, хто пішов у колгосп, було дуже добре, бо посіяли озимину куркулі, вони так допустили, щоб посів пройшов, тоді розкуркулили. То цю землю забрали в колгосп і для колгоспу воно було. Тепер вони поробили їм податок, бо дуже малий був у 30-му році, зовсім малий. Так що вони дістали хліба, навіть говорили, що бачиш як куркулі живуть. Це ж золото є, а не що-небудь. Але це тільки перший рік було. У 31-му році вже їм давали грамати, а в 32-му то взагалі вже полови там з висівками такими. Ну оце ж що я міг.

Пит.: А чи хтось із Ваших залишився осібняком?

Від.: Осібняком? Багато.

Пит.: Багато?

Від.: Ja, багато. Тридцять третій рік як пройшов, то вже нікого в колгоспі не заставляли. То й ішли. Але він працю мусив шукати. Земля вся пішла в колгосп вже. У 33-му році вже вся земля була для колгоспу. А хто не вступив в колгосп, то мусив працювати в радгоспі, або дістане справку й їхати куди він хоче. Колгоспник на те не мав права.

Пит.: Може тепер перейдемо до самого голоду? Ви за церкву говорили з самого початку, то вже кінчилося. Хіба, що маєте щось сказати?

Від.: Отже перша стадія для підготовки до голоду це було те, щоб знищити - в 31-му році вийшов такий закон, що заставляв такий податок накладати на село: смушки котячі і собачі. Отже, такщо, в 31-му році майже знищили всіх котів і собак. Або їх вбивали так начорно, або просто продавали їх шкірки.

Пит.: Ви думаєте, що це робили з думкою, щоб...?

Від.: Ja! Як виходе, то воно мусе бути так. Вони підготовляли, щоб жодних уже не було. Тепер друге, в літі в 1932-му році появилося, так би сказати, антилюдні постанови про заборону, після збору урожаю, збирання колосків на колгоспному полі. За такий "злочин" була визначена кара десятирічного вв'язнення. Це вже було свідоцтвом того, що, так званий робітничо-селянський уряд пляново веде підготовку до знищення селян. Але цей факт показався вищий тим, шо під час молотьби в колгоспах все зерно відправлялося до елеваторів, а колгоспників залишали без нічого, не давали. Не краща доля припала й на одноосібників. Селяни почали думати про чорний день, але кремлівські верховоди в Москві це все передбачали, тому вишколили, так званих тисячників і розіслали по українських селах з призначенням повновладдя на місцях. Ці тисячники, прибувши до села, негайно творили бригади актив з українських яничарів, що складалися з учителів сільської школи та членів комітету незаможних селян. Учителі сільскої школи організовано водили своїх учнів по селу та примушували їх виписувати на стінах хат різні пропагандивні гасла та карикатури для підкуркульників села. Активісти на чолі з 1.000-ником, озброєні залізними палицями та іншими винаходами, від яких не можна спастися, так сильно обдовбували своїми палицями всі городи, по хлівах і хатах, а після почали довбати коміни та печі та розкривати стріхи в хатах. А ще пізніше вишукували по полях. І тут мушу підкреслити, що нещасливий був той, в кого було знайдено мішок чи два зерна. Наприклад у Сергія Колота було знайдено два мішки зерна. За таку "провину," з наказу управи села, було сконфісковане все його майно включно з хатою, а самого господаря і його батька арештували й відправили в район, а там винесли їм вирок по 10 років далеких таборів. Так по них і слід пропав. Подібна доля припала й на тих господарів, що мали ще своє приватне землевласництво, бо на них був наложений непосильний хлібоподаток для держави. Для таких господарів відбувалися так звані виїздні суди. Наприклад, на призначений день приїздив якийсь уповноважений з району в ролі судді. До того приміщення силою зігнали всіх селян. З них вибирали двох засідателів суду які не лише не розумілися в юридичних справах, а навіть були зовсім малограмотними. На одному з таких судів був присутнім і я. Тоді судили трьох господарів за невиконання хлібопоставки для держави. Всіх трьох господарів було покарано по п'ять років примусової праці в Сибірі. Я цих господарів я знав лише одного, але з певних причин не можу подати прізвища. Наступим "грішником" до великого покарання був Давид Гребінник. Його родина складалася з дев'яти осіб, а саме батька й матері та семеро дітей. Не маючи належних запасів до прожиття, він як батько семерьох дітей пішов назбирати після уборки урожаю колосків на колгоспному полі. Там його спіймала охорона й згідно ухвали Президії Верховної Ради СРСР, покарали на 10 років примусової праці. Що ви хотіли?

Пит.: Чи Ви б могли розповісти подробніше про це, як велася ця ціла комедія з карикатурами й з цікуванням підкуркульників і так далі?

Від.: О-о-о! І отже це вже справа школи була. Наприклад, хоч, звичайно, вчителі це не робили на власну руку, то тут нема що й думати, отже їм був наказ такий. От такого-то дня, наприклад, при такій погоді, як оце зараз є, оголошують, що всі ті торби свої шкільні залишаються на місці під партами - то звалася парта - а ми йдемо по селу. І підводять, у них список є такий, до кожного "індуса" й наказують - вони вже мають, шкільники, в руках крейду там, різні такі приладдя, і ото заходять до хати одні й кажуть, що поставку хліба вивозили, а йнші рисують, що попало на дверях. Пишуть, хто що надумав. Так і було по домах. І ото по всіх тих. Один учитель веде туди, на той хутір, другий на той хутір. По всьому селу ходили. Це такі подробиці, повторялися вони декілька разів.

Пит.: І то значить сусідські діти?

Від.: Так! І навіть їхні діти ідуть.

Пит.: А чи Ви могли б ще дещо розказати про цей суд, що був?

Від.: Отже, таких судів було більше. Я тільки був на одному, бо це мені не відноситься. Я хлопець був тоді, взагалі мені непотрібно було, але тоді з цілої згоняли тих колгоспників, переважно колгоспників і "індусів," які були там у селі, то їх зганяли. Отже фактично вони робили так: от накладуть на вас зерно, наприклад, 10 центнерів, це приклад говорю такий. Ви сьогодні заплатили. Вам день, чи два пізніше знову присилають, теж невеликий. Ще присилають і так без кінця, коли вже в вас нема нічого. То деяких, оцих, що засудили, то в них конфіскували. Приходили і продавали їхню хату навіть та їхні речі за невиплату цього податку.

Пит.: То Ви казали, що судді бували навіть малограмотні?

Від.: Ja! Засідателі!

Пит.: Це з активістів, чи посторонні?

Від.: З активістів. То активісти були.

Пит.: А хто тим всім керував? Ці ж самі?

Від.: На суді це вже один приїжджий, цей суддя, чи хто він такий? Я думаю суддя там з параграфів знав, що за те давати й більш нема нічого. А ті хлопці сиділи, вони взагалі того нічого не знали. Але там хоч би й знали, то не можна нічого говорити.

Пит.: Можна далі?

Від.: Так це початок голоду?

Пит.: Так.

Від.: От, початок голоду 1933-го року став притискати людей не лише своїм природнім холодом, але й недостатнім харчуванням. Перші місяці харчувалися переважно городиною. Пізніше макухами, якщо вони в кого були. А ще пізніше ввели в свій денний ration гречану полову. Від такої калорійності люди почали пухнути, а з часом і вмирати. Перші випадки голодової смерті якось привернули до себе співчутливу увагу села. Але то було лише тимчасово, бо мерців у селі з кожним днем забільшувалося. З початком весняних робіт було покликано одноосібників на працю в радгосп, який був лише два кілометра від нашого села. Тому голод у нас припав виключно на колгоспників. Скільки було померлих у нашому селі я сказати не можу, бо мій вік тодішного часу на таке не дозволяв на те, крім того, я кожного дня працював у радгоспі, дістаючи пайку кукурудзяного хліба й сяку-таку баланду. Одначе я можу сказати про наших близьких сусідів, як от Холодюка, їх родина складалася з п'яти осіб. Перший помер 18-ти літній син Павло. Його поховали на городі під вишнею з тим, щоб провідувати його могилу. Але за короткий час померли батько, мати і другий син. Таких сусідів було більше. Тому з десяти дворів, що я їх знав, вимерло щонайменше 20 осіб, а поскільки наше село рахувалося 360 дворів, то всіх треба помножити на якихсь 36, що загальна кількість дорівнює приблизно 720 осіб. Правда, з часом почали варити в колгоспі якусь баланду й тим стримали дальшу смертність від голоду. Але поскільки наше село стояло на одинаковій віддалі, як від району Уринь, так і від району Терни, то цим битим шляхом ішли, вірніше не йшли, а повзли, як людоподібні істоти. Одні з них тонкі та високі, а інші такі опухлі, що й очей не було видно, їх шкіра на ногах тріскала, а зпід шкіри виступала якась рідина. Там де їх заставала ніч, там вони й спочивала, прямо під відкритим небом. А ранком вони вставали й ішли далі, а інші засипали вічним сном. Для цього було призначено вправою села підборну бригаду з призначеним участком для збирання мерців, яких звозили до загальної ями. Скільки таких людей померло, сказати не можу, але можна сміло ствердити, що в 1.000 не вбереш. До цього загального голодомору українського села ще треба додати мордерства, що були виконані з рук активістів. Наприклад, одного весняного дня ішла група активістів. Вони зустріли молодого парубка на прізвище Данило Мороз. Вони спитали його чому він не працює, а він ледве на ногах стояв. Тоді Петро Дубовик вистрелив з дробовика й забив його. Інший випадок ще трагічніший. Одного недільного ранку двоє молодих хлопців на прізвище Іван Заяць та Іван Колот шукали в ставку риби, чи може й жаб. їх забрали до сільради, там тяжко побили, а після вивели яких 200 метрів на вигон, зав'язали їм руки назад, зав'язали рот і ніс, щоб вони не моли дихати. Так вони там і подушилися. Цих двох мерців також я бачив. З великою прикрістю споминаю про випадок двох братів. Це були Петро і Семен Орел. Цим двом хлопцям судилося дожити майже до самих жнив. Але одного дня вони крадькома залізли в колгоспне жито, там нарвали колосків і їли так довго поки не відчули задоволення. Але часом вони відчули собі болі в животі, а пізніше почали несамовито кричати, але жодньої лікарської допомоги не було, так вони в полі й згинули, бо їх кишки не витримали й полопалися.

Пит.: Ще маю кілька питань до цього. Є таке питання: Хто перше вмирав? Чи це мужчини чи жінки, чи старші чи молоді, чи багатші чи бідніші?

Від.: Отже, між іншим, і це мене також дивувало, чомусь хлопці, молоді хлопці, старші люди вмирали. Це я можу сказати, ж я прочитав уже тут, що Павло Холод помер. Це сусід якраз наш. То йому було тоді не більш як 18, 19 років. Він найперше помер. А тоді батько, а тоді мати й тоді їхний ще син. Так само в другій родині я знаю, і що їх було шість дівчат і один хлопець. То першим хлопець помер, мого віку, той помер, а тоді дівчата. Лише одна залишилася, всі померли. Але так чув від багатьох, що мужчини йшли перші.

Пит.: Хіба тому, що більші потреби мали. Чи бували випадки, що активісти голодували? Від.: Ні, тут у нас не було, але їм теж не було тоді, бо їх обманювали, їм обіцяли, що будуть на картки хліб давати, кожному однаково, але того нічого не вийшло.

Пит.: То відомо, що Ви жили недалеко білоруського-російського кордону, чи Вам у той час було відомо про положення в Росії і Білорусії?

Від.: В Росії, як дехто туди проїздив, бо багато наших людей їздило міняти, возили там деякі речі, вишивки там, чи що, хто то таке мав, то вони їздили туди й кому вдавалося проїхати, бо фактично, як ніби була заборона, отже їхати в Росію, але добиралися до самої Москви. Там набирали продуктів, і кому вдалося довезти назад, привозили додому. Ті продукти відтіля везли. Отже в Росії, вірніше як мені прийшлося вже в З6-му, 39-му бути з росіянами, то вони також казали, Вороніжська область, що в їх їсти бракувало. Голоду не було, але їсти бракувало. Але їм що було? Їм давали пашпорти й вони може, чи оправки такі і вони могли їхати куди вони хочуть шукати праці й жити.

Пит.: А селян українських?

Від.: Наших селян нікуди не випускали. Нікуди.

Пит.: Чи в Вас було лісу багато? Чи то далі?

Від.: Яких 20 кілометрів від нас ліс був.

Пит.: Я чув, що на Чернігівщині люди спасалися чимсь...

Від.: Липовою корою, чи щось там таке?

Пит.: Так. Чи в Вас так також було?

Від.: У нас не було. У нас гречана полова була голінним предметом тобто харчування. Ну й треба сказати, що велику допомогу "торгсини" зробили. У Сумах найближчий був до нас. Отже, хто мав якесь золото, персні, чи там якісь речі такі, то їх тоді били на куски так, щоб воно не було помітне й туди несли й міняли. Це теж допомогло.

Пит.: То Ви самі згадували про це, що Ваша родина опинилася в радгоспі. А чи хто-небудь з Вашого села тікав на Донбас?

Від.: З нашого села - ні.

Пит.: З інших областей?

Від.: Ja! Ті, що близько. Так, Дніпропетровське, так туди, то їм близько було. Навіть з Харківської то вже деякі тікали. Наші ні. Наші нікуди не тікали.

Пит.: Чи можна далі? Так, то в мене є ще кілька питань. Наприклад: Як довго тривало, поки Ваше село віджило після голодівки?

Від.: Ох, то було просто страшне для всіх. Отже, я, наприклад, хоч і діставав пайок там і такий, як є в радгоспі, але всеодно то були напів голодні, отого й лягаєш, їсти хочеш, і встаєш, а особливо молоді люди, то їсти потребують далеко більше. То коли тітка там спекла вже тих пампушок таких, перепічки в нас казали, то вже й хто і зна що, тепер такого хліба немає, то навіть і говорили, що ну якби оце такий хліб був, то-то вже люди ніколи не вмерли б.
1   2   3

Схожі:

Anonymous male narrator, b. 1918 in a village of about 100 families...
Пит.: Чи Ви можете сказати село, район, і область де Ви народилися? Якщо Ви не хочете, то не мусите
Anonymous female narrator, b. 1908 in Chorbivka, a village of 300...
Від.: Я не скажу вам; я знаю, що 300 дворів було. А ось людей, я не скажу Вам, не знаю
Anonymous male narrator, b. 1917 in the village of Liakhivtsi, Andrushivka...
Від.: Там жив, там же значиться, я вчився в Житомирі, в автодорожному комбінаті — так званий технікум
Evdokiia Shkvarchenko (Skvar), b. 1908, Budenivka, a village of about...
Від.: От район —Бурочанський. Значить, село Будень, Вільшанськой області, Харківської губернії, Вільшанськрї області, район Дергачі....
Odarka Okopna, b. February 2, 1919 in Vovkivtsi, a khutir in Romny...
А прийшов голод, їсти не було що позабирали все, то вже в 1932-му році, я не пам'ятаю якого дня, але в грудні місяці, то за той місяць...
Semen Ovechko, b. September 25, 1925, Volodymyrivka, a village of...
Від: Запорізька область, Мелітопільський район, село Володимирівка. Пит: А чим займалися Ваші батьки
Anonymous male narrator, b. October 25, 1919, into a village of about...
...
Anatolii Rozniatowsky, b. September 1924 in Volosin’, a khutir of...
Від.: На Україні, в хуторі Волосіння. Волосіння, від волосся -Вол осіння. А то е Макарівський район, Київська область
Kyrylo Shtan’ko, b. March 29, 1913, Shtan’kiv khutir, Romny district,...
...
Anonymous female narrator, b. 1918, in the village of Andriivka,...
Від.: Дуже велике село; двоє церков було, дві сільради, три школи. Це дуже велике, я не знаю скільки, але дуже велике село
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка