Додаткове значення для аналізу стану національної економіки відіграють наступні показники: національного багатства, платіжного балансу країни, національного доходу, чистого продукту, особистого доходу, продуктивності суспільної праці, капіталовіддачі, матеріаловіддачі, капіталоємності та матеріалоємності тощо.
Національне багатство – це сукупність вироблених і нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни. Даний показник відображає загальний рівень розвитку національного господарства у його історичній динаміці. Складовими національного багатства виступають: матеріальне багатство (основний та оборотний капітал підприємств, обіговий капітал); нематеріальне багатство (грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, усі людські здібності, досягнення у науці та техніці, культурі й спорті, у мистецтві, а також нагромаджений виробничий досвід суспільства (виражається у загальнолюдському знанні); природне багатство (земельні ресурси, водні ресурси, повітря, лісові ресурси, розвідані корисні копалини, кліматичні умови).
Національний дохід – визначається шляхом вилучення від суми чистого національного продукту непрямих податків. У структурі національного доходу враховуються всі види заробітної плати, доходи власності, рентні платежі, прибуток, тобто всі зароблені у державі доходи. Даний показник розраховується у двох формах: вартісній (новостворена вартість за певний період, як правило, за рік) та матеріально-речовій (усі предмети праці, а також засоби виробництва за умов розширеного відтворення).
Чистий продукт – частина валового національного продукту, яка може бути використана суспільством (за винятком суми амортизації).
Платіжний баланс країни – фіксує всі операції, які мали місце між резидентами даної країни та резидентами інших країн протягом року. Він складається з рахунків поточних операцій (експорт та імпорт товарів і послуг – торговий баланс, отримані та сплачені доходи, отримані та надані трансферти та рахунку операцій з капіталом і фінансами).
Особистий дохід – утворюється у результаті відрахування з національного доходу коштів на соціальне страхування, податку на прибуток корпорацій, у тому числі й нерозподілені прибутки корпорацій, але з додаванням суми трансфертних платежів.
Продуктивність суспільної праці – кількість продукції, що виробляє працівник у сфері матеріального виробництва за одиницю робочого часу (як правило, за рік) – виробіток працівника; кількість часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції чи виконання певної роботи – інтенсивність праці або її трудомісткість.
Капіталовіддача – характеризує ефективність використання капіталу й визначається як відношення національного доходу до вартості основного капіталу.
Капіталоємність – показник, що визначається відношенням основного капіталу до національного доходу.
Матеріаловіддача – показник ефективності використання предметів праці у масштабах суспільства. Визначається як відношення величини національного доходу до вартості предметів праці, що використовуються в національній економіці.
Матеріалоємність – обернений показник до матеріаловіддачі. Вимірюється відношенням вартості предметів праці до величини національного доходу.
Уся сукупність показників національної економіки складає цілісну систему і дає можливість за допомогою їхнього детального аналізу і динамічного порівняння досліджувати основні характеристики і пропорції у національній господарській системі.
3. Моделі національних економік
Економічна модель представляє собою найважливіші особливості і найбільш істотні риси досліджуваних економічних процесів, формулює найважливіші залежності між ними. Економічна модель може бути представлена як у формі математичного опису за допомогою рівнянь, нерівностей, графічного зображення, так й опису за допомогою таблиць, словесного формулювання.
Нульовий рівень ієрархії макроекономічних моделей займають економіки окремих країн, точніше моделі національних економік. Вони є спрощеним описом реальних господарських комплексів країн. У результаті порівняння різних національних економічних моделей, виявлення аналогічних рис, виділення схожих моделей і їх групування створюються моделі більш високого рівня узагальнення і меншої деталізації, які представлені економічними системами або типами національних економічних моделей. Їх чисельність перевищує чисельність національних економічних моделей. Наступний рівень моделювання передбачає перехід від опису конкретних рис і характеристик економіки до опису принципів, на яких будуються системи господарювання. Ці принципи зазвичай підрозділяють на ринкові, адміністративні й традиційні. Такі моделі називаються типами економіки. На четвертому рівні можна розмістити моделі, які відображають найбільш загальні принципи побудови господарського життя суспільства. Ці принципи пов'язані з тим, що економіка організовується або як суспільна система, або замикається в рамках домогосподарства, роду або племені. Тут можна виділити натуральне господарство і товарне господарство.
Загалом під моделлю національної економіки слід розуміти деякий постійний набір стійких характеристик, що вичерпно описує функціонування економіки окремої країни.
Для опису економічної моделі національної економіки можна використати наступний набір характеристик: цілі економічної політики; місце держави в економіці; система відносин власності та інституційна структура бізнесу; інвестиційний клімат та умови підприємництва; галузева структура; фінансова система; зовнішньоекономічні зв'язки; демографічні характеристики; ринок праці; система розподілу національного доходу та регулювання рівня благополуччя; вплив політичної системи; соціальна структура і стан соціальної сфери; стан науки і освіти; рівень міра мілітаризації економіки.
В основі класифікації типів національних економік чи національних систем господарювання закладені різноманітні критерії, які відображають одну чи декілька особливостей, характерних певному типу господарської системи. Відмітимо, що ці харакетристики можуть з часом змінюватися в силу певних обставин. Наприклад, у процесі реформ може відбуватися коректування окремих елементів системи без зміни її сутності; у процесі трансформації може відбуватися якісна зміна великої частини чи декілька ключових характеристик, що також впливає накінцевий тип економічної моделі. Тому модель національної економіки можна охарактеризувати як динамічну.
За стадіями розвитку ринкових відносин моделі національних економік можна поділити на: економіку вільного капіталізму; економіку сучасного капіталізму (моделі ліберально-капіталістичних економік – США, Велика Британія; моделі державно-корпоративних економік – Німеччина, Японія, Пд. Корея тощо); централізовано планову економіку та економіку «традиційного» типу.
За ступенем інтеграції в світову господарську систему виділяють національні економіки відкритого та закритого типу.
За соціально-економічним та техніко-технологічним рівнем виділяють високорозвинуті економіки, економіки, що розвиваються та слаборозвинуті національні господарські системи.
За структурою національного господарства виділяють аграрно-індустріальні та індустріально-аграрні національні економіки.
За етнічною ознакою економіки розрізняють наступні моделі національної економіки: американська (характеризується системою заохочення і розвитку підприємницької активності. У її структурі існує чітка диспропорція між найбільш багатою і бідною частиною населення. Вирівнювання рівня доходів не є головною метою держави. Ставка робиться на особисту економічну активність господарюючих суб'єктів); японська (відмінності між зростанням продуктивності праці і рівнем оплати праці. Це дозволяє зробити товари, що виробляються в національній економіці, конкурентоздатними на світовому ринку за рахунок низької ціни. Вона можлива лише при специфічних культурних, релігійних і психологічних особливостях населення, які є, наприклад, в країнах Азії); шведська (активна соціальна політика держави, метою якої є зниження різниці в рівні життя населення. Для цього використовується податкова система, що дозволяє ефективно перерозподіляти ресурси усередині економіки); німецька (досягнення стійкого економічного розвитку за рахунок поєднання всіх форм господарської діяльності. Держава проводить активну соціальну політику, акцент робиться на розвитку дрібного підприємництва).
За регіональною ознакою національні економіки поділяються з врахуванням місця розташування країни: економіки країн Північно-Американського регіону, економіки країн Європи, економіки країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, економіки країн Близького Сходу, економіки країн Африки, економіки країн Латинської Америки тощо.
Охарактеризуємо окремі типи національних господарських систем, які отримали значне поширення в практиці господарювання країн та відіграють певну роль в розвитку інтеграційних процесів.
Ліберальна економіка. Ліберальна економіка до недавнього часу залишалася провідною економічною системою багатьох країн. Основний принцип даної моделі – мінімізації втручання держави в економіку, принцип економічної свободи індивіда. Передбачається, що основна маса економічних проблем може бути вирішена самими суб'єктами господарської діяльності при широкому використанні можливостей вільної ринкової економіки. Держава бере на себе вирішення мінімуму проблем, в основному тих, які ринок в принципі вирішити не може. Втручання в економіку здійснюється непрямими, найчастіше фінансовими методами. Державна соціальна підтримка надається лише тим особам, що опустилися за межу бідності, більшість соціальних послуг для економічно благополучного населення реалізуються на індивідуальній приватній платній основі через систему добровільного страхування. Цілями економічної політики усередині країни є підтримка справедливої конкуренції і високого рівня виробництва. У зовнішньоекономічних зв'язках практикується помірний протекціонізм, що виражається у вимозі свободи торгівлі в тих галузях, в яких національні фірми займають сильні позиції, і відстоюванні права на захист національних інтересів в тих галузях, де конкуренти сильніші. Податкова система найчастіше носить фіскальний характер, орієнтована не стільки на функцію регулювання економічних процесів, скільки на функцію збору засобів для потреб уряду. Крім того, вона орієнтується на підтримку малого та інноваційного підприємництва. Фінансування науки і освіти носить змішаний характер, прикладні дослідження та елітні учбові заклади фінансуються з приватних фондів. Держава в цій сфері проявляє себе не як організатор, а як замовник наукових розробок. В цілому держава і бізнес виступають як рівноправні партнери з чітко обкресленим переліком прав і обов'язків.
Соціально орієнтована економіка. Головна її відмінність від ліберальної полягає в тому, що держава бере на себе зобов'язання по підтримці прийнятного рівня життя всіх громадян, а також по їх захисту від економічних потрясінь, не викликаних неправильною поведінкою самих громадян. Дана модель реалізується в двох основних модифікаціях: західноєвропейської та скандинавської.
а) Скандинавська модель. Скандинавська модель фактично є ліберальним варіантом із сильною соціальною політикою і політикою вирівнювання доходів. Проте у сфері розподілу доходів держава займає дуже жорстку позицію, підтримувану, як правило, більшістю населення. Система оподаткування Швеції вилучає в цілому до 50 % особистого доходу ділової людини, причому існує прогресивна шкала оподаткування доходу. Вилучені таким чином засоби дозволяють створювати повністю державну і вельми широку соціальну сферу. У результаті рівень життя в країнах з даною моделлю дуже високий, комунальне господарство і культура суспільного побуту перебувають на недосяжній висоті, розшарування за майновою ознакою дуже невелике. Проте економіка не володіє тією мобільністю, яка характерна для країн ліберальної моделі, а темпи економічного зростання хоч і стабільні, але невисокі. У країнах «скандинавської моделі» широкого поширення набула кооперація.
б) Західноєвропейська «континентальна» модель. Західноєвропейська модель відрізняється глибшим втручанням держави власне у виробництво з метою забезпечення стабільного рівня розвитку національного господарства і регулювання його структури. Держава, як правило, бере на себе забезпечення розвитку інфраструктури (транспорт, зв'язок, енергетика, середня освіта), або розглядає ці сфери як галузі, де повинні існувати контрольовані державою природні монополії. Багато країн, в яких функціонує дана модель, здійснюють індикативне планування. Податкова політика, як правило, гнучка, орієнтована як на вирішення соціальних завдань, так і на стимулювання виробництва. Соціальна сфера є чимось середнім між соціальним обслуговуванням в рамках скандинавської моделі і тим, як ця система функціонує в ліберальній економіці. З одного боку, пакет соціальних послуг надається всім громадянам, з іншого боку, кількість і якість цих послуг помітно поступається тому, що пропонують своїм громадянам скандинавські країни. Заохочується перейняття на себе крупними фірмами соціальних завдань – створення системи пенсійного і медичного забезпечення своїх працівників, створення хороших умов праці та відпочинку, добродійність за межами підприємства і так далі. Підтримується розвиток некомерційних підприємств, що мають соціальне значення для самих зайнятих і надають соціально значимі послуги. Велика увага приділяється охороні і відновленню природного середовища. Економіка в цілому орієнтується на стабільне помірно високе зростання.
Імпортозамінна економічна модель. Даний тип економіки зазвичай формується в країнах із слабкою і дуже залежною від зовнішніх постачань економікою. Зміцнення національного господарства в цих умовах часто відбувається шляхом поступового витіснення імпортних товарів вітчизняними. При цьому провідна роль відводиться державі. Оскільки національний капітал, як правило, не має серйозних джерел інвестиційних ресурсів, держава починає створювати базові важкі галузі за рахунок бюджету. Складається промислова структура, в якій домінують державні підприємства важкої промисловості та інфраструктури. Національний приватний бізнес представлений в легкій промисловості та сфері обслуговування. Іноземні інвестиції жорстко контролюються, перевага віддається кредитам, оскільки уряд постійно відчуває нестачу засобів для фінансування великого, громіздкого і малорентабельного державного сектора й проведення багаточисельних програм індустріалізації. Незрідка держава контролює практично всю фінансову сферу. У зовнішньоекономічній діяльності панує жорсткий протекціонізм у формі високих митних зборів і прямих заборон на імпорт. На ранніх етапах експорт не дуже заохочується, але із зростанням дефіциту держбюджету він починає стимулюватися урядом. Для цієї системи характерний великий зовнішній борг, висока інфляція, не дуже хороша наповненість внутрішнього ринку, слабкий розвиток соціальної сфери, оскільки державні ресурси використовуються для підйому промисловості, жорстка внутрішня політика, корупція.
Економіка НІК Східної та Південно-Східної Азії. Найбільш важливою рисою є активна роль держави в побудові потужної економіки. Для цього вона використовує широкий набір непрямих і прямих, економічних й адміністративних методів, метою застосування яких є стимулювання національного підприємництва і орієнтування його на розвиток найбільш перспективних галузей. Засоби на індустріалізацію залучаються з-за кордону спочатку за рахунок позик, а потім у формі прямих капіталовкладень і надходжень від експорту. Держава практикує середньо- і довгострокове планування, при цьому планові показники грають роль орієнтирів для бізнесу. Фінансові ресурси знаходяться під більш-менш суворим контролем держави. У зовнішньоекономічній діяльності проводиться повномасштабна політика протекціонізму. Мита на імпорт, як правило, досить високі, хоча в тих галузях, де імпорт бажаний, вони можуть і взагалі бути відсутніми. Експортери активно підтримуються системою податкових пільг, субсидій, державних гарантій і кредитів.
Соціальна сфера розвивається, як правило, сповільненими темпами, проте у міру зміцнення економіки, отримує розвиток система охорони здоров'я та інші її елементи. Незрідка влада носить авторитарний характер, але, як правило, існує консенсус між правлячою елітою і основною частиною народу, заснований на активному використанні традиційної ідеї централізованого правління. В цілому держава проводить вельми прагматичну політику, не тримаючись за якісь певні моделі і принципи. Підсумком є високе стійке зростання, висока конкурентоспроможність національних товарів і очевидне підвищення рівня і якості життя населення при деякому відставанні політичної і соціальної сфер, збереження традиційної культурної своєрідності. Слід зазначити, що східно-азіатські економічні моделі постійно знаходяться в процесі реформування, що вигідно відрізняє їх від більшості інших моделей, що володіють набагато більшою жорсткістю.
Арабська традиційна сировинна економіка. В світі існує дві основні економічні системи, засновані на ефективному використанні своїх природних ресурсів. Перша з них – арабська сировинна економіка, пов'язана з активною експлуатацією корисних копалини, а в її рамках найбільш відомими є економічні моделі низки арабських країн: ОАЕ, Кувейту, Саудівської Аравії. Матеріальною основою економічних систем цих держав є багаті запаси нафти, що залягають на їх території. Проте нафтові родовища великої потужності є і в інших країн, до того ж не всі багаті нафтою арабські держави процвітають однаковою мірою. Дана система поєднує державний контроль і пряму державну участь у видобутку нафти з розвитком ряду сучасних галузей промисловості, сільського господарства, сфери обслуговування за рахунок засобів, отриманих від нафтової або газової галузі. Держава є основною рушійною силою розвитку і головним суб'єктом економічної діяльності. Витрачаються значні засоби на розвиток інфраструктури і соціальної сфери, деякі сфери якої, наприклад система соціального забезпечення, досягли майже європейського рівня. Високим є рівень добробуту громадян. Політична система носить украй консервативний, патріархальний характер. Традиції ретельно дотримуються і в культурній сфері. У повсякденному житті поєднується патріархальність з використанням найсучаснішої техніки побуту. Велике значення надається туризму.
Острівна фінансово-рекреаційна економічна система. Цей тип господарювання склався, головним чином, в маленьких острівних державах тропічної зони. Основним, а подекуди і єдиним надбанням цих країн є відмінні умови для відпочинку у будь-яку пору року. До них додається екзотика і, дуже часто, статус «податкового раю», тобто території, що забезпечує мінімальне оподаткування будь-яким фірмам, що реєструються тут. Дану систему можна було б дуже умовно назвати утриманською, оскільки добробут даної території забезпечується за рахунок податкових відрахувань іноземних компаній, що діють і зареєстрованих тут, а так само за рахунок обслуговування туристів і витрат, які вони роблять під час відпочинку. Сам туристичний бізнес розвивається в основному зарубіжними компаніями, місцеві кадри зайняті найчастіше як найманий персонал.
4. Характеристика загальних рис національної економіки.
Національній економіці, як цілісному організму, властиві наступні основні ознаки:
1) загальний економічний простір, що характеризується:
а) єдиним економічним законодавством;
б) єдиною грошовою одиницею;
в) загальною грошово-кредитною і фінансовою системами;
2) наявність тісних економічних зв'язків між суб'єктами господарювання на основі поділу праці;
3) територіальна визначеність із загальним політичним та економічним центром, який виконує регулюючу та координуючу;
4) загальна система економічного суверенітету.
До спільних рис національних економік належать: наявність різноманітних форм власності – приватної, колективної, державної; конкуренція й сприяння її розвитку з боку держави.
Загальні риси національних економік випливають також із системного характеру національної економіки.
До загальносистемних властивостей національної економіки можна віднести цілісність, ієрархічність та інтегративність.
Цілісність національної економіки виявляється в тому, що зміна структури, зв'язків і поведінки будь-якого економічного суб'єкта справляє дію на всі інші економічні суб'єкти і змінює систему в цілому. Водночас будь-яка зміна національної економіки викликає перетворення структури, зв'язків і поведінки економічних суб'єктів.
Ієрархічність національної економіки означає те, що вона є підсистемою в системі вищого порядку – світовій економіці, а кожен її компонент також є системою.
Інтегративність національної економіки є володіння властивостями, відсутніми в її компонентів. Тому перенесення на національну економіку властивостей одиничного господарства означає заперечення її соціального характеру. Звичайно, національна економіка може і має бути пояснена кооперативним ефектом, всукупною дією її компонентів, але це не виключає володіння властивостями, відсутніми в підсистем, що складають її. Специфічні властивості національної економіки виникають в процесі кооперації її підсистем.
5. Специфічні риси національних економік.
Своєрідність економічної діяльності в рамках кожної країни обумовлена багатьма факторами: наявністю природних ресурсів і певних кліматичних умов, величиною національного багатства, демографічною структурою суспільства, особливостями національного менталітету, особливостями політичного, державного і суспільного устрою.
Особливими властивостями національної економіки є наступні:
- її підсистеми мають нечіткі кордони: один і той же економічний суб'єкт може одночасно брати участь в різних процесах самоорганізації економіки, може бути елементом системи, що самоорганізується, і довкілля одночасно;
- самоорганізація національної економіки виникає з кооперації не лише економічних суб'єктів нижчого рівня один з одним, але й з економічними інститутами, а також кооперації інститутів між собою;
- структура національної економіки незрідка прихована за стосунками адміністративної підлеглості;
- національна економіка є динамічною системою;
- національна економіка – стохастична система, непіддатна точному й детальному прогнозу;
- національна економіка може бути як відкритою, так і закритою системою.
Найсуттєвіші риси національних економік.
1. Забезпеченість факторами виробництва. Країн, що у повній мірі забезпечені всіма факторами виробництва, небагато. Але виокремлюються країни, в яких один з факторів є провідним, і тоді їхня економіка орієнтується на ефективне використання цього фактора. Так, природний фактор відіграє чималу роль в економіці Росії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтодобувних країн Перської затоки. Трудовий фактор є провідним для багатьох країн, що розвиваються, особливо для регіону Південної та Південно-Східної Азії; в цих країнах дешева і чисельна робоча сила багато в чому сприяла досягненню конкурентоспроможності товарів на світових ринках. Фактор технології і фактор капіталу обумовлюють спрямованість економічного розвитку розвинутих країн, в першу чергу, країн Західної Європи і Японії. Китай спирається на фактори природних ресурсів і трудовий; США практично забезпечені всіма факторами в повній мірі, хоча все ж таки визначальними є капітал і технологія.
Щодо України, то сьогодні провідним фактором є трудовий. Фактор природних ресурсів обмежується родючою землею й значними покладами руд чорних металів; країна відчуває гострий дефіцит енергоносіїв, руд кольорових металів, деревини. Проте на зовнішні ринки Україна виходить, спираючись саме на фактор природних ресурсів: в її експорті переважну частку займають руди, метали й продукція сільського господарства.
2. Економічна потужність. Ступінь розвитку національної економіки вимірюється спеціальними показниками; вони дають загальну уяву про економічний потенціал країни, а також дають змогу порівняти розвиток окремих країн між собою. Міжнародні організації, такі як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд чи Світова торговельна організація, класифікуючи країни за рівнем економічного розвитку, головним критерієм вважають саме душовий показник. Чим вищий показник ВВП в розрахунку на душу населення, тим вищий рівень життя в країні. Люксембург, наприклад, має абсолютний розмір ВВП 17,4 млрд. дол.; це небагато з першого погляду. Проте на душу населення — 43500 доларів. Це дає підставу класифікувати Люксембург як розвинуту державу, незважаючи на її маленький розмір (населення в 2,5 разів менше, ніж в місті Одеса).
3. Галузева структура економіки. Гранично узагальнюючи галузеву структуру національного господарства, часто розподіляють її на три блоки: сільське, лісове господарство й рибальство; промисловість; послуги. До останньої групи належать, зокрема, кредити, інформатика, торгівля, туризм, освіта тощо. Залежно від рівня розвитку країни провідним є один з цих блоків.
Останнім часом поширюється така схема галузевої структури: первинні, вторинні й третинні галузі. До первинного блоку (або сектора) належить сільське й лісове господарство, рибальство, видобувна промисловість. До вторинного – обробна промисловість і будівництво. Третинний блок охоплює сферу послуг. Іноді визначають ще й четвертий – інформаційний сектор, виокремлюючи інформаційні послуги з третього блоку.
Відповідно до переважання кожного з секторів виокремлюються такі стадії економічного розвитку країни (групи країн): аграрний, індустріальний і постіндустріальний. З огляду на динаміку означених секторів в економічній науці поширилися уявлення про три типи економічного розвитку, що послідовно змінюють один одного: доіндустріальний (аграрний), індустріальний і постіндустріальний (інформаційний).
4. Ступінь зовнішньоекономічної активності. Його визначають такі показники: експорт, імпорт, товарообіг зовнішньої торгівлі, відкритість економіки щодо світового ринку, залежність від світового ринку, частка іноземного капіталу в економіці країни, величина активів резидентів за кордоном та інші Теоретично, чим більший показник відкритості, тим глибше участь країни в міжнародних економічних зв'язках. Показник відкритості України – 27 %, що взагалі характеризує достатню відкритість нашої країни на зовнішні ринки; проте вона формується в основному за рахунок експорту продукції недостатнього ступеня обробки (руди, чорних металів). Інтенсивність зовнішньоекономічних зв'язків країни характеризується як обсягами товарообігу, так й міжнародним рухом факторів виробництва, до яких належать робоча сила, капітал і технології.
5. Соціально-економічний уклад і система управління національним господарством. Сьогодні переважній більшості країн світу притаманна ринкова економіка, що передбачає функціонування виробництва за принципом попиту й пропозиції; функції уряду полягають в регулюванні економічного механізму з тим, щоб запобігти небажаним тенденціям в економіці країни і підсилити позитивні тенденції. У соціалістичних країнах роль держави занадто велика; вона ґрунтується на пануванні державної власності. Ринкові відносини тут придушені, економічна політика здійснюється через механізм адміністративного керування. Сьогодні найтиповішими зразками цієї моделі є економіка Куби й Корейської Народно-Демократичної Республіки. Китай останні два десятиріччя здійснює економічну реформу, за якої сполучається сильна державна влада і ринкові відносини. Державний сектор економіки зберігається, але поряд з ним на конкурентній основі швидко виникають приватні підприємства, в тому числі з іноземним капіталом. Високі темпи розвитку економіки Китаю свідчать про ефективність такої політики.
|