1. ПРЕДМЕТ І ЗНАЧЕННЯ ЛОтКИ


Назва1. ПРЕДМЕТ І ЗНАЧЕННЯ ЛОтКИ
Сторінка13/15
Дата15.03.2013
Розмір1.48 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Фізика > Документи
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Щоб не пійматися на хитрощі софіста, треба так відповідати на його хитре запитання: «Я не можу сказати, знаю я її чи ні, бо вона накрита, а мені не відомо, кого саме накрили».

У такий самий спосіб софіст може змусити співбесідника порушити і закон несуперечності.

— Чи знаєш ти цю накриту людину?

— Ні.

Софіст (розкриваючи накриту людину):

— То знаєш ти її чи ні?

— Знаю. Це мій батько.

— То як же можна сумістити твої відповіді? Спершу ти говориш, що не знаєш цю людину, а потім заявляєш протилежне...

Поради полемісту

З'ясувавши сутність та основні види суперечки, можна зробити відповідні висновки, наприклад у формі порад полемісту (пропоненту й опоненту).

Не варто сперечатися без особливої на те потреби. Недарма кажуть: «Говори мало, слухай багато, а думай ще більше». Проте без суперечок не обійтись, оскільки вони є важливим способом досягнення взаєморозуміння між людьми. В певному розумінні суперечки мають навіть об'єктивний характер. Бажання уникнути суперечок, якими б гарними лозунгами воно не прикривалося, не тільки невиправдане, а й неможливе. Кожному з нас доводиться захищати свої погляди та інтереси, а також інтереси інших людей. Громадська думка засуджує пасивну життєву позицію людей, які керуються принципами «Моя хата скраю — я нічого не знаю!» або «Нехай буде гречка, аби не суперечка! ».

Щоправда, і постійну спрямованість людини на суперечку, конфронтацію теж вважають негативною рисою. Якщо немає важливої й чітко сформульованої мети, вести суперечку нераціонально. Проте нерідко трапляється, що принципово важливі питання неможливо розв'язати без суперечки.

Необхідною умовою ефективного ведення суперечте п є чітке визначення її предмета і узгодження точок зору учасників стосовно цього предмета. Формулювання тез, які обґрунтовують чи спростовують учасники суперечки, значною мірою залежить від їх розуміння предмета суперечки. Треба всіляко уникати безпредметних суперечок. В іншому разі доведеться «товкти воду в ступі».

У процесі суперечки не можна втрачати її предмет (і дозволяти опоненту відволікатися від обговорюваної теми). Зрозуміло, що в ході суперечки її предмет уточнюється, конкретизується (і в цьому розумінні змінюється), проте загалом, у принципі, він повинен залишатися тим самим. Інакше «один буде говорити про Хому, а другий — про Ярему». Щоб уникнути такої помилки, треба керуватися правилами доведення стосовно тези: теза має бути ясною за змістом і чіткою за обсягом; залишатися незмінною (і не підмінюватися) в ході доведення. До того ж тезою може бути лише таке положення, яке справді потребує обґрунтування. «Для чого... обдумувати обдумане, — писав Л. Толстой. — Бери готове й іди далі. В цьому сила людства».

Встановивши предмет суперечки, треба визначити її мету: загальну (це суперечка заради істини, переконання, перемоги чи суперечка без мети — «суперечка заради суперечки») і конкретну, точніше — ціль, яку ви безпосередньо ставите перед собою. Треба пам'ятати, що з'ясування мети суперечки часто суттєво впливає на її перебіг, засоби ведення тощо.

Ідеальним видом є суперечка заради істини, і наука рекомендує саме таку форму спілкування і пізнання. Однак людям не заборониш вдаватися й до інших її видів.

Суперечка передбачає певну спільність вихідних позицій сторін, яку називають базисом1. Без спільних передумов, однакового ставлення до відповідних вихідних, базових положень суперечка приречена на невдачу, оскільки це буде «суперечка глухих» або людей, які вдаються до різних систем відліку, і може виникнути ситуація, аналогічна до тієї, що виражається в запитанні «Що більше — кілограм чи метр?».

Ось чому, з'ясувавши (для себе) мету суперечки, треба уточнити (з опонентом) її базис, зокрема зміст та обсяг тих понять, які перебувають в істотному зв'язку з предметом суперечки, і відповідні терміни, до яких часто вдаватимуться її учасники.

Не можна в ході суперечки змінювати зміст і обсяг понять, якими оперують (цим самим порушуючи закон тотожності). В іншому разі ви ніколи не зможете ефективно провести суперечку, порозумітися з опонентом, встановити істину.

Важливою передумовою успішного ведення суперечки є наявність аргументів. Причому сила аргументів полягає не в їх кількості, а в переконливості. Якщо про суперечку відомо завчасно, то головну увагу треба звернути на пошуки аргументів, які мають бути не тільки істинними і достовірними, а й переконливими для опонента чи принаймні для аудиторії (якщо вона є). Коли дозволяють обставини, то суперечку слід розпочинати тільки за умови готовності аргументів. «Доведення навмання» (відоме, до речі, ще в логіці Давньої Індії, — «промова навмання»), без попередньої підготовки рідко дає бажаний ефект.

Найпереконливіші аргументи слід приберігати для слушної ситуації, коли можна завдати вирішального удару по тезі супротивника. Взагалі не варто поспішати вступати в суперечку (особливо суперечку-полілог), завчасно «розкривати свої карти». Краще спочатку вислухати інших учасників суперечки, познайомитися з їх тезами та аргументами, розпізнати їх силу і вразливі місця і лише після цього активно втрутитися в хід суперечки.

«Не бійся визнавати власні помилки», — вчив Кон-фуцій. Якщо супротивник виявив недосконалість ваших другорядних аргументів, то від них відразу ж треба відмовитися, наполягати на їх досконалості безглуздо. Проте не слід поспішати з визнанням хибності чи недостовірності ваших основних аргументів. А визнаючи (принаймні не піддаючи запереченню) безсумнівні аргументи супротивника, які носять частковий характер, не поспішайте погоджуватися з його загальними положеннями, на яких ґрунтується теза.

Не проминіть нагоди використати проти свого супротивника його ж аргументи, зокрема названі ним факти.

Протиставляйте загальним положенням супротивника відповідні факти (якщо вони у вас є).

Не можна відмовчуватися в ситуації, коли супротивник вдається до сильних аргументів, бо «мовчанка — знак згоди».

Не можна не рахуватися з правилами «хорошого тону». Так, аргументи треба спрямовувати проти тези супротивника, а не проти особи, її інтелекту, моралі чи інших особистісних якостей.

І, нарешті, про найістотніше. Як би ми не були заклопотані підбором аргументів та контраргументів, не можна ні на мить забувати головне — свою тезу. Адже аргументи є лише засобами, до яких вдаються з метою захисту тези, її обґрунтування.

Як уже зазначалось, аргументами можуть бути лише істинні, достовірні положення, з яких з необхідністю випливає істинність тези.

Той, хто добре засвоїв курс логіки, особливо впевнено почувається, будуючи міркування з урахуванням правил стосовно демонстрації. Знання логіки дає можливість вибирати найефективніші способи побудови доведень і спростувань, свідомо пов'язувати аргументи з тезою, піддавати критиці демонстрацію доведення опонента, виявляти суперечності між схемою його міркування і правилами тих умовиводів, у формі яких здійснюється спростовуване міркування, виявляти найслабші ланки в доведенні свого супротивника.

Потрібно уважно стежити за тим, щоб ваш опонент не порушував закони і правила логіки. При цьому слід брати до уваги той факт, що доведення часто здійснюються у формі скорочених умовиводів. Не відновивши їх (а це треба робити блискавично), ви не зможете визначити, правильні ці умовиводи чи ні, а якщо неправильні, то які правила в них порушені. До того ж відомо, що доведення треба розуміти як ціле. З'ясування змісту окремих суджень, що входять до складу умовиводу, ще не дає змоги переконатися в його правильності чи неправильності.

У ході суперечки виняткову роль відіграють запитання. Здатність її учасників чітко формулювати запитання і влучно відповідати на них істотно впливає на ефективність суперечки. Правильно сформульоване запитання дає змогу уточнити точку зору опонента, одержати від нього потрібну додаткову інформацію, краще зрозуміти його позицію. Вміння ставити розумні запитання, на думку Канта, є важливою і необхідною ознакою розуму і проникливості.

Формулюючи запитання, відповідаючи на запитання опонента, доводиться оперативно, іноді симультанно, робити висновок про те, до якого виду воно належить: просте воно чи складне, закрите чи відкрите, логічно коректне чи логічно некоректне. Не можна не зважати й на те, яким є запитання — нейтральним, доброзичливим чи недоброзичливим (ворожим, провокаційним). Адже від запитання часто залежить характер відповіді опонента, а іноді й увесь подальший перебіг суперечки.

Не менш відповідальним є і пошук влучної відповіді на запитання. А для цього треба бути добре обізнаним не лише з предметом суперечки, а й з сутністю та видами відповідей, вміти відрізняти правильні відповіді від неправильних, сильні правильні відповіді від слабких.

Логіка, її знання — велика сила, та для успішного ведення полеміки одних знань логіки недостатньо. Потрібно знати і риторику, ознайомитися із секретами красномовства. Добрий полеміст — це людина, яка багато знає, багато вміє, має відповідні навички, яка відзначається певними особистісними якостями, насамперед високою моральною і політичною культурою, довершеними естетичними смаками тощо. Так, запас аргументів полеміста передбачає його енциклопедичну освіченість, а багатство умінь і навичок — відповідний життєвий досвід. Важливим для полеміста є його ставлення до світу, суспільства й окремої людини, її прав і свобод, обов'язків тощо. Так, ведучи суперечку, треба постійно пам'ятати, що й опонент має таке саме право висловлювати свої думки, захищати свої погляди. Наслідком такого підходу є поважне, а іноді й співчутливе чи навіть шанобливе ставлення до опонента, яке не дозволить принижувати його людську гідність.

Поважне ставлення до опонента є необхідною умовою встановлення з ним контакту, без якого неможлива продуктивна суперечка, оскільки жорстка конфронтація породжує деструктивні наслідки. Таке ставлення виявляється уже в готовності спокійно вислухати його (і почути), а це потрібно для того, щоб зрозуміти точку зору опонента, врахувати її раціональний момент, виявити спільне для обох сторін — те, що дає можливість зблизити позиції. Все це узгоджується з виробленими людством правилами доброго тону. До того ж ці правила не заважають твердо відстоювати свою точку зору.

Важливо не тільки те, що ми захищаємо, що піддаємо критиці, а й те, як ми це робимо. Використання недозволених засобів у суперечці, приниження людської гідності опонента, навіть підвищений тон — це вияв низької моральної культури полеміста: «Юпітере, ти гніваєшся, отже, ти не правий».

З історії логіки

Виникнення і генезис поняття логіки

Логіка зародилась і розвивалася в лоні філософії. Оскільки тривалий час мислення не виокремлювалося філософами з усього сущого, а то й ототожнювалося з буттям (точніше, буття наділялося рисами, характерними для мислення1), виявити перші зародки логічної науки непросто.

Під логікою розуміли (і розуміють) передусім упорядкованість, тому поняття давньоіндійської філософії, яке сягає епохи Вед, — «ріта» належить і до логічних понять. Звичайно, як універсальний космічний закон, що упорядковує Всесвіт, ріта є об'єктом уваги насамперед онтології (науки про буття). Проте pita наділялась і такими властивостями, які не можуть бути байдужими для логіки, зокрема здатністю упорядковувати, виконувати роль істини. Подібне характерне і

ЧУІислення (теоретичне) має тенденцію «перетворювати» (бодай на певний час) хаотичне на упорядковане, множинне на єдине, одиничне на загальне, конкретне на абстрактне, плинне на тривке, багатоманітне на одноманітне, чуттєве на невідчутне, матеріальне на ідеальне. І всі ці риси теоретичної картини світу переносилися древніми на сам об'єктивний світ. для понять «дао», яке посідало істотне місце у філософії Давнього Китаю, та «логос» Геракліта (сам термін «логос» промовисто засвідчує свій статус).

Розвиток логіки впродовж багатьох століть відбувався у двох світових центрах зародження цієї науки — в Давній Індії та Давній Греції. Причому логічні традиції склалися в цих країнах незалежно одна від одної. На основі досягнень логіки в Індії розвивалася логіка в Китаї, Тибеті, Монголії, Кореї, Японії, Індонезії. Грецька логіка впливала на розвиток цієї науки в Давньому Римі, Візантії, Вірменії, Грузії, в арабомовних країнах Близького Сходу, Західній Європі, Україні та Росії.

Логіка - Тофтул:10.2. Логіка Давньої ГреціїПопередники логіки Арістотеля у Давній Греції

Демокріт (460—370 до н.е.) був одним із засновників античної логіки, про що свідчить його праця в трьох книгах «Про логіку», або «Канон». Хоча до нас дійшли лише незначні уривки цієї праці, вона, звичайно, мала вплив на подальший розвиток логічної науки. Є підстави припустити, що деякі логічні ідеї Де-мокріта були запозичені Арістотелем. Принаймні він був обізнаний з творчістю Демокріта, оскільки зазначав, що той першим став оперувати логічними поняттями і визначеннями.

Виступаючи проти перебільшення ролі дедукції, умоглядності, зокрема проти аподиктичного доведення, Демокріт започаткував індуктивну логіку, яку пізніше розвивали представники епікурівської школи. Правда, існують і протилежні свідчення, що він високо цінував роль мислення (а отже, й дедукції) і недооцінював роль чуттєвого пізнання (тобто індукції) [5].

Демокріт характеризував гіпотезу й аналогію («...подібні можуть бути пізнаними подібним»), цікавився зв'язком мислення і мови, зокрема називав логічний суб'єкт «іменем», а предикат — «дієсловом», аналізував зв'язок між ними в судженні. В одному з відомих висловів Демокріта міститься думка, яка може свідчити про об'єктивну основу закону достатньої підстави: «Жодна річ не виникає безпричинно, але все виникає на якійсь основі і через необхідність».

Зенон Елейський (490—430 до н.е.), ім'я якого назавжди увійшло в історію логіки, відомий своїми апоріями — «Ахіллес і черепаха», «Стріла», «Дихотомія», «Стадії» та ін.

Сократ (469—399 до н.е.), який не залишив після себе жодного твору, зробив важливий внесок у розвиток логіки. Твердженню Протагора, ніби в кожного індивіда є своя істина, він протиставляє вчення про всезагальне людське пізнання і про єдину істину для всіх людей1. Таке розуміння істини виявляється, зокрема, в діалогічній формі міркувань, яка несумісна з розумінням суб'єкта пізнання як ізольованого індивіда.

Великого значення Сократ надавав осмисленню шляху пізнання, що веде до істини, тобто методу пізнання. На його думку, істинне знання дається загальними поняттями. Справді істинне знання є завданням, яке ще має бути розв'язаним. Тому філософія для нього є не володінням істиною, а любов'ю до мудрості, пошуками істини, прагненням її відшукати. Сократ не розробляв теорію засобів досягнення істини, а лише ілюстрував ефективність цих засобів під час розв'язання деяких проблем етики.

У логічних засобах Сократа поняття виводяться із звичайних уявлень людей шляхом перевірки їх істинності й внесення в них все нових і нових виправлень-уточнень. Цей метод вимагає передусім самоперевірки, яка виявляє, що ми справді знаємо, а що — тільки думаємо, що знаємо.

Суть сократівського методу, який називають «іронією», полягає в тому, що Сократ, ніби усвідомлюючи своє незнання і прагнучи віднайти істину, звертається до інших, щоб навчитися в них того, що вони знають. Але при цьому виявляється неспроможність їх уявного знання. Відкриття власного і чужого незнання стає можливим лише завдяки тому, що Сократ порівнює те чи інше уявне знання з ідеєю істинного знання.

Створюючи метод продукування істинного знання, він вдавався до таких засобів дослідження, як індукція і дефініція. У «Метафізиці» Арістотель зазначав, що Сократ використовував індукцію, яка веде від знань одиничних речей до визначення загального поняття. Критикуючи крайній релятивізм і суб'єктивізм софістів, він спирається на свою концепцію поняття про поняття, яке вважав незмінним і однаковим для всіх.

Індукція, за Сократом, становить основу дефініції. Ці засоби в нього перебувають у тісному взаємозв'язку. Завдяки індукції утворюються поняття. При цьому Сократ виходить із звичайних уявлень людей, звертається до прикладів з буденного життя, до відомих усім загальновизнаних положень. Переконливими прикладами застосування сократівського методу є «сократівські» діалоги Платона та бесіди Сократа, передані Ксенофонтом у його «Меморабіліях».
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Схожі:

ПЕРЕЛІК ОРІЄНТОВНИХ ПИТАНЬ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО СЕМЕСТРОВОГО ЕКЗАМЕНУ З ПСИХОЛОГІЇ
Загальне поняття про психологію, її предмет та завдання психологія як наука і навчальний предмет, її значення
Астрономії. Її розвиток та значення в житті суспільства КОНСПЕКТ...
КОНСПЕКТ УРОКУ Предмет астрономії. Ії розвиток та значення в житті суспільства. Методи та засоби астрономічних спостережень
Календарне планування
...
ПЕРЕЛІК КОНТРОЛЬНИХ ТЕМ І ПИТАНЬ
Предмет, принципи, джерела й значення вивчення курсу «Історія України в контексті всесвітньої історії»
Предмет, завдання і методи патологічної фізіології. Значення експериментального...
Дати студентам уявлення про патофізіологічний експеримент, ознайомити їх з основними видами експерименту і технікою фік­сації лабораторних...
ТЕМА ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ
ПРЕДМЕТ АСТРО­НОМІЇ, її РОЗВИТОК І ЗНАЧЕННЯ В ЖИТТІ СУ­СПІЛЬСТВА. КОРОТКИЙ ОГЛЯД ОБ'ЄКТІВ ДОСЛІДЖЕННЯ В АСТРОНОМІЇ
МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування
План Вступ Поняття кримінально-процесуального доказування та його...
Судочинства суд, суддя, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, зобов'язані встановити: чи був вчинений злочин, який саме,...
ЗАТВЕРДЖУЮ
Предмет і задачі курсу «Бюджетна система». Місце дисципліні в підготовці бакалаврів-фінансистів. Історія виникнення, значення бюджетної...
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет
Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка