1. ПРЕДМЕТ І ЗНАЧЕННЯ ЛОтКИ


Назва1. ПРЕДМЕТ І ЗНАЧЕННЯ ЛОтКИ
Сторінка12/15
Дата15.03.2013
Розмір1.48 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Фізика > Документи
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Вивчаючи історію світових релігій та політичних партій, їх розколів та ревізій, поряд з об'єктивними чинниками неважко виявити й суб'єктивні. Вольові, ініціативні, амбіційні особи, прагнучи завоювати собі місце в історії людства, вдавалися до специфічних тлумачень релігійних і політичних учень, їх засад, принципів, догм. Результатом цієї діяльності є численні релігійні конфесії та секти, представники яких, як це не парадоксально, більше «воюють» зі своїми одновірцями, ніж з іновірцями.

Подібне можна сказати й про стосунки політичних партій, які сповідують одне і те саме політичне вчення, але по-різному його інтерпретують. Згадаймо про ставлення керівництва КПРС до соціал-демократич-них партій або проаналізуймо стосунки сучасної Прогресивної соціалістичної партії з Комуністичною та Соціалістичною партіями України.

Не заперечуючи моменту об'єктивної необхідності в подібних процесах диференціації поглядів, не можна не помічати, що наслідком її є дестабілізація суспільства, чвари, а то й війни. Треба пам'ятати про те, що нерідко нав'язують погляди люди, які фактично не поділяють їх, хоч і приховують цю істину від оточення, керуючись корисливими мотивами.

Беручи до уваги все це, людство і кожне суспільство зокрема повинні захистити своїх громадян від войовничого фідеїзму, войовничого атеїзму, войовничого шовінізму, войовничого націоналізму, тобто будь-якого радикалізму, і забезпечити кожній людині право жити своїм розумом, згідно зі своєю совістю.

Суперечка заради перемоги (еристична суперечка)1

Метою цього виду суперечки є перемога над супротивником за будь-яку ціну. При цьому, щоб «взяти гору» над супротивником, вдаються до будь-яких методів, навіть тих, які суперечать вимогам законів логіки та норм моралі.

Еристика (грєц. eris — суперечка) — мистецтво ведення суперечки, тобто вміння переконувати інших в істинності висловлюваних поглядів і необхідності жити й діяти згідно з певними традиціями та нормами моралі.

Великого поширення набула в період розквіту Давньої Греції, але поступово виродилась і перетворилася на вчення, основною метою якого стало навчання того, як виграти суперечку за будь-яку ціну, не гребуючи ніякими засобами. До речі, ще в ті далекі часи виникли перші сумніви в цінності суперечки як форми спілкування.

Суперечка заради суперечки

Учасники її знаходять насолоду в самому процесі протиставлення протилежних думок, пошукові переконливих аргументів, побудові відповідних міркувань з метою обґрунтування проголошених положень чи спростування думок опонента. Вони не цікавляться висновками, до яких доходять, і цінують над усе сам стан перебування в суперечці.

З точки зору потрібності чи непотрібності суперечки, цей її різновид є найвразливіпіим. Проте, як своєрідна «гімнастика мислення», «гра інтелекту», суперечка заради суперечки готує людину до життя, зокрема до тих ситуацій, коли доводиться захищати свої погляди і спростовувати хибні думки, які нам нерідко нав'язують у процесі спілкування.

За іншою системою поділу, скажімо, за способом їх ведення, суперечки можна поділити на усні й письмові, а за кількістю осіб, які беруть участь у суперечці, — на суперечку-монолог (внутрішня суперечка, суперечка людини самої з собою), суперечку-діалог (суперечка між двома особами) і суперечку-полілог (суперечка між кількома особами).

Внутрішня суперечка

Супротивники суперечки не можуть ігнорувати тієї істини, що становлення особистості в кінцевому підсумку є результатом внутрішньої духовної боротьби, суперечки із собою. Яким би сильним і всеохоплю-ючим не був вплив зовнішніх сил на людину (її погляди, мораль, естетичні смаки), поки ці сили не одержать відгуку в її свідомості, не трансформуються у внутрішні чинники саморозвитку, до тих пір вони не можуть відігравати істотної ролі в житті людини, особливо якщо вона непересічна.

Необхідною рисою творчої особистості є критичне ставлення до пропонованих їй думок, до дійсності, насамперед — самокритичність. Остання виявляється в здатності людини час від часу піддавати сумніву свій спосіб життя, знання, що потрапили до її свідомості, і навіть свої ідеали. Ця здатність вельми не проста, оскільки перед людиною світ виступає як пізнаний. Тому ми вважаємо дійсним світом те, що закріплено в нашій свідомості. І вище цього (суто психологічно) не можемо піднятися. Те, що представлено в нашій свідомості, для нас існує, а все інше — ні. Те, що з якихось причин викликає у нас почуття симпатії чи любові, вважається позитивним, а все інше — індиферентним (байдужим) чи негативним.

Критичне ставлення до своїх поглядів може ґрунтуватися і на стихійних чинниках. Та особливої ефективності воно набуває, якщо усвідомити, що реальний світ значно багатший, глибший і різноманітніший, ніж нам здається. Такий підхід змушує нас бути самокритичними, рахуватися з поглядами інших людей, бути толерантними (терпимими). Якою б перекрученою не була картина світу в свідомості людини, але все-таки щось у ній представлено адекватніше, ніж у свідомості інших людей. Тому думки кожної людини заслуговують на увагу.

Толерантність не передбачає відмови від критичності, від своїх поглядів. Вона дає змогу постійно звіряти свою картину світу з аналогічними картинами інших людей, практикою, об'єктивною дійсністю і вносити відповідні корективи.

«...Для того щоб удосконалити розум, потрібно більше розмірковувати, ніж заучувати» (Р. Декарт). А розмірковувати — це зіставляти протилежні думки, вести внутрішній діалог, своєрідну суперечку з собою. «Неправильне знання гірше, ніж незнання» (А. Дис-тервег). Тому відмова від хибних думок є необхідним моментом пізнання. Така відмова, як правило, супроводжується «роздвоєнням» людини на два «я». Одне «я» звиклося зі старими думками, не хоче відмовлятися від них, навіть якщо вони недостовірні. А інше «я», пам'ятаючи про недосконалість нашої картини світу, прагне виявити хибні думки і позбутися їх. За цієї ситуації виникає внутрішня суперечка.

Людині часто доводиться духовно «роздвоюватися» і вести внутрішню суперечку при вирішенні економічних, політичних та інших питань. Та найбільшого напруження набуває боротьба того її «я», яке називають сумлінням (совістю), з тим «я», що виконує роль апологета (некритично настроєного захисника) реальної життєдіяльності людини, її прагматичних інтересів.

Про могутність сумління писав Цицерон. А Кант, враховуючи силу сумління, надавав йому статусу закону, який живе в кожному з нас. Сумління, на його думку, виявляється в звірянні наших вчинків з цим законом.

Щоб самостимулювати своє життя, людина змушена постійно давати оцінку своїй реальній життєдіяльності та життєвим планам. Те її «я», яке умовно було назване апологетом, не здатне винести об'єктивної самооцінки, схильне ЇЇ завищувати. Та проти цієї оцінки виступає сумління цієї ж людини, яка орієнтується на високі загальнолюдські критерії. Тому Кант і назвав сумління законом, характерними рисами якого є загальність і необхідність.

Почується висока самооцінка з боку «апологета» — «і не збагнуть, чому і як проснеться совісті черв'як» (Д. Чосер), і розпочнеться внутрішня суперечка. Переможе сумління — відбувається подальший духовний розвиток людини. Зазнає воно поразки — і наслідком цього є її духовний застій чи й деградація, оскільки вона поступово звикає до вчинків, які суперечать вимогам сумління. «...Люди, — писав Вольтер, — ніколи не переживають докори сумління від вчинків, які стали у них звичаями».

Якими тільки характеристиками не наділяють сумління! Так, Квінтіліан називав сумління «тисячами свідків», а О. Герцен — «інквізитором» («...нещаднішого інквізитора немає, як совість»). «Муки сумління, — за словами А. Сміта, — найжахливіше почуття, що відвідує серце людини». Та найважливіше те, що сумління стоїть на варті людини; воно — надійний її вартовий. Коли Біаса запитали, що в житті менше всього викликає небезпеку, він сказав: «Праве сумління».

Дискусія, полеміка, диспут, дебати

Залежно від форми проведення суперечок та засобів, які в них використовуються, останні поділяють на дискусію, полеміку, диспут, дебати тощо.

Дискусія (лат. — discussio — дослідження, розгляд) — публічна суперечка, яка ведеться компетентними людьми на зборах, симпозіумах, конференціях, у пресі, на семінарських заняттях і ставить за мету розв'язання певної проблеми чи принаймні виявлення шляхів її розв'язання і зближення позицій учасників цієї суперечки.

Дискусія як форма спілкування є сукупністю тверджень (які по черзі висловлюють її учасники) та їх обґрунтувань. Об'єднуючою ланкою цих тверджень є судження (чи система суджень), в якому формулюється проблема (тема, предмет дискусії). Мета дискусії — досягнення істини чи принаймні кращого взаєморозуміння її учасників з відповідної проблеми.

Якщо учасники дискусії відмовляються від загальноприйнятих засад її проведення, то вона може перетворитися на полеміку — конфронтаційнішу форму суперечки.

Полеміка (грец. polemikos — войовничий, ворожий) — один з найпоширеніших різновидів публічної суперечки, для якої характерні протистояння, конфронтація, протиборство сторін; форма протиставлення принципово різних думок, ідей, точок зору.

Якщо учасники дискусії, відстоюючи протилежні думки, прагнуть зблизити свої позиції, знайти спільне рішення, зрештою встановити істину, то метою полеміки є перемога над супротивником, захист власної точки зору.

Учасник полеміки вдається до тих засобів, які вважає найефективнішими, не зважаючи на те, прийнятні вони для інших чи ні. Не випадково протилежна сторона в полеміці називається не опонентом (як у дискусії), а супротивником.

Якщо результатом дискусії є синтез пропонованих думок, то результатом полеміки є перемога однієї точки зору; в іншому разі вона закінчується безрезультатно. Результатом дискусії є не думка (гадка) окремої людини, а знання, більшою чи меншою мірою очищене від суб'єктивності і підтримуване учасниками обговорення.

Зрозуміло, що в житті дискусія і полеміка рідко трапляються в чистому вигляді. Дискусія іноді стає такою бурхливою, що переростає в полеміку, а остання іноді входить у спокійне русло, втрачає риси кон-фронтаційності, й її учасники доходять консенсусу.

Крім дискусії та полеміки, існують й інші види суперечки, зокрема диспут і дебати.

Диспут (лат. disputar — міркувати) —усна публічна суперечка, що виявляється в обговоренні наукового чи суспільно важливого питання із залученням широкого кола фахівців і зацікавлених осіб.

У ході диспуту заслуховують доповіді на відповідну тему та виступи опонентів.

Дебати (фр. debat — суперечка) — суперечка, що виявляється у формі обміну думками з приводу тих чи інших теоретичних положень, подій тощо.

Дебати виникають при обговоренні доповідей і виступів на зборах, засіданнях, конференціях.

Диспут і дебати, як і дискусія та полеміка, рідко трапляються в чистому вигляді. Крім того, відповідні поняття ще не набули однозначного тлумачення.

Коректні та некоректні засоби ведення суперечки

У логіці, як і в етиці, засуджують принцип «цілі виправдовують засоби». Не можна бути нерозбірливим у засобах ведення суперечки, ставити над усе перемогу в ній, нехтуючи законами логіки та нормами моралі. Тому ці засоби поділяють на «дозволені» і «недозволе-ні», або на коректні й некоректні. Для ефективного ведення суперечки треба знати як перші, так і другі: перші — щоб використовувати, а другі — щоб знати, чого можна чекати від нерозбірливого в засобах супротивника, для готовності дати йому належну відповідь.

Коректні засоби

У загальних рисах коректні засоби можна визначити як такі, що відповідають вимогам логіки та моралі. Деякі з них сформульовані теорією ораторського мистецтва — риторикою. Йдеться про ті засоби, які ґрунтуються на знанні мови і мовлення та секретів людської психіки. Мабуть, тому їх, подібно до некоректних засобів, іноді називають хитрощами, звичайно ж, «дозволеними» хитрощами.

До дозволених відносять, зокрема, ініціативу та засіб, який виражається правилом «наступ — найкраща оборона». Щоправда, тактичні засоби залежать від вузькоситуаційних обставин, а тому мають мінливий характер. Так, у деяких ситуаціях (особливо в суперечці-полілозі) раціональніше не виявляти особливої ініціативи, вичікуючи, поки опоненти «видихаються», «розкриють свої карти», щоб у слушну мить, враховуючи силу і вразливі місця їх аргументів, вдаючись до прибережених найсильніших і несподіваних для опонентів положень, активно втрутитися в хід суперечки.

Коректним засобом суперечки є використання аргументів опонента, зокрема наведених ним фактів, для спростування його точки зору чи захисту своєї тези.

Ефективними засобами є виведення раптових, несподіваних для опонента висновків з його тези чи аргументів, які ставлять його в безвихідь або принаймні дезорганізують, змушують розгубитися.

Іноді до коректних зараховують і засіб, завдяки якому перекладають «тягар доведення» на опонента. Та це не завжди так. Навряд чи можна вважати коректними слова віруючого, який у словесній дуелі з вільнодумцем заявить: «Тоді доведіть, що Бога немає». Вільнодумець не вірить в існування Бога (чи сумнівається в цьому) не тому, що може довести, що Бога немає, а тому, що йому ніхто не довів, що Бог існує. При цьому він керується законом достатньої підстави.

Некоректні засоби

Ці засоби багатоманітні, проте всім їм притаманна така риса: до них вдаються з метою видати хибне за істинне, є істинне — за хибне; недостовірне — за достовірне, а достовірне — за недостовірне.

Немає сумніву в тому, що паралогізми (ненавмисні логічні помилки) не можна розцінювати як некоректні засоб*и, оскільки вони свідчать швидше про рівень інтелектуальної культури людини, ніж про її (людини) злий умисел. Проте немає чіткого об'єктивного критерію розрізнення софізмів і паралогізмів. Спробуйте розібратися, навмисно ігнорує ваш опонент правила доведення чи просто не знає їх.

Софізми, безумовно, належать до некоректних засобів. Оскільки ж логічні помилки вичерпуються софізмами і паралогізмами, то можна зробити висновок, ніби «некоректні засоби» і «софізми» є рівнозначними (тотожними) поняттями. Та якщо взяти до уваги, що крім логічних помилок є ще фактичні, то висновок про тотожність названих понять видасться передчасним. Щоправда, в теорії доведення та спростування і фактичні помилки часто відносять до логічних. Так, використання хибних аргументів розглядають як логічну помилку, хоча предметом уваги логіки є характер зв'язку між думками, а не проблема їх істинності чи хибності. До логічних помилок (софізмів) відносять навіть засоби політичного, морального та адміністративного тиску на учасника суперечки. Йдеться про «аргумент до авторитету», «аргумент до жалю», «аргумент до освіченості» тощо.

До некоректних засобів суперечки відносять такі три групи хитрощів: хитрощі стосовно тези, хитрощі стосовно аргументів і хитрощі стосовно демонстрації.

До хитрощів стосовно тези належать, зокрема, «вимога надмірного уточнення тези», «умисне нерозуміння тези», «втрата тези» тощо. Остання помилка полягає в тому, що в процесі суперечки навмисно «забувають» тезу і переходять до обговорення зовсім іншої тези. До хитрощів стосовно аргументів відносять дуже багато навмисних логічних помилок, про більшість з яких уже йшлося. Нагадаємо деякі з них: «аргумент до особи», «аргумент до публіки», «аргумент до авторитету».

До найсильніших належать хитрощі стосовно демонстрації. Це суто логічні, або власне логічні хитрощі, оскільки вони стосуються неправильної побудови міркувань, навмисного порушення правил умовиводів, у формі яких здійснюється доведення чи спростування.

Розглянемо один з подібних софізмів.

— Чи знаєш ти цю накриту людину?

— Ні.

— Це твій батько. Отже, ти не знаєш свого батька. У цьому міркуванні порушено закон тотожності.

Причому софіст залучає до цього порушення і співбесідника (в цьому і полягає сила софізмів).

Софіст умисно підмінив запитання «Чи знаєш ти, кого накрили цим вбранням?» («Чи знаєш ти, хто накрився цим вбранням?») на інше: «Чи знаєш ти цю накриту людину?».
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Схожі:

ПЕРЕЛІК ОРІЄНТОВНИХ ПИТАНЬ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО СЕМЕСТРОВОГО ЕКЗАМЕНУ З ПСИХОЛОГІЇ
Загальне поняття про психологію, її предмет та завдання психологія як наука і навчальний предмет, її значення
Астрономії. Її розвиток та значення в житті суспільства КОНСПЕКТ...
КОНСПЕКТ УРОКУ Предмет астрономії. Ії розвиток та значення в житті суспільства. Методи та засоби астрономічних спостережень
Календарне планування
...
ПЕРЕЛІК КОНТРОЛЬНИХ ТЕМ І ПИТАНЬ
Предмет, принципи, джерела й значення вивчення курсу «Історія України в контексті всесвітньої історії»
Предмет, завдання і методи патологічної фізіології. Значення експериментального...
Дати студентам уявлення про патофізіологічний експеримент, ознайомити їх з основними видами експерименту і технікою фік­сації лабораторних...
ТЕМА ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ
ПРЕДМЕТ АСТРО­НОМІЇ, її РОЗВИТОК І ЗНАЧЕННЯ В ЖИТТІ СУ­СПІЛЬСТВА. КОРОТКИЙ ОГЛЯД ОБ'ЄКТІВ ДОСЛІДЖЕННЯ В АСТРОНОМІЇ
МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування
План Вступ Поняття кримінально-процесуального доказування та його...
Судочинства суд, суддя, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, зобов'язані встановити: чи був вчинений злочин, який саме,...
ЗАТВЕРДЖУЮ
Предмет і задачі курсу «Бюджетна система». Місце дисципліні в підготовці бакалаврів-фінансистів. Історія виникнення, значення бюджетної...
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет
Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка