1. ПРЕДМЕТ І ЗНАЧЕННЯ ЛОтКИ


Назва1. ПРЕДМЕТ І ЗНАЧЕННЯ ЛОтКИ
Сторінка11/15
Дата15.03.2013
Розмір1.48 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Фізика > Документи
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

0. Справжніми причинами і побутових сварок та бійок, і міждержавних конфліктів та війн були не суперечки, а реальні суперечності буття, відповідні потреби, розбіжність інтересів різних людей і держав. Суперечки — лише відображення об'єктивних протиріч. Бійки і війни виникали і без суперечок.

Щоб суперечки не перетворювались на сварки, вести їх треба цивілізовано, як навчає логіка. А оголошення будь-яких суперечок злом нічого не дасть. Без суперечок людям не обійтися. Людство давно дійшло висновку, що істина народжується в ході суперечки, що критика є рушійною силою прогресу. Оскільки той, кого критикують, часто наполягає на своїй правоті, то виникає суперечка, яка може дати позитивні результати і повинна встановити істину...

П. Отже, ви не тільки не визнаєте шкідливості суперечок, а вважаєте їх необхідними і навіть корисними?

0. Так...

П. Але ж людину, яка твердо переконана у своїй правоті й активно обстоює свою точку зору, неможливо переконати в протилежному. Навпаки, вона не лише не відмовляється від своїх поглядів, а ще більше утверджується в їх істинності.

О. Це стосується лише фанатично налаштованих сперечальників, радикальних елементів, які сліпо вірять у те, що вони на всі сто відсотків праві, а погляди людей, що належать до інших політичних партій та релігійних вірувань, не містять ні грана істини. Але ж це клінічний випадок.

П. Ні! Це стосується не лише фанатиків. Навіть погляди поміркованих людей у кінцевому підсумку ґрунтуються на засадах, які мають аксіоматичний характер. Довести, скажімо, що матеріалістична позиція є хибною, з допомогою скінченної кількості аргументів неможливо. Це, до речі, стосується й ідеалістичних засад...

О. У Ваших словах є доля істини, проте переважна більшість суперечок стосується не аксіоматичних положень, а тих, які піддаються доведенню чи спростуванню з допомогою фактів або інших аргументів. Загальновідомо, що погляди багатьох людей змінюються, зокрема удосконалюються, і різні види суперечок відіграють у цьому процесі далеко не останню роль...

П. Зміна поглядів, яка трапляється, не приносить користі ні тому, хто їх змінив (де гарантія, що вони стали досконалішими?), ні його опоненту, оскільки перший, переживаючи гіркоту поразки, починає негативно ставитися до свого опонента-супротивника. Це ще більшою мірою стосується людини, яка піддається критиці за свої недоліки. Недарма кажуть: «говорити правду — це втратити друга»; «правда очі коле»...

О. Але існують й інші прислів'я, наприклад: «Догана мудрого більшого варта, ніж похвала дурного». До речі, про користь критики писали кращі уми людства. Так, у найавторитетнішому джерелі раннього буддизму, яким вважається «Тіпітака» («Три кошики законів»), читаємо: «Якщо хтось побачить мудреця, який вказує на недоліки і дорікає за них, нехай він іде за таким мудрецем як за тим, хто вказує на скарб. Краще, а не гірше, буде тому, хто піде за таким» [2]. Леонардо да Вінчі зазначав, що супротивник, який викриває Ваші помилки, корисніший для Вас, ніж друг, що прагне їх приховати.

А про різного роду підлабузників, які не тільки приховують помилки людей, але й вихваляють їх за уявні чесноти, складено сотні прислів'їв та приказок: «Слова ласкаві, та думки лукаві»; «Щебече, як соловейко, а кусає, як гадюка»; «На язиці медок, а на думці льодок»; «Лестощами й душу вийме». Подібні думки висловлювали мислителі всіх епох і народів. «Корисних друзів три і три шкідливих, — учив Кон-фуцій. — Корисні друзі — це друг відвертий, друг щирий і друг, який багато чув. Шкідливі друзі — це друг лицемірний, друг улесливий і друг балакучий (базіка)». За словами Есхіла, «Гіркої правди, як не лести, не приховають лестощі».

Про необхідність суперечки свідчать і слова Роберта Бернса: «Коли довідаєшся про свої помилки, маєш шанс їх виправити»...

П. Прислів'я, приказки, цитати не є достатньою підставою для доведення чи спростування думок. Я теж можу навести відповідні думки з народної творчості, висловлювання авторитетів на користь моєї позиції. Так, за словами Демокріта, «Ті, хто любить гудити інших, не здатні до дружби»; «...Перше звинувачення відкидається, — писав Вольтер, — друге дістає, третє ранить, а четверте вбиває», «Лихослів'я навіть без доведень залишає тривалі сліди», — зазначав О. Пушкін.

За такої ситуації раціональніше уникати суперечок і сварок, «Не звертати уваги... на звинувачення... — ось у чому треба вбачати вищий ступінь проникливості!» (Ю. Лун). Тому мені близька і зрозуміла позиція Аристипа: одного разу, коли Аристипа ганьбили, він пішов геть; коли ж його кривдник сказав: «Чому ж ти тікаєш?», то Аристип відповів: «Тому що лихословить маєш право ти, не слухать лихослів'я — я».

О. Ви дещо відійшли від нашої тези. Одна справа, коли людина час від часу критикує когось за недоліки, і друга — коли вона «любить гудити інших», цим живе, нічого, крім недоліків, не бачить. Такі люди, звичайно, заслуговують на осуд. З цього приводу Абуль Фарадж зазначав: «Дурні помічають тільки похибки людей і не звертають уваги на їх позитивні якості. Вони подібні до мух, які намагаються сісти тільки на запалену частину тіла». Проте є люди, які бачать і наші позитивні риси, і недоліки. Я мав на увазі саме таких людей і їх священне право на критику.

Говорячи про лихослів'я, Ви знову-таки відхилилися від нашої тези. Звичайно ж, з лихословами краще не мати справи. Іншими словами, зміст Ваших міркувань і їх пафос спрямований швидше не проти суперечок загалом, а проти деяких суперечок. Я теж проти суперечок безпредметних, невмотивованих; проти суперечок, які, будучи «забрудненими» лихослів'ям, перетворюються на сварки; проти впертості сперечальників, які не бажають позбутися своїх помилок, власних недоліків, а іноді — й особистих ілюзій.

Можуть скомпрометувати саму ідею суперечки і несумлінне її використання, нелояльні та морально брудні засоби, до яких іноді вдаються, ставлячи за мету перемогти супротивника будь-якою ціною.

У наведеному діалозі простежується проблема визначення критерію розрізнення «потрібних» і «непотрібних» суперечок. Оскільки чіткої відповіді на це питання немає, то з'ясуємо хоч деякі його аспекти.

Суперечка проходить у формі доведень та спростувань, і можна дійти висновку, ніби «непотрібні» суперечки (якщо такі існують) мають виявлятися в недосконалості названих логічних операцій, тобто в порушенні вимог логіки або в наявності фактичних помилок. Та, розмірковуючи над цією думкою, доходиш парадоксального висновку: якби учасники суперечки вдавалися лише до істинних думок і суворо керувалися вимогами логіки, то вони були б однодумцями, а їх суперечка була б зайвою, «непотрібною», оскільки необхідною умовою суперечки є наявність протилежних думок, які, як відомо, не можуть бути одночасно істинними. Звідси випливає не менш парадоксальний висновок: «потрібні» суперечки треба шукати серед логічно недосконалих чи таких, за яких вдаються до хибних положень. Проте характер ні логічних, ні фактичних помилок під час суперечки не може бути основою поділу суперечок на «потрібні» і «непотрібні». Звичайно, суперечки бувають алогічними до абсурду, що свідчить про їх непотрібність, навіть безглуздість. Ілюструючи думку, як не слід сперечатися, часто вдаються до позову двох вельмож, яскраво змальованого в романі Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель». Ця пародія справді переконливо доводить, якою не повинна бути суперечка. Проте відрізнити «потрібні» суперечки від «непотрібних» в реальному житті дуже важко, доводиться рахуватися з багатьма обставинами. Щоб з'ясувати це питання, розглянемо сутність суперечки та її різновиди.

Суперечка, її види та форми

«Суперечка» — поняття багатозначне. Загальним для всіх цих значень є відсутність єдиної думки її учасників, наявність розходжень у їх поглядах, протиборство.

Суперечка — будь-яке зіткнення несумісних думок, під час якого кожна сторона відстоює свою правоту.

В основі суперечки лежать об'єктивні протиріччя матеріального світу і неоднакові потреби та інтереси людей. Учасниками суперечки є пропонент, який висуває і обстоює думку-тезу, і опонент, який піддає сумніву чи заперечує тезу пропонента. Третім, колективним суб'єктом суперечки є аудиторія, хоча суперечка може відбуватися і за її відсутності.

У стані суперечки люди переслідують певну мету, тому розрізняють такі види суперечок:

— суперечка заради істини;

— суперечка заради переконання;

— суперечка заради перемоги;

— суперечка заради суперечки;

— внутрішня суперечка.

Суперечка заради істини

Учасники цієї суперечки можуть дотримуватися різних поглядів, проте їх об'єднує спільна мета — встановити й обґрунтувати істинність того чи іншого положення або системи думок. Вони керуються принципом «істина понад усе».

У суперечці заради істини до аргументів опонента ставляться з такою ж увагою, як і до власних, фактично ведеться спільна копітка праця по встановленню істинності відповідних положень. Вона може вестися лише між людьми, компетентними у відповідній галузі знань і зацікавленими у встановленні істини. За словами С. Поварніна, — це вища форма суперечки, найблагородніша і найпрекрасніша.

Суперечка заради істини має тривалу історію. Яскравим виявом її можуть бути твори Платона. Невипадково, що суперечку заради істини називають діалектичною, розуміючи під «діалектикою» той смисл, якого їй надавав Платон, а саме: «мистецтво досягнення істини в бесіді». Яскравим прикладом такої бесіди-суперечки може бути твір Платона «Гіппій Більший». Всебічнішого підходу до аналізу проблеми прекрасного історія естетики, мабуть, не знає.

Після вступної бесіди, в якій Сократ виявив належну увагу й шану до відомого софіста Гіппія Більшого (а разом з тим і знамениту сократівську іронію), він нарешті звернувся до останнього з основним запитанням:

Сократ. ...Нещодавно, коли я в якійсь розмові одне гудив як потворне, а друге хвалив як прекрасне, один чоловік загнав мене в безвихідь тим, що поставив мені, і досить зухвало, приблизно таке запитання: «Звідки тобі знати, Сократе, — сказав він, — що саме прекрасне і що потворне? Давай-но подивимось, чи можеш ти сказати, що таке прекрасне?» І я, по своїй простоті, став вагатися і не міг відповісти йому як належить; а вертаючись після бесіди з ним, я гнівався на себе, лаяв себе і грозився, що відразу ж, як тільки зустрінуся з будь-ким із вас, мудреців, я розпитаю його, вивчусь, старанно запам'ятаю, а потім знову піду до того, хто мені поставив це запитання. Так ось тепер, кажу я, ти приходиш своєчасно і повинен навчити мене як належить, що ж це таке — прекрасне? Намагайся у своїй відповіді сказати мені це якомога точніше, щоб я, якщо мене звинуватять вдруге, знову не викликав сміх... Аби лише я переміг цього чоловіка! Проте коли б не заважати тобі, якщо я стану наслідувати його і суперечити на твої відповіді, — щоб ти якомога дбайливіше навчив мене...

Г і п п і й. Ну що ж, супереч!

Сократ. Але давай, раз ти сам велиш, я стану, зовсім як той чоловік, ставити тобі запитання. Річ утім, що якби ти виголосив перед ним ту промову, про яку говориш — промову про прекрасні заняття, то він, вислухавши тебе, тільки-но ти закінчиш говорити, запитав би тебе передусім про саме прекрасне — така вже в нього звичка — і сказав би так: «Елідський гостю, чи не завдяки справедливості є справедливими справедливі люди?» Відповідай же, Гіппію, ніби він запитує тебе.

Г і п п і й. Я відповім, що справедливості.

Сократ. Отже, справедливість щось собою становить?

Гіп п ій. Звичайно.

Сократ. А чи не мудрістю є мудрими мудреці, і чи не благом буває благим все благе?

Г і п п і й. А як же інакше?

Сократ. І все це щось собою становить, адже не є ж це ніщо?

Г і п п і й. Звичайно, це щось.

Сократ. Так чи не буде і все прекрасним завдяки прекрасному?

Г і п п і й. Так, завдяки прекрасному.

Сократ. І це прекрасне є щось?

Г і п п і й. Щось. Чим же йому й бути?

Сократ. Так дай мені відповідь, чужоземцю, — скаже він, — що ж таке це прекрасне?

Г і п п і й. Отже, Сократе, той, хто ставить це запитання, хоче дізнатися, що прекрасне?

Сократ. Мені здається — ні; він хоче дізнатися, що таке прекрасне, Гіппію.

Г і п п і й. А чим одне відрізняється від другого?

Сократ. По-твоєму, нічим?

Г і п п і й. Зрозуміло, нічим не відрізняється.

Сократ. Ну що ж, мабуть, тобі видніше. Однак дивись, дорогий мій: адже він тебе запитує не про те, що прекрасне, а про те, що таке прекрасне.

Г і п п і й. ...Прекрасне — це прекрасна дівчина.

Сократ. ...Той чоловік запитає мене приблизно так: «Ну, Сократе, відповідай мені: все те, що ти називаєш прекрасним, буде прекрасним, якщо існує прекрасне саме по собі?», Я ж скажу: «Якщо прекрасна дівчина — це прекрасне, тоді вона і є тим, завдяки чому прекрасне буде прекрасним?»

«...Хороший же ти, Сократе! — скаже він. — Ну а хіба прекрасна кобилиця, яку навіть і Бог похвалив у своєму вислові, не є прекрасним?» Що ж ми на це скажемо, Гіппію? Хіба не те, що й кобилиця є прекрасне, — я маю на увазі прекрасну кобилицю? Як же нам наважитися заперечувати, що прекрасне є прекрасним?

Пппій. Ти правильно говориш, Сократе, бо правильно сказав про це Бог; адже кобилиці у нас бувають найпрекраснішими.

Сократ. «Нехай так, — скаже він, — ну а що таке прекрасна ліра? Хіба не прекрасне?» Чи скажемо ми, що це так, Гіппію?

Г і пп ій. Так.

Сократ. Опісля цей чоловік скаже, я в цілому майже впевнений і роблю висновок із того, як він звичайно поводиться: «Дорогий мій, а що ж таке прекрасний горщик? Хіба не прекрасне?»

Г і п п і й. Та що це за чоловік, Сократе? Як невиховано і нахабно вимовляти такі низькі слова в такій серйозній справі!

Сократ. Такий уже він чоловік, Гіппію, не витончений, а грубуватий, і ні про що інше не турбується, а тільки про істину. Але все-таки треба йому відповісти, і я заздалегідь заявляю: якщо горщик виліплений хорошим гончарем..., треба визнати, що він прекрасний. Як же можна назвати не прекрасним те, що прекрасне?

Г і п п і й. Ніяк не можна, Сократе.

Сократ. «Так чи не є, — скаже він, — і прекрасний горщик — прекрасне? Відповідай!»

Г і п п і й. Так воно, я думаю, і є, Сократе. Прекрасна і ця посудина, якщо добре зроблена, проте загалом все це не гідне вважатися прекрасним порівняно з кобилицею, дівчиною і всім іншим прекрасним.

Сократ. А якщо ми визнаємо це, той чоловік засміється і скаже: «Ти пам'ятаєш, Сократе, про що я тебе запитував?» «Пам'ятаю, — відповім я, — про те, що таке прекрасне саме по собі» «Тоді, — скаже він, — ти на запитання про прекрасне наводиш у відповідь щось таке, що, як ти сам говориш, прекрасне нітрохи не більше, ніж потворне»...

Так діалог крок за кроком веде до взаєморозуміння. І хоча відповідь на запитання «що таке прекрасне?», яку дає Платон, нас і не влаштовує (навіть сучасні визначення прекрасного непереконливі), проте відмовити цьому геніальному майстру діалектики в майстерності побудови діалогу неможливо.

Здається, що не може бути й сумніву в тому, що суперечки заради істини потрібні, навіть необхідні. Проте історія свідчить про те, що таку думку поділяли далеко не всі. Інакше як пояснити той факт, що тих, хто присвячував своє життя пошукам істини, переслідували або й знищували: Сократа було засуджено до страти, Джордано Бруно спалено. Ще зовсім недавно переслідували вчених, які цікавилися проблемами генетики і кібернетики.

До того ж, щоб правильно оцінити суперечку заради істини, треба враховувати, що істина — не самоціль. Адже знання може бути використане не лише для прогресу, а й проти нього, проти людини і людства. Ця думка постійно хвилює вчених-гуманістів. «Не можна дозволити, — писав Ф. Жоліо-Кюрі, — щоб люди спрямовували на своє власне знищення ті сили природи, які вони зуміли відкрити і підкорити».

Суперечка заради переконання

Розпочинаючи суперечку цього типу, пропонент ставить за мету нав'язати свої переконання (або ідеї своєї політичної партії, релігійної чи іншої організації) іншим людям. При цьому його не хвилюють (чи мало хвилюють) проблема істини та права кожної людини мати свої погляди. Такі суперечки в нашу епоху лише зрідка мають приватний характер: пропонент, як правило, виконує роль пропагандиста ідей відповідних організацій. Є серед них ентузіасти, але більшість виконує цю «роботу» з певним інтересом.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Схожі:

ПЕРЕЛІК ОРІЄНТОВНИХ ПИТАНЬ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО СЕМЕСТРОВОГО ЕКЗАМЕНУ З ПСИХОЛОГІЇ
Загальне поняття про психологію, її предмет та завдання психологія як наука і навчальний предмет, її значення
Астрономії. Її розвиток та значення в житті суспільства КОНСПЕКТ...
КОНСПЕКТ УРОКУ Предмет астрономії. Ії розвиток та значення в житті суспільства. Методи та засоби астрономічних спостережень
Календарне планування
...
ПЕРЕЛІК КОНТРОЛЬНИХ ТЕМ І ПИТАНЬ
Предмет, принципи, джерела й значення вивчення курсу «Історія України в контексті всесвітньої історії»
Предмет, завдання і методи патологічної фізіології. Значення експериментального...
Дати студентам уявлення про патофізіологічний експеримент, ознайомити їх з основними видами експерименту і технікою фік­сації лабораторних...
ТЕМА ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ
ПРЕДМЕТ АСТРО­НОМІЇ, її РОЗВИТОК І ЗНАЧЕННЯ В ЖИТТІ СУ­СПІЛЬСТВА. КОРОТКИЙ ОГЛЯД ОБ'ЄКТІВ ДОСЛІДЖЕННЯ В АСТРОНОМІЇ
МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування
План Вступ Поняття кримінально-процесуального доказування та його...
Судочинства суд, суддя, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, зобов'язані встановити: чи був вчинений злочин, який саме,...
ЗАТВЕРДЖУЮ
Предмет і задачі курсу «Бюджетна система». Місце дисципліні в підготовці бакалаврів-фінансистів. Історія виникнення, значення бюджетної...
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет
Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка