Сергій Жадан "Ворошиловград"


НазваСергій Жадан "Ворошиловград"
Сторінка1/37
Дата17.03.2013
Розмір3.32 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Фізика > Документи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37
Сергій Жадан

"Ворошиловград"

Частина перша

1

Телефони існують, аби повідомляти ними різні неприємності. Телефонні голоси звучать холодно й офіційно, офіційним голосом простіше переказувати погані новини.

Я знаю, про що говорю. Все життя я боровся з телефонними апаратами, хоча й без особливого успіху. Телефоністи всього світу далі відслідковують розмови, виписуючи собі на картки найбільш важливі слова та вирази, а в готельних номерах лежать збірники псалмів і телефонні довідники — все, що необхідно, аби не втратити віру.

Я спав в одязі. В джинсах і розтягнутій футболці. Прокинувшись, ходив кімнатою, перевертав порожні пляшки з-під лимонаду, склянки, банки й попільниці, залиті соусом тарілки, взуття, злісно давив босими ногами яблука, фісташки й жирні фініки, схожі на тарганів. Коли винаймаєш помешкання і живеш серед чужих меблів, вчишся ставитись до речей обережно. Я тримав удома різний мотлох, мов перекупник, ховав під канапою грамофонні платівки й хокейні ключки, кимось залишений жіночий одяг і десь віднайдені великі залізні дорожні знаки. Я не міг нічого викинути, оскільки не знав, що з цього всього належить мені, а що є чужою власністю. Але з першого дня, від тієї миті, як я сюди потрапив, телефонний апарат лежав просто на підлозі серед кімнати, викликаючи ненависть своїм голосом і своїм мовчанням. Лягаючи спати, я накривав його великою картонною коробкою. Зранку виносив коробку на балкон. Диявольський апарат лежав посеред кімнати і нав'язливим тріскотом повідомляв, що я комусь потрібен.

Ось і тепер хтось телефонував. Четвер, п'ята ранку.

Я виліз з-під ковдри, скинув картонну коробку, взяв телефон, вийшов на балкон. На подвір'ї було тихо і порожньо.

Через бокові двері банку вийшов охоронець, влаштувавши собі ранковий перекур. Коли тобі телефонують о п'ятій ранку, нічого доброго з цього не вийде. Стримуючи роздратування, підняв слухавку. Так усе й почалось.

— Дружище, — я відразу впізнав Кочу. Він мав прокурений голос, так ніби замість легень йому вмонтовано було старі пропалені динаміки. — Гєра, друг, не спиш? — Динаміки хрипіли й випльовували приголосні. П'ята ранку, четвер.

— Алло, Гєра.

— Алло, — сказав я.

— Друг, — додав низьких частот Коча, — Гєра.

— Коча, п'ята ранку, що ти хочеш?

— Гєр, послухай, — Коча перейшов на довірливий свист, — я не став би тебе будити. Тут така шняга. Я ніч не спав, поняв? Учора брат твій телефонував.

— Ну?

— Коротше, він поїхав, Германе, — тривожно зависло по той бік Кочине дихання.

— Далеко? — складно було звикнути до цих його голосових перепадів.

— Далеко, Германе, — увімкнувся Коча. Коли він починав нове речення, голос його фонив. — Чи то в Берлін, чи то в Амстердам, я так і не зрозумів.

— Може, через Берлін в Амстердам?

— Може, й так, Гєр, може, й так, — захрипів Коча.

— А коли повернеться? — я встиг розслабитись. Подумав, що це просто робочий момент, що він просто повідомляє сімейні новини.

— По ходу, Гєра, ніколи, — слухавка знову зафонила.

— Коли?

— Ніколи, Гєр, ніколи. Він назавжди поїхав. Учора дзвонив, просив тобі сказати.

— Як назавжди? — не зрозумів я. — У вас там усе нормально?

— Да, нормально, друг, — Коча зірвався на високі ноти, — все нормально. От тільки брат твій кинув тут усе на мене, ти поняв?! А я, Гєр, уже старий, сам я не потягну.

— Як кинув? — я не міг зрозуміти. — Що він сказав?

— Сказав, що в Амстердамі, просив зателефонувати тобі. Сказав, що не повернеться.

— А заправка?

— А заправка, Гєр, по ходу на мені. Тільки я, — Коча знову додав до свого хрипіння довірливості, — не потягну. Проблеми у мене зі сном. Бачиш, п'ята ранку, а я не сплю.

— А давно він поїхав? — перебив я.

— Да вже тиждень, — повідомив Коча. — Я думав, ти знаєш. А тут така от шняга виходить.

— А що, він мені нічого не сказав?

— Я не знаю, Гєр, не знаю, дружище. Він нікому нічого не сказав, просто взяв і увалив. Може, хотів, щоби ніхто не знав.

— Про що не знав?

— Про те, що він увалює, — пояснив Коча.

— А кому яке діло до нього?

— Ну, не знаю, Гєр, — закрутив голосом Коча, — не знаю.

— Коча, що там у вас сталось?

— Гєр, ти ж мене знаєш, — зашипів Коча, — я в його бізнес не ліз. Він мені не пояснював. Просто взяв і увалив.

А я, дружище, сам не потягну. Ти би приїхав сюди, на місці розібрався, а?

— В чому розібрався?

— Ну, я не знаю, може, він тобі щось говорив.

— Коча, я не бачив його півроку.

— Ну, я не знаю, — зовсім розгубився Коча. — Гєр, дружище, ти приїдь, бо я сам ну ніяк, ти правильно мене зрозумій.

— Коча, що ти крутиш? — запитав я нарешті. — Скажи нормально, що там у вас сталось.

— Да все нормально, Гєр, — Коча закашлявся, — все нормальок. Коротше, я тобі сказав, а ти вже дивись.

А я пішов, у мене клієнти. Давай, дружище, давай. — Коча кинув слухавку.

Клієнти у нього, подумав я. О п'ятій ранку.

*

Ми винаймали дві кімнати в старій виселеній комуналці, в самому центрі, в тихому дворі, засадженому липами.

Льолік займав прохідну кімнату, ближче до коридора, я жив у дальній, з якої був вихід на балкон. Решта кімнат комуналки були наглухо зачинені. Що ховалося за дверима — ніхто не знав. Кімнати нам здавав старий запеклий пенсіонер, колишній інкасатор Федір Михайлович. Я його називав Достоєвським. У дев'яностих вони з дружиною вирішили виїхати в еміграцію, і Федір Михайлович виправив собі паспорт. Але, отримавши на руки нові документи, раптом передумав кудись їхати, вирішивши, що саме тепер час починати нове життя. Так що до еміграції дружина поїхала сама, а він залишився в Харкові нібито стерегти квартиру.

Відчувши свободу, Федір Михайлович здав кімнати нам, а сам переховувався десь на конспіративних квартирах.

Кухня, коридори і навіть ванна цього напівзруйнованого помешкання були забиті довоєнними меблями, потріпаними книгами та стосами журналу «Огонёк». На столах, стільцях і просто на підлозі було звалено посуд та кольорове дрантя, до якого Федір Михайлович ставився ніжно і викидати не дозволяв. Ми не викидали, тож до чужого мотлоху додався ще й наш. Шафки, полиці й шухляди столу на кухні були заставлені темними пляшками та слоїками, в яких спалахували олія та мед, оцет і червоне вино, що в ньому ми гасили недопалки. Столом перекочувались волоські горіхи й мідні монети, пивні корки й ґудзики від армійських шинель, з люстри звисали старі краватки Федора Михайловича.

Ми з розумінням ставились до нашого господаря та його піратських скарбів, до порцелянових фігурок Леніна, важких виделок із фальшивого срібла, запилених штор, крізь які пробивалось, розганяючи кімнатою пил та протяги, жовте, ніби вершкове масло, сонце. Вечорами, сидячи на кухні, ми читали написи на стінах, зроблені Федором Михайловичем, якісь номери телефонів, адреси, схеми автобусних маршрутів, намальовані хімічним олівцем просто на шпалерах, розглядали вирізки з календарів та фотопортрети невідомих родичів, пришпилені ним до стіни кнопками.

Родичі виглядали строго й урочисто, на відміну від самого Федора Михайловича, котрий час від часу теж забрідав до свого теплого гнізда, в рипучих босоніжках і піжонському кепарі, збирав за нами порожні пляшки і, отримавши бабки за черговий місяць, зникав на подвір'ї між лип. Був травень, трималась тепла погода, подвір'я заростало травою. Іноді, вночі, з вулиці заходили насторожені пари й кохались на лавці, застеленій старими килимками. Іноді, під ранок, до лавки приходили охоронці з банку, сиділи й забивали довгі, як травневі світанки, косяки. Вдень забігали вуличні пси, обнюхували всі ці сліди любові й заклопотано вибігали назад — на центральні вулиці міста. Сонце підіймалось якраз над нашим будинком.

*

Коли я вийшов на кухню, Льолік уже терся коло холодильника в своєму костюмі — темному піджаку, сірій краватці та безрозмірних штанях, що висіли на ньому, як прапор у тиху погоду. Я відкрив холодильник, дбайливо оглянув порожні полиці.

— Привіт, — я упав на стілець, Льолік незадоволено сів напроти, не випускаючи з рук пакет із молоком. — Тут така справа, давай до брата мого з'їздимо.

— Для чого? — не зрозумів він.

— Просто так. Подивитись хочу.

— А що з твоїм братом, проблеми якісь?

— Та ні, все з ним нормально. Він в Амстердамі.

— Так ти в Амстердам хочеш до нього з'їздити?

— Не в Амстердам. Додому до нього. Давай на вихідних?

— Не знаю, — завагався Льолік, — я на вихідних збирався машину на станцію відігнати.

— Так мій брат і працює на станції. Поїхали.

— Ну, не знаю, — невпевнено відповів Льолік. — Краще поговори з ним по телефону. — І допивши все, що в нього було, додав: — Збирайся, ми вже запізнюємось.

*

Удень я кілька разів телефонував братові. Слухав довгі гудки. Ніхто не відповідав. По обіді зателефонував Кочі.

Так само без результату. Дивно, подумав, брат може просто не брати слухавку, в нього роумінг. Але Коча має бути на робочому місці. Набрав ще раз, знову без результату.

Ввечері зателефонував батькам. Слухавку взяла мама.

Привіт, — сказав я, — брат не дзвонив? Ні, — відповіла вона, — а що? Та так, просто, — відповів я і заговорив про щось інше.

Наступного ранку в офісі знову підійшов до Льоліка.

— Льолік, — сказав, — ну як, їдемо?

— Та ну, — занив той, — ну ти що, машина стара, ще заламається по дорозі.

— Льолік, — почав тиснути я, — брат зробить твоїй машині капітальний ремонт. Давай виручай. Не їхати ж мені електричками.

— Ну, не знаю. А робота?

— Завтра вихідний, не вийобуйся.

— Не знаю, — знову сказав Льолік, — потрібно поговорити з Борею. Якщо він нічим не підпряже…

— Пішли поговоримо, — сказав я і потягнув його в сусідній кабінет.

Боря і Льоша — Болік і Льолік — були двоюрідними братами. Я знав їх з університету, ми разом закінчували історичне відділення. Між собою вони були несхожі — Боря виглядав мажористо, був худий і підстрижений, носив контактні лінзи й навіть, здається, робив манікюр. Льоша, натомість, був міцно збитий і дещо пригальмований.

Носив недорогий офісний одяг, стригся рідко, грошей на контактні лінзи йому було шкода, тому носив окуляри в металевій оправі. Боря виглядав більш доглянуто, Льоша — більш надійно. Боря був старший на півроку і відчував відповідальність за брата, певний братній комплекс. Був він із порядної родини, його тато працював у комсомолі, потім робив кар'єру в якійсь партії, був головою районної адміністрації, ходив в опозицію. Останні роки займав посаду при губернаторі. Льоша, натомість, був із простої сім'ї — його мама працювала вчителькою, а тато шабашив десь у Росії, ще з 80-х. Жили вони під Харковом, у невеликому містечку, так що Льолік був бідним родичем, і всі його за це любили, як йому здавалось.

Після університету Боря відразу ж вписався в батьківський бізнес, а ми з Льоліком намагалися самостійно стати на ноги. Працювали в рекламній агенції, в газеті безкоштовних оголошень, в прес-секретаріаті Конгресу націоналістів і навіть у власній букмекерській конторі, котра накрилась на другий місяць свого існування. Кілька років тому Боря, переживаючи за наше животіння і пам'ятаючи про безтурботну студентську юність, запросив нас працювати з ним, в адміністрації. Його тато зареєстрував під нього кілька молодіжних організацій, через які переводились різні гранти й відмивались невеликі, проте регулярні суми грошей. Так що ми працювали разом. Робота в нас була дивна й непередбачувана. Ми редагували чиїсь промови, вели семінари для молодих лідерів, проводили тренінги для спостерігачів на виборах, складали політичні програми для нових партій, рубали дрова на дачі Болікового тата, ходили на телевізійні ток-шоу захищати демократичний вибір і відмивали, відмивали, відмивали бабло, котре проходило через наші рахунки. На моїй візитівці було написано «незалежний експерт». За рік такої роботи я купив собі наворочений комп'ютер, а Льолік — побитий фольксваген. Квартиру ми винаймали з Льоліком разом. Боря часто приходив до нас у гості, сідав у моїй кімнаті на підлогу, брав до рук телефон і телефонував проституткам. Нормальний корпоративний дух, одним словом. Льолік брата не любив. Та й мене, здається, теж. Але ми з ним уже кілька років жили в сусідніх кімнатах, так що стосунки наші були рівними і навіть довірливими. Я постійно позичав у нього одяг, він у мене — гроші. Різниця була в тому, що одяг я завжди повертав. Останні місяці вони з братом щось мутили, якийсь новий родинний бізнес, в який я не ліз, оскільки гроші були партійні, і чим це мало закінчитись — ніхто не знав. Я тримав подалі від них заощадження, пачку баксів, зберігаючи її на книжковій полиці поміж сторінками Гегеля.

Загалом, я їм довіряв, хоча й розумів, що час шукати собі нормальну роботу.

*

Боря сидів у себе й працював з документами. На столі перед ним лежали папки з результатами якихось соціологічних опитувань. Побачивши нас, відкрив на моніторі сайт обладміністрації.

— Ага, ви, — сказав бадьоро, як і належить керівнику. — Ну, що? — запитав. — Як справи?

— Боря, — почав я, — ми до брата мого хочемо з'їздити.

Ти його знаєш, да?

— Знаю, — відповів Болік і став уважно оглядати свої нігті.

— У нас завтра нічого немає?

Болік подумав, знову подивився на нігті, рвучко прибрав руки за спину.

— Завтра вихідний, — відповів.

— Значить, поїхали, — сказав я Льоші й повернувся до дверей.

— Почекайте, — раптом зупинив мене Болік. — Я теж з вами поїду.

— Думаєш? — недовірливо перепитав я.

Везти його з собою не хотілось. Льолік теж, наскільки можна було помітити, напружився.

— Так, — підтвердив Болік, — поїдемо разом. Ви ж не проти?

Льолік незадоволено мовчав.

— Боря, — запитав я його, — а тобі для чого їхати?

— Просто так, — відповів Болік. — Я не буду заважати.

Льоліка, схоже, напружувала необхідність їхати кудись із братом, який його щільно контролював і не хотів відпускати від себе ні на мить.

— Але ми рано виїжджаємо, — спробував відбитись я, — десь о п'ятій.

— О п'ятій? — перепитав Льолік.

— О п'ятій! — вигукнув Болік.

— О п'ятій, — повторив я і пішов до дверей.

Зрештою, подумав, хай самі між собою розбираються.

*

Вдень я знову телефонував Кочі. Ніхто не відповідав. Може, він помер, — подумав я. Причому подумав із надією.

*

Ввечері ми сиділи з Льоліком у себе вдома, на кухні.

Слухай, — раптом почав він, — може, не поїдемо? Може, зателефонуєш їм ще раз? Льоша, — відповів я твердо, — ми їдемо всього на день. В неділю будемо вдома. Не парся.

Ти сам не парся, — сказав на це Льолік. Добре, — відповів я.

Хоча що доброго? Мені 33 роки. Я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому не потрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з'являтись було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мій брат. Зник і навіть не попередив. По-моєму, життя вдалось.

*

Парковка була порожня, і виглядали ми на ній підозріло. Боря запізнювався. Я пропонував їхати, але Льолік опирався, ходив до супермаркету за кавою з автомата, встиг познайомитись із охоронцями, які тут і жили — під великим освітленим супермаркетом. У ранковому повітрі жовто підсвічувались вітрини. Супермаркет був схожий на лайнер, що сів на мілину. Час від часу парковкою перебігали псячі зграї, недовірливо принюхуючись до мокрого асфальту і задираючи голови до ранкового сонця. Льолік розлігся на водійському кріслі, палив одну за одною і нервово хапався за мобло, видзвонюючи брата.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Схожі:

СЕРГІЙ ЖАДАН: ЛІТЕРАТУРА НЕ Є ЧИМОСЬ БІЛЬШИМ, НІЖ СПОРТ ЧИ ПРОҐНОЗ ПОГОДИ
Львів), «Історія культури початку століття», «Біґ Мак» (обидві — Київ 2003), «История культуры начала столетия» (2003, Москва). Тексти...
Сергій Ларін: Президент України особливу увагу приділяє реформуванню соціальної сфери
Сьогодні, під час апаратної наради, голова облдержадміністрації Сергій Ларін нагадав про засідання Кабінету Міністрів України, що...
Стипендіальної програми БО “Фонд Віктора Пінчука” 3 тур Факультет...

Стипендіальної програми БО “Фонд Віктора Пінчука” -2 тур Факультет...

Злидень Сергій Анатолійович
Директор департаменту стратегії корпоративного управління Фонду Держмайна України
Злидень Сергій Анатолійович
Директор департаменту стратегії корпоративного управління Фонду Держмайна України
Сергій Анатолійович Ткаченко
МЕТОДОЛОГІЧНО-ІНФОРМАЦІЙНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ В ОТРИМАННІ ІНФОРМАЦІЇ ПРО МАРЖИНАЛЬНИЙ ПРИБУТОК ПІДПРИЄМСТВА
Кожна хороша історія повинна мати свою передісторію і своїх героїв
Сергій – він же ж Бобер – не пересічний герой цього п’ятикнижжя – фотограф – НЕ архітектор
Златогорський Олексій, Панишко Сергій, Баюк Віктор Польовий археологічний...
Волинський музей: історія і сучасність. Науковий збірник. Вип. IV. – Луцьк, 2009. – С
Список кандидатів у народні депутати, висунутих з’їздом Народного...
АЛЕКСЕЄВ Сергій Віталійович, директор, ТОВ «Торгово-експортна компанія», м. Луганськ
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка